Як всім відомо, дія завжди викликає протидію....

Сьогодні, 21 лютого в світі відзначається Міжнародний день рідної мови, який був проголошений у листопаді 1999 року на генеральній конференції ЮНЕСКО.

Мова — це глибина тисячоліть. М. Шумило Мужай, прекрасна наша мово, Серед прекрасних братніх мов. М. Рильський Українці — стародавній народ, а мова "їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі  інші. Е. Челебі  Хай живе велика російська мова, але хай живе і солодко-співуча, ні з чим не зрівнянна українська мова. В. Солоухін Нападати на мову народу — це означає нападати на його серце. Г. Лаубе

  Те, що наш український народ вижив як етнос, існує і, врешті, надбав свою незалежну державу – дійсно унікальний феномен. Це воістину якесь чудо, що позбавлений формальної еліти, розірваний по територіях декількох держав народ, саме існування і мова якого геть-чисто заперечувалися сусідами, зумів зберегтися, зберегти свою мову, затвердити себе і з’єднатися у свою власну державу. Це є феноменально, бо подібного чуда не відбулося з жодним іншим народом ні в європейській, ні в азіатській історії. Пішли в небуття провансальці, лужичани, практично втратили свої мови шотландці, ірландці, бретонці і багато інших етносів. Але ми і наша мова вижили.

[ букв багато, але варто ]

Дорогі   побратими і посестри!

Справа  термінова і дуже важлива.   21 лютого,  наступного понеділка,  як відомо, День рідної мови.   Ви самі  прекрасно бачите, що коїться з державною мовою в нашій нещасній країні.   У ситуації  крайньої наруги над святими для кожного з нас речами ми не можемо мовчати.  Тому ми  влаштовуємо у Львові всеукраїнський письменницький марафон "Рідною мовою".  21 лютого з 15 до 21 години  у  великій сесійній залі львівської Ратуші - цілком  пристосованій для такої акції - відбудуться читання із прямою радіотрансляцією  на площу Ринок.     Дуже  просимо всіх, хто може приїхати, приїдьте !  В нас нема  спонсорів.   До цього не причетна (дякувати Богу)  жодна партія.  Приїхати до  Львова - акт вашої доброї волі.Але це надзвичайно важлива річ. Кожен з вас  матиме виступ, ваш голос почують не лише львів'яни.  Хто зможе  прибути, а не матиме можливості того ж вечора від'їхати   і  потребуватиме  ночівлі, пишіть, ми щось придумаємо і переночуємо. А також зголошуйтеся, кого треба зустріти, і оскільки зима і холод - то ми знайдемо  місце, де напоїмо вас гарячим чаєм.  Ми вже відзавтра даємо анонс у "Високий Замок", робимо розсилку, підключаємо  всі можливі ЗМІ. Маєте можливості залучити  видання,   блогерів, телевізійників - будь ласка,   залучайте. Я написала  тим людям, чиї адреси мені доступні.   Але акція відкрита. Передайте інформацію іншим. Що більше  нас буде, то сильнішим буде наш голос.

телефон для контакту   067 760 10 82

Не було у нашій офіційно визнаній історії постаті більш яскравої й
цільної, аніж останній князь-язичник Русі Святослав Хоробрий. Навіть
ченці-літописці через десятки літ по його загибелі підпали під вплив
цього богатирського образу, про що свідчить захоплений панегірик
князю-воїну в "Повісті літ минулих". Однак - та сама літописна традиція
змальовує Святослава темним варваром та нікчемний політиком, а укладач
Іоакимівського літопису навіть зловтішно висловився з приводу загибелі
Великого Князя: "Так прийняв кару від Бога".
Ближчі до нашого часу
історики також перейняли це дещо зневажливе ставлення. Навіть М.
Грушевський, хоч і називав Святослава "козаком на престолі", однак теж
відмовляв йому в політичній далекоглядності. На думку цього видатного
історика північно-східні походи Святослава були його непоправною
помилкою. Грушевський вважає, що зруйнувавши Хазарський каганат, князь
відкрив доступ на Русь кочовикам степу.
Однак, Хазарський каганат
ніяк не годився на ролю благодійника слов янських народів. Слов яни весь
час воювали з хазарами, а певний час були змушені навіть платити їм
данину. Данина ця складалася не лише з дорогоцінних хутр і не менш
дорогоцінної зброї - данину брали юними дівчатами. Збереглася легенда
про доньку чернигівського князя Чорну, котра кинулася з вежі городища,
не бажаючи стати живою податтю.
Дещо про хазарське іго збереглося і в
офіційно визнаних джерелах. Так Іоакимівський літопис нагадує, що свого
часу  "Слов яни, котрі жили по Дніпру терпіли утиски від хозар, котрі
обклали їх та Київ-град важкими податями та мучили люд тяжкими
роботами". Проти хозар ходив воювати князь Оскольд і повернув Києву
волю. Однак хозари у відповідь нацькували на Київ орди чорних булгар та
мадярів. Далі той же самий Іоакимівський літопис сповіщає, що Оскольд
відбив напад печенігів, на той час - хазарських вірних васалів та
найманців.
"Хозари дійшли до граду Київського і там усілися -
свідчить і "Велес Книга" - ті ж русичі, котрі не воліли бути під
хозарами, пішли у степ, до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж не
чіпали звичаїв наших і рабів не брали, і так лишили русичам життя
руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів, а жонам велике зло
творили".
Почав визволяти наших пращурів від хозарського лиха князь Олег. А закінчив - Святослав.
Чому
ж тепер історики воліють не помічати згадок про хозарське зло, про яке
згадують Іоакимівський літопис, літописи народів Закавказзя?
Причин
напевне три. Перша - збереження "іміджу" нашого народу (адже,
сподіваюся, ніхто з мислячих людей не сумнівається, що русичі є прямими
предками сучасних українців) як народу-жертви, народу-християнина,
котрий тільки й робив, що терпів муки і страждання, "тільки захищався"
від ворога, а в завойовницькі походи ніколи не ходив. Саме цей імідж
жертви, старанно культивований нашими істориками, і приводить до того,
що про деякі історичні моменти воліють не згадувати.
Друга причина -
хозари були народом тюркської крові, котрий прийняв юдаїзм. Власне вони є
пращурами частини європейських євреїв. Діяння Хазарського Каганату
свого часу були дуже огидними навіть для жорстокого середньовіччя. А
оскільки єврейська тема у нашої інтелігенції завжди була під негласною
забороною, то про слов янсько-хозарські війни наші історики воліють
мовчати.
Третя причина - воювали з хозарами і добряче їх били
князі-язичники. А нам намагаються довести, що історія Русі-України
почалася з 988 року, в крайньому разі з "хрещення Аскольдового". До того
ж, часу якщо вірити воцерковленим історикам, наші пращури були темними
неписьменними дикунами.
Оскільки образ Святослава-воїна вдрузки
розбиває "мильну оперу" нашої офіційної історії, то і історикам і навіть
націоналістам, котрі звикли щиро жаліти "сплюндровану неньку-Україну",
вигідніше вважати войовничого князя дурнем, авантюристом, міфом, в
крайньому разі - "козаком на троні", але не державним діячем.
Не буду тут докладно передавати життєпис юності Святослава - він є достатньо відомим, тому почну одразу з хозарської війни.
964-965рр.
Святослав вирушає походом на Волгу через землі в ятичів. Арабський
історик ібн-Хаукаль подає доволі яскраву картину бойових дій - спершу
Святослав розгромив підневільних союзників Хозарії - поволзьких булгар і
буртасів. Далі військо русичів спустилося Волгою і взяло на меч столицю
Хазарського каганату Ітиль. До цього, як свідчить ібн-Хаукаль, між
Святославовим військом та військом хазарського кагана сталася "велика
битва в чистому полі" котра закінчилася перемогою русичів. Потім
Святославове військо швидкими переходами дісталося до узбережжя Каспію і
знищило стародавню столицю Хазарії - Семендар. Пройшовши землями
Північного Кавказу Святослав переміг ясів та касогів і повернувся до
Сурожського (Азовського) моря. Останньою битвою цієї війни був перехід
військ Святослава до Дону і знищення останнього з великих хазарських
міст - Саркелу.
Оскільки хазари були відомими в тодішньому світі
работорговцями, і творили на руських землях багато зла - шкодувати за
ними, думаю, не варто. Недарма каганат увійшов в наші казки як
страхітливе Чудо-Юдо, у якого відростають відрубані голови. Вірно - адже
замість однієї найманої орди степовиків, якщо вдавалося її розбити, на
слов янські землі накочувались друга. Хвиля за хвилею.
Кочівники
дійсно нападали на Русь і опісля Святослава. Однак, з печенігами русичі
впоралися - а воювали з ними, як ми бачимо, і за існування каганату, а з
торками і половцями, опісля періоду воєн,  навіть почали родичатися. За
існування ж Хазарії, наші землі півтори сотні літ були для каганату
джерелом багатств і "живого товару".
Опісля "Північно-Східної
кампанії" Руссю зацікавилася Візантійська Імперія. Візантійцям було
вигідно зіштовхнути державу Святослава з Дунайською Болгарією, а потім,
як зазвичай, вчепитися в горло ослабленому боями переможцю. Святослав в
свою чергу теж зацікавився землями на Дунаї - адже болгари, нарід
мішаної слов яно-тюркської крові, зовсім недавно був насильно хрещений
"огнем і мечем" власним правителем і знемагав в міжусобних війнах. На
Святослава в Болгарії явно очікували - 80 укріплених градів здалися
грізному "царю скитів" майже без опору. Князь зробив своєю резиденцією
місто Преславу і почав подумувати про знищення Візантії і створення
власної Імперії - "се буде середина землі моєї". Принаймні він заявив
киянам, що перенесе свій стольний град на Подунав я, ближче до місця
майбутніх подій.
Спеціяльно для моїх сучасників - не треба дивитися
на дії особи з 10 століття зором людини, котра звикла жити в країні з
чітко окресленими кордонами, і лише землю в межах цих кордонів вважати
"своєю". В 10-му столітті кордони держав перекраювались мечами, і на ті
часи це було цілком нормальним. Якби Святослав заснував свою імперію, то
ми б вважали своєю землею і сучасну Болгарію. А може й не вважали б -
середньовічні імперії швидко виникали і швидко руйнувались.
Візантійці
зрозуміли - ситуація вийшла з-під контролю. Могутній ворог опинився
біля їхніх кордонів зовсім не ослабленим, а повним сили і завзяття. Вони
посилають до печенізької орди послів з багатими дарами - і печеніги
вирушають на Київ.
Святослав зоставляє на Дунаї військові залоги, а
сам повертається на береги Дніпра з кінною дружиною. У блискавичній
сутичці він розбиває печенігів і по лицарські відпускає на волю
полоненого хана Курю, того самого, з ким звела його доля опісля - в
останній битві. Швидко навівши лад у стольному місті, князь русичів
повертається на Подунав я, щоб вступити у боротьбу з Візантією.
В цій
боротьбі переможців не виявилось. Обидві сторони виснажились -
Святослав взяв кілька укріплених міст, зітнувся з візантійцями під
Адріанополем: в Царгороді вже почали пакувати речі, однак битва
закінчилась "внічию". Зиму князь перебув у Доростолі, а навесні почалася
нова кампанія.
Під час облоги Доростолу візантійцями Святослава
трохи не настигла смерть. Російський історик Татищев, спираючись на
болгарські джерела, говорить, що причиною невдачі була зрада частини
болгарських воєвод, котрі присягнули новому володарю, однак християнська
віра, як відомо, дозволяє ламати присягу, дану язичнику. Цим
скористались візантійські вивідачі, які перетягли на свій бік не лише
цих осіб, але й загін хрещених русичів під проводом особи на ім я Гліб,
яку літописи називають родичем Святослава.
Відомо, що мислення
хрещеної людини 10-го століття ставило узи віросповідання вище за узи
крові. Тому нема нічого дивного, що цей Гліб піддався на умовляння -
адже для його безсмертної душі було корисніше допомагати одновірцям, а
не однокровникам. І нема нічого дивного в страхітливих репресіях, яким
піддав вцілілих зрадників зранений Святослав. Для язичника-воїна слово
чести було святинею, тим більше - для такого воїна, як Святослав, котрий
попереджав ворога коротким "Іду на ви" про наступний напад. До того ж
згадаємо, що візантійці, наприклад, піддавали тортурам не зрадників, ні,
звичайних бранців. Такі тоді були часи - людина з 10-го століття, яка
вважала страту зрадника нормальним явищем, можливо вжахнулася б з того,
що вважається нормальним в столітті 21.
Опісля цієї битви Святослав
був змушений укласти з Візантією мирну угоду і відвести війська.
Одночасно до хана Курі вирушив з Царгороду архієрей Феофіл з певною
таємною місією.
Загибель Святослава на Крарійській переправі в виду
Хортиці сповнена загадок. Основне військо відстало від авангарду на
кілька днів дороги - чому? Син Святослава Олег вбив сина Свенельда,
воєводи основного війська, тільки-но дізнався, як того воїна звати, і
чиїм він є сином... В літописах відзначено, що печеніги зробили з черепа
Святослава чашу, окуту золотом, на якій язичник-печеніг Куря нібито
звелів вибити цілком християнську сентенцію "Чужої землі шукав - свою
втратив". Цікаво - якою мовою і якою буквицею...
В 30-ті ж роки 20-го
століття археологами було розкопане поховання, яке називали "Кічкаським
скарбом" З ями підняли 15 кг золотих речей болгарського і
візантійського походження, датовані археологами кінцем 10-го століття. З
золота стирчало три схрещених меча.
Під скарбом були рештки
вогняного поховання. В лодії - як і належить. Професор Міллер та його
асистент Грищенко були впевнені - вони знайшли могилу князя Святослава.
А
потім за археологами прийшли люди в чорних шкірянках... Адже - не
забуваймо три причини, вказані вище. Сенсація про віднаходження
Святославового поховання (до речі Міллер стверджував, що серед обгорілих
кісток були і рештки черепа) була абсолютно невигідна тодішній та й
теперішній офіційній історії.
Що ми знаємо про Святослава?
Свого
часу мені трапив на очі вірш - на жаль забув ім я авторки, запам ятав
лише, що це була жінка, наша сучасниця. Зміст вірша приблизно такий -
Святослав, мовляв, надсилав ворогам оте своє "Іду на ви", але зовсім не
думав, що бідолашного воїна, котрий стане перед ворогом з таким
посланням, піддадуть жахливим тортурам. Жінка щиро жаліє "підневільного
солдатика" - і не поїхати не можна, стратить грізний князь, і поїхати -
смерть.
Ми нічого не знаємо про тих людей. Тільки прадавні сказання
говорять нам, що в ті часи не вбивали послів, а якщо посланник навіть
знав, що має їхати до осіб без совісті і чести на вірну смерть, то
вважав це відзнакою. Адже воїни вважали, що немає кращої смерти як за
свого володаря. "Княже, де твоя голова поляже, там і ми загинемо".
Невже Святослав Хоробрий був негідним таких дружинників? Чи вояцька честь є міфом, хоробрість дурістю, а відвага - авантюризмом?

Киянці Олені Вороновій відмовили у працевлаштуванні через україномовність

Як розповідає Олена, кілька днів тому вона спробувала влаштуватись на роботу офіціанткою до кав’ярні у центрі Києва. Заповнивши російською мовою анкету-резюме і поспілкувавшись російською з керівником закладу, дівчина згодом подзвонила їй, щоб остаточно підтвердити своє працевлаштування. По телефону дівчина говорила українською, сказавши також, що українською мовою хоче розмовляти і на роботі. У відповідь дівчина почула вимогу перейти на російську, якщо вона дійсно має намір працювати в цьому закладі. “Заради справедливості слід зауважити, що керівник не лаяла і не ображала мене”, – розповіла Олена. Але висловила щире здивування з приводу того, навіщо мені “ця мова”. Наголосивши, що власник кав’ярні, вірменин за національністю, звик спілкуватись російською, а отже, україномовну офіціантку не зрозуміє і “не витримає”, керівник поставила вимогу розмовляти на роботі російською, якою, за її словами, дівчина володіє “цілком добре”. Після таких слів Олена змушена була попрощатися з цією жінкою. Сама Олена, українка за національністю, виросла в російськомовній родині на півдні Одещини. У дев’ятнадцятирічному віці, після подорожі до Прикарпаття, дівчина перейшла на українську мову спілкування.

http://www.aratta-ukraine.com/news_ua.php?id=13053

Володимир Петрук

Питання, здавалося б, абсурдне. Ні, звичайно, скаже кожний вчитель-мовник, який все життя навчав дітей у школі, викладач педагогічного університету ім. М. Драгоманова або філологічного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, які готують студентів до майбутньої педагогічної роботи, та навіть Голова правописної комісії Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

В жодній граматиці сучасної української мови артиклі не згадуються, ні в одному підручнику ви їх не знайдете. То що, це просто жарт? Не зовсім, бо ж існує гарне прислів‘я, що в кожному жарті є доля правди. Може і в нашому випадку те, що сприймається як звичайний розиграш, ховає зернину істини.

Згадаймо – впродовж років більшовицької русифікації, штучного наближення української мови до російської, були відкинуті такі оригінальні її властивості, як кличний відмінок, вжиття двоїни, зменшилось використання модальних дієслів, тобто, якраз те, що надавало їй переваги і привабливості та наближало до європейських неслов‘янських мов. Гадаю, з артиклями відбулось те ж саме.

****

ПЕРШИЙ ПРИКЛАД ДЛЯ ЗАТРАВКИ Візьмемо очевидний факт, який не відкидається традиційним мовознавством. Як відомо, неозначений артикль англійської мови “a (an)” походить від числівника “one – один”, а в німецькій залишився без зміни як “ein”. В українській розмовній мові він вживається точно так, як і в англійській (приклади навмисно підібрані з неї, а не з підручників чи творів письменників, аби показати органічність, природність цього граматичного явища): “Один чоловік підійшов до мене”, “одна баба сказала”, “ходила я до однієї знахарки”, “вийшло одне непорозуміння”, “мав я одну пригоду”, “одного дня сталось...”, “дав я одному майстру в ремонт”, “розв‘язав я задачку одним способом”. Невизнання існування неозначеного артиклю дає “одні збитки”, бо ж чи може числівник в значенні однини бути водночас і множиною? Як на мене, то між цими граматичними категоріями “дві великі різниці”. Зауважимо, що український неозначений артикль, по-перше – не змінив своєї форми числівника як і німецький і не є обов‘язковим як англійський, по-друге, несе ознаки роду, по-третє – відмінюється разом зі словом, до якого відноситься, копіюючи навіть форму множини. Але чи це відміняє його суть як артикля? Чи може цим і обмежуються всі аналогії і тому таке явище просто ігнорується, як ігнорувалась свого часу двоїна і кличний відмінок?

Візьмем тепер для порівняння означений артиклі “the“ з англійської мови, який походить від вказівних займенників “this ” – цей, ця, це, “these” – ці, “that” – той, та, те, “those” – ті. Вживається він тоді, коли йдеться про конкретний відомий об‘єкт. На відміну від німецьких der, die, das, die, він не відмінюється, а по-українськи звучав би як цей, ця, це, ці, або той, та, те, ті, крім того ще й як цього, цієї, цих, цьому, цій, цим, цю, цією цього, або тієї, тих, тому, тій, тим, ту, тією. Отже, в українській мові означений артикль несе інформацію про число, рід та відмінок, подібно до німецької і на відміну від англійської, але знову ж таки дублює її – таким чином, стає необов‘язковим і тому не розпізнається як артикль. Але надлишок інформації дає можливість виконувати йому інші функції. Вживається він не як обов‘язковий перед конкретним об‘єктом, а як тимчасовий замінник його, коли людина якраз не знає як назвати щось, або потребує час на те, щоб згадати і конкретизувати: “Підходить до мене цей, як його, куратор”, “ходив я в цю...кантору”, ”пробував я лікуватись цим...ну, ти знаєш, його роблять ніби з воску... Прополісом? Так!”. Коли один суб‘єкт мовлення передає іншому попередню граматичну інформацію про конкретний об‘єкт за допомогою означеного артиклю в іпостасі вказівного займенника, тим самим полегшується спільний пошук точного відповідника за контекстом. В зв‘язку з такою роллю українські означені артиклі залишились між інших службових слів нерозпізнані, хоча можна легко продемонструвати, що вони якраз вживаються аналогічно до англійського варіанту з метою конкретизації: “Де це ти назбирав цих опеньків?” або “Це де ти набрався цих слів? “Забери ти цього кота від мене!”. Звичайний варіант без артиклів: “Де ти назбирав опеньків?”, “Де ти набрався таких слів? “Забери кота від мене”. Зауважте також, що означений артикль, будучи службовим словом, сам може стояти перед і після іншого службового слова: “де це…” і “це де…”.

Читати повністю

Одеського даішника, що назвав українську «телячою мовою», відправили телятам хвости крутити

Полеміка халуїв.

Моделюємо ситуацію. Німеччина. Етнічний турок (громадянин) - інспектор. Зупиняє німця і каже: "я телячого німецького не розумію, говори зі мною турецькою.". Ну це ж ....! Можна зауважити, що інспектор "українського" походження, але ж воно бидло. 

І чому я, платник податків, громадянин своєї держави маю сприймати це як належне?

Кажуть, що в США без досконалого знання англійської людина не зможе зайняти навіть саму маленьку державну посаду.  

Комплекси неповноцінності московитів утримують більшість представників цього народу в полоні нецензурних слів і виразів. Які просто протиприродні жодній нормальній, поважаючій себе, людині.

читати тут

ОБСЄ рекомендує українській владі утриматись від розгляду законопроекту про мови у його теперішньому вигляді та висловлює сподівання, що його оцінка та рекомендації будуть враховані Верховною Радою. Про це повідомив член фракції «БЮТ-Батьківщина» Володимир Яворівський сьогодні на брифінгу.  За його словами, на адресу керівництва парламенту надійшов лист від ОБСЄ з висновком щодо закону про мови.  «Чомусь Володимир Литвин не розголошує цього листа. Але нам вдалося роздобути його через посольства", - повідомив депутат.  За його словами, у висновках ОБСЄ вказується, що законопроект майже виключно зосереджується на захисті та просуванні російської мови та не передбачає належного захисту мов менш чисельних національних меншин. Також даний законопроект може мати потенційний негативний вплив на позицію та використання державної мови.  «Таким чином шовіністичному, антиукраїнському котлу в Украйні завдано серйозного удару з боку одного з найвищих європейських інститутів», - зазначив Яворівський.  Він також додав, що це є реальною підтримкою з боку Європи нашого національного духу, української мови», - зазначив Яворівський.

***