Борис Антоненко-Давидович говорив: “Можна жити з переламаним хребтом, але з перебитим моральним хребтом жити неможливо”.


Є зустрічі, які докорінно змінюють і світогляд, і життя, відкривають духовні очі на призначення людини – служити Матері-Вітчизні, віддавати їй усі сили і почуття. Такою людиною в моєму житті був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Хоч він надовго був вилучений з культурного життя України (22 роки ГУЛАГу), його вплив і досі відчувається у всіх сферах культурного і суспільно-політичного життя.
Я була викладачем української мови і літератури, але майже нічого не знала про цього Лицаря Духу. Вперше побачила і почула його 1968 року на пленумі Спілки письменників України, куди мене як інспектора-методиста української мови і літератури Міністерства освіти УРСР запросили для обговорення програм.
На трибуну піднявся стрункий чоловік з непокірним сивим волоссям і добрими променистими очима. У залі запала тиша…
Борис Дмитрович говорив про болючі проблеми, про які боялися говорити, адже ми хворі на комплекс меншовартості, який нам методично насаджували.
“Українська мова, – казав він, – відсувається в закутки суспільно-політичного і культурного життя. Ми відчуваємо на собі іронічно-глузливі погляди, чуємо кинуте вслід слово: націоналіст! Кожний день приносить нові образи, грубе приниження національної гідності. В Києві немає жодної справжньої української школи. Відсутні українські дитячі садки, якщо ж і є декілька на Київ, то це лише для галочки, бо виховний процес у них ведеться російською.
Селяни, приїжджаючи до Києва, намагаються віддати дітей у “руську” школу, щоб були вони як усі, щоб не глумилися з них, не називали жлобами. У державних установах з тобою і говорити не хочуть, якщо не розмовляєш “па-чєловєчєскі”. Виховання зводиться до прищеплення любові до Радянського Союзу за принципом “мой адрес – не дом и не улица – мой адрес: Совєтский Союз”.
Яким правом принижується ціла нація?! Шовінізм став нормою життя, а кожна спроба захистити національну гідність кваліфікується як прояв буржуазного націоналізму. Погляньте на наші словники – ми узаконюємо слова-кальки, слова-покручі, які засмічують нашу мову, руйнують її сутність. А мова Українського радіо? Орфоепія, стилістика багатьох дикторів – російська, слова вживаються в невластивому для них значенні, вилучена “крамольна” літера “ґ”, проводиться курс на нівеляцію специфіки нашої мови”.
Палкі слова письменника лунали в напруженій тиші…
На той час стали виходити книги Бориса Дмитровича: він повертався у літературне життя України. Цей виступ міг перекреслити все, але мовчати він не міг – це суперечило б його сумлінню.
Довго я була під враженням його виступу: перед очима зринала струнка постать, срібна сивина і емоційний напружений голос письменника. Я намагалась знайти інформацію про нього. З великими труднощами розшукала його твори періоду розстріляного відродження, була вражена їхньою емоційною та художньою силою. Він чи не перший в українській літературі заявив: поєднання справжнього українства з комуністичною ідеологією – неможливе! Казав, що любов до України називають націоналізмом, а любов до Росії – патріотизмом.

Згодом ми познайомилися. Він прийшов у 117-ту школу, де я викладала українську мову і літературу, щоб подякувати за виховання дочки. Так почалася наша багаторічна дружба, яка тривала до останніх днів письменника. Борис Дмитрович розкривав невідомі сторінки спалаху духу українського відродження, яке було безжально розстріляне. Мимоволі згадуються слова Ліни Костенко: “А люди питають, де повість епохи, де повість епохи – велика й повчальна?”
Борис Дмитрович розповідав про страшні умови життя в ГУЛАГу, читав уривки сибірських новел, гарячі спогади про нескорених українських в’язнів, їхній мужній супротив режиму. І це задовго до творів Солженіцина на цю тему.
КҐБ тримало його під постійним наглядом, квартира була нашпигована підслушками. Його квартира, як животворча криниця, притягувала сотні людей – від колишніх побратимів-в’язнів до кримських татар та євреїв. До нього тягнулася молодь, під його крилом формувалася нова політична еліта. Не раз там зустрічала В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Гелія Снігірьова, Івана Світличного. В його квартирі каґебісти часто проводили обшуки, забирали стареньку друкарську машинку, рукописи. Він вступав у двобій із непроханими гостями, гострими питаннями заганяв їх на слизьке. Слідчі йому казали:
– Ви, Борис Дмитрович, – петлюрівець.
На що письменник спокійно відповідав:
– А ви – троцькіст, бо Червона армія формувалася під керівництвом Троцького.
Кожен візит до письменника перетворювався на свято. Одна розмова з ним – і зникали тривоги, страх. Його мудрість, розважливість, дивовижна внутрішня сила, могутній дух у гармонійному поєднанні повертали віру в себе, в людей, рівновагу, надихали на подальшу роботу, хоч і непомітну, але вкрай потрібну. Великий патріот і оптиміст, він свято вірив у воскресіння і волю України, все робив, щоб наблизити цей час. Я щиро захоплювалася його мужністю, інколи з вуст зривалися наївні запитання:
– Як ви змогли? Де брали сили, щоб пройти цей шлях мужньо і нескорено?
Він тепло усміхався, його сині очі випромінювали сяйво, але нараз наливалися крицевою твердістю:
– Скільки їх, незламних лицарів України, пройшло цим шляхом. Вони ж змогли!
– Ви з честю змогли пройти цей шлях, стали взірцем для нас… а я б не змогла! – тихо казала я.
Борис Дмитрович пильно подивився на мене і тихенько заспівав свою улюблену:
– Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю…
Він дуже любив і знав історію Києва, його архітектуру, ходити з ним вулицями Києва – це відкривати для себе рідне місто, по-новому дивитись на знайомі місця. Якось наш шлях проліг повз метро “Арсенальна”. Письменник зупинився біля пам’ятника арсенальцям і сказав:
– Уважно подивіться на п’єдестал: це ж козацька шапка. До революції це був пам’ятник Іскрі та Кочубею. Скульптурну групу зруйнували, а на п’єдестал поставили гарматку.
Якось гуляли парком. Спустились до Аскольдової могили. Борис Дмитрович ніс пучечок калини.
– Це святе місце, бо тут похований цвіт українського юнацтва, хлопці грудьми стали на захист України проти армії Муравйова і загинули у нерівному бою. Молодий Тичина уславив їх: “На Аскольдовій могилі поховали їх, славних мучнів Українців, мужніх, молодих. На Аскольдовій могилі – український цвіт. По кривавій, по дорозі нам іти у світ”.
Проходимо Хрестовим провулком.
– Ви знаєте, як називалася ця вуличка? Іпсилантіївський провулок. Назвали на честь болгарина Іпсилантія, друга лорда Байрона, героя боротьби болгар проти турецького поневолення, він проживав тут, лікувався в Лаврі після важкого поранення.
Виходимо на Дніпрові кручі.
– Тут колись був Микільський військовий собор, знищений у 1930-х роках, він увійшов до переліку шедеврів світової архітектури як класичний зразок козацького бароко. Побудований на кошти гетьмана Мазепи. Якось останній російський цар відвідав собор. Він звернув увагу на ікону, на якій був зображений красивий чоловік. “А то кто?” – запитав цар. “Фундатор собору – Мазепа”, – відповіли ченці. “Этот изменник?” – здивувався цар. – “Как изменнику мы провозглашаем ему анафему, а как фундатору собора – служим благодарствие”. “Так и продолжайте”, – сказав цар.
Проходячи повз Верховну Раду, письменник промовив:
– Ви доживете до тих часів, коли над Верховною Радою замайорить жовто-блакитний прапор! Тоді на ваші вчительські плечі ляже велике завдання: повернути людям українську душу, відродити зганьблені ідеали, назвати справжніх героїв, для яких честь, Україна, сумління були смислом життя.
Борис Антоненко-Давидович не визнавав компромісів. Люди, які в силу обставин ішли на них, переставали для нього існувати. Пам’ятаю, як знімав він зі стіни над письмовим столом їхні портрети, – бо вони написали покаянні листи.
У нас були гострі суперечки щодо Олександра Довженка. Я гаряче захищала його, аргументуючи важкими обставинами, остракізмом, яким піддавались митці в Москві. “Ні, – заперечував Борис Дмитрович. – Він, як великий українець, не мав на це морального права! Який це приклад для нащадків?”
І така тверда позиція – попри те, що у житті він був м’якою, толерантною людиною. Нещодавно донька його, Ярина, виконала заповіт батька, – поставила козацького хреста над місцем його вічного спочинку. А можновладці Києва, незважаючи на численні прохання, ніяк не спроможуться надати ім’я Антоненка-Давидовича одній із вулиць. Він є символом того, що національна традиція служіння Україні не перерветься ніколи.

Надія КОВАЛЕНКО
с. Стайки Кагарлицького р-ну Київської обл.

Така доля .. Скільки разів ми повторюємо ці слова. Кожен розуміє під ними щось своє – долю, що її дали нам вищі сили, долю, що ми її “наробляємо” собі за життя, долю, що прийшла до нас з минулого... В сучасній культурі, однак, повністю відсутнє поняття “долі роду”. Людина визнає лише власну, індивідуальну долю, тривожиться тільки нею. Від стародавньої “ родової карми” зостався лише вираз – “на роду написано”. Та й то не кожен розуміє, що це значить.
      У Т. Г. Шевченка є дуже цікавий твір, який повністю присвячений оцій “родовій долі” та зв’язку з нею долі особистої. Це “Великий льох”, річ, яку сам поет назвав “містерією”. Загадку цього твору намагається розгадати не одне покоління дослідників.
  А містика “ Великого льоху ” якраз і є в розумінні того, що древні називали “ дгарма” – невблаганних законів Всесвіту, до яких входить і закон збереження роду. І незнання цих законів аж ніяк не вберігає від відповідальності за їх порушення.
    В першій частині твору Шевченко дає три людські типи, характерні і для нинішніх часів. Всі три “дівочі душі”, описані поетом, були гарними людьми, котрі нічим не переступили законів, що формують поведінку особистості. Та безжалісний закон роду не дає їм заспокоєння. Бездумна відданість гетьману Хмельницькому, людині, котра переступила закони родового збереження, замикає браму вираю перед першою душою. Друга дівчина за життя “ всякому служила, годила”, навіть пережиті нею страхіття руйнування Батурина не викорінили з неї оце бажання коритись  кому завгодно, навіть явному ворогу. Скільки таких, ще живих “душ” ностальгічно зітхають за минулими часами, в яких пережили голод, терор, страх, та бажають і зараз  “годити”  грубій силі. Третя душа символізує тих, кого можна обдурити будь-якою блискучою цяцькою. Розвиток таких людей спинився на рівні немовляти, вони будуть усміхатися навіть тоді, коли в них на очах  зневажатимуть їхню вітчизну та їх самих. Скільки таких “дитинчат” плеще в долоні, побачивши в телевізорі чи на сцені якусь гарно оформлену гидоту, не здогадуючись, що це насміхаються над ними.
    Та три дівочі душі дійсно видаються білими голубками, порівняно з чорними круками Руїни, котрі кружляють над розореним Суботовим. Характерно, що найперший і найгрізніший дух руйнації зовсім не є “окупантом”. Навпаки, він висміює і “польську” і “ московську” ворон – “погано, мовляв, працюєте, подружки”, та дає поради, як краще нищити свою ж вітчизну. Чи мало наша історія знала авантюристів, котрі руйнували власну державність лише зі зневаги до будь-якого порядку? Або тих, котрі воліли бачити над собою “ чужого пана, чим свого гетьмана”?  Це має бути попередженням тим українцям, котрі корінь всіх свої бід бачать в чужинській навалі. Жоден ворог не може здолати народу, котрий не забув про той самий інстинкт самозбереження. Якщо ж про родову долю забуто – настає загибель родової спільноти.
    В давні часи загибель роду символізувало осквернення предківських могил. Поет дає карикатурну, але від цього не менше страшну картину деградації народу, котрий відвик існувати як єдина спільнота. Від колишньої слави зосталося попелище, співці-лірники, носії родової пам’яті – “один сліпий, один кривий, а третій – горбатий”, могилу великого гетьмана, котрий, може й нехотячи прислужився ворогу, розкопують того ворога нащадки, і один з тих зайд наказує вибити бідолах - лірників за .. “пісні про Богдана”, того самого гетьмана, котрий нібито проголосив “єдність” двох братніх народів. Рабам бо не личить мати героїчне минуле.  А за цим останнім глумом жадібно стежать і неприкаяні бездумні “душі-голубки” і духи Руїни. Ось-ось до останнього родового скарбу сягнуть руки завойовників... І тоді Рід зникне, зникне Україна.
  Поет, щоправда зоставляє надію на рятунок.. Має народитись визволитель, але новонароджений “месія” вже має біля себе брата-вбивцю, людину одної з ним крові, котра, однак, ладна “ катам помагати”. І духи Руїни кружляють над породіллею...  А відрізнити добро від зла, Визволителя від його страшної тіні,  -  чи здатні на це ті, хто не відчуває своєї належності до Роду?
  Така доля...  Сам Шевченко дуже сильно відчував отой дух “родової карми”. Ті з його героїв, котрі жили за законами роду, часто видаються жорстокими, як от сотник Гонта, чи батьки Катерини. Різкими і безкомпромісними були й судження самого Шевченка і про нашу історію, і про її діячів, і про звичайних людей, котрі не визнавали, або забули ці закони. Та закон є законом... І недарма поета, котрий помер в чужому краї, таки поховали в рідній землі, в домовині, вкритій червоною китайкою, на древньому кургані, наче загиблого воїна. Один зі свідків перепоховання говорить, що воза з труною везли люди – студенти, міщани, селяни, навіть жінки, і все це нагадало очевидцю прочитаний ним колись опис похорону скитського володаря. Так вшанували людину, котра, як і пращури, обороняла Рід, бо Тарасове слово було і є варте сотні мечів.  

Кожна людина потребує мрії. Ні, ми не роздаємо тут рецепти для всіх – адже в кожного своя мрія. Але мова про тих, чия мрія сповнена нотками давньої доброї ностальгії: є люди, котрі й далі читають поезію, вперто оминаючи сумнівної якості розваги, що їх заради збільшення рекламної аудиторії без упину транслює нам всюдисуще телебачення. Мова про ту мрію, що промовляє до нас із середини нашої істоти, котра позначена інтимністю й котру не можна купити, звертаючись до першого-ліпшого туристичного агентства. Щось, що ми носимо глибоко в собі, не демонструючи першому зустрічному. Те, що дає нам рівновагу, виправдовує саме наше існування. Поезія промовляє до нас справжніх, і ми шукаємо власну справжність якраз у поезії. Прикро, якщо в моменти, коли ми сповнені життєвим щастям, не зможемо виразити свою радість, пригадавши рядки улюбленого поета; і шкода тих, кого нікому втішити у часи смутку, - добра поезія здатна на це і завжди залишається з нами.

 Василь Симоненко, попри увесь пафос боротьби та ореол мучеництва, що оточують його світлу постать, для багатьох є саме таким поетом: інтимним, своїм; поетом, який говорить про важливі речі: матір, рідний край, кохання, людську гідність. Хтось може відмежовуватися від його направду високих слів, когось, навпаки, дратуватимуть надмірні м’якість і ліризм, проте для цілого покоління, що дорослішого у шістдесяті (доки читачів майже на два десятиліття не позбавили його поезії), Симоненко залишатиметься першорядним, життєво важливим поетом. Його вірші означали ліричний код того часу, а рання смерть надала рядками особливо терпкого, трагічного звучання.

П’ятдесяті та шістдесяті роки минулого сторіччя для багатьох із покоління наших батьків були часом приїзду у велике місто. Звиклі до спокійного, розміреного життя на селі молоді юнаки та дівчата мали не лише вжитися у новий міський побут: для всіх них переїзд означав потребу шукати і знайти нову ідентичність – тому й так легко при цьому було втратити цінності та переконання, що були важливими раніше, у дитинстві. Багато хто так і не зміг перекинути місток від себе колишнього до себе майбутнього – звідси в нашій літературі ціла низка сатиричних і просто прикрих образів отих городських, котрі думали забути про «неньку стареньку» та «батьківську хату». Звідси підсвідомий страх багатьох старших політиків здатися отакими безбатченками – тому і демонструють вони на всі телекамери щемку, хоч і доведену тепер до комізму, сцену материнського благословення. Сучасне покоління мобільних телефонів та інтернету, якщо лише хоче розуміти своїх матерів і батьків, має пам’ятати про зміну, якої довелося їм зазнати: про вживання у місто (ні, не «підкорення», а саме вживання, що таке морфологічно близьке до виживання) – і байдуже, що правило за декорації тих драматичних історій: Київ, Львів, Харків чи Нью-Йорк. Василь Симоненко був одним із них; його поезія – це острівець запашного квітучого лугу серед байдужого, міцного у своїй монолітності асфальту, епізод свіжого ранку в полі за селом чи лірика вечірнього сонця над розлогим не урбанізованим ландшафтом. Тут не дзвинчать трамваї, не чути заводських гудків і автомобільних клаксонів – тут можна відчути спокій, котрий кожен і кожна з того покоління принесли в мегаполіси у своїй уяві, так, правильно, - у своєму серці; спокій, котрим нам, дітям міст, уже годі уявити.

     Та є й інша Симоненкові лірика: грізна, заклична. Його покоління не для того прийшло в мегаполіси, аби капітулювати перед їхнім нівелючим техносом. Здоровий глузд учорашнього селянина не хотів миритися з лаковим лицемірством компартійців, що наскрізь пронизувало русифіковані міста країни. Щирість, протиставлена облудності, мала перемоги. Інвективи та сатири спершу керівника університетської літературної студії, а далі – перспективного журналіста Василя Симоненка непомильно влучали в ціль, набували значного резонансу: цитували навіть ті рядки, які встигла повикреслювати з віршів цензура. Це починало непокоїти.

      Смерть після затримання, після ночі у відділку міліції – здається, ця реалія, цей похмурий знак жандармської держави, не зникли з нашого побуту навіть тепер. Дозвольте не повірити тогочасним офіційним протоколам: ми знаємо, як їх писали тоді й навіть як не перестають писати сьогодні. Машина охранки ковтнула поета, проте не змогла поховати його вірші – вони повернулися до нас у дев’яності й повертаються зараз. Ще одним кроком такого повернення є і ця книжка.

   У далекі тепер шістдесяті група молодих людей за океаном в Америці, вирішивши друкувати сучасну українську літературу для громади емігрантів та для всього вільного світу, додала до назви нового видавництва ще й ім’я поета, творчість і долю якого можна вважати знаковою для цілого покоління шістдесятників. З того часу «Смолоскип» імені Василя Симоненка надрукував багато книжок у США, перебрався в Україну і продовжує діяльність тут і тепер. Боротьба молодого поета за щире і правдиве слово триває, а його мрії, що надихали засновників видавництва «Смолоскип», втілено у сотнях тисяч примірників книжок, одну з яких ви зараз тримаєте у своїх руках. «Вибраними творами» Василя Симоненка «Смолоскип» розпочинає нову серію – «Шістдесятники», у форматі якої найближчим часом очікуємо появу багатьох знакових для сучасної української літератури постатей.  

Ростислав Семків

В розстрочку! Метро заклеїне рекламою, "ящик бреше"....

Купити в розстрочку. 

В українській мові є слово строчити, застрочувати, що стосується кравецтва, а не умов сплати за товар. 

Купувати в розстрочку має український відповідник, давній вираз, "на виплат".

Купити на виплат, продається на виплат.

Запам"ятайте, так буде українською. (Хороша передача )

Скажіть мені, добрі люди, ельфи і всі інші розумні істоти - вам ніколи не здавалось, що ми з вами давно провалились в якусь зону сутінків - як ото в американському телесеріалі?
Перед першим травня телефонує мені одна добра приятелька.
- Ноло, - говорить, - я щось проспала?
- Що саме? - питаю
- Ну.. державний переворот.
В їхню установу, виявляється, рознарядка прийшла - вивести 30 чоловік на першотравневу демонстрацію. Хто не піде - постраждає матеріально.
1-го травня, як відомо, був поминальний день. Бідолашні дами змушені були кидати жереб - кому не їхати на гробки, а йти нести червоний прапор.
- А що таке ваш шеф? - запитую
- Хряк з партії регіонів, - зло відповідає леді і кидає трубку.
Наступна зустріч - іде знайома лікарка. Зупиняється.
- Ноло, - говорить, - я вже років сім телевізор не дивлюся. Інтернет мовчить. Я щось проспала?
- Скільки чоловік на демонстрацію? - запитую
- По 3 від відділення, - зітхає лікарка, - Рознарядка з облздраву прийшла. Лякають, що знімуть сумісництво. Ой, Ноло, ти чи ясновидець?
Далі йду. Плентається зі зміни знайомий робітник. Уже добряче грітий.
- Ноло, - каже, - я б їх сволочєй...
- Ти прапор несеш, чи портрет Леніна? - запитую
- Екстрасенс, блін, - лютиться знайомий, - всі люди на гробки, а мене - прапори носити. Задарма. От на Мотор-Січі, говорять, за вихід на демонстрацію дають полтіннік, а якщо прапор понесеш - то стольник.
- Та може - брешуть люди, - потішаю.
- Не піду! - наважується мужик, - грозились, правда, премії не дать...
- Їзжай на гробки, - кажу, - пронесе.
- Та може і так...
А тепер розгадайте загадку зони сутінків.
Перше травня, взагалі-то - день солідарності трудящих. В який вони демонстрували свою єдність боротись з клятими капіталістами за свої права.
У нас влада охлократично-олігархічна. Тобто - нами править розбагатіле бидло, котре прибрало до рук владу, заводи, пароходи.
І ця ж таки влада в лиці облздраву, хазяїв підприємства і хазяїна фірми (усі або ПР, або КПУ) виганяє людей на першотравневу демонстрацію солідарності - з ким? Боротьби проти кого?
Чи хазяї заводу, на якому працює мій приятель, хочуть повернути його у державну власність, а член ПР і власник фірми - дати у своїй фірмі пай всім своїм працівникам?
Ой, сумніваюся...
Так що це було - може хто підкаже?
А сьогодні вийшов з двору - сусідка іде. Люта-прелюта.
- Ноло, - говорить, - у них є у голові клепка? Мені на дачу - сіяти, садити...
- Прийшла рознарядка, - говорю, - на 9 травня усім на парад...
- На роботі ще не казали, - мовить жінка, - але Ноло... Ти точно думки читаєш. Сину-третьокласнику загадали на парад прийти з батьками. Під розписку.Обов язково. А батьків у нього - одна я...
Сутінкова зона розширюється, співгромадяни.

Якщо йде наступ, то де контрнаступ?! Де межа?!

Що може буде поважнішого за виважений діалог з старшим дідом. Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в декількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів невідомих офіціальній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдиво подібнішими ніж офіційні пояснення придворних і церковних істориків. Розмірність мови придає бесіді спокою, котрий відсутній в повсякденному спілкуванні міста. В тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі які турбують душу. І на котрі люди століттями дають відповідь, так і не давши її. Дід Іван знаний філософ на селі. Його вдалі поради не раз виручали односельців. Та і чого там скромничати, за межами села теж знали добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання в господарстві. Тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття. Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном. - Діду треба мені перемога в справі. Ви мудра людина, порадьте. - То не правду говорять люди. - Що ви мудра людина? - Ні, що мудрість є. Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд в роздумі. Портрет Канта відпочиває. - Це щось нове. Ви чи не замахнулись проти філософського світу? - Ні Юрко. Мудрість то сама по собі не є. Нею називають два разом поняття. Досвід і обережність. - Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як вже “городський”, так глибоко думати не можу. - Розумієш Юрко… На досвіді і обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш. - А з чим перемагають? - Перемагають маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, напористості. - Підождіть діду. А розум і мудрість не одне і те ж? - Ні Юрко. - Яка різниця? - Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно… Дивився я на діда намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції і дисертації. Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути це частина справи. Застосувати в житті то друга частина. І та друга частина набагато більша і набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.

І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.

Земля Мамаїв

Декого дуже цікавить наше приміщення і наша земля... Табачник обдурив Кабмін... В 11-му столітті північні сусіди не мали мови, бо й сусідів не було... Чому росіяни не визнають українську мову? Бо визнати мову – визнати народ...

З ініціативи головного чиновника від освіти Дмитра Табачника, Національний науково-дослідний інститут українознавства (ННДІУ) перетворили на “Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії”. Реорганізацію установи в колективі назвали її “фактичним знищенням”. Про подальшу долю інституту ми запитали в директора інституту українознавства Петра Кононенка.

Петре Петровичу, ви вже опікуєтеся і “всесвітньою історією”?

Про розпорядження щодо реорганізації нашого інституту, прийнятого Кабміном, ми дізналися з повідомлення по “5-му каналу”. Це грубе порушення юридичних і моральних норм. Адже має бути ухвала колективу інституту, а нам ніхто нічого не повідомляв навіть. Але на цьому порушення не закінчилися. Міністр Табачник зробив пропозицію щодо реорганізації на засіданні Кабміну, і робив її без ухвали колегії міністерства. Це була його особиста ініціатива. За це в будь-який країні він би одразу позбувся посади. Вийшло, що він обдурив Кабмін.

У розпорядженні було прописано, що воно дійсне в разі виходу указу президента. Таке враження, що диктувались умови і президенту. Так само несподівано ми дізнаємося з преси про відповідний указ Януковича.

А чому не можна було створити окрему установу з вивчення всесвітньої історії?

Що таке зробити інститут всесвітньої історії? Перше, треба, щоб була концепція. А її немає. Кадрів – немає. Фінансування – немає. Це вже не про мільйони йде мова. Це технології, міжнародні центри і зв’язки, створення ще однієї світової системи. Це, очевидно, можна було б робити на базі Інституту історії. Але за моєю інформацією, Інститут історії від цієї революційної ідеї пана Табачника відмовився. Тепер вирішили з ходу атакувати нас: а раптом вдасться?

Усе це нав’язується колективу, з яким ніхто не розмовляв. Досі в нас немає жодного документа, яким би нас хоча б інформували про ці нововведення.

Ми давненько запримітили, що декого дуже цікавить наше приміщення і наша земля. Просто так це не взяти. Тоді як? Реорганізація, котру мислили як ліквідацію. Створюється інститут історії, туди саджаються свої люди. І яка там світова історія? Це світова трагедія, що у цивілізованій країні можливі такі варіанти.

Зараз з кого спитати? З президента – він одержав подання Кабміну. З Кабміну? Він одержав подання міністра. А тут уже треба ставити крапку. А де були міністри і економіки, і фінансів, і соцполітики? А хто з них запитав, на якій основі робиться ця пропозиція і що далі?

Не виконувати укази президента не можна, але хто має виконувати? Якщо до мене прийдуть і спитають: чого не виконуєте? Я скажу: а в мене немає ніяких матеріалів, що це звернення до мене.

Сьогодні експерти виступають з критикою нової “мовної і літературної концепцій” від Міносвіти. Ваш інститут як профільну установу Табачник запрошував до розробки цих “концепцій”?

Ні. Найгірше, що за реформу беруться непрофесіонали. Табачник уявлення не має про школу, крім того часу, коли він сам туди ходив. Як кажуть: “печально, когда сапоги начнет точать пирожник, а пироги печать сапожник”. А в нас взялися саме в цьому ключі вирішувати освітні питання.

Мова – єдина категорія, яка об’єднує суспільство. Ніщо інше – ні економіка, ні культура, ні церква. А чому мову протиставляють? Бо тоді можуть поділити. Ця політика згубна для держави.

Сьогодні великі дискусії з питань мови. Часом диву даєшся. А треба лише почитати історію. У 1924 році вийшла хрестоматія української мови. Авторами статей були двоє видатних вчених – російський Олексій Шахматов і український Агатангел Кримський. І вони показують, що вже в 11-му столітті українська мова була структурована. Так, в 11-му столітті наші сусіди не мали своїх мов, бо не було сусідів.

В “Ізборнику Святослава” написано, що руська мова настільки багата й важлива, і в ній можна знайти щонайменше 27 тропів. Це тільки 11-е століття. Я почитав твори сучасних письменників – у багатьох стільки немає.

Дуже важливий у цьому плані літопис Аскольда. Як він повідомляє, у 860 році кагани Аскольд і Дир на чолі 60-тисячного сухопутного війська і кілька сот кораблів пішли на Константинополь. Коли імператорам доповіли, що руси напали, вони сказали: простягнути ланцюги й не пускати. Але скоро повідомили, що руси вже в Константинополі. Тоді зібралися за круглим столом і уклали угоду, за якою Аскольду й Диру, їхньому війську і всім мешканцям Руської держави надавалися широкі можливості – торгувати й рухатися по всій Візантійській імперії і брати участь у важливих громадських та політичних подіях.

Візантійські імператори зобов’язалися сплатити данину київським каганам, зокрема Київському князівству, Переяславському і Чернігівському, і запропонували: чи не перейняли б Аскольд і Дир їхню віру. Тоді Аскольд запитав: а чим ваша віра краща за інші? Його повели в розкішні храми. А потім він зізнався, що в нього проблеми з очима й поцікавився: чи не могла б їхня релігія в цьому допомогти. Його залишили в храмі. І на ранок Аскольд бачив. Тоді він сказав: добре, я приймаю вашу релігію. Але христився на своїй землі. І першим у 860 році хрестив киян. Володимир Великий не був першохрестителем. Він надав християнству статус офіційної релігії. Церква це знає. У 870 році Патріарх Константинопольський прислав у Київ єпископа. Це вже була канонічна церква. Це була материнська церква, з якої все розвивалося.

Сьогодні нам пропонують теорію “Руського миру” і кажуть: пора об’єднувати землі й захищати всіх православних. Кажуть, “руський мир” будується на “істинному православ’ї”, тобто російському. Кажуть: ви не справжні, от ми справжні. Але ж Юрій Долгорукий за своєю військовою дружиною привів хрестителів у 12-му столітті. Чому ж зараз мати повинна бути упосліджена, оголошена несправжньою?

Нам кажуть, що ми маємо відмовитися від “неправильних” поглядів, написати спільну історію. А що таке спільна історія?

Ні про якого Аскольда й Дира не згадувати, а визнати теорію “єдиного східнослов’янського племені”, єдиної віри і єдиної держави. Пізніше це буде самодержавіє, православіє і народність. Відомі імперські речі, які рішуче не сприймалися українським менталітетом, бо коли там було самодержавіє, тут були демократичні ідеали.

Коли наші князі приймали християнство, у цей час до римських імператорів звернулися моравські князі Коцел і Ростислав з проханням дати своїх мудреців, які б допомогли їм створити азбуку, бо люди хотіли читати священні книги, і не було кому їх перекласти. Імператор спитав, хто згоден займатися цією справою? І пішли, зокрема, Кирило і Мефодій у Моравію, Болгарію, Чехію, Польщу, Русь, обійшли все, вивчили й доповіли імператору (про це йдеться у літописі Аскольда): якщо в основу покласти руську мову і збагатити її певними елементами інших мов, то можна створити грамоту, якою можна буде перекладати і нею послуговуватися.

Кирило і Мефодій не творили мови. Вони робили алфавіт, поклавши в основу живу руську мову. Вони називали руську мову найрозвиненішою. А тепер нам доводять, що українська мова – це чийсь діалект. Це ж сором! Є документи.

Які сьогодні права української мови в Україні. Табачник бідкався, що на “багатомільйонний російськомовний Київ” лише 7 російських шкіл?

А я запитаю: а скільки українських у Москві? У Санкт-Петербурзі? В усій Росії? Там же мільйони українців!

Чому росіяни не визнають українську мову? Бо визнати мову – визнати народ.

Чи треба в Україні вивчати російську? Бажано. Але чому не вивчати японську, китайську, індійську? Чому потрібно зациклитися на одній мові? Це ж і є та асиміляція, яка суперечить природному началу. Нема мови – нема людини. Немовля – це той, хто не мовить. От бувають і народи немовлята. Україну хочуть зробити таким немовлям. Як агресивно захоплюють Інтернет, телебачення, вузи!

Сьогодні армію не пошлеш завойовувати сусідів. Тоді винайшли інший спосіб – релігію. Патріарх Московський Кирил – ніякий не церковник. Він не займається питаннями душі, безсмертя, людини і Бога. Це політик, для якого єдина мета – імперія. Як її збудувати? Він вважає, що пустивши по колу релігійну карту.

Ідея дати можливість обрати мову навчання – це блюзнірство. Бо прийде хлопець із села угорського, румунського, татарського – то хто ж у нього буде приймати цими мовами іспити? Очевидно, він має складати їх російською. А це означає, що університети скрізь мають поновити кафедри російської мови. Це ігнорування всіх мов і витіснення державної мови.

В Англії щороку додають до словника десь 800 слів. А в нас слова зникають. Ніхто не підрахував, скільки. Мова усихає. Є люди, які керують нами, але на знають української, державної мови. Українська мова – це не предмет ні в школі, ні у вузі. Це конституційна норма.

Не можу не запитати вас про спільні підручники чи посібники з історії, пропоновані Табачником...

Панові Табачнику не подобаються підручники з історії, бо вони не подобаються ідеологам “руського мира”.

Як можна написати спільну історію? Німці з поляками вже 20 років пробують домовитися. Нічого не виходить. Німці з французами теж намагалися. І вирішили, що нічого з того не буде. У кожного народу, у кожної людини є своя історія.

Збираються писати історію Росії і України. А як без Туреччини, без Молдови, без Угорщини, без Польщі, без Білорусі, без Литви?

Що ми знаємо про наших сусідів турків? Про їхні набіги? Звичайно. А наші набіги – були? Були. А коли Богдан Хмельницький починав похід – хто був його союзником? Кримські татари, які були під турецьким началом. Турецьке і кримське ханство не раз нам забезпечувало протекторат. А ми історію написали з точки зору інтересів Росії.

Якою буде спільна історія? Ми знову будемо придатком у всіх сферах. У тому числі в державності, праві, хоча ми мали “Руську правду”, коли ще не було наших сусідів. Ми мали конституцію Пилипа Орлика, коли у світі були три перші національно-демократичні республіки: Нідерланди, Англія і Україна – козацька держава.
Історик Михайло Грушевський пише про залишки поселення в теперішньому селі Мезин на Чернігівщині. Цьому селищу 18-20 тисяч років. Ясно, що наші сусіди не зацікавлені його згадувати, бо воно належить нам. Якщо проаналізувати, як будувалося там житло, як робилися комунікації, які були малюнки, скульптура, то подібні хати і подібні планування були при Трипіллі, а це до нашої ери. І знову тоді про наших північних сусідів ще мова не йшла.

Торік Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика мало не зірвався, через те, що Міносвіти на чолі з Табачником одноосібно вийшло з числа організаторів конкурсу. У вас днями теж відбудеться Міжнародний конкурс з українознавства для учнів 8 – 11 класів. Чи допомагає вам Міносвіти у його проведенні?

Якщо люди намагаються усунути українську мову з аспірантури, але при цьому пропонується вступний іспит з російської, – тут політика цілком очевидна.

На словах вони підтримують конкурс. Назвали цифру, що 7,5 мільйона дітей взяли в ньому участь. Це було блефом. Аби в нас стільки дітей стали аматорами української мови, у нас би мовного питання не виникало.

Нам надіслали 587 рефератів. Причому найбільше – з Донбасу. Це означає, що Україна жива, що б вони не робили.

Розмовляла Анна Ященко