Третя імперія - Революціонер (3)

Наші сьогоднішні обставини штовхають нас приймати епохальні рішення: рішення, котрі прагнуть пришвидшити час нашого звільнення, навіть передбачити його.

Поки що всі наші заходи мають твердо базуватись на політичних принципах. Ми не можемо діяти як політично свідомі люди, допоки за нами не буди політично свідомої нації.

Політична ситуація настільки делікатна, що вона має бути керована з великою обережністю та майстерністю. Ми досі не можемо бути впевнені, що зупинили курс на національний занепад. Ми неминуче загинемо, як європейський народ - і Європа загине разом з нами - якщо не навчимося використовувати уроки нашого революційного досвіду, можливості досі лежать перед нами. Всі намагання Німеччини, направлені на те, щоб відвернути нашу загибель, люди і заходи мають бути підготовлені заздалегідь, заходи мають бути зрілими і мають бути повністю виконаними. В противному випадку всі намагання призведуть знову до безсилля, до розпаду, до небуття, котрі в цей раз триватимуть не десятиліттями, а століттями.

Листопадневі революціонери не мали цієї мудрості. Політично їхній заколот є залишком вічної дурості. Озираючись назад ми розуміємо наскільки недоцільним, наскільки не оригінальним, наскільки "німецьким" він був: так наче він намагався підтвердити старе прислів'я: "коли Бог хоче знищити німців, він використовує німців як інструмент". Інструмент, який Він обрав для 9 листопада були німецькі соціал-демократи, котрі ніколи не розумілися на міжнародній політиці, німецькі пацифісти, котрі взяли на себе відповідальність за роззброєння німецького народу, німецькі доктринери, котрі були достатньо розумово обмеженими, щоб не довіряти власній країні та покладатися на милість ворогів країни, вірити їхнім обіцянкам та розраховувати на їхню незацікавленість. Їхня політика пливла за течією: вони не мали напряму, не трималися ані компасу, ані якорю. Сьогодні нація пожинає плоди їхньої бездарної політики. Німецький народ повірив у те, що вони казали. Вони не були політично свідомими людьми. Вони послідували за лідерами демагогами. Лідери запевнили їх, що якщо кровопролиття має бути зупинене, то якась нація має подати приклад. Німецький народ здійняв червоний прапор на свої щогли - розуміючи, що він насправді білий - і був здивований, що інші кораблі не підняли червоних вимпелів. Натомість він побачив перед собою гордий національний прапор, як прапор перемоги. Німецький народ хотів зробити мудру річ, натомість зробив дурницю. 

Наша зневага має бути збережена по відношенню до тих інтелектуалів, які переконали німців зробити цю дурницю. Ці революційні писаки, з їхньою "духовною політикою", не здіймалися вище таких банальностей як виборче право та скриньки для голосування. Їхній Генріх Манн обіцяв нам "звільнений світ" замість "світу поневоленого". Ці зарозумілі телепні досі заявляють про правдивість своїх принципів: світова демократія, Ліга націй, Міжнародний арбітраж, кінець війни, царство миру. Вони ніколи не побачать, не почують і не зрозуміють, що на них лежить провина за те, що навколо нас люди страждають під іноземною окупацією, котра мирними договорами розграбувала нашу країну, залишила наших людей бездомними, тим часом як війни все ще тривають. Вони досі не усвідомили яка прірва лежить між їхніми "міркуваннями", які показують світ таким, яким вони бажають його бачити та "розумінням", котре показує світ таким, яким він є насправді.

Революція це самодопомога. Революція 9 листопада була спрямована - як вони кажуть - проти відсталої держави, проти відсталої системи, котра завдавала шкоди. Перефразовуючи наших опонентів, вони казали нам, що наша революція спрямована проти злочинного уряду, на котрому лежала відповідальність не тільки за спалах світової війни, але й вина непотрібного продовження цієї війни з метою підтримання своєї хиткої влади. Все це вони казали нам. Всьому цьому ми вірили. Ми мали багато причин не довіряти нашим правителям, тим посадовцям, котрі стояли лице в лице з долею і в часи трагедії не зуміли стати кимось більшим за звичайного "посадовця". Але ще більше причин ми мали, щоб не довіряти самим собі, не довіряти нашому легковір'ю, не довіряти нашій небезпечній готовності дослухатися до порад без критичного вивчення посвідчень особистості наших порадників. Революція матиме значення лише в тому випадку, якщо зможе втягнути у свій вир увесь народ і коли зможе винести на вершину ті шари населення, що лежать в основі народу і зможуть силою витіснити наш скам'янілий правлячий клас. Революція не виправдала очікувань соціалістів та інших. Але найбільше розчарування, тим не менш, було в тому, що не з'явилося лідерів, демократія не породила державників. Якщо революція і має принести ефект, необхідний для відродження нації, то це може бути тільки повернення до всього того, що наше покоління усвідомлювало і досі усвідомлює, як найбільш специфічно "Германське".

Наша політична ситуація виглядає жахливо. Цим ми зобов'язані безсиллю революції. Ми були поглинені, а Союзники сиділи з бундючним виглядом у наших барах. Ми домоглися ганебного миру, який лишив нам руїни імперії, розчленував нашу батьківську спадщину, позбавив нас наших річок і навіть заборонив нам дихати нашим повітрям. Нам подарували республіку, котра була заснована не на Веймарській конституції, а на Версальському договорі. Нас перетворили на рабів. Ми навіть набули рабського духу; є серед нас безліч франкофілів, котрі закохані у наших ворогів та в їхній спосіб мислення. Ми були свідками огидної сцени на Паризькій площі: наша армія, після чотирьох років боротьби, була повернута додому. Єврей, правник, пацифіст, "представник народу", цивільніший з цивільних, людина яка сприяла нашому краху, дякувала і вітала наших солдат в ім'я республіки (мова йде про ганебну постать Вальтера Ратенау ("німецький Табачник"), на щастя для німців, його вбили у 1922 році патріоти - прим.моє)...Він говорив улесливо і поблажливо...Ми були свідками найбільш ганебної сцени в нашій історії...

Ще дещо в нас залишилось, те що чинить спротив тому що відбувається і ще змушує дивитися на події з іншої точки зору. Що було б якби ми перемогли? Дух епохи Вільгельма ІІ відзначав би це як найвеличніший тріумф. Наш народ ще залишається таким, як і був, бо так само не розсудливо ставиться до 9 листопада. Став би цей народ краще щоб пережити перемогу? Хто знає? Ми б стали свідками іншої сцени біля Брандербурзьких воріт: неминучої сцени: Кайзер на чолі своїх придворних, позує наче статуя вершника, щоб прийняти привітання свого великого народу.  Або можливо це було б повторення прикрої сцени зустрічі старого імператора з Бісмарком у Версалі. І якщо поведінка Вільгельма І виглядала нерішучою, то що ми могли очікувати від його самовпевненого унука?

Так. В нас живе хвилювання, яке не можна заспокоїти. Воно ставить питання. І вимагає відповідей...І ми розмірковуємо над словами, котрі великий генерал (мова йде про великого маршала фон Гінденбурга, майбутнього президента - прим.моє), адресував своєму приниженому народу: "Хто знає? Може в цьому є щось добре?".