О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

На Львівщині знайшли криївку

  • 26.03.20, 08:30
У лісі біля Миколаєва Львівської області збереглася автентична криївка УПА.

"Вона дійшла до нас незмінною ще з повстанських часів. Місцеві краєзнавці стверджують що в ній діяла друкарня УПА. Криївку витесано глибоко під землею в масиві пісковика", – написав у Facebook Андрій Риштун.

 

Вхід до криївки можливий лише через вертикальний отвір. Всередині є 5 кімнат, у яких можна стояти на повний зріст. Там виявили залишки давніх речей. Є колодязь для питної води.

 

"Складний доступ та глухе розташування вберегли криївку від спаплюження. А суцільний камінь – від руйнування. Зазвичай криївки будувалися в землі. Тому з часом вони згнили, і до наших днів мало що дійшло.

А цю витесано в суцільній скелі. Тож нам пощастило мати справжній символ тієї епохи, ще й зовсім недалеко від Львова", – повідомив Риштун.

 

"Ця криївка заслуговує стати відомою. Це наочний приклад, як тоді боролися з окупантом! В Україні насправді збереглося не так уже й багато автентичних криївок тих часів. Більшість, які ми бачимо, це реконструкція. А криївка коло Миколаєва унікальна, бо вона така ж, як і була тоді", – додав він

istpravda.com.ua/short/2020/03/25/157238/

Двадцять літ у підпіллі…

  • 25.03.20, 07:45
Нескорений повстанець жив у монастирських печерах і згорів живцем після зради донощика

Дорога до місця останнього спочинку Юрія Михайлецького
Дорога до місця останнього спочинку Юрія Михайлецького

Доля цього нескореного повстанця мало відома в Україні. Хоч у шістдесятих роках минулого століття ім’я Юрія Михайлецького нагнало великого страху не лише на село Рукомиш Бучацького району, всю Тернопільську область, а й наробило шуму у самій Москві. Бо місцеві енкаведисти прогледіли повстанця, що сидів у них під носом цілих двадцять літ!

Криївка у скелях

Свято-Онуфріївський скель­ний монастир у Рукомиші добре відомий у релігійному світі. У його печерах жили монахи ще від XIII століття! Пізніше у цих ске­лях знаходили прихисток прості люди в часи воєн і лихоліть. Він став притулком і для українсько­го повстанця Юрія Михайлець­кого — на цілих двадцять літ…

Скельний монастир.
Скельний монастир.

Йшла Друга світова війна. Михайла мобілізували до лав радянської армії. Він потрапив у бій під Бродами, відомий як «бродівський котел». Й звідти, за списками загиблих, не вий­шов. Та доля пораненому бій­цю, який мав прострелені ноги, усміхнулася. Він прийшов до тями після того, як з поля бою вже вивезли поранених. І за­стогнав. Цей його стогін хтось почув.

З поля бою його таємно від­везли у прикарпатський Космач. Там хлопця вилікували, він прой­шов вишкіл УПА й отримав над­важливе завдання, яке мав ви­конати у Бережанах. Після цього був зобов’язаний себе умерт­вити. Та накласти на себе руки хлопець не зміг і повернувся у рідний Рукомиш, де жила мо­лодша сестра з малими дітьми.

Інформація про появу мерця швидко облетіла село. На Ми­хайлецького прийшов подиви­тися «участковий». Зачувши, що недобрим пахне, Юрій чкурнув з хати. Вирішив трохи пересиді­ти у монаших печерах. Та вони стали йому домівкою на цілих двадцять літ (з 1947-го по 1967 р.) — криївкою у скелях.

«Бандера, вилазь!»

Він спускався до сестри по­митися та перевдягнутися, коли було дуже холодно, трохи по­грітися, бо ж багаття розпалити в печері не міг — дим би відразу його виказав. Сестра тихцем приносила йому до скельного монастиря їсти. Багато хто в селі здогадувався, що монаші келії не пустують, дехто на власні очі бачив Юрія, коли той гостював у сестри. Та таємницю їхньої ро­дини зберігали, розуміючи, що від радянської влади пощади не буде. Може, й ще не один рік, десятиліття Михайлецький там би прожив. Якби не один юда.

Був кінець жовтня, з полів саме звозили цукрові буряки. Раптом до печер почали звози­ти з Рукомиша і навколишніх сіл колгоспників. Зібрали біля під­ніжжя чи не всіх школярів. Зни­щення упівця, на що вже й не сподівалися кагебісти у Союзі в той час, мало стати показовим.

«Бандера, вилазь!» — крикнув хтось після того, як у печери по­летіли димові шашки. Навколо закурився дим. А за мить ка­гебісти побачили… вогонь. Це Михайлецький палав як смо­лоскип. У спогадах селян збе­реглася розповідь «верхушок» з району, що чоловік обгорнув голову куфайкою і, обливши її нафтою, підпалив. Страшна смерть. Хоча офіційного під­твердження того, що Михай­лецький таки вчинив самогуб­ство, немає.

Цей бій вважають останнім зі збройної боротьби повстанців проти окупантів. Та дуже швид­ко кагебісти відмовилися від оприлюднення статусу загибло­го. Офіційно оголосили, що зго­рів… безхатько. Тим часом за те, що двадцять років під носом переховувався бандерівець, полетіли енкаведистські голо­ви — спільний Бучацький та Мо­настириський відділ НКВС було повністю розформовано.

Обгоріле тіло кинули просто неба

Почувши про страшну смерть Юри, сестра кинулася до хати. За мить винесла речі, що могли про нього нагадувати, й підпалила. Дотла згоріло все. Через страх опинитися в Сибіру не залишила навіть крихітного фото повстанця.

Обгоріле тіло Михайлецького енкаведисти кинули просто неба. Три дні біля нього чатували, ви­стежуючи, чи ще хто не вийде з глибокого підпілля. Та так нікого й не дочекалися. Вибравши мо­мент, сестра серед ночі на плечах знесла тіло брата і поховала.

Кажуть, донощик, який ви­казав підпільника УПА, помирав у страшних муках. Навіть стелю люди мусили розбирати, бо від­дати Богу душу не міг.

Коли настала Незалежність, воскресло ім’я Юрія Михайлець­кого. А все завдяки тамтешньому священику Михайлові Суканцю. Він став по крупинках збирати ін­формацію про повстанця. Та, на жаль, сестра Юрія навіть перед смертю не зважилася розповісти про брата правду, забрала її зі со­бою у могилу.

Пам’ятник спаленому повстанцю у Рукомиші
Пам’ятник спаленому повстанцю у Рукомиші

Нині на місці трагічної заги­белі патріота височіє пам’ятник палаючому повстанцю. Його по­ставлено коштом колишнього президента Віктора Ющенка, проект втілили за сприяння відо­мого львівського музейника Бо­риса Возницького. Він нагадує кожному, хто приїжджає у Руко­миш, ціну здобуття Україною не­залежності.

Аби вшанувати пам’ять героя, слід спершу піднятися сходами, що ведуть до статуї Богородиці, яка стоїть у вирубаному в скелі гроті. Далі вузькою крутою стеж­кою, що тулиться до скелі, про­биратися наверх. Вклонитися фігурам «Жінок-мироносиць», минути символічний вівтар… І відкриється образ чоловіка у розстебнутому пальті та кирзо­вих чоботах. А над ним — хрест. Поруч вбито у стелю позолоче­ний залізничний костиль із та­бличкою: «Смертю „Палаючого Упівця“ в 1967 р. тут героїчно за­гинув Юрій Михайлецький». Вічна йому пам’ять

https://wz.lviv.ua/far-and-near/379164-dvadtsiat-lit-u-pidpilli

Куренівська трагедія

  • 21.03.20, 08:31

13 березня 1961 року у Києві стався прорив дамби, через що затопило цілий район “Куренівку”. Тоді через трагедію загинуло понад 1500 людей, проте у Радянському союзі цю трагедію просто замовчали.

Про це пише Оbozrevatel.

Керівництво УРСР ретельно приховувало справжні масштаби цієї катастрофи, тому аж до 1990 року факти про Куренівську трагедію були дуже скупі. Тільки після здобуття Україною незалежності, українці і весь світ дізналися, скільки людей тоді були поховані під землею.

Смертельний вал заввишки 14 метрів і шириною 20 метрів нісся зі швидкістю 5 метрів на секунду, знищуючи все на своєму шляху. Страшний потоп тривав півтори години. Проте влада негайно спробувала замовчати те, що трапилося. У Києві тоді ж було відключено міжміський телефонний зв’язок, а літакам “Аерофлоту” навіть заборонили літати над Куренівкою.

За деякий час, з’явилося офіційне повідомлення про “раптове зміщення значної маси розрідженого ґрунту гідронамиву” і 145 загиблих. При цьому тіла загиблих витягували протягом місяця. Причому російська версія “Вікіпедії” досі стверджує, що кількість жертв була саме такою, хоча історики давно вже визначили справжню цифру – понад 1500.

Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві
ЯК ЦЕ ТРАПИЛОСЯ

Дамба почала плисти рано-вранці. О 6:45, через 3,5 години її остаточно прорвало. Вал важкого рідкого бруду висотою в 14 метрів (з 4-поверховий будинок) поплив по вулицях Куренівки, зносячи будівлі, людей, автомобілі.

Грязьовий вал шириною приблизно 20 метрів і висотою 14 метрів понісся вниз, з одного боку – по теперішній вулиці Олени Теліги, упершись у трамвайне депо, а з іншого боку – з обриву вниз, повз Кирилівський монастир, повністю затопивши стадіон “Спартак” і частину Кирилівської вулиці (на той час – вулиця Фрунзе). Потік був такої сили, що зносив на своєму шляху будівлі, машини, 10-тонні трамваї, не кажучи вже про людей. Потоп тривав лише півтори години, але його наслідки були катастрофічними.

ПРИЧИНИ АВАРІЇ

Причиною аварії стали помилки в конструкції греблі, яка не враховувала всіх важливих факторів і в певний момент не впоралася з навантаженням.

Все почалося у 1952 році, коли міськвиконком ухвалив рішення про створення звалища будівельних відходів у Бабиному Яру. Документ підписує голова виконкому Олексій Давидов. Саме його кияни звинувачували у трагедії. Звісно, до суду на видного партійного працівника ніхто подати не посмів, але засуджували його бездіяльність, оскільки неодноразово жалілися на дамбу.

Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві
Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві
Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві

Річ у тім, що Київ швидко розростався після війни, а будівельні відходи не було куди подіти . Тоді радянські керівники знайшли зручне місце для звалища – Бабин Яр.

Проєкт розробляють московські фахівці. Вони створюють спеціальну “дренажну систему”. Непотрібні породи змішують з водою і у вигляді пульпи перекачують по трубопроводах у відроги Бабиного Яру – просто на останки жертв Другої світової.

Розслідування причин трагедії доручили слідчому з особливо важливих справ прокуратури УРСР Степану Олійнику і старшому слідчому Київської міської прокуратури Леоніду Пінському. Воно проходило у суворій таємниці. Слідчий Пінський досі, пам’ятаючи про режим секретності справи, говорить мало.

Через кілька місяців після подій відбувся суд. Про нього не писала преса, засідання відбувалося в закритому режимі. Шестеро людей потрапили за ґрати. Матеріали кримінальної справи, заведеної за фактом випадку на Куренівці, були знищені після закінчення терміну давності. У висновку експертної комісії від 20 березня 1961 року, що дивом уцілів, причиною аварії названі помилки у проєкті гідровідвалів і дамби.

Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві
Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві
Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві
НАСЛІДКИ КУРЕНІВСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ: КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ І ФОТОГРАФІЇ

Згідно з офіційним звітом із позначкою “для службового користування”, в результаті аварії зруйновано 68 житлових і 13 адміністративних будівель. Непридатними для житла виявилися 298 квартир і 163 приватні будинки, в яких проживало 353 сім’ї чисельністю 1 228 осіб.

Даних про загиблих і поранених у звіті немає. Пізніше було назване число – 150 загиблих. Зараз точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо; за оцінками київського історика Олександра Анісімова це приблизно 1,5 тисячі осіб.

Владою було ухвалене рішення не афішувати масштаби трагедії. Того дня у Києві було відключено міжміський та міжнародний зв’язок. Офіційне повідомлення про катастрофу було передане по радіо лише 16 березня.

Інформація про Куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи в документах і в написах на могилах різні дати та причини смерті. На ліквідацію наслідків катастрофи кинули війська.

Солдати працювали вдень і вночі. Спочатку копали вручну, лопатами, незабаром пригнали техніку. Ковші екскаваторів і ножі бульдозерів рвали на шматки тіла загиблих. Іноді, за свідченням очевидців, лунали передсмертні крики заживо похованих, але ще живих людей. Солдати, яких не змінювали дві доби з міркувань таємності, діставали людські останки, розірвані селевим потоком. Незважаючи на секретність, тисячі киян приходили на територію Павлівської психіатричної лікарні, де у клубному приміщенні складали рядами загиблих.

Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві

ТАЄМНИЦІ КУРЕНІВСЬКОГО ПОТОПУ

Деякі таємниці того, що трапилося, відкриває історик Олександр Анісімов.

“У мене таке враження, а проєктувала це Москва, що ці люди не приїздили до Києва. Тобто вони навіть не вивчили місцевість, на якій був створений цей проєкт. Все вирішувалося місцевими силами”, – цитує його сайт “Подробности”.

На території цього підприємства в 61-му році стояли два цегельні заводи. Від радянських господарів тут залишилися лише кам’яні терикони. На них і перетворилася пульпа, яка забрала сотні життів. Через неї працівники моргу кілька годин поспіль ножами зрізали одяг і шкіру з трупів людей, які загинули під час катастрофи. Пульпа нещадно впивалася в людські тіла.

“Бо після того, як пішла волога… Ось технологічно ця суміш, це ж там всякі шматочки глини, камінчиків, стеклярусів, вулканічних порід, ну, те, що не може використовуватися при виробництві цегли, у воді її не можна розчинити. Але щойно вода відходить, воно стає твердішим за цемент”, – каже історик.

Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві

Примножив кількість людських жертв і той факт, що керівництво Києва було не готове реагувати швидко на надзвичайну ситуацію.

Повідомлення відключити електроенергію надійшло в “Київенерго” занадто пізно. Величезна хвиля вже накривала Куренівку. Пульпа знесла високовольтні електричні стовпи. Контактна мережа впала на автобуси.

Голова київського міськвиконкому Олексій Давидов, який підписав наказ про будівництво смертоносної дамби, приїздив у морг і відвідував місце трагедії. Побачивши оголені трупи, він дав вказівку директору Київського універмагу виділити білизну та костюми для поховання.

Куренівська трагедія: як у СРСР приховали страшну НП у Києві

Олександр Анісімов коментує це таким чином:

“Давидов приїхав сюди на місце аварії. На нього накинулася юрба, він швидко сів у Побєду чи в ЗІЛ і поїхав і більше сюди не приїздив. Бо його могли просто вбити”.

Джерело https://vgolos.com.ua/news/zhyvtsem-pohovalo-1500-lyudej-yak-radyanskyj-soyuz-zamovchuvav-strashnu-tragediyu-u-kyyevi-foto_1190444.html

«На коліна! Росія!»

  • 17.03.20, 07:21
«На коліна! Росія!» Як до крові забивали український Донецьк 13 березня 2014-го
13 березня 2020, 16:33

Избиение участников украинского митинга 13 марта 2014 года, площадь Ленина, Донецк. Один человек был забит до смерти
Избиение участников украинского митинга 13 марта 2014 года, площадь Ленина, Донецк. Один человек был забит до смерти

З криками «Росія!», «на коліна» і матюками їх забивали арматурою і битами біля автобуса міліції. 22-річний донеччанин Дмитро Чернявський тоді був забитий до смерті. 13 березня 2014-го у Донецьку проходив масовий мітинг за єдиність України, який оточили агресивні люди – велика частина з них, за численними свідченнями донеччан, була завезена з Росії. Це був розпал українського спротиву. 5 березня був наймасовіший мітинг, 13-го – перший загиблий, 28 квітня – останній вихід людей з українськими прапорами на площі. Далі – війна і окупація.

Блогер з Донецька написав спеціально для Радіо Донбас.Реалії – чи пам'ятає сьогоднішній Донецьк ті дні.

Цей матеріал вперше вийшов 13 березня 2019 року

13 марта 2014 года, площадь Ленина в Донецке
13 марта 2014 года, площадь Ленина в Донецке

(Друкуємо мовою оригіналу)

– Столкновения между украинскими и пророссийскими митингующими в Донецке в марте-апреле 2014-го сложно забыть. И все же, со временем у дончан в суете своих дел стали стираться жуткие события пятилетней давности. Наверное, тогда большинство из них не могли себе и представить, что из этого выльется «русская весна».

Тогда на центральной площади неоднократно собирались группы с украинскими и российскими флагами. Примечательно, что сторонники проукраинского движения от раза к разу были мирно настроены – в основном, пели песни. А вот по другую стороны баррикады были и камни, и дымовые шашки, и дубинки. И все это позже вылилось наружу – «пошло в дело».

Избиение украинского митинга 13 марта 2014 года (учтите, что на видео ненормативная лексика)


Родители многих студентов и школьников отговаривали высовываться из дома. И вроде бы поначалу все было мирно. Несмотря на то, что на этих митингах присутствовала милиция и спецсиловики, на центральной площади пролилась первая кровь. Жертвой насилия и избиения со стороны «сепаратистов» стал молодой парень Дима Чернявский. Наверное, именно после этого случая нам стало понятно, что в Донецке назревает что-то ненормальное… На это было жутковато и дико смотреть даже на видео.

  • «На каком-то этапе это действительно было «А как иначе? Иначе невозможно». Через несколько дней уже стало понятно, что все намного серьезнее, чем казалось по началу. Этот порыв начинал требовать холодного расчета и головы» – Олег Саакян, дончанин, политолог.
  • «Уже с 13 марта все призывы насчет акции сопровождались словами, что мы понимаем все риски и не призываем выходить, но мы не можем не выходить. Если вы готовы – выходите» – Дмитрий Ткаченко, дончанин, сегодня советник министра информационной политики Украины. 

Одним из крайних митингов в Донецке для украинских правозащитников стали сборы у РСК «Олимпийский» (спорткомплекс – ред.) 28 апреля. Оттуда митингующие с украинскими флагами отправились по главной улице города – Артема. Кто бы мог подумать, что «сепаратисты» с дубинками сзади нападут и будут избивать всех подряд – и мужчин, и женщин. Было очень много жертв столкновения, с разбитыми головами их увозили кареты «скорой». Самое печальное, что милиция тогда попросту бездействовала. Видимо, она сама до конца не понимала, что происходит и на какую сторону переходить.


В 2016-м созванивался со своим одноклассником Артемом. Как выяснилось, он по своей инициативе участвовал в этом последним шествии проукраинского движения. Рассказал, что ему с другом еле удалось убежать и спрятаться в ближайших подъездах домов. А тех, кого настигли ребята в масках, жестоко избили дубинками и железными прутами. После этого он сразу перебрался в Ивано-Франковск, где благополучно проживает до сих пор.

Некоторые дончане рассуждают так: если бы господин Ринат Ахметов создал свой батальон, как это сделал Игорь Коломойский, возможно, всю эту котовасию удалось бы погасить в самом начале, и никакой «русской весны» в Донецке бы не было. Но увы… Теперь, спустя пять лет, об этих событиях в Донецке, пожалуй, мало что напоминает. Разве что снятые видеофильмы в YouTube, которые так согревают душу… Ведь сейчас сложно представить украинский флаг в Донецке.

Площадь Ленина в уже оккупированном Донецке, сентябрь 2018-го. Со стороны фотографирующего находился митинг за Украину, напротив – пророссийский, справа – автобус, около которого избивали митингующих (показан на видео выше)
Площадь Ленина в уже оккупированном Донецке, сентябрь 2018-го. Со стороны фотографирующего находился митинг за Украину, напротив – пророссийский, справа – автобус, около которого избивали митингующих (показан на видео выше)

Мы спросили у дончан в фейсбуке Донбасс.Реалии: если бы они знали, что ожидает Донецк и Луганск в последующие 5 лет, они вышли бы на площадь в том марте?

– Да, вышла бы опять. Но уже по-другому)

– Был там. И не жалею.

– Знал бы, взял с собой кусок арматуры!

– Я собирался, меня сестра отговорила из соображений безопасности. А потом я узнал, что она сепаратистка! Надо было идти, конечно, причём вместе. И сейчас на выборы нужно ехать, но логистически у меня нет сил. И обида за недопуск переселенцев к региональным выборам 2015.

– 5 лет гложет мысль: если всем миром – а вдруг тогда прогноз был был бы оптимистичнее?

– Да, но уже с вооружённой компанией друзей.

– Нет, не вышел бы. Если бы я знал,что и как будет к этому моменту, я бы имел гражданство другого государства. Дончане сделали все, что могли. Против танков с флагами не попрешь.

– Вышли бы опять и действовали бы активнее и в разы агрессивнее. Встречный вопрос: если бы знать, что произойдет не только с Донецкой-Луганской областями, а со всей страной (так вопрос звучит точнее, все события происходят не на Донбассе, а в Украине), вы бы приехали на помощь акции за единство Украины в Донецк из других областей, даже если бы не был подан транспорт?

  • «Если бы мы не боролись, не боролись добровольцы, партизаны, волонтеры, сейчас бы фронт был намного дальше, и Мариуполь, и, возможно, уже за Донецкой и Луганской областями» – Дмитрий Ткаченко, дончанин, советник министра информационной политики Украины.
  • «Мне врезалось в память, как мы стоим на площади, мимо нас проезажет два БТРа, на броне сидят до зубов вооруженные российские солдаты. И мы стоим с табличкой «Здесь молятся за Украину», 50 человек, а они смотрят на нас шальными глазами и не могут понять. Они даже не подошли к нам. Мы простояли до августа, уже Иловайск прошел, потому что, наверное, в их глазах мы казались сумасшедшими»  Саид Исмагилов, муфтий Духовного управления мусульман Украины «Умма», участник молитвы за Украину в Донецке.
  • https://www.radiosvoboda.org/a/30485998.html