Про співтовариство

Тут будуть викладатися праці класичних правих філософів, політиків, та вчених. Єдина умова - ідеологічне підґрунтя публікацій, вони мають бути ідеологічно націонал-консервативними
Вид:
короткий
повний

Бібліотека правої думки

Третя імперія - Революціонер (6)

  • 30.12.12, 20:45
6

Революціонери 1918 року програли війну 1914 року, тому що їхня революція не була Німецькою революцією. Вони вважали, що зробили все, що було від них необхідно, коли вони змавпували все, що Захід зробив до цього. Вони були далекі від розуміння, так само як і російські революціонери - що ставало все більше і і більше зрозумілим по прошестю років - що народна революція має бути революцією націоналістичною, і вони повинні були мати це на увазі і діяти відповідно з цим.

Німецькі революціонери зробили Німецьку революцію по західно-парламентським, конституційним і революційним зразкам Французької та Англійської революцій. Але вже століття пройшли з 1689 та 1789 років. За цей час захід призвичаїв себе до лібералізму. Лібералізм навчив Захід перетворювати свої принципи в засіб обману народів. Захід називає це "демократією", хоча вже досить очевидно, як погано себе почуває людина на політичній дієті Свободи, Рівності та Братерства.

Таким чином сталося так, що Німецька революція перетворилася на революцію ліберальну. Революціонери 1918 року називали себе соціалістами, але не запобігли цьому перетворенню. 

Соціалізм, котрий виріс з лібералізму, вимагає справедливості. Але німецькі революціонери фатальної революції не усвідомили, що таке справедливість між людиною і людиною, і лише споглядали як справедливість між націями була потоптана ногами. Ми можемо побачити, що вада лежить в самому соціалізмі, котрий звертає увагу на класи, проте ніколи на нації. Не може бути справедливості по відношенню до людей, якщо немає спочатку справедливості по відношенню до націй. Люди можуть жити лише доти, допоки існує їхня нація.

Проблеми соціалізму залишаються з нами. Вони включають новий світовий порядок, котрий витісняє інститути дев'ятнадцятого та двадцятого століття: демократію, лібералізм та парламентаризм, в еру технічного прогресу, перенаселення, в еру, коли всі учасники війни зазнали поразки.

Ми лише можемо сподіватись на вирішення цієї проблеми для Німеччини і можливо Німеччина стане відправною точкою вирішення цієї проблеми для всієї Східної Європи і її молодих країн. Якщо ми не можемо відректися нашої прикрої звички думати про перевагу нашої країни перед усіма іншими, ми можемо втішатися думками, що рішення, які ми прийняли підуть на користь цим іншим країнам. Але ми маємо бути готові до того, що західні нації займуть найбільш активну опозицію будь-яким рішенням, що пропонуватиме Німеччина, вони будуть сперечатися з нами з приводу кожного дюйма території. В цій інтелектуальні суперечці, як в ні якій іншій, ми маємо бути готові боротися за цей кожен дюйм. Революціонер сьогодні це консерватор завтра. Давайте не будемо штовхати революцію далі, але давайте розвивати ідеї, котрі досі революція не розвинула. Давайте об'єднувати революційні і консервативні ідеї, допоки не досягнемо такого стану, коли ми знову зможемо ожити.

Давайте виграємо Революцію! 

Що це означає?

Революція стала початком нашого краху, давайте її зробимо початком нашого відродження.

Що це означає?

Ми дійшли до такої точки нашої історії, коли зміна маршруту і новий шлях стали необхідністю. Війна була такою зміною маршруту, який закінчився крахом разом із закінченням війни. Давайте зробимо революцію відкриттям нового шляху. 

Що це означає?

Були такі проблеми в нашій історії, котрі не могли бути вирішені без війни і революції. Давайте зробимо війну і революцію засобом вирішення наших проблем.

Третя імперія - Революціонер (5)

  • 30.12.12, 14:00
5

Революція не може бути скасована.

З революцією можна було боротись, коли був ще час, коли була ще віра, що допомога прийде до нужденної нації. Така допомога найбільш легко могла бути знайдена в уряді, котрий до цього часу залишався найкращим захисником нації. Однак коли революція стала фактом, мислячим людям нічого не лишилося, як прийняти її як нову данину, як нову точку відліку.

Ніщо не може скасувати революцію, ніщо не зможе повернути речі в такий стан, начебто революції не було. 

Перед війною ми вірили - і думали, що маємо підстави в це вірити - що в Німеччині революція неможлива. "Німецька революція" це два терміни, котрі суперечать один одному. Німецька історія була антиреволюційною історією, історією реформ, оновлення, відродження, котра впливала на інтелектуальне та духовне життя Німеччини та всієї Європи набагато більше ніж це міг зробити будь-який революційний злам у минулому. Яке б питання не виникало, будь то питання відношень між духовною та світською владою, питання співвідношень секуляризованого управління та теологічних принципів, питання віри чи питання знань, ми любили добиратися до основ. Тут ми об'єднували, там ми роз'єднували, але ніколи ми нічого не відкидали. Всі революційні пароксизми проходили, лишаючи ледь помітні перманентні відбитки.  Наш найбільший революційний рух завдячує Лютеру, також, до речі, він завдячує Францу фон Зікінгену. Але пасіонарний вогонь Реформації "помер у темряві", як це назвав Ульріх фон Хуттен, і був втрачений для нації. Селянська війна, породжена Реформацією, не була позбавлена генія, але вона не мала політичного спрямування. Її наслідки були швидше консервативними, ніж революційними. Тридцятирічна війна була великою подією у нашій історії, але це не була Французька революція чи Англійська революція. Наші пізніші політичні баталії велися не за конституційні принципи, а це були питання домінування у Німеччині Австрії чи Пруссії. Навіть у 1848 році наші люди швидше хотіли реформ ніж революції, думаючи що перебування серед них деяких революційних елементів принесе такі зміни, котрі наступили в їхні дні. Заснування імперії Бісмарка, яка втілювала собою порядок, здавалося поклало край усім революціям.

Доля вирішила інакше. Врешті решт ми були приречені на нашу революцію. І ми обрали для цього найбільш несвоєчасний момент, момент коли саме існування нації було під загрозою. Ми думали, що зможемо уникнути цієї іноземної загрози шляхом внутрішнього перевороту; ми сподівалися уникнути цього шляхом повалення власної держави. І зараз ми один на один із руїною, руїною, котру не можуть заперечити навіть ті, хто влаштували її. Нам тепер більше нічого втрачати і ми можемо спробувати трансформувати цю невдалу революцію з епізоду внутрішньої політики в епізод міжнародної політики, з німецької події в подію міжнародну - трансформувати та зробити її корисною для нас.

Творці революції самі не можуть нічого зробити. Вони підвели нас. Вони нічого не можуть для нас зробити, але ми можемо вирвати революцію з рук революціонерів. Чи зможемо ми продовжити її далі? Ні. Ми маємо вплести її в нашу історію. Революція це завжди відправна точка. Неминучий елемент не може зникнути.  Він має лишитися і змінити свідомість народу назавжди. Німецький заколот 9 листопада ніколи не збудить силу традиції. Цей заколот назавжди залишиться потворною плямою у німецькій історії, яка заслуговує мовчання, у яке ми маємо обгорнути її. Якщо німецька нація бажає навчитись перетворювати страждання у політичну свідомість, вона повинна бачити 9 листопада в світлі всього жахливого досвіду, який ми здобули за останні чотири роки.

Революціонери старанно намагалися змусити німецький народ забути цей досвід. Поверхневий огляд може скласти враження, наче їм це вдалося. Прийшов час, коли ми впали у забуття. Ми мали перемоги позаду нас, проте не відсвяткували їх належним чином. Ми зробили все, що країна вимагала від нас. Зараз ми не хочемо згадувати, бо це ще дуже болить. Які б не були причини, ми не звели пам'ятника нашому невідомому солдату. Два мільйони наших загиблих на Марні, на Соммі, у Фландрії, в Росії, Фінляндії, Польщі, Італії, Румунії, Малій Азії і на всіх морях здавалося загинули марно і щоб бути забутими. Ми не відповіли на глузування наших ворогів, не протидіяли їхньому самовихвалянню, з яким вони зазначали з простою гордістю - з тінню презирства - що ми народ світової війни, історія якого увійде у звичну течію. Ми не змогли повторити і повторити те, що ми підтримували самих себе: один проти десяти. Ми не змогли повторити те, що нас заманили у пастку інтернаціональними ідеями, котрі були потрібні революції, котрій єдиній зобов'язані своєю перемогою ті десять наших ворогів. Навпаки, ми дозволили нашим інтелектуалам і пацифістам співати нам їхній божевільний гімн Gloria Victis, котрий був цинічним знущанням над аполітичним народом, котрий вони вели в оману своїми політичними діями.

Після 1918 року було багато людей, імена котрих невідомі широкому загалу, це офіцери старої армії та посадовці старої держави, котрі покинули державу та епоху, в якій жили, через те, що вони втратили для них будь-яке значення. Ми не чули про жодного революціонера, жодного демократа, жодного пацифіста - ідеологія котрих породила революцію - хто б відмовився служити зраді Версалю, тому що для них їхня імперія мрії починається зі зради та самообману.

Давайте не будемо порівнювати якими німці були у 1914 році і стали у 1918 році. Давайте краще помітимо цікавий факт сьогодення: у кожному русі, у Правому не менше ніж у Лівому, росте переконання, котре є одним з тих, що тримає нашу націю у єдності, переконання, що нам треба відвернутися спинами до всього, що пов'язано з епохою Вільгельма ІІ. Реставрація є марною справою, котрою дорожать лише емігранти, які втратили вже патріотизм, але й досі готові повернутися у свої крісла. З усіх монархій, монархія Вільгельма ІІ була самою нікчемною. Історія його розсудить. Він типовий представник епохи, котра названа його ім'ям. Він найбільш значний вираз всіх незначних невиразностей. Він був лідером своєї ери, примхливий і безвідповідальний лідер. Майбутнє засудить його менш поблажливо ніж теперішнє. Ми побачили підтвердження пророцтва Германа Конраді, котрі були написані за рік до входження кайзера на престол: "Майбутнє виллє на нас зливу війн і революцій. Який буде результат цього? Ми знаємо тільки, що власність буде на кону, цивілізація буде на кону. Одна річ зрозуміла: Гогенцоллерни пройдуть маршем по нашій голові в туман окутаного таємницею майбутнього. Чи буде нова епоха служити їм?...Цього ми не можемо передбачити".

Якби ми повернули Вільгельма ІІ, то ця знівечена імперія, котрою він колись керував, котра носила назву Германської Світової імперії, завдала нам би навіть більшу біль, ніж ми відчуваємо зараз.

Ми незрілий народ. Можливо позаду нас і довга історія. Ми завжди йдемо обхідним шляхом, щоб знайти себе. Світова історія не скінчилася нашою революцією, як вважали утопічні мрійники, що вірили у світову справедливість. Вони обіцяли нам земний рай, в якому всі народи, всі нації і всі мови зійдуться разом і житимуть у вічному мирі. З революцією, з розчаруванням, котре породила ця революція, почалася нова епоха в нашій історії: вирішальна епоха, де нам прийдеться пройти вирішальний та останній тест. Ми повинні як народ завершити нашу трансформацію у політично свідому націю: або як нація ми припинимо своє існування. З нашого критичного розгляду революції ми маємо почерпнути дещо: з цілковитого приниження, яким ці останні вісім років - і скільки вони ще триватимуть? - цілком переповнені, ми можемо навчитись розрізняти, які речі були реальним програшем, які були нашим реальним виграшем, і які, можливо були програшем і виграшем одночасно.

Одну річ ми отримали від революції, яку, між іншим, можна сприймати лише емоційно. Вона ще досі є безпомилковою. Це тонка зміна, присутня в усіх нас. Суспільна згода була досягнута. Народ зіштовхнувся з проблемами, які ніхто не не міг вирішити за них, проблеми, які вони повинні були вирішити самі. Цю зміну не треба плутати з демократією, яка так легко перетворилася на демагогію. Ця зміна з часів революції домінує у нашому публічному житті і у приватному житті кожного індивіда. Вона з'єднує людей і створює такі стосунки між ними, котрі до цього були соціально неможливими. Вона принесла нам корпоративний дух. Війна cтерла багато існуючих відмінностей, котрі переважно базувалися на упередженнях. Незважаючи на ненависть, військові дії, класові відмінності, політику партій, кожен німець у Німеччині відчуває сповнену долею згуртованість, що свідчить про початок народження нації.

Коли ми подумаємо про це до кінця, то зрозуміємо, що тягар, котрий впав з наших плечей був демоном аматорства, котрий лежав на всій нації прокляттям впродовж всієї епохи Вільгельма ІІ.  Якби він переміг у війні, ми можливо б і здолали його у кінцевому рахунку власними зусиллями. Повертаючись переможцями з поля бою, де ми довели свою відвагу, наша молодь могла б зробити нас вільними. Але ми програли Світову війну, котра відкрила для нас вікно у світ. Революція кинула шестимільйонний народ назад у в'язницю з охоронюваними кордонами. Проте ці події сприяли духовному перетворенню і перетворила німців - котрі стали рабами своєї мрії про досконалість, своєї традиції та свого процвітання - знову на людей. 

Ми народ, котрий не має актуального сьогодення. Ми не маємо нічого, окрім можливостей. віддалених і складних в досягненні. Все ще ми віримо, що революція відкрила нам шлях до цих віддалених цілей: шлях, який би без революції не був би відкритий і який буде, якщо нація сама знову з нього не зійде.

Третя імперія - Революціонер (4)

  • 29.12.12, 13:11
4

Народ не хотів революції. Але зробив її. Отже ми отримали нашу революційну державу; і ми отримали наших революційних чиновників, і ми отримали наш революційний мир.

І зараз наступили неминучі наслідки цього; і немає жодної людини, яка б могла передбачити чи може це життя колись бути змінене. Лише якщо німецький народ, котрий перебуває під іноземною окупацією і погодився з нею, зможе стати національно свідомим і політично свідомим, він зможе здобути свободу. Тим часом ми повинні жити так, як можемо найкраще і похмуро чекати моменту, коли сьогоднішні тертя, нестерпні обставини і ганебність нашого існування згорять у вогні генія нашої нації, коли наш політичний дух прокинеться серед нас, щоб вимагати повернення вкраденого майбутнього-котре ніхто не зможе забрати у нас. Якщо звісно ж сама нація не зречеться свого відродження і свого майбутнього. 

Як і кожний злам у минулому, німецька революція породила великі можливості, можливості у внутрішній і зовнішній політиці. Коли стало зрозумілим шахрайство до якого вдалася Антанта, на яке погодився Вільсон, перед народом постала найбільша з усіх можливостей, котра була зраджена. Величезне обурення мало сколихнути введений в оману народ. Палким жестом ми могли кинути у пику ворогам їхнє віроломство, могли відмовитись визнати мир, котрий вони запропонували нам у Версалі, разом із покаянням за війну, котру вони нам нав'язали. Але революціонери вважали себе надто розумними і прийняли брехню Антанти -котра була очевидною вже тоді - прийняли без жодного протесту. Вони вважали, що краще задобрювати наших ворогів, ніж їх дратувати. Вони задовольнили наших ворогів і самих себе, переклавши провину за війну на уряд, який вони скинули, тим самим вони реабілітували себе за вчинений заколот. Ми могли б битися далі за майбутнє існування Німеччини в ім'я тих чарівних принципів, якими американський президент заманив нас у пастку; ми могли б упіймати Антанту на її слові і вимагати, щоб мирний договір поважав ці принципи. На цьому політично-етичному тлі нашої битви, ми могли несподівано для світу, створити союз з Австрією, ми могли цим одним революційним штрихом вирішити питання Великої Німеччини і таким чином почали б нову Центральну-Європейську політику: з усіма цими упущеннями нам тепер доведеться давати раду у найближчому майбутньому. Ми провалили можливість схопити вирішальний момент. Ми не скористалися з вирішального моменту. Ми упустили вирішальний рік. Все сталося так - враховуючи достоїнство людей, з якими ми мали справу - наче воно повинно було статися так. Події прийняли свій фатальний курс. Ми не були вільними у наших рішеннях; ми попали у пастку цієї дволичної і половинчатої революції. Не йшлося про впровадження нової економічної системи. Хоч ця революція вважається соціалістичною, соціалізм був однією з тих речей, які вони зробили аби-як. Наші видатні соціалісти стали ще більш видатними політиками. Вони вирішили на користь західного парламентаризму замість східної терористичної диктатури. Як тільки це перестало бути питанням теоретичної дискусії (котра завжди була нашою сильною стороною) і стало питанням практичної реалізації (в якій ми завжди слабкі) ми не породили жодного оригінального німецького принципу чи ідеї. Ми були вірні лише єдиній ідеї: зраджувати самим собі.

Німецькі революціонери можуть сказати на свій захист, що вони отримали такий спадок. Відповідь на це: якщо стара система несе провину за війну, то нова система несе провину за мир. Новий режим почав своє правління задекларувавши, що відтепер всі шляхи відкриті для кращих людей. Як це годиться демократії кожна людина може займати своє становище не внаслідок свого народження, а внаслідок своїх здібностей. Ми маємо право запитати у Революції та її дітей республіки: покажіть нам цих "кращих людей".  Революція і Республіка не породили геніїв, а лише угодовців: людей пасивних, а не людей дії: ковадло, але не молот: вони проявляють терпіння, але не сміливість: невтручання, але не ініціативність - і ні в якому разі творчість. Республіка, створена революцією, повторювала зношені ідеї ХІХ століття; вона не породила нічого німецького. Щоб найти в ній хоча б натяк на якісь оригінальні німецькі ідеї, ми повинні віднайти серед безлічі комуністичних, синдикалістських, середньовічних напрямків думки, успадкованих з часів Селянської війни або успадкованих від Томаса Мюнцера, ідеї, котрі були потопленні в демагогії демократів. Відсутністю генія серед республіканців від революції ми завдячуємо нашому фатуму, який настільки банальний, наскільки ж і трагічний, і який переслідує нас ці останні роки.

Німецькі демократи зайшли настільки далеко, що пишаються відсутністю німецького генія. Вони хизуються тим, що поклали край революції, відкривши дорогу всім напрямкам. Вони вважають, що це мудро відповідати "Так" на кожну вимогу. Ми раболіпно виконували одну вимогу за іншою. Ми задобрювали і задобрювали.  Ми застерігали проти запалу і апелювали до німецького терпіння. Ми не могли відкинути вимоги наших ворогів через мирний договір, який ми підписали, і було не можливо задовольнити всі вимоги, але ми намагалися, стоячи лицем перед тотальною неможливістю, виконати хоча б частку можливого. Ми зволікали день за днем, коли мали вже мали б почати казати "Ні". Ми погоджувалися з кожною вимогою. Ми дозволили тиснути на себе, поки ми не відчули за спинами останньої стіни, допоки вже ніякі виверти були неможливі, тоді ми ми звернулися до наших ворогів, коли вони пред'явили свої рахунки до сплати, і ми їм показали наші кишені - порожні від грошей, порожні від ідей.

Демократи не визнавали, що їхня політика була помилковою. Вони душили кожен голос, який протестував. Вони цькували націоналістичну та радикальну опозицію, замість того, щоб згуртуватися в боротьбі проти спільного ворога. Якщо вони навіть і наважувалися зробити крок вперед, наступним їхнім кроком був відступ. Вони покладали свої надії на пробудження світової мудрості, на відновлену Лігу Націй, на час, замість того, щоб підпорядкувати час собі.

Ми продовжували виконувати свій обов'язок, бо призвичаїлися до цього. Ми налагоджували наші механізми. Ми видавали пропаганду. Ми писали замітку за заміткою. Ми діяли мужньо. Ми діяли коректно. Ми діяли під тиском політичної бюрократії. Ми діяли так, наче завжди приречені були так діяти, як політичні дилетанти.

Де тоді був геній нації? Де була його "божественна сила"?

Третя імперія - Революціонер (3)

  • 27.12.12, 21:11
3

Наші сьогоднішні обставини штовхають нас приймати епохальні рішення: рішення, котрі прагнуть пришвидшити час нашого звільнення, навіть передбачити його.

Поки що всі наші заходи мають твердо базуватись на політичних принципах. Ми не можемо діяти як політично свідомі люди, допоки за нами не буди політично свідомої нації.

Політична ситуація настільки делікатна, що вона має бути керована з великою обережністю та майстерністю. Ми досі не можемо бути впевнені, що зупинили курс на національний занепад. Ми неминуче загинемо, як європейський народ - і Європа загине разом з нами - якщо не навчимося використовувати уроки нашого революційного досвіду, можливості досі лежать перед нами. Всі намагання Німеччини, направлені на те, щоб відвернути нашу загибель, люди і заходи мають бути підготовлені заздалегідь, заходи мають бути зрілими і мають бути повністю виконаними. В противному випадку всі намагання призведуть знову до безсилля, до розпаду, до небуття, котрі в цей раз триватимуть не десятиліттями, а століттями.

Листопадневі революціонери не мали цієї мудрості. Політично їхній заколот є залишком вічної дурості. Озираючись назад ми розуміємо наскільки недоцільним, наскільки не оригінальним, наскільки "німецьким" він був: так наче він намагався підтвердити старе прислів'я: "коли Бог хоче знищити німців, він використовує німців як інструмент". Інструмент, який Він обрав для 9 листопада були німецькі соціал-демократи, котрі ніколи не розумілися на міжнародній політиці, німецькі пацифісти, котрі взяли на себе відповідальність за роззброєння німецького народу, німецькі доктринери, котрі були достатньо розумово обмеженими, щоб не довіряти власній країні та покладатися на милість ворогів країни, вірити їхнім обіцянкам та розраховувати на їхню незацікавленість. Їхня політика пливла за течією: вони не мали напряму, не трималися ані компасу, ані якорю. Сьогодні нація пожинає плоди їхньої бездарної політики. Німецький народ повірив у те, що вони казали. Вони не були політично свідомими людьми. Вони послідували за лідерами демагогами. Лідери запевнили їх, що якщо кровопролиття має бути зупинене, то якась нація має подати приклад. Німецький народ здійняв червоний прапор на свої щогли - розуміючи, що він насправді білий - і був здивований, що інші кораблі не підняли червоних вимпелів. Натомість він побачив перед собою гордий національний прапор, як прапор перемоги. Німецький народ хотів зробити мудру річ, натомість зробив дурницю. 

Наша зневага має бути збережена по відношенню до тих інтелектуалів, які переконали німців зробити цю дурницю. Ці революційні писаки, з їхньою "духовною політикою", не здіймалися вище таких банальностей як виборче право та скриньки для голосування. Їхній Генріх Манн обіцяв нам "звільнений світ" замість "світу поневоленого". Ці зарозумілі телепні досі заявляють про правдивість своїх принципів: світова демократія, Ліга націй, Міжнародний арбітраж, кінець війни, царство миру. Вони ніколи не побачать, не почують і не зрозуміють, що на них лежить провина за те, що навколо нас люди страждають під іноземною окупацією, котра мирними договорами розграбувала нашу країну, залишила наших людей бездомними, тим часом як війни все ще тривають. Вони досі не усвідомили яка прірва лежить між їхніми "міркуваннями", які показують світ таким, яким вони бажають його бачити та "розумінням", котре показує світ таким, яким він є насправді.

Революція це самодопомога. Революція 9 листопада була спрямована - як вони кажуть - проти відсталої держави, проти відсталої системи, котра завдавала шкоди. Перефразовуючи наших опонентів, вони казали нам, що наша революція спрямована проти злочинного уряду, на котрому лежала відповідальність не тільки за спалах світової війни, але й вина непотрібного продовження цієї війни з метою підтримання своєї хиткої влади. Все це вони казали нам. Всьому цьому ми вірили. Ми мали багато причин не довіряти нашим правителям, тим посадовцям, котрі стояли лице в лице з долею і в часи трагедії не зуміли стати кимось більшим за звичайного "посадовця". Але ще більше причин ми мали, щоб не довіряти самим собі, не довіряти нашому легковір'ю, не довіряти нашій небезпечній готовності дослухатися до порад без критичного вивчення посвідчень особистості наших порадників. Революція матиме значення лише в тому випадку, якщо зможе втягнути у свій вир увесь народ і коли зможе винести на вершину ті шари населення, що лежать в основі народу і зможуть силою витіснити наш скам'янілий правлячий клас. Революція не виправдала очікувань соціалістів та інших. Але найбільше розчарування, тим не менш, було в тому, що не з'явилося лідерів, демократія не породила державників. Якщо революція і має принести ефект, необхідний для відродження нації, то це може бути тільки повернення до всього того, що наше покоління усвідомлювало і досі усвідомлює, як найбільш специфічно "Германське".

Наша політична ситуація виглядає жахливо. Цим ми зобов'язані безсиллю революції. Ми були поглинені, а Союзники сиділи з бундючним виглядом у наших барах. Ми домоглися ганебного миру, який лишив нам руїни імперії, розчленував нашу батьківську спадщину, позбавив нас наших річок і навіть заборонив нам дихати нашим повітрям. Нам подарували республіку, котра була заснована не на Веймарській конституції, а на Версальському договорі. Нас перетворили на рабів. Ми навіть набули рабського духу; є серед нас безліч франкофілів, котрі закохані у наших ворогів та в їхній спосіб мислення. Ми були свідками огидної сцени на Паризькій площі: наша армія, після чотирьох років боротьби, була повернута додому. Єврей, правник, пацифіст, "представник народу", цивільніший з цивільних, людина яка сприяла нашому краху, дякувала і вітала наших солдат в ім'я республіки (мова йде про ганебну постать Вальтера Ратенау ("німецький Табачник"), на щастя для німців, його вбили у 1922 році патріоти - прим.моє)...Він говорив улесливо і поблажливо...Ми були свідками найбільш ганебної сцени в нашій історії...

Ще дещо в нас залишилось, те що чинить спротив тому що відбувається і ще змушує дивитися на події з іншої точки зору. Що було б якби ми перемогли? Дух епохи Вільгельма ІІ відзначав би це як найвеличніший тріумф. Наш народ ще залишається таким, як і був, бо так само не розсудливо ставиться до 9 листопада. Став би цей народ краще щоб пережити перемогу? Хто знає? Ми б стали свідками іншої сцени біля Брандербурзьких воріт: неминучої сцени: Кайзер на чолі своїх придворних, позує наче статуя вершника, щоб прийняти привітання свого великого народу.  Або можливо це було б повторення прикрої сцени зустрічі старого імператора з Бісмарком у Версалі. І якщо поведінка Вільгельма І виглядала нерішучою, то що ми могли очікувати від його самовпевненого унука?

Так. В нас живе хвилювання, яке не можна заспокоїти. Воно ставить питання. І вимагає відповідей...І ми розмірковуємо над словами, котрі великий генерал (мова йде про великого маршала фон Гінденбурга, майбутнього президента - прим.моє), адресував своєму приниженому народу: "Хто знає? Може в цьому є щось добре?".

Третя імперія - Революціонер (2)

  • 26.12.12, 20:55
2

Революція має три аспекти: соціалістичний, економічний та марксистський. Тут ми спробуємо обговорити їх.

Понад тим вона має німецький аспект. Поки наш вулкан вивергає лише всеосяжні слова, догми і слогани зі свого кратера, ми зазираємо у глибину, де тече підземна ріка, котра намагається змінити свій напрямок: це могутня ріка німецької історії, котра намагається повернутися до свого джерела, з якого вона вийшла. 

Наша історія втратила свій шлях. Ніщо в нашій минувшині не мало успіху. Нічого сьогодні: нічого вчора: нічого - якщо ми подумаємо про минуле, про останнє покоління. Останній наш успіх відбувся під час встановлення Другої Германської імперії. Вона більше ніж простий імпульс до самозбереження, що змушує нас концентрувати думки на цій імперії, як на предметі одноосібного володіння, котрим ми ще можемо пишатися. Ми плекаємо її з політичного переконання: переконання, яке поділяють навіть ті революціонери, які в усіх інших випадках мають радикально опозиційні погляди до всього німецького, але які чіпляються за ідею імперії, як за свій якір. 

Всі великі ідеї прості, проте їхня реалізація є складною. Це саме було і зі встановленням Другої Германської імперії. В ті дні ми все-таки мали справжніх державних мужів. Один з них насмілився відіграти роль Долі. Бісмарк подолав усі опори: опір status-quo в Європі, положень Свяченого союзу та Рейнської конфедерації, опір різноманітного спадку 1848 року, опір упертого німецького темпераменту, котрий часто був ворожий до власного інтересу. Бісмарк вичікував сприятливий момент: коли він не приходив - він створював його. Йому потрібні були приводи; коли вони не з'являлися самі, вони створювались ним. Він змушував обставини служити йому. Коли прийшов час для імперії, Бісмарк довів її до народження. Він перетворив схеми теоретиків та мрії романтиків у дійсність. Він був достатньо проникливим, щоб побачити силу та якість німецького народу: його працездатність, його слухняність, його відданість - він вважав, що народ занадто добрий, щоб бути політично неповноцінним, щоб належати до найменш успішних народів серед всіх націй. Він хотів перетворити німців на велику націю. Об'єднання Німеччини спричинило судому німецького характеру. Світ, який буде пізніше проти нас визнав об'єднання без жодних застережень і з симпатією. Бісмарк зробив свою справу.

Однак справа Бісмарка зазнала краху. Він не знайшов того, хто зміг би прийняти його тягар. Його темп був настільки швидкий, що мало хто міг за ним встигнути. З моменту нашої поразки ми усвідомили правду: Бісмарк хотів здійснити зміни для реалізації котрих потрібні століття за період одного людського існування, але потрібен час аби ідеї, що лежать в основі цих змін, дозріли: Німецький альянс, Митний союз, Південнонімецька конфедерація, Германська федеральна імперія. Ми зрозуміли це занадто пізно, ми пізно зрозуміли, що він не залишив після себе нікого, хто міг би продовжити його політику або дипломатію. Потрібно усвідомити причину цього. Причина не в Бісмарку, причина в німцях, котрі не були Бісмарками. Ознаки виснаження були очевидні вже в часи зародження імперії. Наш занепад має своїм джерелом духовне виснаження.

Сьогодні Німеччина немає мрії. Раніше вона мала мрію: майбутнє об'єднання. Сьогодні ця мрія здійснена, а здійснені мрії мають тенденцію породжувати анти-кульмінацію, певну млявість, якщо немає стимулів для подальших досягнень. Ми більше не маємо прагнень. Ми спочиваємо на лаврах. Ми перетворилися на матеріалістів в матеріалістичній ері. Як нація ми не брали участі у духовному та політичному русі століття. Ми залишили політичні мрії іншим народам, які плекали національний містицизм з думок про реванш, або ставали жертвами смертельного іррединтизму, або, як англо-сакси, вірили у свою вищість, або марили пан-слав'янізмом. Всьому цьому ми могли протиставити лише зношену мрію: упевненість в тому, що перемога вже здобута. Ми були задоволені нашим сьогоденням і нашими здобутками в економіці. Ми запозичили романтичний ідеалізм і розвинули його в імперіалізм,котрий не мав коріння в нашій власній мрії. Ми не надали цьому імперіалізму жодного національного характеру в наших твердженнях про єдину народність, метою котрих було збільшення території для все більш зростаючого населення. Ми не виправдали його і поступово призвичаїли світ до визнання того, що політична сила повинна логічно випливати з нього як наслідок. Ми голосно кричали про наші здобутки, але в той же час залишалися аматорами в політиці, нерішучими, недієвими та непослідовними ділетантами. Тим часом ми дозволили мріям наших опонентів зрости і навіть не могли або не хотіли зрозуміти, що вони будують систему проти нас, котра готувалася для того, щоб нам перешкодити, нас оточити і зруйнувати нас. Якими людьми ми стали перед нашим крахом! Закляклі, скам'янілі чоловіки, котрим не вистачає стійкості, надміру дисципліновані, заплутані у бюрократизмі, уся гнучкість була втрачена!  Якою була ера, таким був і Вільгельм ІІ: механізований, охоплений бюрократизмом,  а до того ще хвалькуватий, бідний з усім своїм благополуччям, потворний у всіх своїх проявах: це ера була приречена на крах з того самого дня, коли сама змела усі свої успіхи.

Створення імперії здійснило наші мрії. Але після створення імперії все пішло не так.  Лише одна наша традиція була збережена в недоторканості: військова та стратегічна традиція. Саме тому у Першій світовій війні ми виграли кожну битву. Однак на політичних полях ми втратили все. Це відбулося через духовну млявість нашого покоління. Блискучий хист наших великих генералів не допоміг нам у війні, бо йому не вистачало основи: уяви, досвіду, тактики, сили керувати обставинами. Так само і після революції ми залишися під чарами епохи Вільгельма ІІ, нездатних аматорів та боязких невігласів. Політики, що прийшли до влади після революції мають ті самі вади, як соціалісти, так і демократи. Цими злими чарами були окутані як Канцлер перемир'я, так і Канцлер мирного часу. Все стало жертвою все того ж руйнівного духу. Всі їхні починання зводились нанівець. Тим не менш вони були вперто впевнені, що роблять все правильно, хоча робили все не правильно. Всі їхні добрі наміри не мали користі. 

Все відбувалося не правильно; коли ми намагалися взяти справу у свої руки, все розвалювалося під нашими пальцями. Ми ніколи не могли знайти правильні слова під час політичної кризи. Ми приймали рішення або зарано, бо занадто пізно, проте ніколи вчасно. Отже це було до війни, під час війни, це продовжилося під час революції і так залишилося після революції. Вся нація зараз окутана цими злими чарами, котрі, здається, розвіються тільки з плином часу разом із відмиранням нашого останнього покоління, зі смертю кожної люди, що належить цьому поколінню. Кожен новий чиновник приносив нам розчарування. Але коли він зникає з історичної сцени, однією перешкодою стає менше. В останні роки ми маємо їхнього жахливого спадкоємця! Час не на нашому боці, однак ми маємо дозволити текти цій стомлюючий процедурі природнім курсом. Перед тим як покоління, що відповідальне за це, буде усунуто, перед тим як нове покоління зможе взяти все в свої руки, перед обличчям всієї нації стоїть виклик необхідності прийняття нових рішень. Коли ж обставини сприятимуть відродженню великої германської нації? 9 листопада не досягне цього; щонайбільше революція проторить йому шлях. Відродження, коли воно відбудеться, має черпати енергію глибше - з автентичних німецьких джерел. Чи тоді ми відкриємо знову німецький талант, рішучість та дієвість?

Хтось, колись, десь прирік нас на загибель, проголосивши: "Все це покоління приречене!". Ця формула все пояснює, зокрема чому все що ми робимо і що ми зробили зазнало краху. Це прокляття вчепилося в нас.

Принаймні це має вилікувати нас від ілюзій, яким ми завжди схильні піддаватися, вилікувати нас від опортунізму, який змусив нас охоче погодитися з таким станом речей, котрий був нам нав'язаний, вилікувати нас від оптимізму, котрий змушував нас бачити в цьому нещасному німецькому світі "найкращий світ з усіх можливих". Це був виклик. Він відрізає нас від примарних сподівань, він запропонував нам єдину можливість, єдиний вихід і це не можливість знайти потрібні фрази. Одна річ і лише вона зможе нас врятувати: духовне переродження людей: еволюція у нову расу німців, котрі змогли б відновити все те, що ми зруйнували.

Люди, котрі вже належать до цієї нової раси є справжніми революціонерами. Людина котра ще досі говорить про можливість досягнення "взаємопорозуміння", хто досі визнає положення Версальського договору , не є ним. Вона є переходом між покоління, що відходе і поколінням, що йде йому на зміну. Справжній революційний дух, котрий вривається в нашу долю, не може буде знайдений у цьому перехідному поколінні, лише в поколіннях грядущих.

Справжній революційний дух, на котрий ми чекаємо, не пов'язаний із заколотом,котрий відбувся перед цим; це революція духу в нас самих і проти нас самих.

Наша революція тільки починається. Заколот, котрий знищив нашу державу, був лише передвісником; наша революція почнеться з воскресіння наших душ. Це буде повстанням нової ментальності і нової свідомості.  Це наша доля.

Артур Меллер ван ден Брук

"На боці консерватора вічність"
Артур Меллер ван ден Брук

Пощастило мені знайти на теренах інтернету дуже рідкісну в сучасності книгу Артура Меллера ван ден Брука "Третя імперія" англійською мовою. Саме чудове те, що видання 1934 року в США і писано літературною англійською мовою, яку приємно читати. Сучасна американська мова, котра по непорозумінню ще досі зветься англійською, хоча і схожа на неї, але радше є примітивним суржиком, спрощеним до неможливості для розуміння типового поїдача гамбургерів, гідна лише до використання в тінейджерських чатах. Я думаю, люди, що вчили англійську мене зрозуміють. Але як бачимо ще в 30-х роках культура мови в США була на рівні і дійсно приємно читати видання тих років. Для тих, хто знає англійську мову можете завантажити книгу "Третя імперія" тут. Ну а для всіх інших, я почну писати власний переклад цієї чудової книги на українську, адже книга досі ніколи не була перекладена. Хоч я не літератор, мій досвід перекладів налічує переклади відеороликів та новосних видань, тому гарний переклад наврядчи получиться, але за відсутністю кращого. Сподіваюсь за цю працю колись візьмуться професіональні перекладачі, але я радий, що перший переклад на українську буде з-під клавіатури моєї скромної персони. Буду викладати невеликими уривками, але на більше немає ані часу, ані блогер не любить читати великі тексти. Сподіваюсь зможу закінчити це до кінця. А спочатку все ж трохи про персону самого автору Артура Меллера ван ден Брука, котрий зараз як ніколи актуальний.

Артур Меллер ван ден Брук (народжений Артур Меллер) народився у 1876 році в Золінгені, Німеччина в аристократичній сім'ї. Його батько був німцем, мати - голандкою. Він взяв собі обидва прізвища - батька Меллер, та матері ван ден Брук. Батько віддав його в елітну гімназію в Дюссельдорфі, проте Артур маючи не простий характер, був звідти вигнаний. Не бажаючи служити у армії, він втік в Париж. Артур з дитинства був захоплений ідеями лібералізму і гуманізму, і Париж здавався йому еталоном світу, великою столицею демократії і пропитаний блиском буржуазності. Тому він і обрав Париж. Німеччину він не любив, вважаючи її відсталою, мілітариською, керовану "примітивним" пруським генералітетом.   Однак в Парижі його швидко чекало розчарування. За декілька місяців життя у "Вавилонському стовпотворінні", суспільстві з низькими нравами і расовим хаосом (і це вже тоді!!!), Артур зненавидів Париж. Він зненавидів не просто Париж і всю Францію, він зненавидів усю західну Європу цілком, вважаючи її декаденстьким сміттєзвалищем. З цього часу він стає непримиримим противником всього західно-ліберального світу.Тут же він знайомиться з працями Федіра Достоєвського, котрий значно вплинув на погляди Артура. Ідея Достоєвського про "високу місію народів" була близько прийнята Артуром. Він, побувши в Парижі, вже чітко бачить місію Німеччини - нести нову ідею в зачахлу ліберальну Європу. Порвати всі зв'язки з західною Європою і змести увесь лібералізм і комунізм з европейського континента. 

На початку Першої світової війни Артур повертається у Німеччину новою людиною. Тікаючий від призову в Париж ліберал перетворюється на солдата, котрий добровільно йде на фронт, адже тепер це війна світоглядна - консерватизм проти руйнуючого і гниючого лібералізма. Це в його розумінні, місія Німецької імперії - звільнити світ від західних демократій. Місія, котра зазнала поразки і котра неминуче вплинула на психіку Артура.

Після війни Меллер споглядає на те, що відбувається навколо. Він намагається зрозуміти, чому виграючи бої у війні, займаючи половину Франції і майже всю східну Європу, його країна зазнає поразки. Звідки виповзли кнури, котрі встромили його Батьківщині ніж у спину, віддавши державу на поталу західним демократіям. Він бачить, як його колись велика держава занепадає, як гнилий лібералізм з'їдає велику державу, як переможці-демократи гвалтують його державу. І він не може на це дивитися просто так.

У 1923 році Артур пише свою головну працю "Третя імперія", що стає основою нового руху - "консервативної революції".  Це фактично стало відправною крапкою в новому русі. До цього часу консерватори в Німеччині ділилися на дві частини - перші, котрі прийняли нову державу і влилися в новий клас буржуазії, ставши такими собі німецькими Торі, котрі інколи могли, щось поволати з парламентської трибуни. Інші - мрійники-інтелектуали, котрі збиралися у клубах і припускали, що буде, коли повернеться Вільгельм ІІ. Але Артур Меллер ван ден Брук сказав: "досить!". Ми маємо створити абсолютно новий рух, рух проти усіляких форм буржуазії, рух здатний перевернути основи Веймарської республіки. Вони підуть революційним шляхом, це буде революція проти усіх революцій - це буде консервативна революція. Це люди дії, це люди волі, це люди нової генерації, здатні створити нову імперію на традиційних основах і вирвати з корінням усі початки західного образу життя. І тоді нова Німеччина понесе нову ідею у світ, як Англія та Франція до цього несли свої химерні ідеї "свободи, рівності і братерства". 

Праця Артура Меллера ван ден Брука важлива тим, що вона заклала основи світогляду правого руху в новій ері. Консерватизм завжди протистояв революційним перетворенням, він стояв на рубежі захисту традиційного устрою. Артур показав, що вже немає рубежів, глобаліський вплив лібералів-демократів зруйнував старий світ, змінив свідомість людей, тому оновлення можливе лише через зміну світогляду, а це революція. А отже тепер консерватори мають стати революціонерами. Тепер ми маємо жити не життям мрійника-аристократа, а життям молодого революціонера, котрий здатний в потрібний час відповісти на виклики. Артур першим обґрунтував тезу, якої я притримуюсь і досі - відтепер доля Європи лежить на плечах Східної Європи. Західна Європа остаточно згнила і виродилась, вона здатна тепер нести лише руйнуючий вплив, в той час як Східна Європа зберегла ще моральний і що саме головне расовий потенціал. Об'єднання молодих націй слов'ян та німців здатне скинути з п'єдесталу дряхлих галів та англо-саксів, що поступово вироджуються і влити нову білу кров в жили нової Європи. Для молодої нації, такої як Україна, тези Меллера актуальні як ніколи, адже ми поки що зберігаємо свій національний та расовий потенціал, так само як народи Східної Європи, насамперед поляки, угорці, та балканці, де зараз як раз і видно найбільший підйом націоналізму в Європі і тези Меллера як ніколи актуальні: від Східної Європи залежить чи переможе тут світогляд, здатний оживити європейську расу, чи зникне разом із Західною Європою в расовому котлі толерантості та лібералізма.

На жаль життя Артура Меллера ван ден Брука було не довгим, у 1925 році він начебто покінчив з собою. Хоча викликає сумнів міфічний нервовий зрив Меллера, оскільки він був далеко не слабкою людиною. На час своєї смерті ван ден Брук зумів створити консолідований правий рух в середі правих і навіть Гітлер, повний нігілізму до авторитетів, визнавав авторитет ван ден Брука. Після розмови з Артуром, Адольф захоплено сказав:"У вас є все те, чого не вистачає мені. Порівняно з вами, я лише барабанщик національної революції". Тому політичний слід в історії смерті Артура має під собою підґрунтя. 




ТРЕТЯ ІМПЕРІЯ (DAS DRITTE REICH)


1. Революціонер

Хай переможе революція!

1

Війна може бути програна. Найбільш нещаслива війна ніколи не буває безповоротною. Найгірший мир не може бути фіналом. 

Проте революція має перемогти.

Революція відбувається тільки один раз. Неважливо який вплив має одна нація на іншу. Це найбільш особисті, інтимні переживання народу, який отримує їх для себе та від себе. У відповідності з напрямком, котрий обирає народ, творячи революцію, він детермінує подальшу людську долю.

Ми, німці, ще ніколи не мали політичних революцій в своїй історії. Це можна розглядати як ознаку того, що наша історія пішла серединним шляхом. Англія мала свою релігійну революцію та її славетну політичну революцію. Франція мала свою революцію. Обидві ці нації старіші за нашу. Їхні люди досвідченні, втомлені і одряхлілі. Їхні революції створили з них політичну націю. Їхні національні перевороти перевернули їхнє нормальне життя, але вони були в змозі врятувати достатньо, щоб закласти основу їхнього подальшого політичного розвитку. Ми знаємо з якою впевненістю та самовладанням вони зустрілися зі світовою кризою, з якою хитрістю вони спланували війну, зустріли всі її перипетії одностайністю та в кінцевому рахунку виграли її. Ми знаємо з яким холодним інтелектуальним презирством вони експлуатували свою перемогу, щоб розробити мирний договір, умови якого повинні постачати їм нові засоби для нових цілей; пожинати свіжі переваги від нової світової ситуації.  

Війна була виграна завдяки свідомому політичному духу англійців, котрий народився під час Англійської революції і  свідомому політичному духу французів, котрий бере свій початок у Французькій революції. Ми молодші за кожен з цих народів. Ми маємо перевагу над цими народами: ми не зрілі, але в той же час ми маємо невичерпну енергію народу, котра ще не еволюціонувала ані в політичне "его", ані навіть в національне "его". На даний момент ми не маємо сьогодення і ми відрізані від нашого минулого, тому ми дрейфуємо у невизначеності. Але ми досягли поворотного пункту. Ми маємо прийняти рішення: будемо ми залишатися в дитячому стані, не думаючи про наше майбутнє, допоки одного дня не зрозуміємо, що ми не маємо нічого? Або ми здатні і готові вчитися у нашого минулого досвіду з нашим характером та темпераментом? Чи здатні ми наше політичне існування перетворити у національні форми?

Революція це можливість в житті народу, котра ніколи не повторюється. Наша революція така можливість. Чи зможемо ми з неї скористатися? Чи ми її проспимо? Роки пройшли з часів нашого краху. Ми провели ці роки втішаючи себе нашою долею; проте за ці роки ми не зробили нічого, щоб змінити нашу долю.

Революція визріває. Вона породжується нашим духом. Ми ще не знаємо, не занурившись досить глибоко, в які вона дії виллється. Тим не менш одне ми знаємо точно: рух не зупиниться допоки не досягне своїх цілей. Це наша можливість, наша остання надія, залишена нам - виграти революцію так, як ми програли війну. Це наша можливість зрозуміти, чому ми програли політичні баталії, виграючи реальні битви на полях і вжити відповідних заходів.

Артюр Жозеф де Гобіно

Нации умирают, если они состоят из вырождающихся элементов
Артюр Жозеф де Гобіно


ХІХ століття ознаменувалося ідеологічною боротьбою в сфері науки про людину. Ідеалізований погляд, що наука завжди стояла вище від суспільних ідеологій хибне. Наука завжди мала під собою як філософію, так й ідеологію, на підставі котрих пояснювався емпіричний дослід. Спочатку науковці створювали концепції, а після чого вже відстоювали її у наукових баталіях, підкріплюючи її емпіричним досвідом. Щоправда на відміну від сучасності, в ті часи можна було вільно відстоювати свою концепцію і лише базис наукової аргументації був показником того, чи стане дана концепція загальноприйнятою. Тобто будь-який науковець міг не виходити з тез апріорі, а давати пояснення фактам такі, котрі на його думку пояснювали б причинно-наслідковий ланцюжок подій та явищ. Це зовсім різниться з "просвіченним" ХХ століттям, коли всі факти мали лягати в канву загальноприйнятої ідеології. Всім науковцям в СРСР та країнах демократії ХХ століття дали тези апріори, від яких вони мали танцювати, а саме: всі люди рівні і однакові, людина не підкорюється жодним біологічним законам, а підкорюється лише соціальним законам Карла Маркса. Саме на соціальних законах Карла Маркса побудовані як сучасні демократичні суспільства, так і комуністичні. 

Але ХІХ століття було цікавим, це був період ідеалістичного політу думки, без жодних обмежень, коли лише аргументація була важливою, а не як не якісь фіктивні цінності. Саме в цей період відбувалася масштабна баталія науковців, зіткнення двох концепцій: ламаркізма та антропології. Історики науки мовчать про цю сутичку, але баталії були запеклі.  

Так буває, що авторитет часто закоснює думку, вдалі тези якогось авторитета в одній частині змушують прийняти погляди авторитета в усіх аспектах і критично ставитись до всіх, хто критично ставиться до думок авторитета. Так наприклад відбулося з Чарльзом Дарвіном, котрий чудово описав еволюцію та інволюцію (що сучасні науковці забувають), створив концепцію боротьби видів та природного відбору, що змусило прийняти тези Дарвіна апріорі в усіх аспектах, в тому числі в аспекті походження людини, хоча вона на відміну від інших тез науковця має серйозні недоліки і була критикована деякими вченими. Так сам відбулося і з більш раннім науковцем Жаном Батістом Ламарком. 

Ламарк видвинув тезу про те, що людський вид повсякчас прагне до прогресу і увесь час стає більш розвиненим. Усі відмінності між людьми він, вслід за Монтеск'є, пояснював географічними чинниками. Людина за Ламарком найбільш оптимально пристосовується до зовнішнього середовища, що і створює різні фізіологічні особливості. Вчена публіка неоднозначно сприйняла ідеї Ламарка, хоча певний час вони вважалися передовими. Першим найбільшої критики Ламарку завдав Наполеон Бонапарт, як назвав "ламарковщину" нісенітницями і розніс роботу в пух і прах так, що Ламарк розплакався. Хоча безумовно Наполеон в цьому питанні не був авторитетом, напевно він це зробив на рівні інтуїції. Першим серйозного наукового удару по теорії Ламарка завдав ікона сьогоднішніх науковців Чарльз Дарвін. Дарвін казав: 

  «Да сохранит меня небо от глупого ламарковского „стремления к прогрессу“, „приспособления вследствие хотения животных“»; «Ламарк повредил вопросу своим нелепым, хотя и умным трудом».

Другим серйозним ударом по "ламарковщині" були праці загальновизнаного француза Поля Брока. Фактично Поль Брока створив нову науку - антропологію, котра методологічно відрізнялася від ламаркізму. Якщо ламаркізм перш за все методологічно намагався знайти фізіологічні спільності між людьми, антропологія найперше звертала увагу на відмінності і намагалося прослідити їх з точки зору еволюціонізму. Інший француз Поль Топінар своїм вагомим трудом "Антропологія" зумів звести "ламарковщину" в андеграунд, а відкриття Георгом Менделем законів спадковості поставили хрест на теорії Ламарка. З цього часу говорити про теорію Ламарка в науковому середовищі стало не пристойно.

В час повної перемоги антропології над ламаркізмом і з'явилася фундаментальна праця Артюра Жозефа де Гобіно. Фундаментальна вона не в плані достовірності тез, оскільки в той час антропологія тільки народжувалася і деякі тези змінилися з того часу, фундаментальна вона завдяки методології досліджень, запропонованої Артюром. Як в свій час Поль Брока, запропонувавши нову методологію, підняв науку на новий якісний рівень, так і методологія де Гобіно підняла питання на інший рівень. Аристократ і дипломат де Гобіно вирішив схрестити між собою гуманітарні і точні науки, такі як антропологія, еволюційна теорія, історія та соціологія. Де Гобіно запропонував не тільки дослідити відмінності між людьми, а ще й оцінити їх якісно та зробити зв'язок між антропологічними даними та цими якісними характеристиками. Це був новий "свіжий" погляд, який так часто приносять не професіонали, а потім удосконалюють професіонали. 

Новий метод Де Гобіно швидко підхопили найкращі антропологи та соціологи свого часу, зокрема француз Жорж Ваше де Лапуж, британець Хаустон Стюарт Чемберлен, німці Отто Аммон, Герман Клаач та Людвіг Вольтман, американець Медісон Грант та багато інших.  Наука про людину увійшла в ХХ століття в новому вигляді. І філософія, і наука відмовилась від ідеалістичного погляду на історію, як на процес прогресу. Люди одночасно можуть як еволюціонувати, так і вироджуватись і від цього залежить доля націй і в цьому лежить коріння нерівності людей. Рене Генон обґрунтував це філософськи, Герман Клаач обґрунтував це біологічно. Тепер історія людства це не повсякчасний прогрес, а цикли падінь і підйомів.

Але в ХХ столітті знайшлися ті, що зажадали реанімувати ламаркізм. Першим відомим реаніматором став всесвітньо відомий карикатурний Трофим Лисенко. Те ще отримало назву "лисенковщина" це є по-суті "неоламаркізм". В СРСР неоламаркізм став основою ідеології, і всіх противників цієї течії просто позбувалися, як талановитого радянського генетика Миколая Івановича Вавілова. Але вам збрешуть, якщо скажуть, що "неоламаркізм-лисенковщина" помер разом з СРСР. Безумовно Європа, маючи традиції антропологічних шкіл та високі імена науковців, не могла прийняти цю вакханалію. Але поступово вдалося внідрити неламаркізм і у західну науку. Сьогодні "неоламаркізм" називається популяційною генетикою та синтетичною теорією еволюції, особливий вклад у яку внесли Джуліан Хакслі та сучасний запеклий борець з релігією Річард Докінз. Річарду Докінзу радив би звернути увагу на іншу релігію - "ламаркізм", який він пропагує в своїх працях і згадати, що думав про нього Дарвін. І сьогодні, якщо хтось наважиться критикувати теорію, котру в ХІХ столітті розбили в пух і прах, про яку навіть говорити серед освічених людей вважалося не пристойним, то в сьогоденні такого вченого придадуть анафемі, зацькують і звільнять з усіх постів, як типові релігійні фанатики. Ім'я цього нового сектантства - "неоламаркізм" і не дай вам Боже зачепити хоч одну тезу релігійного догмату ламаркістів - всі люди рівні, рас не існує, людство повсякчас прогресує, дегенерація не стосується людства, інтелект не залежить від генів і взагалі генетичного детермінізму не існує. А якщо зачепити, то буде вам біда. Як це сталося з нобелівськими лауреатами Уільямом Шоклі та Джеймсом Уотсоном, котрих ламаркістська інквізиція предала анафемі і навіть нобелівська премія не допомогла.

Ну а нам треба повернутись до Артюра Жозефа Де Гобіно, з ім'ям якого пов'язаний підйом науки про людину у ХХ столітті плювати з високої гори на толерантність.

Уривки з праці "Опыт о неравенстве человеческих рас":

"Я склонен думать, что народы гибнут потому, что они выродились, а не по иной причине; они делаются окончательно неспособными пережить внешние удары, удары злосчастной судьбы, не могут подняться на ноги и корчатся в агонии. Если они умирают, то лишь потому, что не обладают перед лицом опасности той силой, которая отличала их предков, одним словом, они выродились окончательно"

"Итак, я считаю, что слово «вырождение» применительно к народу должно означать и означает, что этот народ уже не имеет тех качеств, которые имел прежде, т. к. в его жилах течет другая кровь. Скажем по-другому: сохранив прежнее имя, он не сохранил расу, к которой принадлежали его основатели; наконец, человек упадка, называемый «выродившимся» человеком, есть продукт, отличающийся с этнической точки зрения от героев великих эпох. Хорошо, если бы он оставила себе хоть часть своей сущности, однако чем больше он вырождается, тем быстрее эта сущность исчезает. В нем уже преобладают гетерогенные элементы, они-то и составляют совершенно новую национальность, причем новую в худшем смысле; он уже не принадлежит к тем, кого все еще считает предками — разве что отдаленно напоминает их. Он вымрет окончательно, а вместе с ним и его цивилизация. Это произойдет, когда первородный этнический элемент окажется настолько разбавленным примесью чужих рас, что виртуальность этого элемента уже не имеет существенного значения. Разумеется, нация не исчезнет в физическом или абсолютном смысле, но практически ослабнет до такой степени, что вырождение можно считать завершенным со всеми его признаками".

"Очевидно, что исчезновение расы-победительницы в разных регионах происходит разными темпами. Тем не менее этот процесс всюду идет до конца, и везде он завершается задолго до того, как исчезает цивилизация, рожденная этой расой; иными словами, народ может жить, существовать, функционировать, даже становиться сильнее уже после того, как исчезла движущая сила его жизни и славы. Возможно, здесь есть противоречие с тем, что сказано выше? Нисколько, потому что если влияние цивилизующей крови ослабляется, то остается энергия, когда-то вложенная в покоренные или присоединенные народы: так, институты, которые создал покойный цивилизатор, законы, которые он сформулировал, модель нравов, которые он оставил, живут и после его смерти. Конечно, нравы, законы, институты видоизменяются, искажаются, теряют свою силу и актуальность, но пока хоть что-то от них остается, здание стоит, в теле живет душа, труп еще двигается. Когда первоначальный импульс делает последний вздох, все заканчивается, ничего не остается, цивилизация умирает".

"Теперь, как мне кажется, я имею все необходимое, чтобы решить вопрос жизни и смерти наций, и заявляю, что ни один народ никогда бы не умер, если бы состоял из одних и тех же национальных элементов". 

"А вот аксиома научная: «Все люди, — утверждают защитники человеческого равенства, — наделены равными интеллектуальными инструментами одной природы и одинаковой значимости». Может быть, цитата не совсем точная, зато смысл ясен. Выходит, что мозжечок гурона содержит в себе зародыш духа, коим отличается англичанин или француз! Почему же тогда в течение многих веков он не открыл ни печатного станка, ни паровой машины? Я вправе спросить у этого гурона, если он такой же, как наши соотечественники, почему воины его племени не дали миру Цезаря или Карла Великого, и по какой досадной случайности его певцы и лекари не сделались ни Гомерами, ни Гиппократами? Вместо ответа на этот каверзный вопрос обыкновенно предлагают теорию о географическом или климатическом факторе. Согласно ей, какой-нибудь остров никогда не увидит того прогресса, какой обычен для континента; на севере не будет того, что есть на юге; в лесах невозможны достижения, которым способствует открытая местность и так далее. Влажная болотистая почва приведет к расцвету цивилизации, которая непременно зачахнет в жаркой Сахаре. Как бы ни были изощренны такие гипотезы, факты упрямо опровергают их. Несмотря на ветер, дождь, холод, жару, скудную или, наоборот, слишком буйную растительность на всей земле, на той же самой почве существуют бок о бок и варварство и цивилизация. Забитый феллах жарится под тем же солнцем, что и могущественный жрец из Мемфиса; ученый профессор из Берлина живет под тем же суровым небом, которое взирает сверху на нищету полудикого финна".

"Чтобы пояснить эту мысль, добавлю, что я нисколько не умаляю значения географического положения для некоторых городов, например, морских портов, столиц и центров торговых путей. Никто не будет оспаривать этот факт в отношении Константинополя и Александрии. На земном шаре есть точки, которые можно назвать ключевыми: скажем, городу, который будет построен на Панамском перешейке на берегу будущего канала, суждено будет играть большую роль в мировых делах. Но роль живущей там нации будет зависеть от ее способностей. Расширьте существующую в том месте крепость, выкопайте канал у ее стен, затем заселите ее людьми, и тогда от вашего выбора поселенцев будет зависеть будущее нового города. Если они окажутся неспособными в полную меру использовать такое счастливое преимущество, как место объединения двух великих океанов, значит, население покинет город и будет искать счастья в другом месте".

Завантажити працю Артюра Жозефа де Гобіно "Опыт о неравенстве человеческих рас" можна тут.


Юліус Евола

Тем не менее, остались редкие люди, которым благодаря своей — до той или иной степени осознанной — принадлежности другому миру, образно говоря, удалось выстоять среди руин в атмосфере всеобщего разрушения. Остался небольшой отряд, который, похоже, готов продолжать сражаться даже на потерянных позициях, и пока он не сдается, не идет на компромиссы, искушаемый возможностью близкого, но, по сути, иллюзорного успеха, его существование служит лучшим подтверждением нашим словам.
Юліус Евола

Про Юліуса Еволу я міг би сказати багато. Краще про нього сказав лідер "Нових правих" Ален Де Бенуа, котрий казав, що Евола є орієнтиром всіх тих, хто не приймає ані західної демократії, ані комунізму, а обирає третій шлях. В тому числі Евола був головним орієнтиром і для Алена. Я скажу лише, що як на мене Юліус Евола найкращий філософ ХХ століття і один з найкращих взагалі в історії. Він орієнтир для тих, хто йде своїм шляхом. А біографію мислителя подам більш широко статтею Вікторії Ванюшкіної.


Юлиус Эвола - воин Традиции 

Барон Юлиус (Джулио Чезаре Андреа) Эвола родился в Риме 19 мая 1898 г. в аристократической семье, имеющей далекие испанские корни (родители Франческо и Кончетта Франджипане).

О его детстве и юности известно сравнительно немного, что, впрочем, не удивительно, поскольку сам Эвола отрицал какое-либо влияние внешних факторов на свое творчество, считая себя скорее проводником определенных идей, нежели литератором или философом в современном понимании.

Он говорил, что его жизнь предопределили две внутренние склонности, проявившиеся в нем с самых ранних лет, а именно: тяга к трансцендентному и предрасположенность к кшатрийскому образу действия. В своей автобиблиографической книге «Путь киновари» он писал: «Вполне очевидно наличие определенной противоположности этих двух склонностей. Если тяга к трансцендентности порождала чувство отрешенности от реальности…, то кшатрийская позиция влекла меня к действию, свободному утверждению, сосредоточенному на Я. Возможно, примирение этих двух стремлений стало главной экзистенциальной задачей всей моей жизни… В идейном плане их синтез лег в основу особой формулировки, данной мною в последний период моей деятельности понятию «традиционализм» в противоположность его более интеллектуалистскому и провосточному пониманию, присущему течению, возглавляемому Рене Геноном».

На первых порах эта раздвоенность проявилась в увлечении, с одной стороны, точными науками – он поступил на инженерный факультет Римского университета (который успешно закончил, но отказался от получения диплома, питая презрение ко всем академическим званиям; объясняя причину отказа, он цитировал слова одного своего знакомого: «Я делю мир на две категории: знать и люди, имеющие диплом»), с другой – искусством (писать картины он начал в 1915 г., стихи – в 1916). Поначалу он был близок футуристам: дружил с Маринетти, Балла, Прамполини и Деперо, но уже тогда разрабатывал свой стиль, который определял тогда как «сенсорный идеализм». В апреле 1919 г. он принял участие в Футуристической национальной выставке, организованной Маринетти, в 1920 г. в женевской Международной выставке современного искусства. Но уже тогда выявились определенные различия во взглядах как на искусство, так и на политику. Окончательный разрыв произошел к началу Первой мировой войны, когда футуристы заняли активную антигерманскую позицию, в то время как Эвола уже тогда предчувствовал, что за внешними причинами этой войны скрывалось первое наступление демократических идеологий против иерархических ценностей. Несмотря на это, закончив курсы по подготовке артиллерийских офицеров, он отправился на фронт. Его позиция располагалась в горах и, возможно, именно оттуда он вынес свое увлечение горами и альпинизмом как особым мистическим опытом.

После войны Эвола возвращается к искусству, но на этот раз сближается с дадаистами, к которым его привлек «радикальный импульс к абсолютному освобождению… не только в области искусства, но прежде всего в мировоззренческой сфере», как он сформулировал это в письме к Тристану Тцаре от 5 января 1920 г. В это время он определяет свой стиль как «мистический абстракционизм». К этому периоду относятся две его персональные выставки (январь 1920 г. в Риме и январь 1921 г. в Берлине) и публикация его первой книга «Абстрактное Искусство», в которую были включены отдельные поэтические и художественные произведения, а также давалось теоретическое обоснование абстрактного искусства и, в частности, дадаизма.

В том же 1920 г. вместе с поэтами Фиоцци и Кантарелли он основывает журнал Вleu, выходивший в течение года (3 номера), сотрудничает с Cronache d'attualita («Хроники современности») под руководством Брагальи и с журналом Noi (»Мы»), издаваемым Прамполини. В июне 1921 г. участвует в Салоне Дада в Париже.

К этому же «артистическому» периоду (с 1916 по 1921 гг.) относятся несколько стихотворений (изданных в 1969 г. в Милане под названием Raaga Blanda), поэма на французском «Темные слова внутреннего пейзажа» (изданная в 1920 г. тиражом 99 экз.), несколько статей и множество картин (некоторые его работы привлекли внимание Сергея Дягилева и были использованы как декорации к балету Дебюсси).

Эвола никогда не отказывался ни от чего созданного в молодости, хотя и считал, что автор тех юношеских произведений был давно уже мертв. К поэзии он уже не возвращался, но восстановил заново некоторые из своих ранее проданных полотен, одно из которых («Внутренний пейзаж, 10 ч. 30 мин.») сегодня находится в Национальной галерее современного искусства в Риме. Другие его работы хранятся в различных музеях и частных коллекциях.

Однако, несмотря на достигнутое признание в качестве художника, послевоенные годы стали для него временем тяжелого кризиса. В «Пути киновари» он пишет: «по мере моего развития во мне обострились нетерпимость к обыденности послевоенной жизни, чувство несостоятельности и тщетности целей, которыми обычно движима человеческая деятельность. Во мне нарастала еще неопределенная, но постоянно усиливающаяся тяга к трансцендентному». Это смутное беспокойство и недовольство подталкивает его к употреблению наркотиков, которые, как ему казалось тогда, помогли бы преодолеть ограниченность обычного восприятия реальности, выйти за пределы физических чувств. Но вместо расширения реальности он решает покончить с жизнью.

К счастью, в руки ему попадает один буддийский текст, где он читает следующие слова Будды: «Кто принимает угасание как угасание, и приняв его как таковое, тревожится об угасании, думает об угасании «это мое угасание» и радуется угасанию, тот, говорю я, не ведает угасания». Позднее Эвола вспоминал: «Это было для меня как внезапный свет, в этот момент во мне что-то изменилось и возникла твердая уверенность в способности противостоять любому кризису».

Этот опыт знаменовал собой новый период его жизни – «философский» (именно тогда он меняет свое имя на Юлиус). Он увлекается восточными учениями, издает Лао-Цзы со своими комментариями под названием «Книга Пути и Добродетели» (1923 г.), а позднее пишет посвященную тантризму книгу «Человек как воля» (1926 г.).

Впрочем, интерес к философии не оставлял его никогда. Еще на фронте в 1917 г. он начинает писать свою книгу «Теория и феноменология абсолютного индивидуума» и завершает ее в 1924 г.; первая часть книги («Теория…») выходит в 1927 г., а вторая («Феноменология…») – в 1930. Основной темой Эволы становится преодоление раздвоенности «я – не-я», выход за рамки узко рационального уровня и прорыв к сакральному, но уже не за счет сомнительных экспериментов с наркотиками, чаще продиктованных собственным бессилием, но в результате строгой дисциплины ума. Если Я полагается абсолютным идеализмом как активный принцип реальности, то критерием истины становится воля. Необходимо дать эмпирическому Я средства для становления абсолютным индивидом, что, однако, достигается не через внутреннюю необходимость, как у Гегеля, а через акт абсолютной свободы.

Наряду с этим Эвола начинает посещать различные круги «спиритуалистической» направленности, знакомится с последователями Джулиана Креммерца, антропософами и теософами. Одновременно берет свое и молодость. Хотя сам Эвола избегал разговоров о своей личной жизни, дотошные биографы умудрились отыскать свидетельства его юношеских увлечений в романе писательницы Сибиллы Алерамо «Люблю, я значит существую».

В эти годы разворачивается и активная публицистическая деятельность Эволы: с 1924 г. он сотрудничает с журналами Atanor и Ignis, под руководством Артура Регини – признанного главы итальянского пифагорейства – занимаясь темами, преимущественно связанными с востоковедением и спиритуализмом. Он знакомится также с герцогом Джованни Колонна ди Чезаре, главой демократическо-социальной партии, и пишет для его издания свою первую политическую статью «Государство, власть, свобода». Естественно ничего хорошего по поводу демократии Эвола сказать не мог и статья получилась разгромной, на что его друг философски заметил, что именно в этом и состоит привилегия «демократической свободы».

С 1923 г. Эвола печатается и в журнале неоспиритуалистического направления Ultra, возглавляемом Д. Кальвари, главой римской независимой теософической ассоциации. В конце того же года он начинает публиковать свои статьи в L'Idealismo realistico («Реалистический идеализм»), где вступает в полемику с Рене Геноном по поводу его работы «Человек и его становление согласно Веданте», которую Эвола оценил отрицательно, упрекнув Генона в излишне рациональном подходе.

В 1925 г. выходят «Очерки о магическом реализме» и уже упомянутая книга «Человек как воля», которые в некотором роде знаменуют его окончательный отход от «спекулятивной философии». Эвола переходит к последовательному изложению традиционных учений и их преломления в конкретных областях истории и политики. Уже в последней книге он намечает вопросы, которые будет более подробно развивать в своих дальнейших трудах: критика современного научного познания, утилитарно-демократического идеала, ведущего человека к отчуждению, потере собственного внутреннего центра. Он видит в тантризме героический тип, нацеленный на пробуждение воли, преодолевающей оппозицию добра-зла, добродетели-вины. Для него это учение является одной из форм утверждения аристократической морали, «человека, имеющего в себе свой собственный закон».

К концу 1926 г. развитие этих идей приводит к созданию «Группы Ур», интеллектуального объединения, занимающегося исследованием эзотерических и инициатических учений. Как объяснял Эвола: «Слово «ур» взято от древнего корня слова «огонь», а также имеет дополнительный оттенок в смысле «первозданного», «изначального»». Задачей группы стало изучение эзотерических и инициатических традиций с особым упором на практический, опытный аспект. С 1927 по 1929 гг. под руководством Эволы выходит серия ежемесячных монографических изданий, сначала под названием «Ур», а позже «Крур», которые в конце каждого года объединялись в сборник, выходящий тиражом 50 экземпляров, а позднее вошли в состав трехтомника «Введение в магию как науку о Я» (1955-56 гг.). Одним из требований, предъявляемых к авторам издания, была анонимность. К концу второго года в группе произошел раскол, который Эвола приписывал отчасти влиянию масонов, отчасти неприязни к нему со стороны отдельных деятелей фашистского режима, некоторые из которых даже пытались убедить Муссолини, что члены группы занимаются черномагическими операциями, направленными на устранение Дуче.

В 1928 г. Эвола начинает сотрудничать с журналом Critica fascista («Фашистская критика»), возглавляемом Дж. Боттаи (с которым они познакомились во время войны), в основном посвящая свои публикации проблемам фашистской этики и отношениям между фашизмом и христианством. Свойственное в то время сугубо отрицательное отношение Эволы к христианству, естественно, вызвало недовольство среди многих фашистских иерархов, стремящихся к сотрудничеству с церковью. Развернувшаяся полемика подтолкнула Эволу к написанию «Языческого империализма» (1928), где он категорически отвергал христианство как несовместимое с имперской идеей (в 1933 г. эта книга вышла в немецком переводе значительно пересмотренной). Позднее его отношение к католичеству значительно смягчилось, и он скептически оценивал эту работу, не желая ее переиздания.

Приблизительно в то же время Эвола ведет активную переписку с Дж. Джентиле (1927–1929) и Бенедетто Кроче (1925–1933). С первым он сотрудничает в издании Энциклопедии Треккани, для которой пишет статьи о герметизме, со вторым его сближает интерес к философии.

В 1930 г. Эвола с несколькими друзьями (среди которых, например, Эмилио Сервадио, отец итальянского психоанализа) приступает к изданию журнала La Torre («Башня») с подзаголовком «издание различных мнений и единой традиции». В статье, опубликованной в первом номере, Эвола заявлял, что журнал намерен «отстаивать принципы, которые для нас остаются неизменными независимо от того, находим ли мы их в фашистском строе или в коммунистическом, анархическом или демократическом. Сами по себе эти принципы превосходят политический уровень, однако применительно к нему требуют качественного различения, то есть утверждения идей иерархии, авторитета и империи в самом широком смысле». Для того времени издание выглядело довольно необычно, допуская порой исключительное свободомыслие. Так, например, когда кто-то заметил, что утверждаемые им положения не принадлежат Муссолини, последовал ответ: «Тем хуже для Муссолини». Всего до 15 июня 1930 г. вышло 10 номеров журнала, после чего издание было приостановлено. Для официального его закрытия повода не было, поэтому недоброжелателям пришлось действовать косвенным путем: всем типографиям было дано негласное распоряжение отказаться печатать журнал.

Позднее Эвола писал: «Это была еще одна попытка выйти на культурно-политический уровень. Отказавшись от излишне экстремистских и плохо продуманных тезисов «Языческого империализма», я обратился к идее «Традиции», мне хотелось понять, может ли эта идея оказать влияние на итальянские круги вне узких рамок специализированных исследований».

После этого Эвола на некоторое время уединился в горах, где полностью отдался альпинизму, которым он не прекращал заниматься с 20-х годов. А сразу по возвращении он публикует две новые книги: «Герметическая традиция» (1931), посвященная магическому, эзотерическому и символическому аспекту алхимии, и «Личина и лик современного спиритуализма» (1932) с критикой таких движений как спиритизм, теософия, антропософия, психоанализ и сатанизм, которые, по его мнению, вместо того чтобы возвысить человека над материализмом, увлекают его на еще более низкий уровень.

В 30-х годах, уже несколько пересмотрев свои взгляды на христианство, он предпринимает несколько попыток ознакомиться с католической традицией, некоторое время прожив инкогнито при монастырях различных Орденов старого уклада: картезианцев, кармелитов и бенедиктинцев. Этот опыт позволяет ему оценить изначальное христианство как «отчаянный и трагический путь к спасению»; но этот путь не для него.

После неудачи с изданием «Башни» Эвола начинает писать для официальных фашистских изданий: La Vita Italiana («Итальянская жизнь») Джованни Прециози и Il Regime Fascista («Фашистский строп»), руководимого Роберто Фариначчи, где со 2 февраля 1934 г. по 18 июля 1943 г. он ведет особую страницу под названием «Философская диорама», посвященную изучению «проблем духа в фашистской этике», и привлекает к сотрудничеству многих итальянских и зарубежных авторов (от Копполы до Генона, от Фанелли до Поля Валери, от Тиглера до Шпанна и Бенна). Основной задачей является пропаганда аристократического, антибуржуазного и традиционного мировоззрения.

В 1934 г. выходит главный труд Эволы «Восстание против современного мира» (как сказал о нем известный немецкий поэт и критик Готфрид Бенн, «прочтя его, ощущаешь себя преображенным»), где автор восстанавливает «мир Традиции» и прослеживает генезис «современного мира». Его работа в целом была одобрена и Рене Геноном, который ознакомился с ней еще в черновом варианте. Книга разбита на две части: первая посвящена рассмотрению «категорий традиционного духа»: царственности, закона, государства, империи, обряда и инициации, патрициата и рыцарства, каст, пространства, времени, земли, отношений между мужчиной и женщиной, войны, аскезы и действия. Вторая часть содержит «толкование истории на традиционной основе с опорой на миф». Книга строится на противопоставлении мира Традиции и современного мира, где последний рассматривается как железный век, время кали-юги, когда порядок уступает хаосу, дух – материи, человек скатывается к животному, а миром правят золото и массы. Спустя три года выходит книга «Таинство Грааля», посвященная «гибеллинской традиции Империи» и ее развитию в политических воззрениях различных исторических периодов.

В 1934 г. «Языческий империализм» выходит в Германии, после чего Эвола получает приглашение выступить в Берлине и Бремене. Позднее по приглашению Гиммлера он читает курс лекций для членов СС, сотрудничает с различными немецкими изданиями (Der Ring, Europische Revue, Geist der Zeit, Die Aktion – Kampfblatt fr das Neue Europa) и завязывает широкие контакты с представителями европейского правого движения: Келлером, де Лупе, Шпанном, Розенбергом, а также Кодряну и Элиаде (у первого он во время поездки в Румынию в 1938 г. берет интервью; со вторым его знакомит в Бухаресте учитель Элиаде, Ионеску). Он продолжает активное сотрудничество с различными итальянскими изданиями, такими как Roma, Il Popolo d'Italia, La Stampa, Educazione fascista, Logos, La Difesa della razza, Rivista del Club alpino italiano («Рим», «Народ Италии», «Печать», «Фашистское воспитание», «Логос», «Защита расы», «Журнал итальянского альпийского клуба») и т. д.

В это же время выходят его работы, посвященные расовому вопросу: «Три аспекта еврейского вопроса» (1936), «Миф крови» (1937); кроме того, по приглашению министра Боттаи он читает цикл лекций в миланском и флорентийском университетах. В продолжение темы выходят книги «Указания по расовому воспитанию» (1941) и «Синтез расовой доктрины» (1941) (последняя из которых попала в руки Муссолини, после чего тот пригласил Эволу к себе, чтобы высказать свое одобрение). Последний так рассказывает об этом эпизоде: «Я не ожидал, что Муссолини захочет говорить со мной лично. Меня проводил к нему Паволини, который присутствовал при нашем разговоре. Муссолини сказал мне, что прочел мою работу… и видит в изложенных в ней идеях основу для придания формы «независимому и антиматериалистическому фашистскому расизму». Позднее эта работа была переведена на немецкий как отражающая официальную позицию итальянского фашизма по расовому вопросу.

Однако взгляды Эволы, который делал упор на «внутреннюю», «духовную расу», во многом расходились с узко биологическим толкованием расы, свойственным нацистам. Совместный проект по изданию немецко-итальянского издания «Кровь и дух» не получил развития. С одной стороны, ему опять воспротивились старые противники Эволы: на совместной встрече с Муссолини иезуит Такки-Вентури указывал, что взгляды, выдвинутые Эволой, могут привести к конфликту с Церковью (что и заставило Дуче отказаться от проекта), с другой стороны немцы, хотя и проявив немалый интерес к идеям Эволы, парадоксальным образом усмотрели в его работах «тождественность взглядов автора и римско-католической Церкви».

В 1940 г. после вступления Италии в войну Эвола обращается с просьбой об отправке добровольцем на восточный фронт, но ответ на его запрос приходит слишком поздно. Сам он считал, что эта задержка была вызвана тем, что он не был членом фашистской партии.

После переворота против Муссолини 25 июля 1943 г. Эвола, поначалу не желавший покидать Италию, принимает приглашение немецкой стороны и в августе приезжает в Берлин. Он присутствует на встрече с Муссолини, освобожденным Скорцени, в штаб-квартире Гитлера, затем возвращается в Рим, но оккупация Италии союзниками заставляет его перебраться сначала на север Италии в новообразованную республику Сало, а затем в Вену, где он по просьбе СС занимается изучением реквизированных документов масонских организаций.

В том же 1943 г. выходит в свет «Доктрина Пробуждения» с подзаголовком «Очерки о буддистской аскезе», позже переведенная на английский под патронажем «Общества Пали», известного буддийского центра. Как и в тантризме, Эволу привлекает «аристократический характер буддизма, наличие в нем мужественной, воинской силы».

В апреле 1945 г. в Вене Эвола попадает под бомбардировку, что приводит к повреждению позвоночника и, как следствие, к частичному параличу нижних конечностей. В книге «Путь киновари» он писал: «по правде говоря, это происшествие не было лишено связи с тем правилом, которому я всегда следовал: не уклоняться от опасности, но напротив, искать ее, бросая безмолвный вызов судьбе», а позднее в одной из бесед признавался, что во время бомбардировок, вместо того чтобы укрыться в убежище, он прогуливался по пустынным улицам Вены. Оказавшись в госпитале и придя в себя, он первым делом спросил: «я надеюсь, с моим моноклем ничего не случилось?». Проведя два года в венском госпитале, в 1948 г. при посредничестве Международного Красного Креста он был переведен сначала в Болонью, а в 1951 г. вернулся в свою римскую квартиру, где и прожил до самой смерти.

В послевоенный период Эвола перерабатывает свои старые работы, в 1949 г. публикует новое издание «Йоги воли» (первое издание носило название «Человек как воля»), а также пишет новые книги, основной темой которых становится проблема образа жизни и мировоззрения в новом, послевоенном мире. В то же время его ранние произведения открывают для себя молодые итальянцы, принадлежащие к «поколению, не успевшему проиграть войну», которые находят в нем своего наставника. Именно для них Эвола пишет в 1950 г. небольшую работу под названием «Ориентации», где кратко указывает основные направления возможного культурно-политического действия. В результате в октябре 1951 г. он оказывается втянутым в судебный процесс над группой FAR (»Фасции революционного действия») и около месяца проводит в тюрьме как «активный вдохновитель» и «апологет фашизма». На суде Эвола выступил с речью в свою защиту: «…приписывать мне фашистские идеи нелепо, ибо отстаиваемые мною принципы… принадлежат великой европейской политической традиции… и я готов отстаивать правые взгляды на доктрину государства. Вы вольны осудить эти взгляды, но в таком случае на скамье подсудимых должны оказаться вместе со мной Платон и Меттерних, Бисмарк и Данте и другие». Обвинение было снято.

В 1953 г. публикуется книга «Люди и руины», где Эвола развивает положения, ранее изложенные в «Ориентациях».

В вышедшей в 1958 г. книге «Метафизика пола» он обращается к вопросам пола, любви, взаимоотношений между мужчиной и женщиной, а в «Оседлать тигра» (1961) затрагивает проблему экзистенциальных ориентиров. Затем следуют очерк, посвященный идеям Юнгера «Рабочий в мировоззрении Эрнста Юнгера» (1960), биографическо-библиографическая книга «Путь киновари» (1963), работа, посвященная критическому анализу фашизма и национал-социализма «Фашизм с точки зрения правых» (1964), сборник эссе «Лук и булава» (1968) и дополненное переиздание юношеской дадаистской поэзии «Raaga Blanda» (1969). Помимо этого Эвола продолжает свою журналистскую и переводческую деятельность, публикуясь в различных нонконформистских и оппозиционных изданиях: Il Ghibellino, Vie della tradizione, Ordine nuovo, Il Borghese, La Torre, La Destra (organo dell'Istituto per il Medio ed Estremo Oriente) («Гибеллин», «Пути Традиции», «Новый порядок», «Правое движение»), а также в более специализированных изданиях, таких как East and West («Восток и Запад»), издании института по изучению Среднего и Крайнего Востока и международном журнале Antaios («Антей»), возглавляемом Мирчей Элиаде и Эрнстом Юнгером.

Все эти годы, несмотря на свое физическое состояние, Эвола продолжает вести активный образ жизни. Его навещает множество посетителей, привлеченных его работами. Адриано Ромуальди так описывает Эволу в те годы: «Кто приходил к Эволе в надежде увидеть вдохновенного пророка, говорящего загадками, некого «гуру», уходил разочарованным. Их встречал господин с волосами чуть тронутыми сединой, крепкого, несмотря на неподвижность, телосложения, утонченный и радушный в общении, с любознательным, умным, внимательным взором. Он выглядел скорее аристократом, чем святым, а несколько старомодная изысканность его манер вызывала в воображении фигуру философа и путешественника восемнадцатого века. Однако, приглядевшись, вы замечали, что его внимательность была признаком постоянной пробужденности, свойственной человеку с отменным самообладанием».

Эвола оставался «запретным» философом вплоть до 1968 г., когда прокатившаяся по всей Европе волна бурного протеста молодежи против «общества процветания и потребления» неожиданно как для издателей, так и для самого автора вызвала рост интереса к идеям Эволы. Для правой молодежи его имя становится тем же, что имя Маркузе для левых. С этого времени его работы начинают регулярно переиздаваться и пользуются все возрастающим спросом. Так появляются целые антологии его работ и сборники статей. В период с 1968 по 1974 (год его кончины) вышли три новые книги Эволы (помимо уже упомянутых, сборник статей «Разведданные» (1974 г.)), множество переизданий, пять сборников, не считая множества интервью в газетах и на телевидении в Италии, Франции, Бельгии и Германии.

Однако тридцатилетняя неподвижность не могла не сказаться на его здоровье. В том же 1968 г. у него развивается острая сердечная недостаточность. В 1970 г. болезнь обостряется, начинается отек легких, вследствие чего он впадает в кому. Характерно, что выйдя из комы, он первым делом обратился к окружающим с вопросом: «Как я себя вел?» Из больницы, куда его отправил один из его старых друзей, он буквально вырывается силой, пригрозив персоналу обратиться в полицию с заявлением о похищении человека.

Несмотря на это, он не теряет бодрости духа, продолжает писать, дает многочисленные интервью, подшучивает над собой и над молодыми искателями тайного знания. Когда его спрашивают, куда следует обратиться для изучения эзотерических учений, он с иронией говорит: «Если речь идет о молоденьких девушках, вы можете найти их в моем доме».


Уривки з праць Юліуса Еволи:

"Сегодняшние «консерваторы» скатились еще ниже, поэтому та «консервативная» идея, которую мы намереваемся отстаивать, не только не должна иметь никакого отношения к классу, который практически занял место прежней аристократии, а именно к капиталистической буржуазии, носящей характер исключительно экономического класса, – но должна решительно противостоять ему. В «революционной» защите и «сохранении» нуждается общая концепция жизни и государства, основанная на высших ценностях и интересах, превышающих уровень экономики, а вместе с ним все, что поддается определению в понятиях экономических классов. По отношению к этим ценностям конкретные формы государственной организации, учреждения, обусловленные историческими обстоятельствами, являются лишь следствием, второстепенным, а не основополагающим элементом. При подобном подходе левая полемика, направленная на «ложную цель», оказывается совершенно бесплодной".

"Основанием каждого истинного государства является трансцендентность его начала – принципа верховной власти, авторитета и законности. Эта важнейшая истина в различных обличьях воплощалась на протяжении всей истории народов. Ее отрицание равнозначно отрицанию или по меньшей мере искажению истинного значения всего составляющего политическую реальность. Вместе с тем, во всем многообразии воплощений этой истины неизменно – подобно «постоянной величине» – сохранялось представление о государстве как о влиянии высшего порядка, проявляющего себя во власти. Поэтому любое подлинное политическое единство является воплощением идеи и власти, тем самым отличаясь как от какого бы то ни было фактического единства натуралистического характера, основанного на «естественном праве», так и от всякого союза, обусловленного исключительно общественно-экономическими, биологическими, утилитарными или эвдемонистическими факторами".

"Политическая область определяется иерархическими, героическими и идеальными ценностями, отрицающими как плотское, так и отчасти «душевное» довольство, что выводит ее за рамки чисто натуралистического и растительного существования". 

"Начнем с идеи равенства. Вряд ли стоит говорить, что «бессмертный принцип» равенства является полной бессмыслицей. Не стоит даже тратить время на доказательство неравенства живых существ с натуралистической точки зрения. Однако идеологии равенства поднимают принципиальный вопрос, утверждая, что даже если люди и не равны на деле, то это неправильно: они не равны, но быть так не должно. Неравенство отождествляется с несправедливостью, поэтому отрицание неравенства, его преодоление, признание за людьми равного достоинства предлагается считать заслугой и доказательством превосходства либеральной идеи. Принцип «основополагающего равенства всех существ, кого можно причислить к человекоподобным», свойственен и демократии. Все это чистой воды словоблудие. Речь идет не о «благородном идеале», но об идее, которая в буквальном смысле представляет собой логическую нелепость и, будучи принята в качестве цели, ведет исключительно к упадку и вырождению".

"Именно поэтому, как мы говорили в начале, либерализм и индивидуализм не только теоретически, но и исторически лежат в основе различных, неразрывно взаимосвязанных форм мировой крамолы. Личность, превращаясь в индивида, утрачивает органическое значение и, отрицая всякий принцип авторитета, становится лишь числом, одной головой в стаде, в результате чего ее интересы неотвратимо ограничиваются интересам коллектива. Таким образом происходит переход от либерализма к демократии, а от демократии к социалистическим формам, все более тяготеющим к коллективизму. Марксистская историография давно уже уловила эту взаимосвязь. Она признает либеральную революцию революцией третьего сословия, которая сыграла роль тарана, пробившего брешь в прежнем традиционном политико-социальном устройстве мира, разрушившего его и тем самым расчистившего дорогу социалистической и коммунистической революции, деятели которой продолжали риторически взывать к «бессмертным принципам» и «благородным и великодушным идеям» исключительно в расчете на обманутых невежд и простаков. Действительно, при падении неизбежно имеет место ускорение, и остановиться на полпути невозможно; поэтому либерализм, наряду с другими течениями, возобладавшими на Западе, выполнив свою предварительную задачу по разрушению и разложению, сам оказался поверженным. Потуги его жалких последователей последнего времени тягаться с марксизмом, который является всего лишь последним звеном в этой причинной цепочке – наивное ребячество и свидетельство примечательной глупости. Тацит в одной сжатой фразе выразил все последствия «либеральной революции»: Un imperium evertant, libertatem praeferunt; si perverterint, libertatem ipsam adgredientur, то есть: «Для уничтожения государства (как авторитета и верховной власти, imperium) на первый план выдвигают свободу; в случае успеха в свою очередь принимаются и за нее». Платон говорил: «К возникновению и укреплению тирании ведет исключительно демократический политический режим; неограниченная свобода ведет к наиболее полному и суровому рабству». Либерализм и индивидуализм играют в замыслах мировых подрывных сил лишь роль орудия, разрушающего преграды на их пути".

Занатажити праці Юліуса Еволи: "Люди и Руины", "Оседлать тигра", "Традиция и раса", "Фашизм: критика справа".

Читати онлайн: "Люди и руины", "Фашизм: критика справа", "Традиция и раса", "Оседлать тигра"


Ернст Юнгер

Використовуючи почесне окреслення себе як націоналістів, ми не лише прагнемо найжорсткіше відмежуватися від тих, для кого це слово звучить як прокльон, але й взагалі від мирного обивателя. Рух, який прагне захищати життєві цінності силовими методами, і плювати хотів на те, як це сприймається загальноприйнятою мораллю, покладається на воїнів — справжніх повнокровних хлопців, що віддаються справі з радістю та любов’ю. Це не крамарі та виробники марципанів, разом із якими зникає епоха масових призовних армій, а чоловіки, що є небезпечними, оскільки прагнуть бути небезпечними.
Ернст Юнгер

Його називали Анти-Ремарк, йому було тісно у натовпі, він зневажав усі попсові явища свого часу, апогеєм попсовості котрих була Веймарська республіка, він вірив у консервативну революцію і не вірив у рівність і братерство. Це Ернст Юнгер. Юнгер був належним до того суспільного стану, котрий у ХХ столітті майже помер - він був ландскнехтом. Ще у юності він втік з дому, щоб вступити у Французький іноземний легіон. Батько хотів перетворити сина-ландскнехта на ученого бюргера, але все це зазнало поразки. Коли почалася перша світова війна, він кинув коледж і пішов добровольцем на фронт. Він був поранений 14 разів, але завжди повертався на фронт. Він цінив і гордився своїми ранами більше за офіційні відзнаки. Він казав:

"В этой войне, где под обстрелом были скорей пространства, чем отдельные люди, я все же удостоился того, что одиннадцать из этих выстрелов предназначались лично мне. И потому я по праву прикрепил к себе на грудь знак за ранение в золоте, присужденный мне в эти дни" 

 Він був нагороджений Залізним хрестом, Лицарським орденом дому Гогенцолернів та найвищою нагородою кайзерівської Німеччини "Блакитним Максом", за те, що маючи поранення у груди, він зумів вивести свою роту із оточення. 

Після війни він був обурений ставленням суспільства до солдат і до своєї Батьківщини. Комуністична і пацифістична пропаганда обурювали Ернста. З однієї війни він повертається на війну іншу - війну за свідомість німців проти гнилого лібералізму, комунізму, пацифізму, всього того, що отруювало мізки нації. Він вирішив писати про війну, він вирішив описати свій досвід на фронті з точки зору чоловіка. Його погляд повна протилежність сентиментальним поглядам Ремарка, це погляд "чоловіка, що є небезпечним, оскільки бажає бути небезпечним". Це все описано в працях "В сталевих грозах" та "Війна, як внутрішнє переживання".  Юнгер та Ремарк стали символами того періоду. Юнгер - Німеччини сильної, Німеччини нового покоління - Німеччини лицарів, а Ремарк-  Німеччини слабкої, Німеччини переляканого і зломленого долею бюргера.  І одна з них мала перемогти.

В газети націонал-соціалістів "Фьолкішер Беобахтер" він пише програмну статтю  "Революція та ідея", де закликає вже остаточно порвати з усіма формами "епохи буржуазії" і здійснити справжню "націоналістичну революцію". У 1929 році він пише свою головну роботу "Робочий: гсосподство и гештальт". 

Однак з націонал-соціалістами у Юнгера не зовсім складалося. Він їх не любив за попсовість, як він стверджував, йому ніяково було під час масових заходів і під час дешевої пропаганди. Юнгер критикував нацистів, особливо Геббельса. Однак ніяких репресій по відношенню до Юнгера не було, ніхто його не чіпав, адже Гітлер назвав Юнгера "символом нації". Юнгеру дозволялось навіть висміювати нацистів, що він робив у статях та у своєму романі "На мармурових скелях". 

Після війни, не дивлячись на гевалт лібералів і червоних, Юнгер живе у ФРН та продовжує публікуватись. Хоча це вже не той Юнгер. Як мітко зауважив Юліус Евола, він в своїх працях визначав свідчення настання "нової консервативної епохи" навіть у речах, котрі свідчили про прямо протилежне. Це скоріше було бажання, видане за дійсність, людини, котра ніяково себе почувала в епосі, все більше поглиненої епохою мас, демократією та лібералізмом. Все те, що він зневажав. Тому пізній Юнгер не являє собою такої цікавості як ранній. Однак як би там не було, Юнгер це символ руху до нової епохи - епохи перемоги націоналістичної революції.

Уривки з праці "Рабочий. Господство и гештальт":

"Пос­лушание — это искусство слушать, а порядок — это готовность к слову, готовность к приказу, пронзаю­щему подобно молнии от вершины до самых корней. Все и вся подчинено ленному порядку, и вождь узна­ется по тому, что он есть первый слуга, первый солдат, первый рабочий. Поэтому как свобода, так и порядок соотносятся не с обществом, а с государством, и образцом всякой организации является организация войска, а не общественный договор. Поэтому состо­яния предельной силы мы достигаем только тогда, когда перестаем сомневаться в отношении руководст­ва и повиновения.
Нужно понимать, что господство и служение — это одно и то же. Эпоха третьего сословия никогда не понимала удивительной власти этого единства, ибо достойными стремления казались ей слишком деше­вые и слишком человеческие удовольствия. Поэтому все высоты, которых немец за это время оказался способен достичь, были достигнуты им вопреки об­стоятельствам: во всех областях ему приходилось дви­гаться в чуждой и неестественной стихии. Казалось, действительной почвы можно было достичь только под защитой водолазного шлема; решающая работа осуществлялась в смертоносном пространстве. Честь и слава тем павшим, что были сломлены ужасающим одиночеством любви и познания или повержены сталью на пылающих холмах битвы!

Однако назад пути нет. Кто сегодня в Германии жаждет нового господства, тот обращает свой взор туда, где за работу взялось новое сознание свободы и ответственности".

"Вступлению в имперское пространство предшест­вуют такая закалка и такие испытания в рамках пла­новых ландшафтов, какие сегодня еще невозможно себе представить. Мы движемся навстречу удивитель­ным событиям. По ту сторону рабочей демократии, в которой заново отливается и перерабатывается содер­жание известного нам мира, проступают очертания государственных порядков, выходящих за пределы всякого возможного сравнения. Можно, однако, предвидеть, что здесь речь уже не будет идти ни о работе, ни о демократии в привычном для нас смысле слова. Открытие работы как стихии полноты и свобо­ды еще впереди; равным образом меняется и смысл слова демократия, когда материнская народная почва становится опорой для новой расы.

Мы видим, что народы принялись за работу, и мы приветствуем эту работу, где бы она ни выполнялась. Подлинное состязание должно вестись за открытие нового и неизвестного мира — открытие, более разрушительное и более богатое последствиями, нежели открытие Америки. Нельзя без зачарованности на­блюдать за человеком, когда, окруженный регионами хаоса, он закаляет свое оружие и сердце и когда он находит силы отвергнуть счастливый исход.

Участвовать в этом и служить этому — такова задача, выполнения которой ожидают от нас".


Уривки з праці "Борьба как внутренее переживание":

"Какой бы выдающийся еще не оставалась культура - но если мужской нерв теряет силу, то она - гигант на глиняных ногах. Чем величественее его строение, тем страшнее ее падение".          

     "Однако мужское мужество - самое превосходное. В Божественных искрах кровь несеться по артериям, когда человек, звеня оружием,выходит на поле боя в ясном сознании собственной смелости". 

      

"Мужество - это ветер, который движет к дальним берегам, ключ ко всем сокровищам, молот, который выковал великие империи, щит, без которого не выдержит ни одна культура".

     "Мы стали старыми и удобными как старики.Преступлением стало быть большим или иметь больше, чем другие. Для нас,отученных от сильных опьянений, сила и мужчины стали ужасом, масса и равенство признаються нашими новыми богами".  


Завантажити працю Ернста Юнгера "Рабочий. Господство и гештальт" можна тут.


Як на мене, то варто дослідити погляди Юнгера з коментарями Юліуса Еволи, оскільки деякі тези Юнгера Евола критикує цілком слушно, тому заслуговує на увагу праця Юліуса Еволи "Рабочий в творчестве Эрнста Юнгера".


Книга Ернста Юнгера "В стальных грозах".



Рене Генон

 Цивілізація, якою так пишаються сучасні люди, зовсім не займає привілейоване становище в світовій історії, і що її може очікувати така ж сама доля, котра раніше спіткала багато інших цивілізацій, котрі зникли в більш чи менш віддалені епохи і нерідко залишили по собі лише ледве помітні або майже цілком нерозпізнавані сліди.
Рене Генон

Рене Генон засновник інтегрального традиціоналізму, філософ та метафізик консервативної думки ХХ століття. Взагалі в початках ХХ століття два французи заснували абсолютно новий погляд на речі, створили джерело, з якого як русла ріки розійшлися всі передові праві ідеології свого часу - італійський фашизм, іспанський фалангізм, німецький націонал-соціалізм, український інтегральний націоналізм. Ці два французи - засновник інтегрального націоналізму у політиці Шарль Моррас та засновник інтегрального традиціоналізму у філософії Рене Генон. На жаль, праці великого Шарля Морраса не перекладені на українську мову, російською перекладена лише праця Шарля "Будущее интилегенции", але її у вільному доступі немає. Безумовно такий гігант думки, засновник ідеології, котра стала основою ідеології ОУН чекає на свій час, але поки що на жаль українською мовою перекладається література для дебілів, типу Гаррі Потера та іже з ними. Але не забуваємо прізвища великого Шарля Морраса, адже без нього не було б Донцова, не було б Липинського, не було б Сціборського. Тому його портрет та невеличка довідка з Wiki займає почесне місце в бібліотеці, але на жаль немає можливості, щоб і його праці зайняли почесне місце. 

Біографія Шарля Морраса (Wiki):

Шарль Марі Фотьюс Моррас (фр. Charles-Marie-Photius Maurras*20 квітня 1868МартігБуш-дю-Рон — †16 листопада 1952Тур) —французький політик, публіцист, критик, поет, теоретик інтегрального націоналізму. Брав активну участь у діяльності консервативного руху Аксьон франсез, був прихильником монархії, обраний членом Французької Академії 9 червня 1938 року. Під час Другої світової війниспівпрацював з режимом Віші, за що був позбавлений усіх звань та відбував довічне ув'язнення. Помер невдовзі після звільнення у 1952 році.

Шарль Моррас народився у провансальській католицькій родині, яка сповідувала ідеї монархізму. У віці 14 років під час навчання у коледжі почав втрачати слух, пізніше став майже повністю глухим. Через цю ваду зосередився на літературі, цікавився поезією, римською та грецькоюфілософією. У 1891 році переїхав до Парижу і разом із групою молодих поетів заснував т. зв. римську школу поетів, які протиставляли себе популярному у той час рухові символістів.[1]

Після «справи Дрейфуса», яка призвела до поляризації суспільної думки, Моррас став затятим прихильником монархічних ідей, приєднався до консервативного руху Аксьон фрасез. У червні 1899 року він був одним із засновників журналу Аксьон франсез, де почав друкувати праці присвячені теорії інтегрального націоналізму. У своїх поглядах Моррас підкреслював верховенство держави та національних інтересів Франції, сприяв визначенню поняття національної спільноти, заснованої на "крові і ґрунті". Він також виступав проти ідеалів французької революції: "свободи", "рівності" і "братерства". У 1908 році його журнал став органом партії роялістів, почав виходити щоденно. Газета Аксьон фрасез виходила протягом наступних 40 років, відігравала значну роль у суспільному житті країни, знайшла підтримку серед певної кількості французів, однак також була об'єктом численних судових позовів.

Крім збірок віршів, Моррас також був автором декількох публіцистичних та філософських праць, подорожніх нарисів переважно по Греції тамемуарів. Після Першої світової війни, здобув визнання, як поет, літературний критик і мемуарист, однак втратив певний вплив на політичне життя. У 1938 році Морраса прийняли до Французької академії, де він займав крісло №16. Під час німецької окупації у Другій світовій війні, Моррас, хоча й виступав проти співпраці з німцями, став переконаним прихильником уряду Петена. Після війни у вересні 1944 року був арештований, а в січні наступного року був засуджений до довічного тюремного ув'язнення і виключений з академії. У 1952 році за станом здоров'я Морраса звільнилі із в'язниці, однак невдовзі він помер у лікарні міста Тур.



Ну і великий Рене Генон. Рене Генон поплив у філософії проти "мейнстріму". Він повністю перевернув погляд на розвиток цивілізації. В ці часи, отруєні ідеями французької революції і спотвореними ідеями Чарльза Дарвіна, існувала сліпа віра у прогрес та розвиток. Рене Генон перший заявив, що з часів Французької революції Європа стала на шлях упадку, на шлях духовного виродження, це не шлях "еволюції", як волали романтики-філософи, це шлях інволюції. І як Ломброзо показав, що люди вироджуються біологічно, так Генон показав, як суспільство вироджується духовно. Це абсолютно інший погляд на речі, він вплинув як на правих політиків, так і навіть на науку. Слідуючи Генону, вже Мусолліні заявив, що його відштовхує в демократії "потворний міф беззупинного прогресу". Генон заявив, що шлях не у майбутньому, якомусь світлому, міфічному, неосяжному, а шлях в тому, щоб повернутися до Традиції. Тільки на шляху Традиції може бути нова Європа, в противному випадку Європа згине. З цих ідей винирнула ідея "консервативної революції", ідея озвучена іншим великим французьким філософом Де Местром, вона ожила у ХХ столітті, завдяки праці Генона і була вдягнена у політичні одежі Моррасом та цілою плеядою німецьких мислителей, зокрема і автором терміну, також як і Моррас, безпідставно забутим, Артуром Меллером ван дер Бруком в своїй праці "Третя імперія". Артур також чекає на свій час, адже не був перекладений на українську і невеличким тиражем у Росії. Ідеї Генона підштовхнули не тільки політиків, але й навіть науковців. Німецька школа антропології, найбільш потужна на той час в світі, працями видатних людей Германом Клаачом, Егоном фон Ейкшдтедтом, Гансом Гюнтером, Ернстом Кріком, Ойгеном Фішером зуміла створити протилежну концепцію повсякчасної еволюції, а саме можливість інволюції до роду людського. Це не суперечило теоріям Дарвіна, зате суперечила теоріям гуманістів, які як той шарлатан від філософії Гегель кричали: "якщо факти суперечать моїй теорії, тим гірше для фактів". Безумовно Генон перевернув думку людства на початках ХХ століття, будучи сам переконаним ідеалістом, він змусив відмовитись від хибного ідеалізму і його заклик: "назад до свого коріння" замість "вперед до світлого майбутнього" отримав відклик в багатьох європейцях. Генон змусив людей подивитись по інакшому на світ, порвати з безпідставним лібералізмом, не впасти в обійми безпідставного комунізму, а обрати Третій шлях - шлях Традиції. Саме погляди Генона та його послідовника великого Юліуса Еволи лягли в основу нового погляду правих, яких Ален Де Бенуа назве "Нові прави". Рух нового сьогоднішнього націоналізму знову повертається в канву інтегрального націоналізму та інтегрального традиціоналізму, а отже з новою силою заслуговують на увагу праці Рене Генона. 


Біографія (wiki):

Рене Генон (Ren Gunon, 15 ноября 1886, Блуа, Франция — 7 января 1951, Каир, Египет) — французский философ, остающийся влиятельной фигурой в области метафизики и традиционалистики. Автор трудов, тематика которых варьируется от метафизики и исследований традиции до символизма и инициации.

В своих трудах он предлагает либо «представлять непосредственно некоторые аспекты метафизических доктрин Востока»[2], либо «адаптировать эти доктрины для западных читателей [3] самым разумным и выигрышным образом, всегда строго придерживаясь их духа».[2] Такие доктрины определены Геноном как «универсальный символ».[4]

Его работы, написанные и впервые опубликованные на французском, были переведены более чем на двадцать языков. Он также писал наарабском для El Maarif («Знание»).


Рене-Жан-Мари-Жозеф Генон родился во французской буржуазной семье в городе Блуа. С ранней юности проявлял интерес к математике и философии. Быстро разочаровался в окружающем его обществе и в 1907 году переехал в Париж, где участвовал в различных подпольных движениях. Ученик философа-неотомиста Жака Маритена, автора фундаментального труда «Интегральный гуманизм» (другим известным его учеником и преданным другом был папа Павел VI), и мистика-эзотерика Жерара Анкосса (Папюса). Рене Генон был одно время епископом Гностической церкви под именем Тау Палингениус. Исследовал каббалу, оккультизм, гностицизм, индуизм и другие духовные учения. В 1912 году принял ислам[5]. Его арабское имя — Абд-аль-Вахид Яхья ( ).

Генон начал публиковаться в 1920-х годах, после Первой мировой войны, которую в то время считали завершением всех войн. Рене Генон уже тогда начал критиковать западную цивилизацию за отсутствие духовности и следовании по ложному пути развития[6]. В 1930 году Генон переехал в Каир, где жил до самой смерти. Хотя в Египте Рене Генон жил жизнью суфия[7], принадлежа к тарикату Шазилийя, он постоянно публиковал в Европе свои труды, посвящённые различным аспектам Традиции.

Известный эзотерик и суфий Мишель Вальзан сказал однажды: «Явление Рене Генона — самое большое интеллектуальное чудо со времен Средневековья».

Работы Рене Генона отличаются фундаментальной критикой современного мира и призывом к интеллектуальной реформации. Он по-новому оценивает метафизику, традиционные науки, символизм и пути духовной реализации, подвергает резкой критике психологические теории и различные формы иррационализма[8]. Как и основоположник фундаментальной онтологии Мартин Хайдеггер, понимает современность как завершение цикла и преддверие новой исторической эпохи.

Рене Генон оказал огромное влияние на многих деятелей культуры, таких как Гвидо Де Джорджио, Юлиус Эвола, Мирча Элиаде, Андре Жид, Фритьоф Шуон, Титус Буркхардт,Александр Дугин, Гейдар Джемаль, Авигдор Эскин, Олег Гуцуляк.


Уривки з праці "Кризис современного мира":


"После беспокойного периода варварских вторжений, вполне достаточных для того, чтобы завершить разрушение старого порядка , на несколько столетий возрождается нормальный строй. Ему соответствует период Средних веков, о которых наши современники, не способные осмыслить всю полноту интеллектуальности и духовности той эпохи, имеют настолько превратное представление, что считают их гораздо более чуждыми нам и далекими, чем классическая античность. 

С нашей точки зрения, подлинное Средневековье охватывает период со времен царствования Карла Великого и до начала 14 века, когда происходит новый упадок, продолжающийся, проходя через различные стадии и набирая скорость, вплоть до настоящего времени. Эта дата-14 век-является точкой истинного начала сугубо современного кризиса. Это время начала распада самого христианского мира, с которым по существу можно отождествить Западную цивилизацию Средних веков. Одновременно именно тогда начинается формирование "наций" и разложение феодальной системы, тесно связанной со средневековым христианством. Таким образом, сугубо современный период должен быть отодвинут почти на 2 столетия назад по сравнению с тем, что обыкновенно принято считать у историков. Возрождение и Реформация-первые результаты, ставшие возможными только благодаря предшествующему упадку. Отнюдь не являясь реставрацией нормального порядка вещей, они, напротив, ознаменовали собой еще более глубокое падение, окончательно закрепившее полный разрыв с Традиционным Духом: Возрождение воплотило в себе этот разрыв в сфере искусств и наук, Реформация-в области самой религии, хотя это та сфера, в которой подобное явление противоестественно в высшей степени.

То, что мы называем Возрождением, как мы уже отмечали в других случаях, было никаким не возрождением, но смертью многих вещей. Выдавая себя за возвращение к греко-римской цивилизации, оно заимствовало лишь самую поверхностную ее сторону, так как именно последняя могла получить отражение в письменных источниках. Во всяком случае, подобное возвращение, будучи далеко не полным, являлось чем-то в высшей степени искусственным, так как означало восстановление внешних форм, покинутых духом жизни уже много столетий назад. Что же касается традиционных наук Средневековья, то после нескольких последних проявлений приблизительно на этом временном рубеже они исчезли так же безвозвратно, как науки далеких цивилизаций, разрушенных тем мли иным катаклизмом. Но на этот раз на их месте не появилось ничего аналогичного. С этого времени существуют лишь "профаническая философия" и "профаническая наука", основанные на полном отрицании подлинного интеллекта, на сведении знания к его самым низшим уровням-эмпирическому и аналитическому изучению фактов, не связанных с Принципом, на расстворении в бесконечном количестве малозначительных деталей, на накоплении необоснованных гипотез, бесконечно разрушающих друг друга, и на фрагментарных точках зрения, не способных привести ни к чему иному, кроме как к узко практическому использованию. Именно в этой чисто практической сфере и следует искать единственное безусловное преимущество современной цивилизации-преимущество отнюдь не завидное, так как исключительная озабоченность именно этой практической стороной дел в ущерб всем другим придало этой цивилизации сугубо материальный характер, сделав ее воистину чудовищной".

"Существует термин, который стал популярным в эпоху Возрождения и который изначально содержал в себе всю программу современной цивилизации: этот термин-"гуманизм". Люди Возрождения действительно стремились свести все к чисто человеческим пропорциям, исключить любые принципы более высокого уровня и, выражаясь символически, отвернуться от Неба под предлогом покорения земли. Древние греки, чьему примеру они, как им казалось, следовали, никогда не заходили столь далеко в этом направлении, даже в периоды самого глубокого интеллектуального упадка. Для них сугубо утилитарные соображения никогда не играли решающей роли, как это нередко происходит с современными гуманистически ориентированными людьми. Гуманизм представлял собой первую форму того, что впоследствии стало современным "лаицизмом"-чисто секулярным, светским мировоззрением. Именно благодаря своему стремлению свести все к человеку как к самоцели, современная цивилизация вступила на путь последовательных нисхождения и деградации, завершившихся обращением к уровню нижайших элементов в человеке и ориентацией на удовлетворение его наиболее грубых, материальных запросов, что само по себе является достаточно иллюзорной целью, поскольку , цивилизация постоянно порождает значительно большее количество искуственных потребностей, чем она сама способна удовлетворить".  

"Те, кто преодолеют препятствия и победят сопротивление среды, противостоящей всякой духовности, будут, без сомнения, весьма немногочисленны. Но здесь количество не играет роли, так как в этой сфере действуют иные законы, нежели законы материи и количества. Поэтому отчаиваться не следует. Но даже если нет никакой надежды достичь хоть сколько-нибудь весомого результата в деле реставрации традиции прежде, чем современный мир погибнет в ходе той или иной катастрофы, это не может быть оправданием того, чтобы не заниматься делом, глубинная значимость, которого выходит далеко за рамки современного мира. Все, кто склонен предаваться отчаянию, должны помнить: ничто совершенное в этой области не проходит бесследно. Мрак, заблуждение и хаос побеждают лишь по видимости и на очень короткий промежуток времени. Все частные и преходящие нарушения равновесия являются лишь элементами универсальной гармонии. И, наконец, ничто и никогда не сможет противостоять силе истины. Так пусть девизом таких людей станет девиз некоторых древних инициатических организаций Запада: " Vincit omnia Veritas"-"Истина побеждает все".

Завантажити праці Рене Генона можна тут. Особливо раджу "Кризис современного мира".