О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, які отримують від них на горіхи

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

Виставка про Іловайський котел. Київ

  • 13.08.19, 16:42
17 серпня відкривається виставка «Блокпост пам’яті. Іловайськ. Мужні серцем»

17 серпня в Національному музеї історії України відкривається виставка «Блокпост пам’яті. Іловайськ. Мужні серцем», присвячена подіям російсько-української війни, які відбулися в районі міста Іловайська Донецької області в серпні-вересні 2014 р.

18 серпня 2014 р. під час запеклих боїв українські частини, що здебільшого складалися з добровольчих підрозділів, увійшли до міста Іловайська. Їм вдалося взяти під контроль частину міста, однак після відкритої інтервенції з боку Російської Федерації 23-24 серпня угрупування українських військ опинилося в оточенні. Незважаючи на запевнення російських офіцерів, що українські підрозділи пропустять із «котла» безперешкодно, колони українських збройних сил були розстріляні на марші.

Згідно з даними волонтерів, які займалися евакуацією загиблих захисників України з району м. Іловайська, у боях із 7 по 31 серпня 2014 р. за мирне сьогодення мільйонів українців віддали свої життя 368 українських бійців, а 18 вважаються зниклими безвісти.

Переважна більшість експонатів виставки - речі, що належали українським бійцям, які брали участь у боях за Іловайськ. Вони були зібрані під час експедицій місії «Евакуація-200», учасники якої з літа 2014 р., коли на сході України ще тривали запеклі бої, займалися пошуком та евакуацією тіл загиблих героїв. Також пошуковці та волонтери не лише на власні очі переконалися в беззаперечності факту російської агресії на Донбасі, а й зібрали цілу низку доказів, які це підтверджують.

Виставка відкривається до огляду в суботу, 17 серпня. Адреса Національного музею історії України: вул. Володимирська, 2.

https://nmiu.com.ua/anonsy-museum/1354-17-serpnia-vidkryvaietsia-vystavka-blokpost-pamiati-ilovaisk-muzhni-sertsem

https://www.facebook.com/events/328346694531512/




Той чорним став «зелений коридор». До річниці Іловайського котла

  • 11.08.19, 13:24
Дрімало літо на присохлих чебрецях, Як сколихнула світ подія дика ця, Як Іловайський закипав котел, Й бажання виникало непросте: Живим лишитися, щоб сонечку радіть, Адже були тут більшість – молоді; Бійці, яким лишень за двадцять літ. Й принишк, немов чекав на диво, світ. Той чорним став «зелений коридор», Тут на бійців чекав Армагеддон, Й стріляли в них, беззбройних, мов в зайців, В них «Слава Україні» – на руці. Вагу тих слів збагнути не могли Ні ополченці, ані найманці «-огли», Убить такого просиналася жага… І жертви Бог лічити не встигав. І… зазвучало на всіх мовах: «Іловайськ», Й останні небо слухало слова Безвусих ще героїв і в літах, Дивився місяць ізгори й… ридав… Він бачив, як припали до землі Хтось непритомний, той – без рук, а той – без ніг. Вона ж, залита кровію, тряслась… Вогонь тут, дим і напівдикий глас. І довго ще гарячою була Земля, яку засіяли тіла, Впізнати важко в них було людей, Та й поле стало від крові… руде… Земля схолола, та для нас свята, І хоч молитва часто тут зліта, Вона іще страждає: їй болить, Що пеклом для синів була в ту мить. 12.10.2014. Ганна Верес (Демиденко).


Знайдено масове захоронення жертв НКВС на Прикарпатті

  • 10.08.19, 17:00

Сліди злочинів НКВС жахають досі. У селищі Більшівці, Галицького району, археологи розкопали людські скелети, частина з них – дитячі.


Один із перших скелетів, на який натрапили пошуковці, імовірно, належить 6-річній дитині. Точний вік і стать встановить експертиза.


 "Нам вдалось відкопати два дитячих скелетованих останки, Це десь років 5-6, як казали експерти. Є дещо молодша дитина. А під другим останком вдалось натрапити на дорослий”, – розповідає Ольга Третьякова, керівник науково-пошукових робіт КП “Пам’ять”.


На ймовірне місце масових захоронень працівникам Комунального підприємства "Пам’ять” вказали тутешні мешканці. Адже у попередні роки вже натрапляли на схожі знахідки у різних частинах селища.


У радянські часи Більшівці були районним центром. У 40-х роках минулого століття сюди звозили тіла вбитих вояків Української повстанської армії. Стефанія Луців тоді була ще школяркою. Однак ті моторошні події запам’ятала на все життя.



“Скидали тих партизанів, що побили. Казали – бандити. І діти всі летіли все дивитися. І так пам’ятаю як нині – старенька бабця сиділа і плакала над сином”, – пригадує жінка.



Поховання виявили неподалік будівлі, в якій енкавеесівці свого часу влаштували в’язницю. На стінах підвалу досі збереглися прізвища, ініціали і навіть малюнки ув’язнених українців.


Наразі фахівці продовжують розкопки у цьому місці. Вже знайдено останки 12 людей. Їх згодом дослідить судмедексперт, який встановить вік, стать і причину смерті цих осіб.

Джерело https://dzerkalo.media/news/u-bilshivtsyah-arheologi-rozkopali-dityachi-skeleti-video




Євреї в УПА

  • 09.08.19, 15:00

Повстанська криївка-шпиталь.

 

 

Нещодавно в Україні відзначили 75-у річницю трагедії Бабиного Яру (стаття 2016 року). Виступаючи з цієї нагоди у Верховній Раді, президент Ізраїлю Реувен Рівлін звинуватив українських націоналістів і вояків УПА у масових вбивствах євреїв під час Другої світової війни, залишивши поза увагою факти співпраці своїх одноплемінців з українськими повстанцями.

 

Для більшості українців такі висловлювання образливі, але, на жаль, для політиків історія є лише одним із політичних інструментів, тож тут усе має бути максимально спрощено. Адже так легше виокремлювати та чіпляти ярлики цілим націям, і безапеляційно ділити людей на поганих і добрих, патріотів і зрадників, катів і жертв. Саме такий підхід і використав у своєму виступі Р.Рівлін, чітко розділивши українців і євреїв за згаданими ознаками. Для політиків, які притримуються стереотипів, занурення в реальне життя з усіма його складнощами, де кожна людина має свою мікроісторію чи обирає притаманну для неї модель поведінки, є не вигідним. Бо тоді можна знайти багато фактів, які не зовсім будуть в’язатися з пропагандою. Скажімо, говорячи про вояків УПА, які вбивали євреїв, і одночасно підкреслюючи, що вони ж і рятували їх, забираючи до повстанського лісу, важко охарактеризувати УПА як антисемітську. Тому, краще про це свідомо чи несвідомо не говорити.

 

Автор не збирається тут виставляти українських націоналістів праведниками, святими чи лицарями без страху і догани, адже поміж них були різні люди. Хтось намагався, ризикуючи власним життям, рятувати євреїв, хтось брав участь у їх знищенні, хтось видавав їх німцям, комусь було байдуже до їхньої долі – тому міряти усіх одним мірилом не варто, бо завжди можна знайти протилежні факти (і не тільки в історії повстанського руху). Але заперечувати те, що упівці в багатьох випадках допомагали євреям, викрадали їх із гетто цілими родинами, забезпечували всім необхідним тих, хто переховувався в лісах Західної України, теж не варто.

 

Взагалі в УПА служили переважно євреї-лікарі, яких повстанці забирали до себе через брак медичного персоналу. Напередодні війни в Західній Україні медичну практику зазвичай проводили поляки та євреї, українців-лікарів було набагато менше, бо їх помноженню не сприяли умови польського панування. Саме тому, коли повстанці почали вести активні бойові дії з німецькими окупантами та партизанськими загонами НКВД, було вирішено активно використовувати євреїв для налагодження медичної справи в УПА. Євреїв-лікарів викрадали разом із родинами з німецьких гетто та в обмін на захист від німців пропонували допомагати з порятунком поранених повстанців. І ті, звичайно, погоджувалися.

 

Варто зауважити, що досі ніхто з дослідників не вказав, якою була чисельність євреїв у лавах УПА. Ця тема взагалі ще не була ґрунтовно вивчена істориками, а, отже, чекає на свого дослідника.

 

«Коли німці почали розстрілювати євреїв, я кинув роботу і переховувався до травня 1943 року. Тоді по мене приїхали з УПА. З дружиною і майном забрали мене до шпиталю, що був у лісі, де я працював лікарем до 9.08.1944 р. – говорив на допитах в НКВД 1944 року відомий упівський лікар Варм Шая Давидович на прізвисько «Скрипаль», який від 1943 року практикував на Волині в загоні «Сосенка». – За цей час я вилікував понад 200 стрільців, поранених у боях з німцями, поляками та червоними партизанами, а також із загонами НКВД».

 

На допитах в НКВД «Скрипаль» зауважив, що упівці спершу приглядали за євреями, аби ті не тікали, але згодом, коли ті доводили свою відданість, то працювали вже без нагляду.

 

За те, що В.Ш.Давидович вилікував понад 200 українських повстанців, він отримав від радянських «органів» 20 років заслання. Є версія, згідно з якою, за клопотанням суперпопулярного радянського радіоведучого Юрія Левітана лікаря Давидовича звільнили з в’язниці набагато раніше терміну. Потім він деякий час мешкав у Луцьку, а згодом виїхав (через Польщу) за океан.

 

Взагалі цей єврей користувався великою повагою серед повстанців через свою високу кваліфікацію медика. Розвідниця УПА Галина Коханська у своїх спогадах писала: «Варма був добрим лікарем, котрий у бункерних умовах робив складні операції. Він чудово грав на скрипці, з якою ніколи не розлучався. Він і псевдо отримав «Скрипаль». Коли траплялася вільна хвилина, повстанці збиралися на лісовій галявині, запрошували Варму, котрий грав для них. Його всі любили та берегли». До речі, дружина «Скрипаля» Естер була при ньому медсестрою.

 

Факти, коли члени родин допомагали лікарям-євреям в УПА, зустрічаються доволі часто. Так, Реня – донька колишнього луцького лікаря Грифеля, який практикував на повстанській базі Ковельського та Любомльського округів ОУН «Січ», також допомагала батькові медсестрою. Їх обох 1945 року затримали червоні партизани. Реня, побачивши, що ситуація – безвихідна, навіть почала співати повстанських пісень, за що була сильно побита.

 

Лейба Добровський, арестований радянською спецслужбою взимку 1944 року - світлина з кримінальної справи.

 

 

Окремі євреї через безвихідь йшли до повстанці з власної волі. Скажімо, Лейба Добровський («Валерій»), проживаючи в Рівному, наприкінці 1941 року сам налагодив контакти з українськими націоналістами і згодом працював у політичному відділі УПА. Йому належить авторство низки націоналістичних листівок, брошур і відозв. Поміж найвідоміших – відозви до узбецького, таджицького, вірменського та інших народів. «Валерій» також був автором брошури «Як московський царат підкорював народи». Єврея-повстанця радянські спецслужби заарештували 1 лютого 1944 року.

 

Стрийський лікар Самуель Нойман до УПА потрапив, після того, як нацисти 1941 року запроторили до гетто його стареньку матір. Не бажаючи залишати її там саму, він пішов до гетто слідом за нею, але через своїх знайомих в ОУН, яких мав чимало, просив врятувати їх і доправити до безпечного місця. Уже наступної ночі члени СБ ОУН викрали лікаря разом із матір’ю та за підробленими документами на прізвище Максимович вивезли з міста. Поки він під цим прикриттям практикував по різних місцевостях Стрийщини, гестапо дізналося його справжнє ім’я, і сітка СБ змушена була переховувати Ноймана. У вересні 1943 року його перевели у підпорядкування УПА-Захід, де він працював у старшинській школі курінним лікарем і викладачем. Мама завжди була поряд із ним. Загинув Нойман у Чорному лісі, разом з іншими членами штабу УПА, під час більшовицького наступу в липні 1945-го.

 

Через безвихідь потрапив до УПА і єврей на прізвисько «Кум». Нацисти знищили всю його родину, і, рятуючись від смерті, він блукав околицями карпатських сіл, поки не наштовхнувся на повстанців. Вояки УПА забрали його до загону і після кількох перевірок дозволили лікувати поранених. Згодом «Кум» став дуже популярним серед повстанців – він досі єдиний єврей, який отримав від Проводу УПА «Срібний Хрест Заслуги». Щоправда, нагороджений «Кум» був посмертно, позаяк загинув взимку 1946 року в повстанському шпиталі, а постанова УГВР про нагородження вийшла 30 травня 1947-го.

 

Шпиталь у Чорному лісі, де він перебував, викрили радянські спецслужби. Відстрілюючись із пораненими повстанцями, «Кум» пустив собі кулю в лоба, коли становище стало безнадійним. Перед цим повстанці пропонували йому залишити ряди УПА та вийти на легальне становище, адже радянська влада пропонувала таким амністію (до речі, цим, за свідченнями українських вояків, скористалося чимало євреїв), але він відмовився. Свою відмову у розмові з пораненим Богданом Подоляком, який лікувався у нього в шпиталі, пояснив так: «По приході німців я знайшовся у безвихідному становищі. Всю мою рідню вони вистріляли. Мені вдалося втекти, та сховатись надовше не було де. І в час мого переховування, коли здавалося, що не тільки люди, але й Бог позбавив мене своєї опіки, ви дали мені захисний притулок. Ваша організація врятувала мені життя. А признаюся щиро, що я тоді дорожив життям, боявся його втратити. А тепер скажіть, чи не маю я за що віддячуватися? Я ж чую обов'язок, може, не той – українця перед Україною, а людини перед людиною. У мене болить серце за оту жидівську лояльність, причиною чого, розуміється, є бездержавне життя. Тому я ціню волю, ту правдиву волю і готовий боротися проти тих, що її топчуть. Це не лише у вашому, але й в нашому жидівському інтересі».

 

Єврей із Львівщини Мандрик Хасман у повстанській формі з нагородами. Хлопчиком був в загонах УПА, доглядав за кіньми. Весною 1944 в складі сотні "Хоми" брав участь у рейді на Холмщину для захисту українських сіл від нападів АК. Досі без зупину може декламувати "Декалог українського націоналіста". Про його повстанську долю стало відомо завдяки історику Володимиру Вятровичу.

 

 

Окрім лікарів, в УПА були євреї – кравці, доглядачі коней, вояки. Мало дослідженим залишаються стосунки повстанців із євреями, які масово переховувалися в галицьких і волинських лісах. Зазвичай вони жили там цілими поселеннями, рятуючись від переслідувань нацистів. Із наявних свідчень, виходить, що упівці за необхідності намагалися використати їх для свої потреб. У повстанських літописах є чимало свідчень про взаємовигідний синтез євреїв-утікачів і упівців. У червні 1943 року загін військової округи УПА «Заграва» під командуванням Дубового, рейдуючи Сарненщиною наштовхнувся у лісі на 40 євреїв, більшість із яких були жінки та діти. За наказом командира, єврейські родини оселили на Степанщині поблизу Костополя, створивши всі необхідні побутові умови для життя (роздали худобу, одяг, взуття, реманент), натомість євреї шили повстанцям одяг, взуття, збирали врожай. Вояки УПА охороняли єврейське поселення від поліцаїв і нацистів.

 

У Чорному лісі повстанці допомогли єврейському лікареві Абрагаму Штерцеру створити незалежний єврейський партизанський загін, який діяв поблизу Станіславова, дали зброю, харчі й амуніцію, а місцевим селянам доручили доставляти євреям одяг і харчі. За таку послугу Штерцер лікував поранених в окрузі упівців і хворих селян у навколишніх селах. Уже після війни Штерцер, перебуваючи за океаном, писав, що завдяки цьому йому, його братові, їхнім дружинам, родині й іншим знайомим євреям вдалося пережити нацистський терор і гоніння та залишитися живими.

 

Окремі відділи УПА збирали євреїв по лісах і облаштовували з них цілі табори, де кожен мав працювати за своїм фахом або в сільському господарстві, яке перебувало під охороною упівців. У квітні 1943 року один із таких єврейських господарських таборів, що нараховував понад 100 мешканцїв, повстанці облаштували поблизу Прицьків на Волині, інший чисельність понад 400 євреїв у волинському селі Кудрин.

 

У разі, коли повстанці мали все необхідне для них, вони намагалися співіснувати з євреями-втікачами мирно. Так під час партизанської боротьби робили не тільки представники УПА, але й радянські та польські партизани. Хоча виключати факти, що деякі загони могли бути причетними до знищення євреїв у лісах, теж не варто. Тут все залежало від ставлення до них окремих командирів, які інколи діяли на власний розсуд. Зокрема, єврей Бенек Лібляйн згадував, що коли вони переховувалися з родиною в львівських лісах, намагалися не контактувати ні з радянськими партизанами, ні з повстанцями, бо в окрузі діяв підрозділ УПА під командою якогось Суслевича, бійці якого, як подейкували, вбивали євреїв, що переховувалися в лісах.

 

У німецьких документах є згадки про те, що не тільки упівці, а й члени ОУН (ще до створення УПА) рятували євреїв. Є згадки про те, що оунівці виготовляли їм фальшиві посвідки особи. Зокрема, у повідомленні начальника поліції безпеки і СД від 30 березня 1942 року читаємо: «На службовій ділянці командира поліції безпеки і СД Житомира вдалося арештувати знаних функціонерів ОУН області. Обласний провідник Роман Марчук був убитий при спробі втечі. Було конфісковано близько двох тисяч брошур і листівок. Завдяки показам одного з арештованих бандерівців, у підвалі будинку ми знайшли велику кількість пропагандистських матеріалів, організаційні плани та списки членів організації Житомирської, Київської, Харківської та Полтавської областей, а також повний комплект реманенту для виготовлення фальшивих паспортів… На сьогодні точно встановлено, що бандерівський рух забезпечував фальшивими паспортами не тільки своїх функціонерів, але й євреїв».

 

Представники ОУН Ілько Савчин і Михайло Свистун майже всю війну переховували від німців єврейську родину Лібляйнів із містечка Сколе. Уже після війни врятовані націоналістами 6 членів родини віддячили своїм рятівникам. Завдяки заяві голови родини пана Бенека статус праведника народів світу здобув Михайло Свистун, а щодо Ілька Савчина, то пан Лібляйн досі намагається вибороти йому цей статус. Цю дивовижну історію порятунку націоналістами євреїв оприлюднив російський дослідник Олександр Гогун

 

Галина Коханська згадувала, як на початку війни врятувала разом із мамою одну єврейську дівчину з гетто. Наталія Березинська, дружина Романа Шухевича, від вересня 1942-го до лютого 1943 року переховувала в себе сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг. З часом Шухевич зумів дістати для дівчинки документи на ім’я Ірини Рижко, за якими вона була донькою офіцера Червоної армії, який загинув на фронті. Коли нацисти почали переслідувати родину Шухевичів і арештували Наталію, Роман зумів переправити дівчинку в дитячий сирітський притулок при жіночому греко-католицькому монастирі василіянок в Пилипові (біля містечка Куликів). У 2008 році, коли широко оприлюднювали матеріали архіву СБУ, ця історія стала відома загалу (але, виявляється, не президенту Ізраїлю).

 

Звичайно, тема стосунків євреїв з українськими повстанцями потребує детального вивчення фаховими істориками (а не використання політиками-пропагандистами). Але вже зараз наявні факти засвідчують, що в тих стосунках не все було так однозначно, як у промові Реувена Рівліна. Коли перечитував спогади Галини Коханської, мені впало в око написане нею з приводу врятованої єврейської дівчини: «Все, що ми тоді робили, вважали за свій обов’язок і не сприймали це ні тоді, ні пізніш як якісь геройські вчинки. Діяли так, як підказувала наша совість». Хотілось би, щоби теперішні як українські, так і ізраїльські політики у своїх виступах щодо українсько-єврейських стосунків уникали оціночних суджень і пам’ятали про совість.

 

Джерело https://zbruc.eu/node/57351

«ЛНР» в Станице Луганской: нарушение Минского договора

  • 08.08.19, 18:30
Группировка «ЛНР» в Станице Луганской: провокация или доказательство, что минские договорённости не действуют?

Представители группировки «ЛНР» Владислав Дейнего и Ольга Кобцева пересекли линию разграничения в Станице Луганской. На вопрос руководителя администрации Станично-Луганского района Юрия Золкина, что они делают на «украинской» территории, представители группировки «ЛНР» заявили, что «согласно минских договоренностей Станица Луганская и Счастье подконтрольны им». Это уже не первый случай, когда на сторону, подконтрольную Киеву, переходят боевики после отведения украинских войск от Станицы. Что это: провокация, демонстративное невыполнение мирных договорённостей или очередное доказательство, что «Минск» не действует?

7 августа. Мост на Станицу Луганскую, который ремонтируют по приказу президента Украины Владимира Зеленского. В то время, когда руководитель администрации Станично-Луганского района Юрий Золкин даёт интервью журналистам «5-го канала», на территорию, подконтрольную Киеву, переходят представители группировки «ЛНР» на переговорах в Минске Владислав Дейнего и Ольга Кобцева.


– А где проходит линия разграничения?

– По минским договорённостям Счастье и Станица – наши.

– Линия разграничения проходит по середине речки Северского Донца.

– Середина речки – это середина моста.

Вместо ответов, почему члены группировки «ЛНР» незаконно пересекли мост, журналисты и украинская власть услышали обвинения от Кобцевой и Дейнего, что у Юрия Золкина нет полномочий вести диалог от украинской стороны, а СМИ мешают переговорам с сотрудниками ООН. После чего Кобцева оттолкнула оператора, чтобы он не снимал.

Представители ООН, в свою очередь, также попросили журналистов отойти, но «без рук».

– Ребят, ну у вас же зум есть? Дайте людям поработать. Отойдите и снимите с приличной дистанции.

– Вы же слышали, что вам сказали? Займитесь ими!

После отведения украинской армии от Станицы Луганской в рамках перемирия, заключённого 17 дней назад, была создана демилитаризованная зона. Но несмотря на минские договорённости, здесь теперь часто можно встретить и российские пропагандистские СМИ, и представителей группировки «ЛНР». Аргументируют просто – «это нейтральная территория».

Вот только не все с этим согласны. К примеру, вот реакция украинцев на съёмки российского журналиста Сладкова.


– Я на украинской территории. Я – гражданин Украины. А что вы тут делаете?

– Это нейтральная территория.

– Это не нейтральная территория. Запомните! Это территория Украины.

Несмотря на утверждения группировки «ЛНР» и российских журналистов, что якобы по минским договорённостям они могут быть на «украинской» стороне моста, это не правда. Об этом в эфире Радио Донбасс.Реалии рассказала аналитик Центра исследования проблем гражданского общества Мария Кучеренко.


«Если обратиться к тексту рамочного решения Трёхсторонней контактной группы от 20 сентября 2016 года, то мы увидим, что должно создаваться некое подобие демилитаризованной зоны шириной в два километра. Это охватывает всю территорию моста. Там не могут находиться ни боевики, ни представители украинских Вооружённых сил. На практике мы видим неразобранные сооружения боевиков прямо на территории моста», – говорит Мария Кучеренко.

Это не единственное нарушение минских договорённостей со стороны группировок «Л/ДНР» за последние дни. В связи с вчерашней гибелью четырёх военных президент Украины Владимир Зеленский звонил сегодня президенту России Владимиру Путину. Во время разговора было отмечено, что нужно сократить сроки строительства моста в Станице Луганской со стороны территории, временно неподконтрольной Киеву.

Источник https://www.radiosvoboda.org/a/donbass-realii/30098061.html

Карта с линиями разграничений https://image.zn.ua/media/images/original/Jan2015/107475.jpg

"Закон про п'ять колосків"

  • 07.08.19, 13:19


За кілька зірваних на полі колосків – розстріл або багаторічне ув’язнення з конфіскацією усього майна. Таким радикальним кроком радянська влада взялася «остаточно вирішувати» українське питання, прирікши на голодну смерть мільйони українців.
7 серпня 1932 року вийшла постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності».

Постанова про «охорону соціалістичної власності»

Ця постанова визначала власність колгоспів (худобу, реманент, а головне – урожай) «священною і недоторканою», а людей, які намагалися привласнити хоч найменшу частинку – «ворогами народу». Покарання – розстріл із конфіскацією усього майна, а за пом’якшувальних обставин – позбавлення волі не менше, ніж на 10 років. Амністія заборонялася.
У народі цей жорстокий акт отримав більш промовисту назву – «Закон про п’ять колосків».

Акт начальника охорони артілі «Спільна нива» (с. Мачухи) про затримання П. О. Бадьорного за крадіжку колосків з колгоспного лану. 9 липня 1933 р. Держархів Полтавської області, ф.р-2020, оп.1, спр.962, арк.3.

Віднині власна нива, в яку було вкладено стільки сил і надій, і яка для селянина споконвіку символізувала достаток і можливість спокійно пережити зиму, ставала смертельною загрозою. Зі спогаду Михайла Гавриленка, 1919 р.н., з Котельви: «…Як хтось там вийде на свою ниву й ріже колоски й впіймали його, то судять. Охраняли поле, ну це як вловлять, тут кажуть «враг народу», його як заберуть, то його й нема. Ото таке було, значить…».

Чекісти біля вилученого збіжжя. Херсонщина, 1932 рік

Слово свідкам:

«…А ми біжимо, може, де найдем колосочок. А за колоски, як хтось піде нас обирає, якщо не загребено, то заберуть і б’ють…» (Катерина Матвійченко, 1922 р.н., Малі Сорочинці).

«Дві жінки весною пішли в поле, позбирати почорнілі колоски після зими, під снігом у воді. Колоски ті пшениці почорніли, вони їх позбирали, а їх по дорозі зупинили й заслали на 10 років» (Свідчення очевидця Комісії Конгресу США, інтерв’ю LH 36).

Охорона зерна від голодних селян

«За п’ять колосків могли дати пожиттєве покарання. Та людей засуджували і відсилали до тюрми не лише за зібрані колоски, а це відносилось до всього: буряк, кукурудза…» (Ганна Фінашкіна 1924 р. н., с. Придніпровське, Чорнобаївський район).

 


Прийом зерна від селян на зсипному пункті Союз хліба с Кагарлик, Київська область, 1932 р.

До початку 1933 року за цією постановою було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 – до страти.

Джерело https://85holodomor.in.ua/закон-про-пять-колосків/

Совєтський терор

  • 05.08.19, 17:00

“Він розумів, що перед ним сидить завтрашній труп, то що приховувати? І він сказав так: “Ну якщо чесно, то треба було би всю Україну знищити. Але оскільки це неможливо, то ми вас, українську інтелігенцію, точно знищимо”. Це переказ розмови українського письменника Валер’яна Підмогильного, репресованого та розстріляного на Соловках, зі слідчим.  https://www.istpravda.com.ua/digest/2012/11/12/99104/

Валер’ян Підмогильний був одним із жертв Великого терору, який розпочався 5 серпня 1937 року. Саме в цей день, 82 роки тому, за наказом НКВД вступила в дію постанова “Про антисовєцькі елементи”.

Було створено так звані “трійки”, які імітували слідство та суд, аби винищити опонентів та людей, “непридатних” для будівництва комунізму — занадто освічених, впертих та волелюбних. Серед жертв терору були представники багатьох народів, чиї землі окупували совєти, але особливо багато постраждало українців.

Від самого арешту людина, на яку впала “підозра” була приречена — механізм репресій не мав зворотньої дії. Ці ж “трійки” і виконували власні вироки — негайно після винесення. http://www.memory.gov.ua/news/5-serpnya-1937-roku-pochatok-velikogo-teroru?fbclid=IwAR0aRLL_SHtoBqfvKZ7FA-lXWmLeWuk4juGjJrj2fEobW3EqXreeBFodVXw

Фактично тоді були винищені представники політичної, мистецької та наукової еліти України — тих, хто міг формувати її майбутнє. Але також тисячами вбивали людей, активно не причетних до суспільно-політичного життя — священиків, робітників, селян.

Найбільше людей розстріляли під час «Соловецького етапу» — 1111 осіб, серед них були 290 українців. Їх вбили за декілька днів. У розстрільному списку були творець театру «Березіль» Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний.

Прізвища всіх жертв Великого терору можна знайти тут: https://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/27/1406/

Совєцький Союз, як і нинішня Російська Федерація, брехав та приховував правду. Без цього ефективно керувати окупованою Україною було б неможливо. Поховання розстріляних на Сандормосі виявили випадково і лише в 1997 році. Там приблизно 150 ям, у яких поховані близько 9 тисяч розстріляних. Усього під час Великого Терору до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681.692 особи.

Щодня у культурній, політичній, соціальній та економічній сферах ми маємо справу з наслідками репресій совєтами, які позбавили українську націю мільйонів життів і десятків років розвитку.

ФБ Уляни Супрун

Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох


"Совєтський патріотизм"

  • 05.08.19, 11:40



Це аналітична праця, яку в 1945 році написав політичний референт Проводу ОУН і керівник політвиховного відділу Головного військового штабу УПА Яків Бусел - "Київський".

Її головні тези:

- Сучасний cовєтський патріотизм не має нічого спільного з марксизмом. Він є витвором нової большевицької імперії.

- В загальну формулу совєтського патріотизму входить пункт про першенство російського народу. Цей пункт особливо в останній період війни і після війни большевицькі творці народного ентузіазму розвивають до безконечності. Вони в своєму змаганні перевиконати план договорюються часом, як то кажуть, до білої гарячки.

- Мета цього проста і, так сказати, прозаїчна. Большевики хочуть впоїти в народи СССР поняття вищості російського народу, щоб таким чином викликати в них охоту наслідувати його і промостити шлях до асиміляції народів СССР.

- Асиміляція — ось ціль, яку переслідує та ціла метушня з вищістю російського народу і той патріотичний крик, який зчинила большевицька імперіалістична верхівка. Асиміляція є той угловий камінь, на якому базується національна політика большевиків.

- Асиміляція відповідає всеціло змаганням і інтересам імперіалістичної верхівки СССР. Вона уодностайнює суспільство й дає основу централістичній системі, необхідну для імперіалістів, вона в разі успіху усуває можливості повстання конкуруючих центрів в ім'я національних інтересів, вона улегшує повне панування над народами.

- Яка корись російському народові з асиміляції? Ніяка. Вона пхає російський народ до боротьби з іншими народами, вона наставляє його агресивно по відношенні до інших народів та пхає до воєн, які його коштують мільйони жертв, господарської руїни, нужди та голоду. Користь і одинока користь в асиміляції є для панівної імперіалістичної верхівки. Вона її вигадує, вона її і проводить.

- На чолі всіх народів стоять „русские” з „особливим складом ума”, далі йдуть „руські”, що будують багатонаціональну Росію”, а далі — всі інші, які мають „руських” особливо поважати й особливо бути їм вдячними.

- Ніде Маркс не говорив і про вибраний народ, до якого з „особливою повагою” мають відноситися інші народи, та не запримічував у ніякого народу „особливого складу ума”. Всі ці теревені... про російський народ, — це перелицьоване гітлерівське расистське барахло.

- Совєтський патріотизм — це черговий імперіалістичний блахман, штучно спрепарований, щоб улегшити асиміляцію й поневолити народи СССР.

- Він не має нічого спільного зі змаганням пролетаріату до соціалізму, ані з патріотизмом народів СССР. Своїм корінням він сидить у царській імперіалістичній традиції, а його змістом є російська імперія.

Повний текст брошури "Совєтський патріотизм" можна прочитати в Електронному архіві українського визвольного руху: http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/acdvr-8-6-024.pdf


Український Визвольний Рух - ОУН і УПА

В останні дні Леся Українка не їла нічого крім морозива з ожини

  • 03.08.19, 12:20


1 серпня 1913-го у віці 42 років померла одна із найвідоміших жінок в українській історії.

Сучасні дослідники життя Лесі Українки кажуть, що намагаються побороти образ бідної письменниці, якій прийнято співчувати. Насправді сім'я Косачів була заможною і могла собі дозволити недешеве лікування Лесі в інших країнах (у 12 років у дівчинки діагностували туберкульоз кісток).

Батьки Лесі володіли кількома маєтками. Тато - Петро Косач був статським радником, що дорівнювало званню генерал-майора.

Попри свій високий статус у Російській імперії, Косачі спілкувались виключно українською мовою. Агатангел Кримський згадував, що після вбивства Олександра ІІ, під час посиленої реакції, у Києві залишились лише три українські родини, які не відмовились, а підкреслювали свою українську ідентичність. Це були Лисенки, Старицькі і Косачі.

Сама ж Леся вільно спілкувалась дев’ятьма мовами. Авторитетні чоловіки знайомі із молодою письменницею відзначали її енциклопедичні знання. Дослідники біографії, кажуть, що вона могла стати першою в Україні жінкою-композитором, однак про кар'єру піаністки довелось забути через хворобу.

Під час поїздок за кордон Леся з матір’ю завжди викликали ажіотаж і перебували в оточенні інтелігенції. У спогадах письменниці із Відня йшлося, що вона любила пити віденське пиво та апельсини, довго спала, а тому завше споживала холодну каву.

Водночас письменниця була вкрай перебірливою щодо свого оточення. Наприклад, глибоку дружбу з Трушем перервав “прокол” художника з портретом Лесі, який він виставив на продаж польському шляхтичу.

Лесина хвороба, а згодом додався туберкульоз легень та нирок, “зїдала” увесь сімейний бюджет. Хоч єдиними ліками від цієї недуги на початку ХХ століття була зміна клімату і харчування. Поїздка до Єгипту, що найбільше допомагало Лесі, обходилась у понад 1000 рублів.

За останній рік життя жінка втратила понад 10 кілограмів, скаржилась, що найтяжча для неї процедура вкладання на сон, бо це потребувало багато рухів руками і ногами. Перед смертю майже нічого не їла, єдине що їй смакувало - морозиво з ожини.

Втім поки ще могла підвестись з ліжка письменниця давала уроки французької та німецької, перекладала і продовжувала писати твори. По допомогу до меценатів не зверталась, через що гонорари їй надсилали із великим запізненням, думаючи що потреби у грошах вона не відчуває.

Померла Леся Українка у Грузії у віці 42 років. Похована у Києві на Байковому кладовищі.

Джерело Локальна історія

Ті, що пережили пекло (+18)

  • 02.08.19, 19:50
У вільному доступі в мережі є книжка "Ті, що пережили пекло", про порушення прав людини, катування та умови утримання в неволі, бойовиками з окупованих територій




[ Уривок з книги ]