О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Важные заметки

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

Герої нашої війни

  • 10.10.20, 16:15
"Там реально 1937-й рік. Люди бояться говорити. Місцевих сусіди здають у "МГБ", - Богдан Пантюшенко провів майже 5 років в полоні бойовиків "ДНР".

Богдан Пантюшенко родом з Білої Церкви. Працював в ІТ-сфері. До початку російсько-української війни, служив строкову службу в танкових військах на Чернігівщині. У вересні 2014 мобілізований до Збройних сил. Служив на посаді командира танку. Носив псевдо "Броня"

У січні 2015 року танк, яким командував Пантюшенко виконував завдання з підриву Путилівського мосту, через який російські війська перекидали власні сили. Після виконання завдання танк підбили біля селища Спартак.

Екіпаж Пантюшенка потрапив в полон до так званих "донских казаків". За спогадами танкіста, спершу їх утримували в собачому вольєрі. Згодом перевели в підвал будинку в Донецьку. Після того, як в результаті внутрішніх міжусобиць бойовиків, "казаків" вибили з Донецьку, полонених перевели в так звану "Ізбушку" - підвальне приміщення архіву Донецького управління СБУ. Там полонені спали на металевих архівних стелажах. Їх допитували та використовували для внутрішніх робіт. Представники так званої "ДНР" "засудили" Пантюшенка до 18 років позбавлення волі. Утримували українського військового в Макіївській колонії. Періодично Пантюшенка використовували в пропагандистських роликах російського телебачення.

"У противагу цим "акціям" завжди намагався сказати, що Росія – країна агресор, а місцеві, що взяли зброю, – її пособники та зрадники. Звісно, розумів, що Кісельов таке відео з "карателем" заверне, але все одно не мовчав. Я не говорив того, що можна було подавати як слабку позицію – хотів показати, що не всі ми такі: жили мирно і нас без нашого бажання вкинули на війну", - згадує Пантюшенко.

Батько танкіста зумів передати в колонію сину унікальний екземпляр власної книги "Основи трипільської археології". В цій книзі спеціальної змінили прізвище автора з Пантюшенко на Кулаков, а на сторінках видання розмістили сімейні фото та лист Пантюшенку.

Богдан Пантюшенко визволений з полону в рамках обміну, що відбувся 29 грудня 2019 року. Наразі продовжує службу в Збройних Силах України.

Серія постів “Вільні” створена для підтримки однойменної виставки в Музеї історії Другої світової війни в Україні, що розповідає про долі українських полонених та політв'язнів.
Фото: Віктор Ковальчук та Вікторія Скуба


Зв'язкова УПА з Прикарпаття відсвяткувала 99-річчя

  • 04.10.20, 09:50
Зв'язкова УПА з Прикарпаття відсвяткувала 99-річчя. СУСПІЛЬНЕ | ВІДЕОНОВИНИСуспільне Карпати

У вересні 2020-го року прикарпатці Анастасії Чупрінчук виповнилося 99 років. У 40-х роках жінка була зв’язковою УПА.

Народилася вона у селі Рівня, що у Верховинському районі. В Анастасії була велика родина. Жінка було 15-ю дитиною в сім'ї. Її батьки займалися вівчарством, мали свою полонину під горою Піп Іван.

Першим чоловіком Анастасії Чупрінчук був Петро – вчитель вечірньої школи. Теж воював у підпіллі. В УПА Анастасія пішла за ним.




https://suspilne.media/67896-10-rokiv-na-zaslanni-prikarpatka-anastasia-cuprincuk/

Війна і міф 4. Війна для України почалася 22 червня 1941 року

  • 01.10.20, 07:48

Двадцать второго июня,

Ровно в четыре часа,

Киев бомбили, нам объявили,

Что началася война.

Радянська пісня часів війни

Суть міфу

Війна для українського народу розпочалася від моменту агресії Третього Райху проти СРСР 22 червня 1941 року.

Факти стисло

Участь українців у Другій світовій війні не обмежувалася періодом протистояння між СРСР і Німеччиною в 1941—1945 років. Друга світова війна від самого початку відбувалася на території України. У складі польської армії українці воювали проти Німеччини з перших годин війни 1 вересня 1939 року. Від 17 вересня українці також воювали на боці СРСР проти поляків, а перетин Червоною армією державного кордону Польщі означав фактичний вступ Радянського Союзу у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини вже у вересні 1939 року.

Агітаційний плакат, що закликає вступати в Карпатську Січ, 1939 р

Факти докладніше

Ще до початку Другої світової війни, 14—18 березня 1939 року, українці Карпатської України воювали за власну свободу з Угорщиною, яку підтримувала гітлерівська Німеччина. Коротка боротьба Карпатської України коштувала, за різними даними, від 2 до 6,5 тисяч життів її захисників.

Українці у складі армії Польської держави почали воювати з  Німеччиною з 1 вересня 1939 року.

Уже у перший день війни німецька авіація бомбила Львів, упродовж першої половини вересня — Луцьк, Станіславів (Івано-Франківськ), Тернопіль, Дрогобич, Сарни, Яворів, Стрий та інші міста.

Серед мільйона польських військових, 106-112 тисяч (за деякими оцінками, до 120 тисяч) були українцями. У боях у вересні 1939 року загинуло близько 8 тисяч українців-громадян Польщі.

Від 17 вересня 1939 року у конфлікт вступила Червона армія. Після вторгнення радянських військ на територію Польщі українці брали участь у бойових діях і на боці Польщі, і на боці СРСР.

Після Вересневої кампанії у німецькому полоні опинилося близько 60 тисяч українців, до радянського полону потрапило понад 20 тисяч.

Солдати Вермахту проходять біля вказівника на дорозі в районі Львова (вересень 1939 р.)

Також кілька сотень українців вступило у війну у складі Вермахту, в рамках формування ВВН («військові відділи націоналістів»).

Пізніше українців-громадян Румунії, Словаччини та Угорщини  мобілізували до армій цих країн.

У лавах Червоної армії українці брали участь у радянсько-фінській війні 1939—1940 років. Зокрема, на боці СРСР воювали 44-та та 70-та стрілецькі дивізії, які комплектувалися в Україні. Перша з них потрапила в котел у битві під Суомуссалмі 7 грудня 1939 — 8 січня 1940 рр. 44-та дивізія майже вся загинула — втрата  близько 17,5 тисяч осіб перевищила 70% особового складу. Майже 1 200 бійців потрапили в полон. Кількість загиблих українців у радянсько-фінській війні оцінюють щонайменше в 27 тисяч осіб (за деякими даними — 40 тисяч).

Перші українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії, сформували на початку 1940 року. Добровольці здебільшого набиралися з числа радянських військовополонених. Одним із найвідоміших командирів українських добровольців був холодноярівець і письменник Юрій Горліс-Горський.

Розбита колона радянської 44-ї стрілецької дивізії, яку перекинули у фінські сніги з України (Суомуссалмі, грудень 1939 р.)

Трагедією українського народу була відсутність власної держави, а отже, його розподіл між усіма воюючими сторонами у цьому конфлікті. На момент початку німецької агресії проти СРСР українці вже більше двох років перебували у вирі великої війни.

Сергій Горобець

Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”

Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.

“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.

Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.

“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.

Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”.

http://www.ww2.memory.gov.ua/mif-4-vijna-dlya-ukrayiny-pochalasya-22-chervnya-1941-roku/

Юрій Горліс-Горський

  • 27.09.20, 20:20

Без терміну давності: сім життів Юрія Горліс-Горського і його таємнича смерть
27 вересня 1946 року його бачили востаннє живим. Юрій Горліс-Горський того дня мав зустрітися із шефом СІС Карлом. Друзі з ним попрощалися біля джипу з «американцями», які і мали відвезти його до керівника англійської розвідки. Відтоді більше ніхто не бачив Горліс-Горського живим, а дружина ще два роки сподівалася, що, можливо, її коханий десь у тюрмі.
Від УНР до Холодного Яру
Юрій Горліс-Горський, уроджений як Городянин-Лісовський, без перебільшення, – людина-легенда. Навіть його поява на світ була незвичайною. Мати Юрія Людвіга Соколовська походила зі шляхетного польського роду. Батько Юрій Лісовський – офіцер російської імператорської армії, не знайшовши іншого способу одружитися з коханою жінкою, викрав майбутню дружину з батьківського аристократичного дому.
Народився Юрій Горліс-Горський 14 січня 1898 року в селі Демидівка на Полтавщині. Коли грянула Перша світова війна, додавши собі чотири роки, юнак подався на фронт, де служив під командуванням князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея. А вже невдовзі Юрій Горліс-Горський став хорунжим 1-го Гайдамацького кінного куреня імені Кармелюка, потім служив у 2-му Запорозькому кінному полку Запорозької дивізії Армії УНР.
Згодом був славнозвісний Зимовий похід і «трикутник смерті», коли між Любарем, Чорториєю та Мирополем українські війська опинилися в оточенні трьох ворожих армій. Саме Зимовій похід і привів Юрія Горліс-Горського до Холодного Яру, де він вступив у нову боротьбу вже під чорним прапором повстанців. Власне цьому періоду присвячена його найвідоміша книга «Холодний Яр», яка вперше побачила світ 1934 року у Львові.
Обравши прізвисько Залізняк, Горліс-Горський став осавулом 1-го куреня полку гайдамаків. Холодноярський період Юрія Лісовського цілком міг би стати джерелом для написання сценарію у найкращих традиціях голлівудських блокбастерів: битви, засідки, шпигунські пристрасті, ув’язнення, навіть вирок «смерть» і, звісно, кохання. Саме любовна історія є чи не найдраматичнішим розділом історичного роману. Адже Юрій Горліс-Горський поставив першим свій підпис під коротким вироком смерті, винесеним його коханій Галі, яка, знову ж таки заради кохання, зрадила холодноярців. За доносом дівчини усіх спійманих розстріляли.
«Не хочу! Цього не буде! Ще є час… Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму совєцьких грошей, що їх як осавул мав у своєму розпорядженні, й увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї віддам на смерть свою честь», – написав Горліс-Горський.
Тоді його зупинила не честь, а спільна справа, яку не міг зрадити.
«Того самого дня під вечір вирок над Галею був виконаний. Зробив їй одну-єдину послугу, яку міг зробити. Вмерла щасливою, несподівано, не знаючи, що її чекає», – писав у «Холодному Ярі» Лісовський, виконавши власноруч вирок.
Поховали Галю коло монастиря.
Ця історія викликала сумніви у дослідників життя Юрія Горліс-Горського, які вважали, що це може бути художній вимисел, відтак і інші факти, викладені у творі, можна буде поставити під сумнів. Дослідник Роман Коваль, переписуючись із вдовою Городянина-Лісовського, безліч разів розпитував Галину Гришко про ту, іншу Галю з Кам’янки, а жінка продовжувала ігнорувати дошкульне запитання наполегливого дослідника.
«Нарешті, на якомусь році листування, Галина Гришко написала: «Не вперше запитуєте мене про історію з першою любов’ю Юрка з книжки «Холодний Яр». Це була, безумовно, велична трагедія для нього, але це не була жорстокість чи помилка з його сторони. Галя була присуджена до смерті групою, бо ж через неї постраждали люди. Юрко взяв цей гріх на душу, щоб вона не страждала перед смертю…» – писав у передмові до видання «Холодного Яру» Роман Коваль.
Наввипередки зі смертю
Пізнав Юрій Горліс-Горський льохи Єлисаветградської ЧК, камери Лук’янівської в’язниці, тюрем Вінниці, Полтави, Херсона. Прикидався божевільним, «погоджувався» на співпрацю з червоними, а потім як подвійний агент провалював спецоперація ЧК. Та 1924 року повторний арешт і вирок – 15 років. Тоді симулював психічні розлади, бо «лікарня – не тюрма, з неї можна втекти». Знайдені в кишені безнадійного хворого документи стали квитком на волю. Дон, Кубань, врешті утікач сховався від своїх переслідувачів на «стройці комунізма», а точніше «Автострою» в Нижньому Новгороді. Зароблені гроші дозволили дістатися Рівного.
1932 року Юрій Горліс-Горський оселився у Львові, на площі Ринок, 5, у квартирі №7. Тут взявся за перо. Перший твір «Ave, dictator», присвячений Сталіну, побачив світ 1933 року, а 1934, за сприяння митрополита Шептицького, вийшов перший том «Холодного Яру», який галицька молодь хапала як гарячі пиріжки, всотуючи у себе героїчну боротьбу селянських повстанців Центральної України.
Знову смерть гналася за Горліс-Горським у березні 1939 року. Після невдалої спроби проголошення Карпатської України, угорці жорстоко переслідували українців. Юрій з двома товаришами намагався дістатися Румунії. До свободи залишався міст через Тису, але не судилося. Одного з товаришів застрелили мадяри, а Горліс-Горський з Миколою Сидор-Чарторийським втекли в гори. Бистроплинну Тису долали убрід під час льодоходу. Тільки якийсь надприродний інстинкт самозбереження, надлюдська любов до життя і знання різних мов його товаришем (зокрема й латини) врятували чорноярця від вірної загибелі.
Згодом доля закинула Лісовського до Греції, а потім – Туреччини. Свої мандри він описав у «Подорожніх зигзагах». Ось якими він побачив тодішніх турецьких жінок: «У вагоні, крім нас, трьох чужинців, нова інтелігенція нової Туреччини. Така, як і в Стамбулі, в Анкарі. Ніде не доводилося мені бачити таких коротких спідничок, довгих декольте і так розмальованих жіночих облич, як тут. Видно, що гасло «догнати й перегнати Європу» – в цій ділянці привилося незле». («Ми ще вернемося!» Роман Коваль).
Доля закидає Юрія Горліс-Горського до Фінляндії, веде розвідницьку діяльність у Ленінграді, а з 1941-го очолює український відділ радіостанції у Берліні.
Одна з найбільших мрій письменника здійснилася 1942 року – він повернувся до Холодного Яру. Тоді зміг відвідати батьків отаманів Петра і Василя Чучупаків. Організував відновлення могили Василя Чучупаки – на металевому хресті прикріпили тризуб. Приблизно у цей самий час була відновлена й освячена могила Чорного Ворона біля Розуміївки. Тому дослідники життя Горліс-Горського приписують це саме йому.
По поверненні до Львова 26 листопада 1943 Лісовський одружився з Галиною Талащук, яку зустрів вперше 1932 року в Рівному. Тоді майбутній дружині Горліс-Горського було вісім і під час святкування Великодня вона ховалася під столом від дядька, з яким не хотіла христуватися. А через 10 років він повів її до вівтаря у православній церкві Святого Георгія. Далі доля закинула їх до Німеччини, де подружжя оселилося в таборі для переміщених осіб («Ді-пі») в Новому Ульмі.
Ні тіла, ні могили…
Здавалося, що все найгірше залишилося позаду. Роки боротьби і поневірянь, тюрми, переслідування. Можна перегорнути цю сторінку і рухатися вперед, далеко від радянської тиранії. Скільки разів Юрій Горліс-Горський обдурював смерть, ходячи по лезу ножа. Вже не раз за ним відправляли панахиду, а біля Мотриного монастиря навіть поставили хрест. Але життя у таборі для переміщених виявилося небезпечнішим за ворожі штики і кулі.
«Невдовзі в Новому Ульмі розгорілися міжусобиці. Під пресинг потрапили насамперед багрянівці й ті, хто був з ними солідарний. Їх обвинувачували у просовєтських симпатіях, бажанні повернутися в СССР, представляли як противників порядку. Цьому й сприяв псевдонім їхнього лідера – Багряний. А тут ще Горліс-Горський прохопився, що не хоче перебиратися в Америку, лишається в Європі, бо звідси до Холодного Яру ближче», – пише Роман Коваль.
Горліс-Горського ще у Львові звинувачували у зраді, намагалися ліквідувати. Знову-таки якесь дивовижне везіння рятувалося його від смерті. А в таборі на фоні запеклої міжусобної політичної боротьби загроза життю почала зростати. Інтриги підсилювалися участю в них різних розвідок – англійської, американської, зрештою, радянською. Остання охоче підливала олії до вогню, розпалюючи ворожнечу в українському середовищі. Юрій Горліс-Горський мав надію покласти край цьому за сприяння шефа британської розвідки СІС Карла. Однак саме ця людина зіграла фатальну роль у долі письменника.
25 вересня 1946 року у Юрія Горліс-Горського народилася донька, яку назвали на честь Лесі Українки Ларисою. 26 вересня у полковника Дацька відбулася нарада, в якій брали участь генерал Омелянович-Павленко, полковник Долуда, директор видавництва «Українські вісті» Майсюра і Горліс-Горський.
27 вересня Городянин-Лісовський мав зустрітися з Карлом. На зустріч він виїхав поїздом з Аугсбурга, де на нього чекав джип з «американцями». Борис Левицький та Роман Паладійчук тоді його побачили востаннє.
Хто був тими загадковими «американцями», так і невідомо. За однією з версій, це були табірні есбісти. Борис Левицький намагався встановити обставини зникнення друга, а свої пошуки описав у «Вбивстві Горліс-Горського». За його версією, приятеля Юрка відвели у будинок, де той, намагаючись вирятуватися з рук нападників, жбурнув через вікно стільця – хотів привернути чиюсь увагу, але йому на шию накинули зашморг і задушили.
Згодом канадський історик українського походження Сергій Єкельчик писав: «Колишній старшина армії УНР 1946 року був задушений бандерівцями і, скоріше за все, зацементований ними у підлогу табору для переміщених осіб у Новому Ульмі».
Утім, це твердження можна піддати сумнівам, оскільки через декілька років після цих трагічних подій, до директора видавництва Петра Майсюри, який не припиняв шукати свого друга Юрія, прийшов начальник німецької кримінальної поліції . Він розповів, що в каналізації Аугсбурга, біля бараків радянської місії репатріаційної НКВС знайшли труп, опис якого збігається з описом Горліс-Горського – волосся, вставлені зуби, татуювання, зріст, одяг. Тіло збереглося завдяки мулу. Однак його не показали тим, хто розшукував Юрія, так само не повідомили, де його поховали.
Усі ці обставини можуть свідчити про те, що, можливо, німецька поліція володіла якимось відомостями про загибель Юрія Горліс-Горського.
Нічого не знала про загибель чоловіка Галина, яка у день його зникнення лежала у лікарні після пологів. Ще протягом двох років вона надіялася, що Юрій живий і просто, як і раніше, сидить у якійсь тюрмі. Додавали надії й чутки, що ширилися між біженцями, мовляв Горліс-Горський втік до совєтів.
«Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з’явиться, аж поки втратила надію…» – писала дружина Галина.
На сьогоднішній день всі обставини загибелі Юрія Горліс-Горського – це мозаїка з окремих уламків, яка так і не дає цілісної картини, яка б відтворила події того дня.
Ось так закінчилася історія безстрашного воїна – УНРівця, холодноярця Залізняка, розвідника, письменника, борця за волю України Юрія Горліс-Горського, уродженого Юрія Лісовського…

Ісконний Добкін

  • 23.09.20, 10:00
В 2013 році тут на сайті такий собі Алексанич мене переконував, що Галичина - ісконно русская зємляsmeh

Концентраційні табори

  • 20.09.20, 18:50

Концентраційні табори третього райху на території радянських "визволителів" після закінчення другої світової війни не було знищено. Вони, перейшли під юриздикцію ГУЛагу, та змінили свою адресу на СРСР.

Робота таборів по призначенню продовжувалися, наприклад, табір у Явожно закрили щойно 1949 року.

Після «совітського визволення» новій владі дістався фактично неторканий табір смерті – філія сумновідомого Освєнцима. Ті ж 15 бараків, подвійний ряд колючки під струмом, кільканадцять охоронних веж з кулеметними гніздами. Єдине, що вважала за доцільне змінити новопостала народна республіка, – назву «закладу»: з «концентраційних таборів» вони стали «таборами праці».

У Явожно утримувалися німці, поляки, австрійці, голландці, французи, вихідці з Балкан, чехи, румуни, литвини. Але особливу групу – найчисельнішу і найзневаженішу, – складали українці і лемки. Для них у «таборі праці» було організовано окремий філіал. Сюди з усієї Польщі, про добре ім’я якої нині ревно опікуються «цивілізовані нащадки», збирали українських інтелігентів, духовних осіб, особливо непокірних перед садистськими виконавцями акції «Вісла». Усього через застінки Явожно пройшли 2 780 українців, серед яких 823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицьких та 5 православних священиків), 162-є залишилися тут назавжди. Серед тих, кого привезли сюди останніми, – 144 вояки УПА, взяті на теренах Чехословаччині під час марної спроби перейти на Захід.

Якщо хтось гадає, що умови утримання у модернізованому «таборі праці» суттєво відрізнялися від нацистських, то глибоко помиляється. За свідченням тих, хто вижили, зокрема – священика, згодом генерального вікарія для українців греко-католиків у Перемишлі отця-мітрата Степана Дзюбини, «в’язні часто йшли на слідство на власних ногах, а поверталися несені на ношах, такі були скатовані. Щодо голоду табір у Явожно був гіршим від німецького Освєнцима»