О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

Криївка-шпиталь у Західних Бескидах

  • 25.04.20, 08:36

Криївка-шпиталь на Хрещатій, підпільна лікарня УПА, яка знаходилась на гірському масиві Хрещата у Західних Бескидах, найбільша з поміж собі подібних. Функціонувала у період від вересня 1946 до січня 1947 року.
За наказом командира 26-го ТВ "Лемко" Василя Мізерного-"Рена" його заступник, командир 2-го Перемиського куреня Микола Савченко-"Байда" мав вислати у Східну Лемківщиту чоту для будівництва криївки-шпиталю. Для цього завдання було обрано два рої сотні Михайла Дуди-"Громенка" "Ударники-2" під командуванням ройового Юрія Пашковського-"Чумака" та один рій сотні Ярослава Коцьолка-"Крилача" "Ударники-6" ройового "Шуліки". Сформована чота налічувала 28 вояків під загальним командуванням ройового Юрія Пашковського-"Чумака".
Для виконання завдання чота мала подолати більше ста кілометрів. Попри те, що у цьому терені діяли сотні Лемківського куреня, таке рішення було пов'язане з метою конспірації. Марш розпочався в Улючі, а далі прямував повз Тиряву, Мриголод, поміж Ліськом та Загір'ям, через Стежниці, Лубни та Рябе до Хрещатського масиву. Тут чота зголосилася до командування курінного Василя Мізерного-"Рена" у селі Воля Мигова, звідки у супроводі санітара "Мирона" рушила до місця призначення.
"На другий день - пише Юрій Пашковський-"Чумак" - чотири стійкові вартували довкола табору, а в його середині йшла завзята праця. Зробили виміри на дві великі кімнати, кухню, магазин, і туалету. Одна кімната мала вимір 79 метрів, друга - 65, третя - 43, а для туалети призначалося місце недалеко потоку. Велику увагу звернули на маскування, використовуючи для цієї мети поблизькі дерева, пні, корчі, сухе листя тощо. Одні копали землю, другі носили з виселеного села Лубень бальки, а відпочинок фактично був лише на стійці. Один раз на тиждень господарський відділ привозив харчі й інші потрібні речі, лишаючи їх між кущами й не знаючи, для кого вони призначені. Важка і клопітлива праця тривала дванадцять годин щодня. Гору розкопали й вивезли з неї вниз, до потоку, сотні кубометрів землі, поки не дійшли до каменю, й то дуже твердого. Його розбивали молотами та залізними клинами... Нарешті одна кімната була накрита метровим шаром землі. Над нею поставили високу дупласту ялицю, що служила за комин. Із гірського потоку допровадили рурами попід землю воду, а відплив її через три кімнати й туалету був дуже зручно каналізований... Почалося маскування шпиталю іззовні. Помили дерева й гілля, щоб ніде не залишилося сліду свіжої землі, накрили поверхню старим листям, посадили багато малих кущиків та удекорували певні місця старими великими пнями, притягненими конем. Укінці все довкола виглядало настільки природно, що, здавалося, тут ніколи не ступала людська нога".
Будівництво криївки-шпиталю тривало майже два місяці. Для того, щоб не викрити місця знаходження усім бійцям було заборонено покидати межі табору.
Щоб убезпечити шпиталь від викриття, при "поступлені" та "виписці" хворому зав'язували очі, аби, потрапивши в полон, він не міг виказати місце розташування шпиталю.
23 січня 1947 року польським військам вдалося відшукати криївку-шпиталь. Три лікарі, три санітарки та шість поранених вояків трималися в обложеній криївці цілу добу. Одинадцятеро оборонців останніми набоями повбивали себе, а дванадцятий повстанець спалив документи та підірвав шпиталь гранатою, аби ніщо не потрапило ворогові до рук.
У шпиталі були лікар "Рат", його дружина "Дора", помічник лікаря "Орест", санітарки "Пчілка" і "Калина", санітар "Арпад" та хворі, референт СБ "Гуцул", командир боївки "Мірник", стрільці з сотня "Бродича" "Сметана", "Лук", "Кавка", "Дружба", "Жук", з боївки "Шугая" - "Когут" та кілька бійців з сотні "Хріна".
Про те, як було викрито криївку у своїх спогадах пише стрілець сотні Романа Гробельського-"Бродича" Іван Дмитрик-"Лис": "Стрілець "Журавель", який свого часу був у нашій сотні, віз до шпиталика харчі. Тією самою стежкою проходив батальйон польського війська, і "Журавель" попав їм просто в руки. Під звірським катуванням "Журавель" зломився і виявив куди віз харчі".
За версією ройового Юрія Пашковського-"Чумака" викриття криївки виглядало наступним чином: "22-го січня ввечері санітар Арпад й один із вилікуваних поранених піднесли маленькі дверцята входу до шпиталю й побачили, що надворі шаліє страшна завірюха. Пішили використати природні умовини й забезпечити шпиталь дровами на кілька днів... Вже добре стемніло, як друзі скінчили роботу й зачинили за собою сильне віко, а справу маскування залишили природі. Думали, що вітер загладить, а сніг прикриє. Але, на нещастя, сталося інакше... Саме у цей час ворог запланував на горі Хрещатій велику облаву... Наблизившись до терену, на якому знаходився упівський шпиталь, ворог зауважив чиїсь іще незовсім засипані снігом сліди, що вели до великого старого пня. Почали обкопувати його й пбачили, що він ворушиться. Штовхнули пень сильніше, завіси тріснули, пень перевернувся, а під ним показалася досить велика діра, тобто вхід до підземного шпиталю".
Зі спогадів Богдана Крука-"Мелодії": "Героїчний випадок, що мав місце 23 січня 1947 р. на горі Хрещатій (комплекс лісів Лемківщини біля Балигорода). Ворожий відділ, завдяки зраді, оточив силою 500 вояків на чолі з полковником санітарний пункт, де було 17 осіб, між якими був доктор "Рат", магістр "Орест", санітар "Арпад", 3 санітарки, хворі та поранені. Всі присутні у шпиталі на пропозицію ворога здатися відповіли пострілами. Намагаючись за всяку ціну здобути наших людей живими, ворог почав пляномірну облогу. На заклик: "Zdajcie sie, nic wam nie bendzie" ["Здавайтеся, вам нічого не зроблять"] наші оборонці відповіли пострілами з автоматів і гранатами. Як оповідав польський жовнір, що брав участь в облозі та згодом попав до нашого полону, оборонці вигукували образливі слова на адресу більшовицького уряду. Оборона тривала цілу добу. Вигуки "Слава Україні!" та останні глухі постріли в криївці дали зрозуміти, що медично-санітарний персонал і поранені, вистріливши всі набої, постріляли себе".
У 2006 році побратими загиблих у глухому безлюдному масиві, де в навколишній місцевості на відстані 5-6 км не має жодної людської оселі, встановили бетонний обеліск у вигляді хреста із стилізованим тризубом і двомовним текстом українською й польською мовами: "Тут, на горі Хрищатій, спочивають вояки УПА, полягли 23.01.1947 р. в бою з відділом ПВ в обороні підпільної лікарні. Вічна пам'ять. Друзі по зброї. Хрещата. 2006 р.". Поруч було встановлено 7 маленьких безтекстових хрестів.
У 2008 році секретар Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва Республіки Польща Анжей Пшевознік та депутат Європарламенту від Польщі Анжей Запаловський звернулися до керівництва Підкарпатського воєводства провести інвентаризацію українських увічнень на території воєводства, конкретно вказуючи передусім увічнення - обеліск на горі Хрещата. У зверненнях зазначалося: якщо увічнення здійснені без відповідних погоджень - провести їх демонтаж.
У 2009 році, напередодні Воскресіння Христового, невідомі особи вчинили акт вандалізму щодо дуже скромного за формою увічнення місця загибелі поранених і хворих вояків УПА та медичного персоналу криївки-шпиталю на Хрещатій

Роковини бою під Гурбами

  • 24.04.20, 11:25
Цього дня 1944 року в урочищі Гурби відбувся найбільший бій між відділами НКВД та підрозділами Української Повстанської Армії.
Проти близько п’яти тисяч повстанців радянська окупаційна влада кинула від 15 до 30 тисяч енкаведистів.
У квітні 1944-го розвідка НКВД помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання «Холодний Яр». Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій. Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
Упродовж 21-25 квітня відбулося 26 зіткнень. Деякі бої тривали по 8 – 11 годин. Найбільший стався під Гурбами 24 квітня. Командувач Петро Олійник («Роман», «Еней») дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога вояки УПА вирвалися з пастки.
Торік Український інститут національної пам’яті спільно з продакшн «Bober studio» презентували відеоролик. В якому знялися останній живий учасник бою під Гурбами Василь Кирилюк із Рівного, доброволець батальйону Кульчицького, учасник російсько-української війни Володимир Баланович та пластун станції Здолбунів Данило Бойкович



Український інститут національної пам'яті

Донбас – край, який підтримував діяльність ОУН

  • 20.04.20, 12:12
Робота художника, члена ОУН і УГВР Ніла Хасевича: «СССР – тюрма народів». Пропагандистська гравюра, 1948 рік
Робота художника, члена ОУН і УГВР Ніла Хасевича: «СССР – тюрма народів». Пропагандистська гравюра, 1948 рік

14 жовтня – День захисника України та християнське св'ято Покрови Пресвятої Богородиці, яку своєю покровителькою вважали українські козаки та воїни Української повстанської армії. Те, що День захисника України за президента Петра Порошенка почали відзначати в день заснування УПА, російські ЗМІ трактують як «виявлення націоналізму нового київського режиму». Через це свято неоднозначно сприймається і багатьма жителями Донбасу.

Як до УПА ставилися на Донбасі під час Другої світової війни? Чому активісти ОУН досягли відносних успіхів, тоді вже у космополітичному регіоні? І як сьогодні Донбасу варто було б ставитися до ОУН-УПА?

Про це в етері Радіо Донбас.Реалії говорила історик, старша наукова співробітниця Національного музею історії України Аліна Понипаляк.


– Аліно, 14 жовтня дата з доволі довгим історичним шлейфом в Україні. І окрім всього, цей день став Днем захисника України. Чому ця дата так приглянулася українцям?

– Це християнське свято, Покрова Пресвятої Богородиці. Відомо, що здавна саме Покрова була захисницею козацтва. Так само як ми бачимо тяглість українського війська від Української Народної Республіки до Другої світової війни, до воїнів УПА, вони переймалися історією і своїм корінням.

– Чому ОУН-УПА для Донбасу сприймається як чужинці? Коли почалася ця міфологізація, очорнення образу?

– Українська повстанська армія діяла аж до Київщини. А Організація українських націоналістів діяла по всій території України під час Другої світової війни. І Донбас не був виключним регіоном, адже там була активна діяльність ОУН.

Основні діячі ОУН на Донбасі були місцевими жителями. Ніяких західняків, як малювала радянська пропаганда потім. І ще з 1939 року вже починала розбудовуватися розгалужена мережа ОУН по всій території Донбасу.

– У «Вікіпедії» є інформація, що на Донбасі все почалося з приєднанням Західної України до Радянського Союзу в 1939 році. На Західній Україні служило багато військових з Донбасу. Вони перейнялися ідеями ОУН, незалежної України. Чому?

– Я вважаю, що сталінські репресії у 1937–1938 роках по всій території України та на Донбасі також спонукали замислитися, що не так добре живеться в Радянському Союзі.

Що більше подобалося вихідцям з Донбасу – ідея самостійності. Адже з 1929 року, коли була створена ОУН, на своєму першому зборі вони прийняли головну директиву – створення самостійної незалежної Української держави. Це гасло було доволі поширено по всій Україні, так і в середовищі Донбасу.

– У чому виражалася поява ОУН на Донбасі?

– Створювалися просвіти, де поширювалася українська література, читалася правдива українська історія, створювалися українські гуртки, де об’єднувалася українська молодь.

Під час Другої світової війни в ОУН було дуже поширене гасло «Воля народам, воля людині». Це був заклик, щоб всі люди різних національностей об’єднувалися проти двох тоталітарних режимів. Прихильників ОУН була величезна кількість.

У Донецькій області з 28 районів, 18 районів були абсолютно прихильні до оунівців.

Керівником ОУН на Донбасі був Євген Стахів, з якого потім радянські пропагандисти зробили Євгена Стаховича у творі «Молода гвардія», де вони викривили історію. Нібито це була підтримка населення до радянських партизанів, яких там так активно не підтримували. Це край, який підтримував діяльність ОУН.

Головний провід ОУН знаходився у Дніпрі, яким керував Василь Кук, останній головний командир УПА. У самому Донецьку була ціла мережа конспіративних квартир. Вони доволі часто знаходилися поруч з гестапо. Місцеві жителі не здавали ці квартири.

– Є така думка, що ОУН це терористична організація. На Донбасі це було так, планували своєрідний державний переворот?

– Мусимо розділяти ці термінології: сучасний терор та терористи, і терористична боротьба на той час, коли Україна не мала своєї державності.

Тоді терористична боротьба передбачала, що будь-якою ціною треба відстояти свою власну державність. На Донбасі були характерні дії, коли на заводах робили саботажі проти нацистів чи радянського режиму. Це була змова серед робочих, зупиняли шахти чи завод, аби показати протест.

На жаль, під час панування радянського режиму про такі події намагалися мовчати, а людей, які так вчиняли, карали – виселяли до Сибіру цілі сім’ї, іноді навіть будинки.

До 1958 року розгалужена сітка ОУН діяла на території Донбасу. І є всім відома карта в архіві СБУ, там йдеться про те, що у Слов’янську була не просто конспіративна квартира, а ціла криївка.

Я хотіла зазначити, що масовий рух ОУН розгортався під час Другої світової війни. 8 жовтня 1941 року на територію Донбасу рушить похідна група з Чернівців, якою керували Зенон Матла та Тиміш Семчишин.

Це дійсно були західняки, які під приводом відбудовчих загонів йшли нести ідеологію ОУН. Але коли вони пішли на Донбас, отримали підтримку місцевих жителів та активістів. Такими активістами була місцева інтелігенція: вчителі, науковці, весь педагогічний університет в Донецьку. Також у місті Дніпрі, на території Маріуполя, Краматорська.

Ба більше, коли радянська армія відступила, нацисти рухалися на Донбас, перше, що зробили у Краматорську – знесли пам’ятник Леніну й поставили тризуб.

https://www.radiosvoboda.org/a/donnas-realii/30218189.html

(Не) останній бій повстанців

  • 18.04.20, 11:20
Сьогодні виповнюється рівно 60 років з дня знаменної події, яку часто називають "останнім боєм УПА". 14 квітня 1960-го на Тернопільщині боївка повстанців під проводом Петра Пасічного зійшлась в нерівному протистоянні із червоними окупантами. На той час минуло уже десятиріччя від загибелі головного командира УПА Романа Шухевича. Усе керівництво українського визвольного руху на окупованих Москвою землях було фізично знищене або захоплене режимом. Попри це, безкомпромісна боротьба з окупантами тривала.
На межі Тернопільщини та Івано-Франківщини троє відчайдушних підпільників-націналістів: колишній член Подільського проводу ОУН Петро Пасічний, його дружина Марія Пальчак та Олег Цетнарський не збирались складати зброю. Вони займалися націоналістичною пропагандою та акціями прямої дії проти окупаційних установ. У надзвичайно скрутних умовах 3 націоналістів передруковували твори ідеологів визвольного руху та поширювали ці матеріали на місцях.
Після знищення націоналістами лейтенанта КДБ репресивний апарат активізував пошуки повстанської групи. 12 квітня 1960 сотні співробітників КДБ розпочали масштабну операцію проти трьох відважних українських підпільників.Незабаром окупанти виявили повстанців. У лісах Бережанщини розпочався один із останніх боїв руху опору ОУН.
Оточені повстанці категорично відмовилися здаватися ворогу живими. Після перестрілки важко поранені вояки УПА наклали на себе руки, щоб не потрапити в полон системи. Петро Пасічний та Олег Цетнарський, стікаючи кров’ю, застрелилися. Марії Пальчак не вдалося покінчити із життям і вона з важкими пораненнями потрапила в полон. Насправді, бій 14 квітня 1960 не був останнім для визвольного руху. Опір червоним окупантам з боку повстанців-одинаків тривав принаймні ще 7 років. Останні повстанці, які до кінця залишились вірними присязі, вийшли з підпілля аж у 1991-1992 р.р.
Останній бій боївки повстанців Петра Пасічного є прикладом безкомпромісності, мужності та жертовності. 60 років тому троє підпільників у безвихідних умовах продовжували боротьбу і навіть перед смертю не схилили голови перед тоталітарною імперією світового рівня. Це приклад справжніх націоналістів, людей сталевої волі й фантастичної стійкості, які ніколи не капітулюють. Їхній чин сьогодні надихає нас на боротьбу. Нашому поколінню належить продовжити велику справу бійці УПА і довести її до логічного фіналу. Одвічна боротьба проти Москви мусить завершитись українською перемогою.
Вічна слава героям УПА!


Павуки, очерет і лелеки. Що їли українські селяни у 1932-1933 рр

  • 17.04.20, 09:30
Висівки, жом, дерть, макуха, шпориш - сучасний український споживач інтернету і не знає, що ці слова означають. А у 1933-ому вони означали надію на виживання. Разом із ховрахами, горобенятами, слимаками, маторжениками та іншою "їжею".
  
Ніна Карпенко з села Мацьківці Лубенського району Полтавщини напекла для Бі-Бі-Сі маторжеників, які їли за часів голоду в Україні
BBC.CO.UK/UKRAINIAN

Починаючи з серпня 1932 р. кремлівською владою було оголошено перший план хлібозаготівлі, з яким переважна частина українського селянства впоралася.

Незабаром після цього, в жовтні, був продиктований додатковий план здачі, який становив 50% основної норми.

Селяни почали приховувати свої запаси, а представники партійних організацій та сільські активісти – ходити по дворах з металевими щупами, вишукуючи закопане зерно, заглядаючи в льохи, димарі, колодязі, печі, перекопуючи садки і городи, забираючи при цьому всі запаси продуктів (квашену капусту, огірки, квасолю, буряки).

В січні 1933 р. оголосили про третій план хлібоздачі – "лишків", який тривав до весни.

Майже повне вилучення органами влади продуктів харчування змусило українського селянина вишукувати  різноманітні замінники їжі, затрачаючи при цьому чимало зусиль, щоб приготувати щось подібне до страви, хоча стравою це неїстівне вариво було важко назвати.

Коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки.

Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант, кропиву, липу, акацію, щавель, шпориш, льон, молочай, калачики.

Ці та інші рослини, які тоді складали основний "раціон" селянських родин, мали обмаль білків, і, споживаючи їх, люди діставали водянку, пухли й масово вмирали.

Селяни розкопували нірки ховрахів, щоб знайти хоч жменьку зерна, прихованого цими запасливими тваринками.

Товкли його в ступах, добавляли жменьку макухи (з конопляного сім’я), буряки, картопляні лушпайки і з цієї суміші щось пекли.

Ті, хто зумів приховати хоч трохи зерна, мололи його на залізних млинках з букси від колеса і варили затируху (вариво з невеликої кількості борошна, розтертого з колосків).

Загалом люди їли все, що можна було жувати.

Варили і їли сирими квіти акації, зелену лободу змішували з товченими качанами, облущеними від кукурудзи. Хто міг - а це було за щастя - добавляли жменьку висівок. Від такої їжі розпухали ноги, тріскалася шкіра.

Облущені качани кукурудзи, лушпиння з проса селяни сушили, товкли, перетирали з бур’янами і варили супи, пекли млинці. Такі страви неможливо було розжувати, організм не міг їх перетравити, тому в людей  боліли животи. З макухи та кропиви або подорожника пекли млинці, так звані "маторженики".

Доходило до того, що селяни кришили солому на дрібненьку січку і разом із просяною та гречаною половою, корою з дерева товкли в ступі. Все це змішували з лушпинням від картоплі, від якого дуже труїлися, і з цієї суміші пекли "хліб", споживання якого  викликало найтяжчі шлункові захворювання.

Люди записувалися  в колгоспи, в СОЗи , в артілі  надіючись на порятунок, адже там часом видавали  "миску баланди" чи макухи:

А у СОЗі при дорозі роздають макуху.

Хочеш жити –  йди до СОЗу, бо впадеш без духу.

Колгоспники  крали кормові буряки, ховаючи їх у халяви чобіт. Дехто  готував з них узвар, інші терли на тертку, домішували "кользи" (ріпак) і пекли коржі – колзяники.

Зі свіжого жому та люцерни пекли млинці. Доярки на фермах крали молоко, щоб нагодувати вдома голодних дітей, чоловіки ж там могли взяти ячмінної дерті.

Колгоспники, пересіваючи полову, приносили додому по піввідра всякої всячини, переважно насіння бур’яну. Перемелювали цю суміш  на жорнах, додавали до тертих буряків і готували "плесканчики", які були колючі та гіркі на смак.

Жорна теж конфісковували, їх доводилося ховати, вони давали хоч якусь надію на життя, адже здобуті замінники їжі треба було змолоти, причому так щоб ніхто не взнав і не доніс.

Були випадки, коли сільські активісти забирали і розбивали жорна, ступи, горщики зі "стравою", аргументуючи це так: "Не виконали заготівлю, а самі щось мелете".

Про штучність голодомору засвідчують факти заливання водою жару у печах селян, сільськими активістами. Адже будь–що знайдене чи збережене з продуктів треба було приготувати на вогні, а сірники можна було придбати лише шляхом обміну на власні речі, або купити в місті, що не кожен міг зробити.

Перетерті жолуді з кукурудзою слугували замінниками борошна, з якого випікали "хліб".

Як замінники їжі використовувались: каштани; кора з осики і берези; бруньки; коріння очерету; глід і шипшина, що були найсмачнішими; збирали різні ягоди, навіть отруйні; перетирали на борошно насіння з трави; варили з цукрового буряка "мед", пили  воду, заварену гілками вишні.

Йшла в їжу і серцевина соняшникових штурпаків.

Найгірше доводилось новонародженим дітям, адже в матерів не було грудного молока. Зі свідчень відомо, що мати давала дитині ссати напій з маківки, і вона засинала на днів три.

З ранньої весни селяни почали перекопувати старі картоплища.

З перемерзлих картоплин пекли клецьки, гнилу картоплю розтирали в макітрі і пекли млинці, – змащуючи сковорідку мастилом для коліс. Також з такої картоплі і вівсяної муки, замішаної на воді, пекли "блювали", їх так називали через те, що були дуже смердючі.  

Споживалися в їжу також продукти тваринного походження. Вже наприкінці 1932 р. зарубіжний кореспондент виявив, що у селі, розташованому за 30 км на південь від Києва, мешканці поїли всіх котів і собак. "З голоду й собаку з’їси", каже тодішня приказка.

З настанням весни 1933 р. у людей порозпухали обличчя, ноги та животи.

В їжу пішли миші, щури, жаби, їжаки, вужі, жуки, мурашки, хробаки, тобто те, що входило до харчових заборон і обмежень і ніколи до цього не вживалися людьми.

Про жахливість голоду  свідчить також вживання в їжу павуків, які в українському суспільстві заборонено вбивати з обрядових міркувань.

У деяких місцевостях варили слимаків, юшку споживали, а хрящове м’ясо подрібнювали та перемішували з листям. Це запобігало набряканню тіла і сприяло виживанню.

Полювали, заливаючи нори водою, на байбаків, ховрахів та іншу дрібноту. В місцевостях  поблизу  річки рятувала ловля риби, хоча це було суворо заборонено і каралось позбавленням волі. До того ж рибу могли ловити лиш ті,  в кого були волоки.

Разом із рибою попадався щавель, з якого обчищали кашку, сушили, товкли і пекли з неї "ліпники". Використовували в їжу розтерту водяну ряску.

Зовсім дрібну рибу перетирали з сіллю і пекли у чавунках – це називалось товчениками.

Виловлювали пуголовків, жаб, ящірок, черепах, молюсків. Варили їх, трохи присолюючи, якщо була сіль.

Якщо солі не вистачало, люди шукали на полях місця, де колись була селітра, збирали її по крупицях, відварювали і тим солили.

Хто мешкав поблизу шкірзаводів, обмінювали свої речі на шматок гнилої просоленої шкіри, з якої в річці вимивали шматочки солі. Такі дії, щодо здобування солі вказують на сильну потребу та майже повну відсутність її у селянських родинах.

Порятунком для голодного був також ліс. Полювати доводилось уночі, бо й це було заборонено. Трохи  допомагали гриби, яких було багато після дощів, хоча голодні люди від переїдання часто вмирали: "Не  їв – зомлів, наївся – звалився".

Зі свідчень очевидців відомо, що багатьом селянам допомагали вижити корови, яких ховали  по ярах та лісах, а жінки тихцем бігали їх доїти.

Взимку кормів для худоби також не вистачало, але селяни будь–що намагалися прогодувати своїх рятівниць. До молока добавляли полову, мелене зерно та різні дрібну живність.

Масово почалося вживання кінського м’яса, яке ще з часів Київської Русі вважалося нечистим, не гідним для споживання і було відсутнім у харчовому раціоні українців.

Вживання конини почалося з 1931 р., коли ще не почався масовий голод. Люди вночі добували зі скотомогильників здохлу конину, з неї робили холодець і засолювали про запас.

Здохлих коней для дезінфекції поливали карболкою або навіть смолою, але це не зупиняло людей, які билися за такий кусок конини, вимочували її і споживали.

Здохлих колгоспних свиней також поливали гасом, щоб люди не розбирали на харчі, але й це не допомагало.

Страшний голод змусив українського селянина порушити найсуворішу харчову заборону в традиційному харчуванні – вживання тварин, які гинули від недоїдання та через різні інфекційні хвороби. Люди мусили харчуватися здохлими курми, собаками, а інколи навіть викопували людські останки.

Порушувалися й деякі інші раціональні та ірраціональні заборони.

Голодуючі ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні споконвіків оберігали, ніколи не руйнували їхні гнізда. За народними віруваннями, споживання лелечого м’яса прирівнювалось до людожерства.  

Проте вкрай виснажені люди шукали і смажили воронячі та сорочачі яйця, ловили диких птахів, забирали з гнізд пташенят.

Наслідком жорстоких репресивних дій щодо селянства стало знищення культури споживання їжі, регулювання скоромних та пісних страв. Постів ніхто з українських селян не дотримувався, адже через повну відсутність харчів саме виживання  людини було поставлене під загрозу.

Людей, які пережили Голодомор, дотепер не покидає страх, чимало з них завжди мають про запас мішечок борошна чи сухарі

https://www.istpravda.com.ua/research/4ced16b8d078d/

Один концлагерь

  • 13.04.20, 08:13
После 1945 года Бухенвальд стал концлагерем НКВД. До того как лагерь в 1950 году был окончательно ликвидирован, в нем погибли более 7 тысяч человек.
Сейчас в музее 2 экспозиции: нацистский лагерь и советский.