О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

Підпільна мережа ОУН у таборах ГУЛАГу

  • 05.06.20, 07:57
Вид на Норильськ, 1953 рік
Вид на Норильськ, 1953 рік

Після прибуття у табори ГУЛАГу українські націоналісти швидко відновили зв’язки між собою та родинами, виселеними із Західної України на спецпоселення до Сибіру, послуговуючись зашифрованою перепискою (грипсами), яку пересилали як звичайною поштою, так і за допомогою спеціальних зв’язкових та кур’єрів. Через останніх й агентів серед українських спецпоселенців ОУН вдавалося зв’язуватися з табірним підпіллям і навіть координувати діяльність підпільних груп та організацій.

 Перші осередки непокори

Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. основний контингент в’язнів, засуджених за участь в антирадянському збройному підпіллі у Західній Україні, утримувався в особливих таборах, які були створені у 1948 р. в ході реорганізації табірної системи ГУЛАГу у зв’язку із напливом «особливо небезпечних державних злочинців» із охоплених повстаннями західних окраїн СРСР. Призначення особлагів полягало в максимальній ізоляції політичних в’язнів, їх фізичне виснаження та деморалізація. Фактично в’язні особливих таборів прирівнювалися за своїм становищем до найбільш упослідженої категорії гулагівського населення – каторжан.

Перші підпільні осередки у таборах ГУЛАГу під егідою оунівців виникли ще у 1945 р. Вони носили різні назви, мали різних керівників, структуру та склад. Одні мали суто український націоналістичний характер, інші поширювалися також на в’язнів інших національностей, політичних і релігійних переконань. Організаційно більшість з них будувалася за зразком підпільної мережі ОУН часів збройної боротьби, зокрема мали військових референтів, пропагандистів, господарників, службу безпеки, та діяли в умовах суворої конспірації. Табірні підпільні структури, створені колишніми членами ОУН та УПА, стали головними центрами розробки планів повстання в імперії ГУЛАГу у 1953-1954 рр.

Зокрема, після завершення війни відомо про діяльність структур Української Визвольної Організації (УВО) під керівництвом сотника УПА Михайла Луцика, що виникли в Тайшетському таборі, Інті, Норильську та Магадані, які готувалися до масштабного повстання за участю декількох десятків тисяч мешканців ГУЛАГу. Оунівці активно збирали інформацію про розташування радянських військ та об’єкти комунікації й енергетики, заготовляли зброю, розробляли плани і схеми захоплення таборів. Однак, врешті-решт, реалізувати ці плани їм не вдалося через активну протидію радянських спецслужб, які змогли нейтралізувати загрозу заколоту в таборах.  

Вкрай нелегке становище українських політичних в’язнів особливого табору у Норильську (Горлаг) змушувало їх гуртуватися, утворювати підпільні організації для самозбереження. Колишній вояк УПА Д. Шумук згадував з цього приводу: «Образливо було і соромно, що нас, бувших вояків УПА, б'ють і зневажають ті мерзотники, незважаючи на те, що нас більше від них у десятки разів... Їм дано право знущатися над нами. Ми самі дали їм те право, своєю безоборонністю, своєю недружністю, своєю неорганізованістю. Ми повинні, обов'язково повинні були відняти у них те «право». Треба розвинути почуття особистої гідності до такої міри, щоб воно перемогло страх, щоб воно стало найбільшою цінністю, за яку людина готова іти на смерть».

Завдяки таким політв’язням як Д. Шумук у 1948-1949 рр. серед українських каторжан у Норильську постав підпільний осередок ОУН під назвою Координаційний центр (КЦ) або самодопомогова організація. Її очолив Сергій Семенюк (справжнє прізвище Степан Драницький), який до засудження був провідником ОУН Луцької округи на Волині, суспільно-політичним референтом обласного проводу і груп «Турів» та «Тютюнник» Воєнної округи УПА-«Північ» та суспільно-політичної референтури ОУН північно-західних українських земель (ПЗУЗ). До складу центру входили також Яків Сушкевич, Роман Загоруйко, Михайло Орос, Іван Столяр та ін. Метою організації було збереження життя колишніх членів ОУН та вояків УПА в радянських концтаборах. Зокрема, її члени надавали матеріальну та моральну допомогу тим в’язням, які потрапили до БУРу (рос. – барак усиленного режима), організовували поодинокі акти непокори, розпочавши боротьбу з кримінальними в’язнями та «суками» за контроль над табірною зоною, налагодили таємне виготовлення холодної зброї (фінки, сокири, ножі, піки тощо). Члени центру зобов’язувалися давати групову відсіч у випадку найменших проявів свавілля з боку табірної адміністрації, захищати не тільки себе, але й усіх скривджених в’язнів. Після запровадження у Горлазі оплати праці в’язнів у 1951 р. члени самодопомогової організації заснували спільну касу, куди кожен міг добровільно вносити внески. Згодом ці кошти витрачалися на допомогу хворим і в’язням у штрафних бригадах та ізоляторах.

Данило Шумук, керівник підпільної групи ОУН у 3-й зоні Горлагу
Данило Шумук, керівник підпільної групи ОУН у 3-й зоні Горлагу

КЦ діяла за зразком ОУН: кожен із підпільників знав тільки свою ланку, щоб у разі провалу постраждало найменше людей. Організація налагодила таємний зв'язок з іншими табірними зонами, що координувався Іваном Столяром. Були визначені відповідальні за кожну зону: 1-а зона – Роман Новосад, 2-а зона – Михайло Пархуць, 4-а зона – Павло Кушта, 5-а зона – Іван Недоля, 6-а жіноча зона – Анна Мазепа. Підпільні групи отримали завдання слідкувати за розмовами, новинами та настроями серед ув’язнених. Освіченні підпільники, як С. Семенюк, Д. Шумук, М. Орос та О. Грінченко писали статті, обіжники, бюлетені, брошури, т.зв. «захалявну літературу», що конспіративно поширювалася серед в’язнів. Окрім цього проводилися політичні, конспіративні та історичні вишколи. Функціонувала також ланка зв’язку із зовнішнім світом, якою керував о. Тихон Бабій.  

Існують відомості про підпільні організації політв’язнів й в інших табірних зонах Горлагу. Зокрема, у 1947 р. функціонувала Організація українців Заполяр’я (ОУЗ), яку очолював комітет із 11 осіб, що представляли 1, 2, 4, 5 та 6 табірні зони. Згодом для конспірації та надання організації більш інтернаціонального статусу ОУЗ було перейменовано в Організацію українських боротьбистів (ОУБ). Підпільники випускали часопис «Боротьбист», який оформляв художник з Волині Володимир Омелянюк, підтримували в’язнів морально і матеріально, організовували відзначення 140-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Розгалужена мережа підпілля, розбудована колишніми членами ОУН та УПА в Горлазі, стала ключовим інструментом під час організації та проведення страйку у травні – серпні 1953 р., що відоме як Норильське повстання . 

У вересні 1949 р. у спеціальному таборі №1 на Інті, де утримувалося 4 тис. 560 в'язнів (з них 60 % – українців) було також утворений підпільний центр із підготовки повстання, яким керували колишні оунівці. В’язні сформували три курені по 450 осіб в кожному, а також роту смертників-добровольців із 30-ти осіб. Організація отримала кодову назву «Північне сяйво». Однак через зраду провокатора в лютому 1950 р. підготовку повстання було перервано, а його організатори – засуджені до смертної кари. З часом українські структури опору почали виникати в Озерлагу (Тайшет), Речлагу (Воркута).

«Ідейний патріарх в’язнів»

Великий вплив на виникнення та діяльність згаданих вище  груп мала розгалужена підпільна організація «ОУН-Північ» (друга назва –  «Заполярний Провід ОУН»), створена в 1947 році членом ОУН Михайлом Сорокою (відбував ув’язнення у Воркуті з 1940 року). «ОУН-Північ» боролася проти сваволі тюремників, допомагала політв’язням вижити, зберегти свою людську і національну сутність, навчала відстоювати право на власне життя.За період 1947-1948 рр. вона встановила зв’язок між підпільниками різних таборів, а 1948 р. – з Україною. М. Сорока гуртував навколо себе насамперед тих в’язнів, які потрапили за ґрати за участь в ОУН і УПА, щоб продовжити боротьбу в радянських концтаборах. Його вважали ідейним патріархом політичних в’язнів ГУЛАГу.

Після свого звільнення у 1948 р. М. Сорок повернувся до Львова, де відновив зв’язки із націоналістичним підпіллям через зв’язкову головного командира УПА Романа Шухевича Галину Дидик. Зокрема, у лисичанському лісі під Львовом він зустрівся з начальником Головного військового штабу УПА Олексою Гасиним («Лицар») та крайовим провідником ОУН Львівського краю Осипом Дяківим («Горновий»). Отримавши інформацію про діяльність підпілля в Західній Україні та подальші інструкції, М. Сорока невдовзі повернувся у Воркуту, де продовжив роботу з формування груп опору у радянських таборах. Для розширення соціальної бази руху опору він розпочав переговори з в’язнями інших національностей, зокрема латвійцями, литовцями та естонцями. У січні 1949 р. із метою налагодження організаційної діяльності було розпочато формування у кожному таборі трійок довірених осіб – представників різних національностей, з яких одна особа мала виконувати функції провідника, друга – підтримувати міжнаціональні зв’язки всередині табору, третя – керувати розвідкою (служба безпеки). Крім того, всі троє мали стежити за настроями у таборах і скеровувати їх в бажане русло. Підпільну мережу Воркути очолив М. Сорока, до проводу увійшли також А. Білинський і Борщ.

Однак у липні 1949 р. М. Сороку повторно заарештувало МДБ та вислало його на спецпоселення у Красноярський край. Незважаючи на це, навіть на відстані він продовжував керувати підпільною мережею у таборах на Далекій півночі. У грудні 1952 р. його знову заарештували за звинуваченням у створенні підпільної організації в’язнів та засудили до розстрілу, який невдовзі замінили на 25 років ув’язнення. Репресій зазнали й інші члени «ОУН-Північ». Попри втрати, організація не припиняла своєї діяльності. Діючи обережніше, вона переросла у велике об’єднання з власною підпільною друкарнею та мережею симпатиків як серед в’язнів, що відбували покарання у таборах, так і серед тих, які були звільнені та проживали на спецпоселеннях. На думку історикині Л. Бондарук, створена М. Сорокою «ОУН-«Північ» була першим організованим спротивом в’язнів у радянських концтаборах, що дала поштовх до серії масових страйків, бунтів і повстань, які охопили імперію ГУЛАГу після смерті Сталіна.

Фактори повстання

Для багатьох українських націоналістів у сталінських таборах чи не єдиним променем надії на кращу долю стало сподівання на початок відкритої війни між Радянським Союзом та західними демократіями, що мала призвести до краху сталінського режиму та звільнення в’язнів ГУЛАГу. Подібні настрої стали відлунням очікувань третьої світової війни у середовищі ОУН на рубежі 1940-1950-х рр., що знайшло своє відображення у суспільно-політичних документах та стратегічному плануванні керівництва українського підпілля того часу. Початок Корейської війни влітку 1950 р. перетворив ці індивідуальні сподівання на масове явище, яке визначало соціально-психологічну атмосферу в особливих таборах ГУЛАГу. Очікування «світлого свята визволення» поєднувалося з широким поширенням повстанських настроїв серед окремих категорій ув’язнених. Зокрема, у 1951-1952 рр. серед українців-каторжан активізувалися розмови про майбутній реванш, який влаштують Радянському Союзу Англія, Америка, Західна Німеччина та Японія. Найбільш активна та рішуча частина ув’язнених українців закликала підняти повстання в перші дні війни між США та СРСР, щоби визволитися із табору. Зокрема, такі факти були зафіксовані в Речлазі (Воркута), де були виявлені рукописні листівки антирадянського змісту із закликом до збройного повстання ув’язнених, об’єднання їх в бойові групи для боротьби «спільно з американцями проти радянської влади».    

Звернення каторжан до населення Норильська, літо 1953 року
Звернення каторжан до населення Норильська, літо 1953 року

Однак, в силу того, як війна між СРСР та Заходом не починалася, українські націоналісти приходили до усвідомлення необхідності самостійного підняття повстання у співпраці з іншими політичними в’язнями особливих таборів. Зокрема, популярними на певному етапі були ідеї повстання-втечі. Ще за життя Й. Сталіна, у 1952 р. в деяких таборах, де концентрувалися вихідці із Західної України, особливий контингент в’язнів спробував перейти до тактики організації волинок, бунтів та колективного голодування. Зокрема, весною 1952 р. повстанські настрої та дії спостерігалися в Камишовському таборі, де колишні члени ОУН та УПА, за інформацією чекістів, активно готувалися до організації масових заворушень та нападів на охорону з метою звільнення. Для координації своїх дій українські націоналісти створили розгалужену мережу на чолі зі штабом, куди входили «служба безпеки», «служба техніки», бойові групи, групи політичного виховання та матеріального забезпечення. За допомогою «служби безпеки» підпільники вели систематичне спостереження за в’язнями, виявляючи серед них секретних співробітників МВС і МДБ. Внаслідок такої ситуації у таборі на нараді відповідальних працівників ГУЛАГу у січні 1952 р. у Москві було констатовано, що «адміністрація, яка до цього часу вміло використовувала протиріччя між різними групами ув’язнених, тепер втрачає контроль над своїми «підопічними».

Об’єднуючим фактором для різних етнополітичних угрупувань була ненависть до радянської влади, що змушувала українців координувати свої дії з націоналістами із країн Балтії, «кавказцями», росіянами, білорусами та представниками інших національностей. Внаслідок цього стиралися етнічні кордони, а взаємні союзи могли виникати задля спільного протистояння свавіллю табірної адміністрації. Так, наприклад, на початку 1952 р. особливими таборами поширився вірус терору проти приспішників табірної адміністрації, яку організували українські націоналісти спільно з литовцями. Інколи молодшими союзниками західних українців у боротьбі за владу над зоною ставали «законники» (бандитський елемент із числа авторитетів), як зокрема це сталося у Речлагу.

Як згадував Олександр Солженіцин,  перша хвиля опору в таборах почалася після прибуття до них західних українців: «вони привезли «бацилу бунту (…) Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки,... роздивилися, вжахнулися цього сплячого рабства і потягнулися до ножа».

Підготовка до виступу

Українські націоналісти не тільки принесли в ГУЛАГ жорсткі методи підпільної боротьби та конспірації, але й перейняли досвід «паразитичного виживання» кримінальних угрупувань. Так, на початку 1952 р. у Мінеральному таборі, де західні українці становили до 60%, організована група оунівців розпочала боротьбу саме за «зайняття в таборі привілейованого становища». До традиційної у табірному середовищі тактики захоплення виробничих посад і табірної обслуги за допомогою насильства і терору колишні члени ОУН та УПА додали специфічний досвід підпільної боротьби, оголосивши війну сексотам табірної адміністрації, так званим сукам. Такі дії нанесли суттєву шкоду традиційному механізму чекістського контролю над політичними в’язнями, що здійснювався за допомогою лояльно налаштованих кримінальних елементів. Внаслідок цього, старі агенти не приходили на явки, очевидці вбивств відмовлялися від свідчень, а іноді просто не з’являлися на допити, надаючи перевагу дисциплінарному покаранню замість смерті від рук бандерівців. Зазвичай в якості бойовиків виступили особи, засуджені до 20-25 років позбавлення волі, які не боялися отримати додаткові терміни ув’язнення.

Доволі швидко пройшовши період адаптації та статусного самоствердження в таборах, завоювавши специфічний гулагівський «авторитет» – визнання свого права на владу та диктат в зоні, засвоївши механіку «паразитного виживання», прямого або побічного контролю над хлібними посадами та ресурсами, українські націоналісти могли дозволити собі повернутися до формулювання політичних цілей, зайнятися пропагандою та навчанням нових кадрів. Зокрема, наприкінці 1951 р. в Дубравлазі старі учасники підпілля склали рукописні листівки та прокламації з епізодами з історії України, які були розраховані на ведення пропаганди серед бійців озброєної охорони таборів, мобілізованих з України. У цій боротьбі українські націоналісти також намагалися залучати на свій бік інші етно-політичні угрупування, зокрема чеченців та балтійців. Подібні факти співпраці були зафіксовані наприкінці 1951 р. у Річковому та Дальному таборах. З іншого боку, нерідкими були також криваві зіткнення з тими ж таки «кавказцями» за владу та привілейоване становище у ВТТ, як наприклад у Піщаному таборі.

Підпільна група західних українців, яка прибула восени 1951 р. в Камишевлаг із етапом штрафників із Піщаного ВТТ не тільки почала звичайну боротьбу за владу, але і стала ініціатором одного із перших демонстративних, відкритих та політично забарвлених протестних виступів. Заворушення, які почались із масового співання націоналістичних пісень, вилились в організований спротив цілого бараку проти спроб адміністрації запроторити в ізолятор трьох в’язнів, у яких виявили ножі. Підпільним штабам оунівців у таборах вдалося за допомогою вільнонайманих працівників налагодити таємний зв'язок із переселенцями із Західної України, що проживали на спецпоселеннях.

З початку 1952 р. ситуація в особливих таборах загострюється й описується в оперативних зведеннях адміністрації ГУЛАГу як хроніка бойових дій. Зокрема, 22 січня 1952 р. у шостому відділенні Піщаного табору ув’язненні оунівці організували масове заворушення, яке супроводжувалось антирадянськими викликами та вимогами послаблення режиму для особливого контингенту в’язнів. Виступи вдалося припинити тільки 18 березня. У червні 1952 р. керівництво Піщаного табору доповідало в Москву, що бандерівці, які в часи визвольної боротьби перебували на керівних посадах в українському підпіллі, утворили координаційний центр, групи агітації, розвідки та постачання, які поширили свій вплив на декілька табірних зон. Члени організації давали присягу та дотримувались дисципліни, орієнтувалися на знищення агентури МВС та МДБ у таборах, організацію збройних втеч, встановлення зв’язку з націоналістичним підпіллям на території України та закордоном. Стратегічне завдання підпільників, на думку, табірної адміністрації,  полягало у тому, щоб відірвати табірне населення з-під впливу адміністрації, ідеологічно і тактично підготувати його до повстанських виступів за найменшої сприятливої нагоди.

Таким чином, регенерувавши моральні та фізичні сили, ув’язненні оунівці не тільки змогли створити у таборах свої підпільні структури, відновити зв’язки між таборами та діючим підпіллям у Західній Україні, але й поширити дух непокори серед в’язнів інших національностей, пробудивши ГУЛАГ з довгої сплячки. Після смерті Сталіна саме підпільні структури українських націоналістів стали головною рушійною силою та кістяком повстань в особливих таборах ГУЛАГу.

Підготував науковий співробітник музею, Олександр Пагіря

http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=701

Все почалося з вбивства Ігора Білозора

  • 03.06.20, 09:55
 Все у нас почалося не з Майдану
І не з Майдану 2004 року
А коли у центрі Львова рівно 20 років тому було забито за українську пісню видатного українського композитора Ігора Білозора двома маскалями з характерними для них прізвищами Воронов і Калінін.
Це призвело до сплеску націоналістичних настрою
А ще обурення викликало як це вбивство висвітлювали на росії і в деяких Українських ЗМІ
Верхом цинізму і невігластва було, коли Білозора обізвали російськомовним композитором

Історія дев'ятьох розстріляних радянською владою юнаків

  • 30.05.20, 08:04

Усім страченим було від 18 до 25 років
Усім страченим було від 18 до 25 років

Навесні 1941 року дев’ятеро юнаків опинились у чортківській в’язниці НКДБ. Протягом двох місяців їх допитували, а згодом, «у зв’язку з військовою ситуацією», без рішення суду, за наказом Наркому СРСР просто розстріляли. Усім страченим було від 18 до 25 років.

10 квітня 1941 року посеред ночі до помешкань шести сімей з міста Бучач та сіл Нагірянка і Зелене, що на Тернопільщині, увірвались оперативники НКДБ КириченкоВеличко і Бурлаченко. Провівши обшуки та конфіскувавши речові «докази», вони забрали з собою Федора АтаманаСтепана БаранюкаМирослава КиндибалюкаМихайла ЛуціваОнуфрія Федущака та Мирослава Ясиновського.

Вже наступного дня так само затримали Йосипа Огиду, а 30 квітня чекісти прийшли по Захара Савку та Івана Моцика.

Пізніше в обвинувальному висновку оперативники зазначатимуть, що усі ці арешти відбувались поступово: мовляв, Луців під час допиту вказав на Кандибалюка, який в свою чергу згадав про Ясиновського і Баранюка. Тобто затримані нібито «здали» одне одного. Утім, це було брехнею.

Фрагмент обвинувального висновку
Фрагмент обвинувального висновку

Матеріали архівно-слідчої справи говорять про те, що арешт принаймні перших шести молодих чоловіків НКДБ спланував завчасно: дати затримання, а також час допитів не відповідають ланцюжку, який намагались пізніше вибудувати чекісти, бо, наприклад, згідно з документами, допит Ясиновського, якого нібито «здав» Киндибалюк, почався на дві години раніше, ніж допит самого Киндибалюка.

Фрагменти допитів Мирослава Ясиновського та Мирослава Киндибалюка
Фрагменти допитів Мирослава Ясиновського та Мирослава Киндибалюка

До того ж ордери на арешт щодо перших шістьох затриманих були видані одночасно, без будь-якої перерви, про що окрім однакової дати свідчать послідовні порядкові номери.

Одним із тих дев’яти, кого вночі 10 квітня схопили і звинуватили у підготовці контрреволюційного повстання через приналежність до ОУН, був Онуфрій Федущак. Саме його двоюрідний онук Остап Єднак через понад 75 років знайшов цю архівно-слідчу справу в архіві СБУ та зміг дізнатись подробиці історії, про яку до того знав лише з родинних переказів.

«У нашій родині чомусь дуже довго (не лише за часів СРСР, але й за часів незалежної України) не говорили, що у нас був репресований родич. Моя бабуся Ольга, його рідна сестра, про нього майже не розповідала. І навіть на відкриття пам’ятного монументу розстріляним тернополянам вона їздила сама», – розповідає Єднак.

Онуфрій Федущак, 1940 рік
Онуфрій Федущак, 1940 рік

На момент затримання Онуфрію Федущаку було дев’ятнадцять. Він навчався у 9 класі. Під час допитів хлопець розповів, що до ОУН потрапив випадково, коли одного літнього дня 1940 року зустрів Мирослава Киндибалюка, який і запропонував приєднатися до підпілля. Отримавши псевдо «Рибак» йому наказали відслідковувати у Нагірянці діяльність органів НКДБ та міліції, здійснювані ними арешти, а також контролювати інформацію про місцевих донощиків і симпатиків радянської влади.

Разом з Федущаком чекістами був затриманий і його однокласник, 18-річний Федір Атаман. Слідчому він розповів, що вступив до ОУН у серпні 1940-го. Під псевдо «Петренко» спочатку був зв’язковим, а згодом став станичним у селі Зелене. Одним зі «злочинів», які йому додатково закидали чекісти, було те, що протягом 5 днів на прохання Мирослава Ясиневського Атаман переховував у своїй квартирі повстанця «Плитку».

У 9 класі на момент арешту навчався і 19-річний Мирослав Киндибалюк. Під час обшуку співробітники НКДБ вилучили у нього синьо-жовтий прапор. На допитах хлопець спершу заперечував свою причетність до ОУН, утім, очевидно внаслідок фізичного впливу, різко змінив свої покази, зазначивши, що вступив до організації навесні 1940 року, отримав псевдо «Лебідь» та став станичним у селі Нагірянка.

Фрагмент допиту Мирослава Киндибалюка
Фрагмент допиту Мирослава Киндибалюка

Вибивали свідчення, як випливає з документів, і зі ще одного затриманого – 18-річного Степана Баранюка, – адже у протоколах допитів так само зафіксована його різка зміна свідчень.

Фрагменти задокументованих допитів Степана Баранюка
Фрагменти задокументованих допитів Степана Баранюка

Так, 11 квітня у розмові з представником НКДБ Величком він наголошував, що не є членом ОУН і псевдо йому ніхто не давав, а вже 25 травня зізнався, що долучився до підпілля у липні 1940-го, коли склав присягу оунівця Киндибалюку і став «Чайкою».

Михайло Луців, 1940 рік
Михайло Луців, 1940 рік

Під час допитів чекісти тиснули і на 25-річного Михайла Луціва, який хоч і не заперечував своєї приналежності до Організації українських націоналістів, утім, відмовлявся зізнаватись, чим конкретного в ній займався, стверджуючи, що жодних завдань від Киндибалюка, завдяки якому на початку 1940 року опинився в ОУН і отримав псевдо «Хмара», він не отримував.

Зрештою, очевидно під фізичним впливом з боку чекістів, він розповів, що як член підпілля був зв’язковим та купував медикаменти.

Підготовкою аптечки (зокрема перев’язочних матеріалів) за завданням Федора Атамана мав займатись і 22-річний Іван Моцик, у якого під час арешту вилучили синьо-жовтий прапор. Чекісти закидали молодому чоловікові ще й те, що, «знаючи про існування контрреволюційної організації», він не повідомив про неї місцеві органи влади.

Тим часом його однолітка Йосипа Огиду звинувачували в тому, що будучи в ОУН під псевдо «Дубенко», він брав участь у підпільних зборах та виконував накази місцевого керівництва організації.

Мирослав Ясиновський, 1938 рік
Мирослав Ясиновський, 1938 рік

Мирославу Ясиновському на момент затримання було 19. У протоколах допиту зафіксовано, що до підпілля він вступив у серпні 1940-го, утім, нібито під примусом. Мовляв, спочатку намагався відмовитись, бо «був лише учнем і мав вчитися», але оунівець «Ворон» пригрозив йому пістолетом і він таки погодився. Згодом, отримавши псевдо «Боян», він виконував роль підрайонного, контролюючи роботу підпілля у чотирьох тернопільських селах: Нагірянці, Звенигороді, Рукомиші та Зеленому.

Єдиним, хто від моменту арешту і протягом усіх допитів не визнавав себе винним та усіляко заперечував свою приналежність до ОУН, був 25-річний Захар Савка (у минулому член «Просвіти»). Слідчому він наголошував, що пропозиції вступити до підпілля відхиляв, адже і так мав роботу та «заробляв на шматок хліба», а ця організація йому «хлібу не могла дати». Утім, це не переконало чекістів.

Чи були насправді усі ці молоді люди запеклими повстанцями? Двоюрідний онук одного з затриманих Остап Єднак сумнівається.

«Це були школярі старших класів. Вони фактично були дітьми. Так, це була свідома молодь, але це були насамперед ще діти. Моїй родині невідомо, чи ці хлопці і справді були радикальними учасниками підпілля, ідейними борцями за незалежність, – каже він. – Гадаю, що у справі все було написано «під копірку», незалежно від того, що хлопці робили і розповідали».

Попереднє «слідство» у справі дев’ятьох юнаків завершилось 15 червня 1941-го. В обвинувальному висновку йшлося, що усі вони звинувачені за двома статтями: 54-2 (підготовка збройного повстання) та 54-11 (участь у контрреволюційній організації). Подальшу долю арештованих мав вирішити обласний суд Тернопільської області. Але цього не сталося.

21 липня 1941 року, керуючись постановою Наркому ВР УРСР, Федора Атамана, Степана Баранюка, Мирослава Кандибалюка, Михайла Луціва, Івана Моцика, Йосипа Огиду, Захара Савку, Онуфрія Федущака та Мирослава Ясиновського розстріляли.

Це сталося майже рівно через місяць після початку німецько-радянської війни. Саме тоді перед СРСР гостро постала проблема переповнених внаслідок активних репресій в’язниць, тож на офіційному рівні її спробували вирішити двома наказами від 23 червня 1941-го. Перший – начальника тюремного управління НКДБ УРСР, капітана держбезпеки Філіппова – передбачав евакуацію в’язнів та містив «План евакуації». У другому – № 2445/М наркома держбезпеки Всеволода Меркулова – йшлося пр терміновий облік усіх радянських арештантів із подальшим розподілом їх на тих, хто підлягав депортації до ГУЛАГу, та тих, кого необхідно було розстріляти (це мали вирішувати місцеві керівники НКДБ).

Саме останній документ вирішив долю дев’ятьох героїв цієї історії. Цікаво, що після закінчення війни вони ще певний час вважались зниклими безвісти і у 1947-му радянські силовики перевіряли інформацію про них, вимагаючи від місцевих сільрад довідки, а також задіюючи для цього своїх агентів.

Одне з агентурних донесень
Одне з агентурних донесень

«Ці покидьки, ця жахлива репресивна система працювала над тим, що навіть якби ці хлопці якимось чином вижили та пройшли війну, їх би все одно рано чи пізно знищили», – зазначає двоюрідний онук репресованого Онуфрія Федущака Остап Єднак.

Виправдали усіх дев’ятьох 24 грудня 1992 року.

Дев'ятьох юнаків розстріляли без будь-якого судового рішення
Дев'ятьох юнаків розстріляли без будь-якого судового рішення

«Із матеріалів справи вбачається, що засуджений у насильницьких дія проти мирного населення участі не брав», – йшлося у реабілітаційному висновку кожного з 9 репресованих.

Ця історія – не єдиний приклад того, як жорстокість радянської репресивної машини торкалася не лише цілком дорослих громадян СРСР, але і зовсім юних.

Дещо раніше Радіо Свобода розповідало про долю Володимира Олійника, який був теж із Тернопільщини.

За допомогу ОУН він, підліток, отримав 10 років «виправних таборів» і 5 років обмеження у правах із неможливістю повернутися до України навіть після звільнення. Для того, щоб заслати хлопця у табір, чекісти навмисне дописали йому років.

https://www.radiosvoboda.org/a/29745993.html

Нові фото Петлюри

  • 29.05.20, 20:50
До уваги користувачів!
ЦДАВО України публікує світлини С. Петлюри, відтворені з негативів, що відклалися в особовому фонді І. Огієнка (Ф. 1871. Оп. 1. Спр. 7).
Щиро дякуємо Державному центру збереження документів НАФ за співпрацю та допомогу



Закордонний рейд УПА 1947 року

  • 26.05.20, 09:58
Закордонний рейд

Я. Стецько та Дж. Буш

  • 24.05.20, 11:00
Голова проводу ОУН(б) Ярослав Стецько на зустрічі з 43-ім віце-президентом США Джорджем Бушем, 1983 р.
Позаду ліворуч Гнат Білинський 1-й провідник Теренового Проводу ОУН(б) у США.



УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Забутий геноцид

  • 22.05.20, 08:31

Замовчана історія знищення угорцями 40 тисяч українців у роки Другої світової

У роки Другої світової угорці — союзники Третього рейху — під час каральних операцій на півночі України знищили близько 40 тис. мирних жителів. У повоєнний час Москва і Будапешт стали партнерами по соцтабору і вирішили всю цю історію забути.

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPANСоюзники другого сорту

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN

 

Залишене напризволяще

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA
У полон не брати

Німці швидко просувалися углиб Радянського Союзу і залишили у себе в тилу неозорі ліси Чернігівщини та Брянщини. Їх практично цілком контролювали партизани. А оскільки через цю місцевість проходило залізничне сполучення, підпілля незабаром стало нищити ешелони із поставками для вермахту.

Німецьке командування визнало угорські підрозділи погано підготовленими для боїв на передовій і кинуло їх у тил для охорони доріг і мостів. Союзників також зобов’язали будь-якими засобами придушити партизанські вилазки.

Перший серйозний бій дала 105-а бригада Карпатської групи 2324 грудня у райцентрі Корюківка Чернігівської області. Сучасний угорський історик Крістіан Унгварі пише, що після цього командування отримало звіт: 200 партизан взяті в полон, від 700 до 1200 вбиті. Такі розбіжності в підрахунках зазвичай пояснювалися тим, що під час операцій гинуло безліч мирних жителів, чий зв’язок з партизанами до кінця не був доведений.

Надалі акції гонведів із допомогою місцевих поліцаїв, а іноді і загонів вермахту, переросли у каральні рейди. Українські історики часом називають цей період угорською окупацією Чернігівської області.

У ліси від лівого берега Дніпра було кинуто три угорські дивізії. Ще стільки ж орудувало на Брянщині, у Воронезькій та Курській областях. Також гонведи умиротворювали місцеве населення на правобережжі Дону.

У Москві 1 вересня 1942 року відбулася нарада керівників партизанських загонів. Виступаючи на ній, Йосип Сталін поставив нелюдське завдання: «Партизанський рух має бути всенародним. Слід повести справу так, щоб не було жодного населеного пункту на тимчасово окупованій території, де б не існувало бойових резервів партизанського руху. [Вони] мають бути чисельно необмеженими і залучати всіх чесних громадян і громадянок, які хочуть звільнитися від німецького гніту».

Російський історик Борис Соколов коментує цей виступ так: «Велика кількість завдань призводила до розпорошення сил. Якби партизани, забезпечені достатньою кількістю вибухівки, зосередилися на підриві і руйнуванні комунікацій противника, не відволікаючись на винищення поліцейських гарнізонів і не женучись за чисельним зростанням загонів, це, можливо, принесло б більше користі Червоній армії».

У відповідь до кінця 1942 го угорські пацифікатори перейшли до відвертих звірств щодо мирного населення, часто лише за підозру в зв’язках з партизанами. Одним із центрів розправ був райцентр Щорс на Чернігівщині.

«Масові розстріли проводили в Щорському міському парку, де виявлено 30 ям-могил, в яких поховані 3.028 людей. У молодому сосняку за парком відкирто 20 ям-могил із рештками 2.250 людей, — пише Тамаш Краус. — У багатьох місцях найчастіше застосовували страти через спалення живцем. У більшості випадків жертвами ставали люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і грудних немовлят разом з їх матерями-годувальницями. Але Щорс був лише одним із багатьох місць страт».

Справжня трагедія розігралася 12 березня 1943 року в Корюківці. Напередодні партизанський загін Івана Федорова вчинив напад на поліцейську дільницю, аби звільнити з полону дружину і дітей одного зі своїх командирів — Феодосія Ступака. Сім’ю визволити вдалося, хоча сам Ступак загинув. Також були вбиті 78 угорських солдатів. Генерал Золтан Алдя-Пап, очільник угорської 105-ї дивізії, яка прийняла бій з партизанами, поклав відповідальність за диверсію на корюківчан. У наступні два дні гонведи розстріляли 6.700 місцевих жителів і спалили їхні тіла разом з усім містечком.

І це лише один з епізодів діянь карателів: за час окупації, за найскромнішими підрахунками, угорські війська спричинилися до вбивства 40 тис. мирних українців.

Уже під час контрнаступу в червоноармійців існувало неписане правило — угорців у полон не брати, а відстрілювати на місці.

Гонведи опинилися між двох вогнів. У середині січня 1943 года 2-а угорська армія відступала з-під Сталінграда. Замість організованого відходу почалася панічна втеча. Щоб зупинити солдатів, офіцери почали розстрілювати кожного десятого. Але коли і це не допомогло, начальник штабу армії Ковач по телефону зажадав: «Влаштувати сильнішу різанину!»

До того ж, як писав генерал Сомбатхеї: «Німці відтісняли угорців із хороших доріг, не давали їм місця для розквартирування або взагалі часом не впускали в населені пункти».

Полковник Золтан Фаркаш свідчив: «Німецька армія поводилася з нами майже як із ворогами. На гонведів і офіцерів, поодиноких чи в групах, німці часто нападали. Вони зривали пістолети з пасків угорських солдатів, силою забирали у них засоби пересування. Наших поранених німці зіштовхували з саней. Доходило навіть до того, що вони знімали з них пов’язки і забинтовували ними своїх».

Німецька компанія Тодта будує міст через Дніпро на опорах, спроектованих Євгеном Патоном у 1939-му. Основні роботи виконували угорські інженерні війська і 30 тис. євреїв, відправлених в Україну режимом Горті. Фото 1942 року / Фото: FORTEPANВсе не влізло, далі тут https://artefact.org.ua/history/zabutyj-genotsyd-zamovchana-istoriya-znyshhennya-ugortsyamy-40-tysyach-ukrayintsiv-u-roky-drugoyi-svitovoyi.html

Повстання холодноярців в Лук'янівській тюрмі

  • 17.05.20, 08:47


Не буду вам переповідати про Холодноярське повстання-більшість, напевне, й без мене знає. Розкажу краще як зародився план знищення холодноярців.

Слово документам: "Лично. Совершенно секретно. Председателю Госполитуправления Украины тов. Манцеву. ... Центром нашей разработки в данное время является Елисаветград, где работает спецгруппа нашего уполномоченного.(...) Мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и объединению под нашим руководством многих бандитских отрядов для полного уничтожения таковых. Благоприятные обстоятельства состоят в том, что все петлюровские атаманы с нетерпением ждут сигнала из-за кордона о всеобщем восстании. При этом они жаждут объединения под руководством единого центра, тогда как закордон молчит и они не имеют с ним никакой более-менее серьезной связи. Захваченный нами видный петлюровец Трофименко (бывший офицер главного повстанческого штаба Тютюнника в Тарнове), пришедший из-за польского кордона для подрывной деятельности после надлежащей обработки принял нашу сторону и в апреле месяце сам предложил план изъятия главарей националистических банд. Ему будет помогать тоже захваченный и завербованный нами бывший петлюровец, а теперь проверенный наш агент Терещенко". Автор документа-Повноважний представник ГПУ по Правобережній Україні Єфим Євдокимов. Дата-29 червня 1922 року.

План чекістів був наступний:

  1. Створення фіктивної "Чорноморської повстанської групи"

  2. Надавання цій "групі" якомога більшого авторитету серед повстанців

  3. Налагодження зв'язку між "групою" та отаманами

  4. Перенесення в певний момент центру операції з Єлисаветграда до іншого місця, яким визначалася Звенигородка

  5. Ціль-ліквідація повстанців

Трохименко (псевдо-"Генштабу полковник Гамалія") став "командиром" неіснуючої "групи", а Терещенко ("сотник Завірюха")-"начальником штабу групи". Гамалія-Трохименко мав величезний авторитет серед повстанців. Хто ж знав, що він перейшов на бік ворога? Втім появу цих двох повстанці зустріли так би мовити "у звичному режимі"-вони й досі партизанили. Таке авторів "Операції "Заповіт""(а саме таку, вкрай лицемірну назву отримав план ГПУ) не задовольняло. Тому "Гамалія" та "Завірюха" регулярно видають накази. Читаючи їх ніколи не подумаєш, що це були чекістські сексоти (секретные сотрудники)-настільки патріотично вони написані. Вони об'єднували під чекістським командуванням повстанські загони. Ті хто не хотів об'єднуватись (а це були анархісти та ті хто не клюнув на гачок) суворо каралися-аж до розстрілу. Дійшло до того, що отамани мусили питати у своїх "командирів" дозволу на проведення операцій.

У вересні 1922 р. "Гамалія" оголосив-армія УНР переходить кордон в ніч на 1 жовтня, їй будуть допомагати польська та румунська армії. Тому треба провести з'їзд у Звенигородці, аби домовитись про дії отаманів. Буцімто прибудуть Тютюнник та Гулий-Гуленко(останній уже був арештований). У хаті, де мав відбуватися "з'їзд" влаштували засідку матроси. Тих, хто заходив, зв'язували. Було захоплено отаманів Загороднього, Голика-Залізняка, Гупала, а також їхніх ад'ютантів-Компанійця, Добровольського та Ткаченка. Їх вивезли до Києва. У лютому 1923 року відбувся судовий процес. Усіх засудили до смертної кари. Відправили до двох камер смертників, де вже перебували деякі їхні товариші. На прогулянки їх не виводили. Замість чаю-окріп.

9 лютого 1923 року повстанці облили окропом червоноармійця, який прийшов подати його, заволоділи револьвером, задушили вартового й спустились у коридор. Там задушили ще одного вартового, але той встиг вистрілити й підняти тривогу. Заволоділи зброєю. Між червоними та холодноярцями зав'язалася перестрілка, яка тривала чотири години...

Але сили були нерівні. Коли набоїв стало обмаль, повстанці забарикадувалися на другому поверсі. Попрощалися. Після чого застрелили один одного. Ті ж в кого не було гвинтівок, забрали їх у загиблих товаришів та спробували підпалити в'язницю, але приїхали пожежники й загасили вогонь. Вони, з гвинтівками без набоїв здійснили ще одну відчайдушну спробу прорватися. Але потрапили в полон. Їх чекала страшна смерть-заступник коменданта в'язниці, колишній скотобійник Ріхтер власноруч відрубав їм голови.

Всього загинуло 38 повстанців. Втрати ж червоних оцінити неможливо. Справа в тому, що начальник ОАЧ Фріновський, в рапорті про події 9 лютого дає такі дані: 1 вбитий, 4 поранених. Ці дані, м'яко кажучи занижені. Адже бій тривав 4 години, а повстанці стріляти вміли. Інших даних немає. Поховані ж холодноярці або на Лисій горі, або на так званій Собачій тропі, що з'єднувала тоді Печерськ і Звіринець. На Печерську є "підозрілі" яри. Які таємниці вони можуть приховувати?

https://dynamo.kiev.ua/blog/229090-povstannya-v-lukyanvskj-tyurm

Це повстання прекрасно описано в художній книзі Василя Шкляра "Чорний ворон. Залишенець"

"Динозавр наш!"

  • 17.05.20, 07:45
Історія "ЛНР": від пітекантропів до пітекантропів

Окупанти випустили "підручник" з "історії ЛНР" від "найдавніших часів"

Підручник написали місцеві пропагандисти Дмитро Крисенко та Галина Корольова. Остання під час презентації зізналася, що для викладення інформації про події, що відбувалися на Луганщині після російської окупації, використовували матеріали "офіційного" пропагандистського ЗМІ – "Луганського інформаційного центру".

"Історія нашої батьківщини розпочалась приблизно 100 тисяч років до нашої ери", - розмірковують автори.

"Підручник ділиться на дві частини: з найдавніших часів до 2014 року і історію Луганській Народної Республіки. Ми простежили причини державного перевороту на Україні в 2014 році, зародження і перемогу суспільно-політичного руху "Російська весна", референдум та громадянську війну, яка ще не завершилася до теперішнього часу. Ми торкнулися таких питань, як міжнародний статус нашої держави і також питання культури і повсякденного життя ", - розповіла Корольова.

Крисенко заявив, що українців не існує, є лише "обмануті росіяни". Автори заявляють, що "посібник", який вони створили, розповідає про Луганщину "на тлі світової історії і в нерозривному зв'язку з історією Росії з найдавніших часів до теперішнього часу".

Як повідомляє повідомляє Depo.Донбас з посиланням на сайти підконтрольні бойовикам, "підручники" на 500 сторінок буде надруковано протягом травня тиражем в одну тисячу примірників і розподілено між бібліотеками шкіл і вузів.

Зауважимо, що Крисенко незаконно використовує наукове звання "доктор історичних наук".