Про співтовариство

Тут будуть викладатися праці класичних правих філософів, політиків, та вчених. Єдина умова - ідеологічне підґрунтя публікацій, вони мають бути ідеологічно націонал-консервативними
Вид:
короткий
повний

Бібліотека правої думки

Макс Нордау

"Все, что есть идеальнейшего в обществе людей, попрано здесь ногами миллионера… 
Для этого духа тьмы весь свет заключен в миллиарде; для него нет на свете человеческой личности"
Макс Нордау

В будь-якому сучасному підручнику з історії ХХ століття буде обов'язково абзац з описом тяжкого переслідування нацистами в Німеччині та фашистами в Італії діячів "прогресивного мистецтва", як "тоталітарщина пригнічувала вільний політ думки митців". В якомусь спеціалізованому підручнику культурології буде цілий параграф про репресії митців і знищення книг та картин "нациськими приспішниками". "Нетерпима ідеологія - напише підручник - "нічого не розуміючи в мистецтві, називала прогресивні течії мистецтва дегенеративним мистецтвом". Дегенеративне мистецтво, термін який кидає лібералів в піт, а тонкі душі критиків змушує падати в обморок. Але чого в підручнику не буде або буде невеличке речення в якомусь спеціалізованому, так це те, що термін дегенеративне мистецтво та його погляд, як на витвір створення його неповноцінними людьми придумав єврей і не просто єврей, а активний діяч сіоніського руху Макс Нордау.

Взагалі Макс цікава особа. Родився в Німеччині в сім'ї угорських євреїв. Почав ходити в єврейську школу, проте в юності покинув вивчення єврейського закону, заявив, що він ніякий не єврей, а німець і змінив своє справжнє прізвище Зюдфельд (в перекладі "південне поле") на Нордау ("північний"). Прийняв протестантизм і оженився на німкені протестантці. Однак потім зустрів Теодора Герцля і став активним діячем сіоніського руху і лідером найбільш радикального його крила. Проте під кінець життя посварився з усіма діячами сіоніського руху, пішов з нього і відгородився від світу. Напевно Макс так і не розібрався хто він такий: Зюдфельд чи Нордау?

Ну як би там не було, роздвоєння особистості Макса не має нас дивувати, враховуючи думки Ломброзо. Але нас цікавить насамперед праця Нордау "Виродження". В кінці ХІХ - початку ХХ століття в культурології всівся такий термін, як "упадок Європи". Багато філософських праць було написано на цю тему. Особливо відчуття близької смерті Європи було поширене у Франції, де більшу частину свого життя прожив Нордау. Будучи учнем Ломброзо, Нордау вирішив дослідити причини упадку Європи, але не з точки зору філософських сентенцій, а з точки зору методів Ломброзо по виявленню ознак виродження. Методи, які застосовував Ломброзо до виявлення злочинців, Нордау вирішив перенести в область мистецтвознавства та діячів європейської богеми того часу. Прискіпливо вивчаючи усіх популярних діячів мистецтва того часу, таких як Варлен, Толстой, Метерлінк, Ібсен, Ніцще, Бодлер, Уайльд та інших, він встановив, що їхні роботи несуть на собі відбиток їхніх авторів, а автори самі мають характерні ознаки виродження. Таке мистецтво він чітко охарактеризував як дегенеративне мистецтво. Вердикт Нордау - суспільство Європи переживає упадок, через виродження культурної еліти і внаслідок цього психічний упадок народів Європи. І дав чіткі механізми по тому, як попередити упадок - ізолювати всіх психопатів від нормальних людей і не допускати їх вплив на населення. 

І коли отряди штурмовиків або квадри фашистів публічно на площі палили книжки та картини представників дегенеративного мистецтва, вони слідували завітам Нордау. Ну а те, що більшість митців такого мистецтва мали єврейське коріння, то Макс як учень Ломброзо, мав як ніхто знати причину цього. Всі єврейські енциклопедії прихильно ставляться до Нордау і вважають його ледь не кращим сином свого народу, останки Макса перевезені в Тель-Авів і багато вулиць Ізраїлю названо в його честь, тому не зрозуміло звідки цей гевалт єврейства про ущемлення митців в Німеччині та Італії. Просто німецькі нацисти та італійські фашисти були гарними учнями Макса Нордау.

Відняти заслуги Макса Нордау не можна. Він розробив новий погляд на мистецтво і методологію відділення хворого мистецтва від здорового. Ця методологія актуальна і сьогодні, щоправда переважно вже мова про відділення одного від іншого не йде, оскільки 99% сучасного мистецтва є чітко вираженим дегенеративним. Нам варто відкинути романтичний погляд критиків сумнівної орієнтації на мистецтво, а треба чітко розділяти мистецтво на здорове та дегенеративне і по можливості позбавлятись дегенеративного мистецтва. А для цього читаємо Макса Нордау і ніхто нас не зможе звинувачувати у "фашизмі", бо тоді вони самі плюватимуть на могилу сіоніста.

Уривки з праці "Вырождение":

"Процесс вырождения распространяется не только на преступников, проституток, анархистов и умалишенных, но и на писателей и художников, и последние представляют в духовном, а по большей части и в физическом отношении характеристические черты, свойственные членам той же антропологической семьи, хотя и удовлетворяют болезненные свои наклонности не ножом или динамитом, а пером или кистью".

"К этому явлению нельзя относиться безучастно. Книги и произведения искусства сильно влияют на массы. Из них данная эпоха черпает свои этические и эстетические идеалы. Когда они безрассудны и противообщественны, они путают и извращают понятия целого поколения. Поэтому необходимо предостеречь его и разъяснить ему истинное значение произведений, вызывающих слепое поклонение, особенно же надо предостерегать молодежь, отличающуюся впечатлительностью и легко увлекающуюся всем необыкновенным и на вид новым. Ходячая критика этой задачи не исполняет. К тому же исключительно литературно-эстетическая подготов­ка хуже всего содействует уяснению себе патологического характера этого рода произведений. Художественная критика излагает с претензией на остроумие более или менее мило или высокопарно только субъективные впечатления, навеянные этими произведениями; но она не в состоянии уяснить себе вопросов, не являются ли они плодом больного ума и какого рода душевная болезнь в них проявляется".

" Но незавидна участь тех, кто осмеливается называть модные эстетические течения проявлением умственного разложения. Обиженный писатель или художник никогда вам не простит, что вы признали его душевнобольным или шарлатаном. Субъективно настроенная критика не помнит себя от злости, когда ей доказывают, что она судит поверхностно, некомпетентно или малодушно плывет по течению. Даже публика досадует на вас, когда вы ей уясните, что ее мнимые пророки — глупцы, шарлатаны или балаганные петрушки. Но ведь графоманы и их телохранители-критики господствуют почти над всею печатью и пользуются ею , как орудием пытки, чтобы самым варварским образом до конца жизни истязать того, кто расстраивает их игру."

"Итак, основной смысл слов «fin de siècle» заключается в отречении на практике от традиционной порядочности, которая в теории еще вполне признается. В распутном человеке оно выражается разнузданностью инстинктов; в черством эгоисте — полным пренебрежением к ближнему и к его интересам, разрушением всех преград, которые сдерживают грубое корыстолюбие и жажду наслаждений; в скептике — беззастенчивым проявлением низменных стремлений и побудительных мотивов, которые до сих пор если не подавлялись, то лицемерно скрывались; в верующем — ослаблением веры, полным материализмом; в эстетике — отрицанием идеала в искусстве и бессилием производить впечатление старыми формами; во всех же людях вообще — несочувствием к прежним порядкам, удовлетворявшим в течение целых тысячелетий требованиям логики, сдерживавшим преступные порывы и содействовавшим появлению прекрасных художественных произведений".

"Понятие о вырождении, ныне господствующее в психиатрии, впервые точно анализировано и объяснено Морелем. Этот замечательный психиатр объясняет следующим образом то, что, по его мнению, надо понимать под словом «вырождение»: «Под вырождением следует разуметь патологическое уклонение от первоначального типа. Вырождение, хотя бы оно было вначале весьма несложно, заключает в себе такие наследственные элементы, что человек, пораженный им, становится все более неспособным исполнять свое назначение и что умственный прогресс, заторможенный уже в его личности, подвергается опасности и в лице его потомства»"

"Существует верное средство уяснить себе, действительно ли виновники всех этих проявлений fin de siècle в искусстве и литературе — выродившиеся субъекты (психопаты): стоит только подвергнуть их тщательному медицинскому исследованию и проследить их родословную. У всех, наверное, найдутся выродившиеся родственники и один или несколько симптомов, подтверждающих диагноз об их «вырождении». Правда и то, что результат подобного исследования нельзя было бы опубликовать по соображениям человечности, и он убедил бы, следовательно, только тех, кто его производил. Однако наука установила наряду с физическими и психические симптомы вырождения, не менее явственно указывающие на него. Они до такой степени отчетливо проявляются в жизни и главным образом в произведениях выродившихся субъектов, что бесполезно даже прибегать к измерению черепа какого-нибудь писателя или к исследованию ушной раковины живописца, чтоб доказать их принадлежность к этому классу людей"

"Руководствуясь этою неотразимою последовательностью причин и их действий, всякий способный к логическому мышлению человек поймет, как сильно он заблуждается, усматривая в эстетических школах, возникших за последние годы, провозвестников нового времени. Они указывают нам путь не вперед, в будущее, а назад, в прошлое. Их слово — не восторженное предсказание, а бессмысленный лепет и болтовня душевно расстроенного, и то, что представляется профану взрывом кипучих молодых сил и бурным стремлением к творчеству, — не что иное, как конвульсии и судороги истощения".

"Все нормальные и нравственные люди несут священную обязанность — содействовать охранению и спасению людей, еще не зараженных психопатизмом. Если каждый будет исполнять свой долг, тогда только умственная эпидемия может быть локализована. Нельзя ограничиваться простым пожиманием плеч и презрительной усмешкой. В то время как люди индифферентные утешаются тем, что ни «один здравомыслящий человек не отнесется серьезно к этой чепухе», безумие и преступность делают свое дело и заражают целое поколение".

"Еще решительнее мы должны сплотиться против отродья, превратившего порнографию в ремесло. Они не имеют даже права на то сострадание, которое нам внушают психопаты, как больные существа. Они добровольно выбрали себе свое унизительное ремесло и исполняют его из корыстолюбия, тщеславия и нерасположения к труду. Систематическое раздражение похоти наносит тяжелый вред физическому и психическому здоровью отдельного человека. Общество, состоящее из чрезмерно раздраженных в половом отношении индивидов, не знающих ни самообладания, ни благопристойности, идет навстречу верной гибели, ибо оно слишком тупо и вяло, чтобы выполнять более достойные задачи. Порнограф зачумляет источники, из которых будут черпать жизнь будущие поколения. Самая трудная задача цивилизации состоит в том, чтобы обуздать похотливость. Порнограф хочет лишить нас плода величайших усилий человечества. Мы не имеем права щадить его".

"Наиболее действенное лечение болезни века заключается, на мой взгляд, в следующем: надо указывать на руководящих психопатов и истеричных, как на больных, срывать личину с подражателей и клеймить их, как врагов общества, предупреждать публику против лживых начинаний этих паразитов."

Завантажити працю Макса Нордау "Вырождение" можна тут.


Чезаре Ломброзо

"Політичні злочини мають вивчатися як випадки соціальної психопатології"
Чезаре Ломброзо

Є місце в бібліотеці правої думки і єврею. Причому цей єврей зіграв не останню роль в розвитку європейської правої думки та європейської науки, що звісно ж звільняє правих від необґрунтованих тез в печерному антисемітизмі правого руху. Більш того Чезаре Ломброзо, як добросовісний науковець, перший поставив споконвічне "єврейське питання" в трохи іншу канву. Якщо раніше "єврейське питання" циркулювало виключно у руслі питання релігійного, однак примусове перехрещування в іншу віру його вирішити не зуміло, то Ломброзо поглянув на це питання з точки зору психопатології. Будучи сам євреєм він чесно визнав, що у європейських євреїв психічних захворювань зустрічається в 6-8 раз більше за європейця. Це перевернуло погляд на цю проблему. Цю тезу придумали не "фашисти", як нам нав'язують, а єврей Ломброзо. Враховуючи, що всі єврейські енциклопедії прихильно ставляться до Чезаре, нас не можуть звинувачувати в "фашизмі" і "расизмі", коли мова йде про дегенерацію і зокрема в канві єврейського питання. 

Але праці Ломброзо не тільки і не стільки важливі через погляд на "єврейське питання", важливо те, що Ломброзо обгрунтував тезу, що важливо в питаннях соціокультурних насамперед не культурне середовище і географія, як вчили французькі просвітники, а саме головне це спадковість. Ломброзо встановив зв'язок між морфологічними показниками і психічним станом осіб і зокрема виводив їх як з расової, так і з національної точки зору. Злочинець відтепер це не "людина не на тому шляху", це вид, котрий  на цьому шляху внаслідок своїх вроджених особливостей та своєї спадковості. Євреї дуже цінять свою спадковість, расова і національна сегрегація основа держави Ізраїль. Ну що ж вітаємо їх, тільки чомусь вони забороняють робити це іншим народам. Хай шановні євреї дозволять і нам жити за ідеями Ломброзо.

Свої погляди насправді Ломброзо розвив, справжнім засновником вчення про спадковість і виродження був все ж таки європеєць - великий французький психіатр Бенедикт Морель, який перший висловив цю тезу в своїй праці "Трактат про дегенерацію". Безумовно він займає почесне місце в правій думці, але, на жаль, працю Мореля, в перекладі на українську чи російську мову мені знайти не вдалося. Ломброзо зумів вдосконалити вчення Мореля своєю працею і думка Мореля-Ломброзо, ще більше розвинута учнями Ломброзо Енріко Феррі та Максом Нордау злилася з поглядами великого англійського науковця Френсіса Гальтона і створила передову науку ХХ століття - євгеніку.

Також Ломброзо заснував новий погляд на політику. Романтична версія "просвітників" про рівність і боротьбу ідей в політиці, була розвіяна як міф. Тепер місце старої політології мало зайняти нова політологія, як бачила політику не як "романтичну боротьбу ідей", а як в багатьох випадках шлях природжених злочинців до задоволення своїх патологічних бажань панування та жорстокості. Ломброзо перший вказав, чому такі жорстокості, які не вкладуються в голові пересічної людини, мали місце під час Французької революції. Більшість вожаків Французької революції мали психічні та фізіогномічні ознаки виродження. Гомосексуаліст Робесп'єр, котрий залив кров'ю Париж або ексгібіціоніст Жан Жак Руссо зі своїми ідеями не були випадковостями. 

Що саме головне, Ломброзо встановив залежність від обраної політичної ідеології та самим індивідом. Ніхто до цього не задумувався, чому кожний індивід є прихильником тих чи інших поглядів. Ломброзо вважав це психічно детерміновано. В праці "Анархісти" він вказував, що ідеологія анархізму є по-суті ідеологією ретроградною, тобто бажанням повернення в племінний устрій, коли люди були на нижчий ступенях еволюції. Дослідивши французьких та італійських анархістів він встановив чіткі ознаки виродження, а отже існує залежність - чим нижчий еволюційно індивід тим більша вірогідність його тяги до ретроградних ідеологій. Звідси можна чітко прослідити коріння всіх ідеологій сучасності. Засновник лібералізму Джон Локк вважав первісні суспільства "золотим віком", що може вже свідчити про його схильності, якщо вірити Ломброзо.

Дуже дивно, що загальноприйнятий термін "дегенерація" в другій половині ХХ століття був виключений з науки про людину через "неполіткоректність", при тому, що він залишився до всіх інших видів живих істот під назвою катаморфоз. Це у вищий ступені не науково виключати цей термін з науки по відношенню до одного біологічного виду, залишаючи його для всіх інших, лише через політичну кон'юнктуру. Не будемо кон'юнктурщиками і будемо вивчати питання дегенерації.

Для багатьох нормальних людей буде дикістю вчинки Чикатило чи Чарльза Менсона, їм дивно бачити те, що творять чиновники і депутати у країні. Однак, якщо почитати Ломброзо та пильно придивитись до обличчь на блакитному екрані телевізора, все стає на свої місця. Як кажуть в народі: "на морді написано". На морді справді багато чого написано, а що саме там пишеться показує Чезаре Ломброзо.

Біографія (wiki):

Чезаре Ломброзо (Cesare Lombroso), народжений Єзекія Марко Ломброзо (*6 листопада 1835 — †19 жовтня 1909) — італійський кримінолог єврейського походження.

Засновник Італійської школи позитивної кримінології.

Ломброзо відкинув вчення класичної школи про те, що злочин є властивою рисою людської природи. Замість цього він вивів антропологічну кримінологію, яка вказує на спадковість кримінальності, як хтось «народжений злочинцем» може бути розпізнаний за фізичними вадами, що стверджують злочинця — жорстокість, або сімейна спадковість.

Чезаре народився в Вероні у заможній єврейській родині. Після навчання у 1859 році став військовим хірургом. З 1862 йому надано звання професора хвороб розуму в Павії. Пізніше він завідував притулком для божевільних в Пезаро. Згодом Чезаре став професором медичного закону і психіатрії в Турині, де він і помер у 1909 році.

Чезаре відзначає, що народжені злочинцем через біологічне визначення мають психономічні атрибути або деформації. Психономія намагається оцінити характер і особисті риси з фізичних рис обличчя і тіла. Коли більшість особистостей розвиваються протягом життя, палкі злочинці деградують суспільно, або життєво. Якщо кримінальність була успадкована, народженого злочинцем можна відрізнити за спадковою стигмою:

  • великі щелепи, виступ щелепи уперед, низьке чоло
  • високі вилиці, сплющений або повернутий вгору ніс
  • клаповухість,
  • соколоподібний ніс або м'якотні губи
  • сильно бігаючі очі, скупа борода, лисина
  • нечутливість до болю, довгі руки.

Він концентрував наукову методологію на виявленні злочинної поведінки і ізоляцію осіб з найбільш злочинними нахилами.

Ломброзо був захисником злочинців проти їх карання, але за людяне відношення до них.

Кримінологія Ломброзо підтримує соціальну теорію виродження, за якою людський вид може перетворюватися на злочинний клас. Він вважав, що череп і обличчя є ключами до генетичної криміналістики, які можна виміряти краніометрами і каліперами. Так Ломброзо вважав білу расу вищою над іншими.

Ломброзо також вивчав жіночу злочинність. Він прийшов до висновку, що серед жінок менші злочинні зміни у зовнішності, через «неактивну природу їхнього життя». Він стверджував, що жіноча пасивність, невинахідливість і неініціативність утримують їх від скоєння злочинів.


Уривки з праць:

В высшей степени печальна наша обязанность – с помощью неумолимого анализа разрушать и уничтожать одну за другой те светлые, радужные иллюзии, которыми обманывает и возвеличивает себя человек в своем высокомерном ничтожестве; тем более печальна, что взамен этих приятных заблуждений, этих кумиров, так долго служивших предметом обожания, мы ничего не можем предложить ему, кроме холодной улыбки сострадания. Но служитель истины должен неизбежным образом подчиняться ее законам.


"Значение расы в развитии гениальности, а также и помешательства видно из того, что как то, так и другое почти совершенно не зависит от воспитания, тогда как наследственность оказывает на них громадное влияние".


"Несомненно, что помешательство лишь в редких случаях является следствием дурного воспитания, тогда как влияние наследственности в этом случае так велико, что доходит до 88 на 100 по вычислениям Тиггеса и до 85 на 100 по вычислениям Гольджи. Что же касается гениальности, то Гальтон и Рибо (De l'Hrdit, 1878) считают ее всего чаще результатом наследственных способностей, особенно в музыкальном искусстве, дающем такой громадный процент помешанных. Так, среди музыкантов замечательными дарованиями отличались сыновья Палестрины, Бенды, Дюссека, Гиллера, Моцарта, Эйхгорна; семейство Бахов дало 8 поколений музыкантов, из которых 57 человек пользовались известностью."


"Известный ученый Серви вычислил, что в Италии в 1869 году один сумасшедший приходился на 391 еврея, т.е. почти вчетверо больше, чем среди католиков. То же самое подтвердил в 1869 году Верга, по вычислениям которого процент помешанных между евреями оказался еще значительнее. Так, среди католиков приходится 1 сумасшедший на 1775 человек среди протестантов – на 1725 человек, а среди евреев – на 384 человек".


 "Изучайте личность этого преступника — изучайте не отвлеченно, не абстрактно, не в тиши вашего кабинета, не по книгам и теориям, а в самой жизни: в тюрьмах, больницах, в полицейских участках, в ночлежных домах, среди преступных обществ и шаек, в кругу бродяг и проституток, алкоголиков и душевнобольных, в обстановке их жизни, в условиях их материального существования. Тогда вы поймете, что преступление есть не случайное явление и не продукт "злой воли", а вполне естественный и наказанием не предотвратимый акт. Преступник — существо особенное, отличающееся от других людей. Это своеобразный антропологический тип, который побуждается к преступлению в силу множественных свойств и особенностей своей организации. Поэтому и преступление в человеческом обществе также естественно, как во всем органическом мире. Совершают преступления и растения, которые убивают и поедают насекомых. Животные обманывают, крадут, разбойничают и грабят, убивают и пожирают друг друга. Одни животные отличаются кровожадностью, другие — любостяжательностью".

Книгу Чезаре Ломброзо "Преступный человек", котра містить в собі праці Ломброзо: "Преступный человек", "Новейшие успехи науки о преступнике", "Анархисты", "Политическая преступность" , "Гениальность и помешательство" можна завантажити тут


Читати онлайн "Политическая преступность" та "Гениальность и помешательство"


Гюстав Лебон

Нет ни одного психолога, ни одного сколько-нибудь просвещенного государственного человека, и в особенности — ни одного путешественника, который бы не знал, насколько ложно химерическое понятие о равенстве людей
Гюстав Лебон

Біографія (Wiki):

Ґюстав Лебон (фр. Le Bon Gustave7 травня 1841Ножан-ле-Ротру — 13 грудня 1931) — французький психологсоціологантрополог таісторикпубліцист, найбільше відомий як засновник соціальної психології і автор одного з перших варіантів доктрини "масового суспільства". Автор кількох робіт, в яких він тлумачив теорії національних рис, расових приналежностей, поведінку стада і психологію натовпу. Також доктор медицини і автор ряду робіт з фізики і хімії.

Гюстав Лебон народився 7 травня 1841 року в Ножан-ле-Ротру (провінція Евр-і-Луара, Франція) в напівбургундській-напівбретонській родині. Незважаючи на дворянське походження, родина належала до типового для Франції середнього класу. У восьмирічному віці разом з батьками Лебон покинув Ножан-ле-Ротру, куди більше не повертався. Про його дитинство відомостей збереглось дуже мало. Отримав класичну освіту в ліцеї міста Тур, а в 1860 році вступив до Паризького університету на медичний факультет, який закінчив в 1866 році після проходження практики. Втім, практичною медициною в подальшому майже не займався, та і все навчання в ліцеї і університеті вважав лише завадою для самоосвіти.

Перші опубліковані роботи Лебона всі були на медичні теми і здебільшого отримали у Франції велику популярність. В 1870-1871 роках він добровільно бере участь у франко-пруській війні в якості фронтового лікаря. Як результат з'являється нова праця про поведінку людини в умовах тотального ураження і роль військового керівництва, яка була гідно оцінена французьким генералітетом і стала навчальним посібником у ряді військових закладів Франції, а також за її межами. Після завершення війни Лебону було присвоєно звання Кавалера Ордена Слави.

З 1871 року Лебон займається питаннями соціології. Він першим висуває ідею, що психологія – це наука, необхідна для вивчення соціології і розуміння історії народів. З'являються його праці "Психологічні закони еволюції народів", "Психологія народів", "Психологія натовпу", які отримали широке міжнародне визнання. Пізніше його книга "Психологія соціалізму" викликала гнів в політичних колах того часу, і ім'я Лебона зникає з офіційного друку. Його ідеї систематично бойкотуються. Втім, в червні 1914 року за сприяння Теодора Рузвельта Г. Лебон був включений в склад комісії по врегулюванню політичного, військового і економічного положення в Європі. Помер Гюстав Лебон 13 грудня 1931 року в передмісті Парижа у віці 90 років.

Гюстав Лебон відстоював ідею расового детермінізму в розвитку цивілізації. В якості фундамента соціальної еволюції він розглядав не розум, а ірраціонально-вольову, емоційну сферу психічного життя – почуття і вірування. З його точки зору, психологія – основа пізнання історії. Лебон є автором одного з перших варіантів доктрини "масового суспільства". Розглядаючи масу (натовп) як ірраціональну руйнівну силу, Лебон вважав, що цивілізація всіма своїми досягненнями завдячує діяльності еліти, і виступав проти ідей соціальної рівності і соціалізму. Згідно з його концепцією, поведінка індивіда в натовпі носить безсвідомий ірраціональний характер, йому властиві нетерпимість, догматизм, втрата почуття відповідальності, підвищена емоційність і розумовий примітивізм. В основі всіх соціальних змін лежить зміна ідей, що насаджуються масам небагатьма лідерами шляхом затвердження, повторення і зараження. Революції він вважав проявом масової істерії. Кінець XIX – початок XX століття Лебон характеризував як наступання "ери мас" и передбачав в зв'язку з цим неодмінний упадок цивілізації. Він також розгортав суперечку про природу матерії та енергії. Його книга "Еволюція матерії" була дуже популярною у Франції (існувало 12 видань). І хоча деякі з його ідей - наприклад, що вся матерія була природно нестабільною і постійно повільно перетворювалась у ефір - були використані деякими фізиками того часу, його специфічним формулюванням не надавали особливої уваги. В 1896 році Гюстав винайшов новий тип радіації, який він назвав "чорне світло", та пізніше існування "чорного світла" було спростоване.

Ідеї Лебона мали значний вплив на розвиток соціальної психології, а також доктрин "масового суспільства", поширених в західній психології. Його робота над психологією натовпу стала важливою впродовж першої половини 20 століття, коли її використали дослідники сфери медіа Хадлі Кентріл і Герберт Блюмер для опису реакцій нижчих груп до медіа. Роботи Лебона вивчали такі видатні діячі, як СорельСталінМуссолініГітлерГанотоФрейд. Його книга "Психологічні закони еволюції народів" була настільною у Теодора Рузвельта і Леніна. Парадокс і трагедія автора в тому, що, за невеликим винятком, в цьому столітті роботи цього знаменитого вченого-енциклопедиста поглиблено вивчались лише потенційними диктаторами і не отримали уваги з боку тих, кому власне і були адресовані його перестороги і на диво точні передбачення. Став відомий тим, що намагався показати те спільне, що є між станом речей і закономірностями в психології мас. Американський соціолог Нейл Смелзер пише, що «незважаючи на критику, думки Лебона представляють інтерес. Він передбачив важливу роль натовпу в наш час», а також «охарактеризував методи впливу на юрбу, які в подальшому застосовували лідери на кшталт Гітлера, наприклад, використання спрощених гасел». Праці Лебона як мандрівника, який об'їхав практично весь (на той час колоніальний) світ, є найавторитетнішими джерелами відомостей про життя і звичаї народів того часу. Також в "Еволюції сил" і "Еволюції матерії" Лебон наближається до ідей теорії відносності і передбачає отримання енергії з атомів.

Уривки з праці "Психология народов и масс":

"Уже почти полтора века прошло с тех пор, как поэты и философы, крайне невежественные относительно первобытной истории человека, разнообразия его душевного строя и законов наследственности, бросили в мир идею равенства людей и рас".

"Я в другом месте показал плачевные результаты, произведенные европейским воспитанием и учреждениями на низшие народы. Точно также я изложил результаты современного образования женщин и не намереваюсь здесь возвращаться к старому. Вопросы, которые нам предстоит изучить в настоящем труде, будут более общего характера. Оставляя в стороне подробности, или касаясь их лишь постольку, поскольку они окажутся необходимыми для доказательства изложенных принципов, я исследую образование и душевный строй исторических рас, то есть искусственных рас, образованных в исторические времена случайностями завоеваний, иммиграций и политических изменений, и постараюсь доказать, что из этого душевного строя вытекает их история. Я установлю степень прочности и изменчивости характеров рас и попытаюсь также узнать, идут ли индивидуумы и народы к равенству или, напротив, стремятся как можно больше отличаться друг от друга. Доказав, что элементы, из которых образуется цивилизация (искусство, учреждения, верования), составляют непосредственные продукты расовой души, и поэтому не могут переходить от одного народа к другому, я определю те непреодолимые силы, от действия которых цивилизации начинают меркнуть и потом угасают."

"Основу цивилизации составляет душа расы, сформированная наследственными накоплениями. Она также прочна и не подвержена изменениям, как и анатомические признаки расы. Душа расы представляет общность чувств, интересов верований."

"Все изменения в государственных учреждениях, религиях не затрагивают душу расы, но душа расы влияет на них."

"Искусство и культура — не показатель цивилизованности народа. Как правило, во главе цивилизаций стоят народы со слабо-развитой, утилитарной культурой, но сильным характером и идеалами. Сила цивилизации не в технических и культурных достижениях, а в характере и идеалах."

"Естественная тенденция эволюции цивилизаций — дифференциация. Панацея демократии — достижение равенства через воспитание и навязывание своей культуры высшими народами низшим, — заблуждение. Несвойственная народу даже более высокая культура подрывает его нравственность и уничтожает ценности, сформированные веками, что делает такой народ еще ниже. В большинстве случаев, новые верования и учреждения приносят лишь новые названия, не изменяя сути уже имеющихся."

"Психология толпы похожа на психологию дикарей, женщин и детей: импульсивность, раздражительность, неспособность обдумывать, отсутствие рассуждения и критики, преувеличенную чувствительность."

"Поведение толпы изменчиво, так как она реагирует на импульсы".

"Толпа направляется не к тем, кто дает ей очевидность, а к тем, кто дает ей прельщающую ее иллюзию."

Повний текст праці "Психология народов і масс" можна завантажити тут




[ред.]

Аристотель

Лучше сражаться среди немногих хороших людей 
против множества дурных, 
чем среди множества дурных против немногих хороших.
Аристотель


Безумовно класична політологія і філософія не може нам дозволити категорично віднести Аристотеля до правих, оскільки праві ідеології виникли лише у 18-19 столітті. Тим не менш, якщо відставити теоретичну казуїстику, можна сказати, що погляди Аристотеля цілком відповідали правій ідеології, якою її прийнято бачити сьогодні.

Аристотель був філософською і політичною основою існування Європи аж до Французької революції. Вся середньовічна схоластика та теорія політичного управління будувалася на ідеях грецького філософа, тому будь-які твори Середньовіччя були не більше ніж інтерпретаціями ідей великого мислителя. Щоб зрозуміти думку середньовічних мислителів вистачить прочитання праць Аристотеля, починаючи від метафізики закінчуючи політичною теорією - це все Аристотель. Томц праці Аристотеля надважливі, оскільки саме за розуміння існування грецького філософа Європа жила століття і її історія життя по Аристотелю налічує більш довгий термін, ніж життя по французьким просвітникам, а отже заслуговує пильної уваги.

Аристотель був унікальним мислителем свого часу. Будучи учнем Платона, він сміло вступив в полеміку з вчителем проголосивши своє відоме: "Платон мені друг, проте істина дорожча". Далекий він був також і від філософів матеріалістів Левкіппа та Демокріта та зневажав примітивних софістів-демократів на кшталт Геракліта. Цікаве безумовно його метафізичне вчення. Якщо Платон характеризував світ, як тінь вищого буття світу ідей, тобто фактично неіснуючий та ілюзорний, що відправляє нас до традиційний східних вчень (Двапара Мара у буддизмі або сон Брахми в індуїзмі), то Аристотель відстоював думку про дуальність світу, тобто одночасне і рівне управління як ідеального, так і реального. Він вчив, що лише поєднання сутності і форми є реальністю, тобто матерія має значення на рівні з душею. Це характерна риса, притамана європейській думці, котра на відміну від східного вчення не відкидала матерію у процесі життя. В той же час матерія не передувала душі або як Аристотель казав вищий формі. Аристотель фактично повернувся до поглядів ранніх еллінів, тобто того, що в ХІХ столітті назвали б традиційним нордичним світоглядом. Не можна казати про примітивність ранніх еллінів, кажучи про них як про примітивних ідолопоклонників, оскільки сам Аристотель свою ідею характеризував, як існування першої форми будь-якої речі незмінної в своїй суті на відміну від змінної матерії баченої реальності, а коріння цих форм вбачається в формі форм - вищого незмінного буття. В той же час форма не може існувати без свого носія, тобто матерії, а отже Платон не мав рації, коли начисто відкидав матерію лише як тінь. Матерія і форма були фактами буття, а отже якщо читати Аристотеля, то спір між матеріалістами та ідеалістами в філософії виглядає доволі безглуздою річчю або звичайним шарлатанством. Цей погляд Аристотеля здобув прихильність як в Римській імперії, де стала крилатою фраза Ювенала: Mens sana in corpore sano (В здоровому тілі здоровий дух) - це фактично в 5 словах сутність вчення Аристотеля, здобув прихильність цей світогляді і в Середньовічній Європі.  Світогляд Аристотеля можна сміливо називати нордичним світоглядом, котрий переважав в Європі століттями, а отже був притаманний білій людини. Тому вся філософська баталія, котра почалася з 18 століття з приводу первинності матерії або свідомості, була привнесена або шарлатанами від філософії, або расово чужими елементами і на ній вартує ставити крапку, оскільки філософія Аристотеля це філософія білої людини.

Аристотель вступив в полеміку з Платоном і з приводу поглядів на устрій держави. Платон привніс в філософію зачатки комуністичної ідеї - ідею про спільність власності, дійшовши до таких маразмів, як спільність жінок в державі. Також Платон був прихильником передачі всій влади філософам у вигляді аристократичної моделі управління. Аристотель категорично виступав проти комуністичних ідей Платона, відстоюючи приватну власність для людей, в той же час зазначаючи необхідність жорстокої і сильної влади, основаної на природній ієрархії. Обоє змагали до аристократичного устрою, але в той же час Платон наполягав на володарюванні класу філософів, а Аристотель вважав, що елітою в державі має бути каста воїнів. Платон до солдатів ставився зневажливо на відміну від Аристотеля. Такі погляди Платона викликають запитання і доволі вірогідна думка деяких мислителів, що скоріше за все на погляди Платона мала вплив його расова належність, адже відомо, що ідеї спільної власності, в тому числі спільність самиць, притаманні нижчим ступеням людської еволюції, в той же час як ідея приватної власності розвинулася разом з розвитком індивідууму до більш еволюційно вищих ступенів розвитку. Це в принципі можна бачити, якщо зіставити барельєфи із зображенням Платона і Аристотеля. Платон явно мав не європеоїдні риси обличчя. 

Світогляд Аристотеля: його погляд на світ як на дуальність форм і матерій, його більш прихильне ставлення до воїнської касти ніж до пустословів від філософії, його ідея сакральності приватної власності, його вимога до повного поборювання хаосу і панування закону свідчить про типовий погляд великого мислителя, притаманній європейцю. Саме те, що Аристотель висловив типову європейську думку, прихильну кожному білому представнику своєї раси і  стало причиною того, що ідеї Аристотеля панували в усіх куточках Європи протягом століть до буржуазних революцій. А отже обійти поглядом думки великого грецького мислителя не можна. 

З праці "Політика":

"И такое разграничение оказывается логически правильным: один человек или немногие могут выделяться своей добродетелью, но преуспеть во всякой добродетели для большинства –  дело уже трудное, хотя легче всего – в военной доблести, так как последняя встречается именно в народной массе. Вот почему в такой политии верховная власть сосредоточивается в руках воинов, которые вооружаются на собственный счет".

"Прежде всего следует принять во внимание следующую исходную точку зрения: при созидании большей части видов государственного устройства царило общее согласие насчет того, что они опираются на право и предполагают относительное равенство; но в понимании этого равенства допускалась ошибка, на что ранее и было указано. Так, демократическое устройство возникло на основе того мнения, что равенство в каком-нибудь отношении влечет за собой и равенство вообще: из того положения, что все в одинаковой степени люди свободнорожденные, заключают и об их равенстве вообще. Олигархический строй возник на основе того предположения, что неравенство в одном отношении обусловливает и неравенство вообще: раз существует имущественное неравенство, то из него вытекает и неравенство вообще. 3. Опираясь на представление о равенстве, в демократиях все и притязают на полное равноправие; в олигархиях же на основе представления о неравенстве стремятся захватить больше прав, поскольку в обладании большим и заключается неравенство.

В известном отношении все такие виды государственного устройства находят свое оправдание, но с общей точки зрения они покоятся на ошибочном основании".

Завантажити праці Аристотеля Метафізика та Політика.

Читати онлайн Політика


Клемент фон Меттерніх

  • 16.12.12, 15:26
Представительное правление - инструмент, 
на котором могут играть лишь превосходные музыканты, 
настолько он труден и капризен.

Клемент фон Меттерніх
Едмунд Берк, Жозеф Де Местр та Клемент фон Меттерніх це три кита європейського консерватизму, котрі заклали його основи. Але якщо Берк і Де Местр були філософами консерватизму, то Клемент фон Меттерніх був практиком консерватизму. Своє життя він присвятив використанню будь яких посад задля об'єднання європейського альянсу з метою протидії розповсюдженню ідеалів Французької революції. Своє покликання він вбачав в тому, щоб закликати європейських лідерів до нового хрестового походу проти отрути французький ідей, котрі її мають погубити. Але залишив він нам і ідеологічні постулати у вигляді своїх праць.

Біографія (wiki):

Клемент Венцель Лотар фон Меттерніх (нім. Klemens Wenzel Lothar von Metternich; *1773—†1859) — німецький та австрійський політичний діяч,дипломат, міністр, князь, герцог Порталлу.

Був одним з найважливіших дипломатів свого часу. Очолив переговори до і під час Віденського конгресу(1814–1815), розглядається як головна фігура у розвитку дипломатичної практики ХІХ ст.

Клемент Меттерніх народився у Кобленці 15 травня 1773 року. Його батько, Франц Джордж Карл, був дипломатом, а мати — графиня Марія Беатрис фон Алоїзі.

У 1788 році Меттерніх почав вивчати право в університеті Страсбурга, але почалася французька революція, яка змусила його покинути місто після двох років навчання.

У 1790 році він був направлений батьком на церемонію коронації нового імператора — Леопольда II у Франкфурті. Потім він знайшов роботу у канцелярії австрійського міністра в урядіАвстрійських Нідерландів.

Після довгого перебування в Англії Меттерніх оселився у Відні. 27 вересня 1795, він одружився на графині Елеонорі фон Коуніц, яка була внучкою колишнього канцлера Австрії. Цей альянс увів Меттерніха до еліти імперії Габсбургів.

У 1801 році Клемент був направлений в Дрезден в якості посла австрійського імператора.

У лютому 1803 року Франц I призначив його своїм повноважним міністром у Берліні.

У 1806 році Меттерніх став послом Австрії в Парижі, його вплив в європейській політиці швидко зростав.

У 1809 році вибухнула війна між Францією й Австрією, і Меттерніх був заарештований. Після захоплення Наполеоном Відня, був проведений обмін державних дипломатів. В число «обміну» потрапив і Клемент.

На початок 19 століття Австрія стає символом єдності німецьких земель. Для того, щоб зміцнити інтереси Австрії, у 1809 на пост міністра закордонних справ вступив Меттерніх. Меттерніх активно ввійшов у політику Європи, розірвавши тісні взаємини Росії та Франції. Попередні спроби зробити це зазнали краху, а геній Меттерніха з року в рік виблискував з новою силою. Клемент перебував на посаді міністра закордонних справ протягом 1809–1821, зробивши досить багато для підвищення міжнародного авторитету Австрії.

Коли в 1812 році Наполеон готував вторгнення в Росію, Меттерніх вів переговори про союз з Францією і в той же час запевняв російського імператора Олександра I, що австрійська армія буде уникати участі у війні.

Після укладення перемир'я між Францією і російсько-прусської коаліцією (4 червня 1813) Меттерніх запропонував Наполеону посередництво Австрії для досягнення загального миру. Відень погоджувався надати Наполеону всю Італію та Голландію, лівий берег Рейну і протекторат над західною Німеччиною; натомість ж вимагав повернення собі провінцій, відібраних у неї після війни 1809 року, відновлення влади Пруссії в західній Польщі і поступки Францією північнонімецьких областей, захоплених нею після 1801 року. 26 червня 1813 відбулася зустріч Наполеона і Меттерніха в Дрездені. Протягом дев'яти годин австрійський дипломат намагався переконати Бонапарта розпочати мирні переговори і визнати австрійське посередництво. Наполеон відкинув його умови. 12 серпня 1813 Австрія долучилася до антифранцузької коаліції (Росія, Пруссія, Англія, Швеція), яка незабаром здобула перемогу в битві під Лейпцигом («битва народів»).

Меттерніх виступив проти намірів Росії і Пруссії повалити Наполеона з французького трону і знову запропонував імператору прийнятні умови. Однак вони також не були прийняті. Війна тривала доти, поки союзні війська не взяли Париж, і Наполеон не був у березні 1814 року засланий на острів Ельба.

У момент перемоги антифранцузької коаліції над Наполеоном, було проведено Віденський конгрес(1814–1815), в ході якого Меттерніх відігравав ключову роль. Клемент Меттерніх головував на Віденському конгресі. У січні 1815 року підписав секретний договір з представниками Великобританії і Франції проти Росії і Пруссії, метою якого було перешкодити приєднанню Саксонії до Пруссії та Польщі до Росії. Меттерніх був одним з організаторів Священного союзу (союз Австрії, Пруссії і Росії, укладений у Парижі 26 вересня 1815 року. Цілями Священного союзу були забезпечення непорушності рішень Віденського конгресу).

Після поразки Наполеона воєнно-стратегічне становище Європи суттєво змінилося, посилилися позиції Австрії, Росії та Англії.

На відміну від успішної зовнішньої політики, імперія Габсбургів зазнавала відчутних ударів від нестабільності у середині країни. «Клаптикова імперія» перебувала у передреволюційній ситуації, тому у 1821 році на пост канцлера було призначено Меттерніха, який перебував на цій посаді до 1848 року. Протягом кількох десятиліть він мав величезний вплив на уряд Австрії, а також на Пруссію та Росію.

Меттерніх виступав за абсолютну монархію при опорі на сильну армію, бюрократію і союз між державою і церквою. Він вважав небажаним будь-які поступки ліберальним принципам, бо вони могли тільки розпалити тягу до подальших поступок. Так звана система Меттерніха була спрямована на боротьбу з революційним, ліберальним і національно-визвольним рухом у всіх країнах; Меттерніх був ініціатором політики поліцейських репресій в Австрії і державах Німеччини.

Новий канцлер робив ставку на міжнаціональні тертя між поневоленими народами, які з кожним роком посилювалися. Найяскравішим прикладом такої політики стало протистояння українців та поляків за територію Галичини. Політично активні поляки, мали значно ширші права ніж українці, тому такий хід подій був на руку Австрії, яка всіляко експериментувала такою політикою і з іншими народами.

Меттерніх був творцем цілої політичної системи Австрії, яка без його допомоги, на думку більшості істориків, не змогла б проіснувати до 1918 року.

Однак тактичні ходи Меттерніха не змогли завадити «Весні народів» 1848–1849 років. Революції прокотилися по всій Європі, не оминули вони і Австрії.

12 березня 1848 делегація від буржуазії та інтелігенції передала австрійському імператору петицію з вимогою свободи друку, введення парламентського правління, виборного суду і повної відміни системи Меттерніха. 13 березня Меттерніх був змушений подати у відставку. Відставка канцлера була зустрінута австрійцями із захопленням. Сам же Меттерніх змушений був шукати притулок в Англії. Перебуваючи у вигнанні в Англії, а з 1850 року в Бельгії, він вів світське життя. У 1852 році Меттерніх повернувся до Відня і оселився у своєму маєтку. Австрійські дипломати не раз навідувалися до Клемента за порадою у державних справах.

Меттерніх помер 11 липня 1859 року. Він був тричі одружений. Тридцять років — на графині Елеонори Кауніц. Після її смерті обраницею Меттерніха стала Антуанетта Лейк, яка була молодша за нього на 33 роки. Через два роки після смерті другої дружини князь одружився на 26-річній графині Меланії Зічі-Ферраріс.


Уривки з праці "О состоянии умов в Европе и об обязанностях правительств":

"Государи соображают все, что может их ожидать в самом близком будущем. Необузданные страсти действують во едино для ниспровержения всего, что общество ценило, как основу своего существования; религия, общественная нравственность, законы, нравы, права и обязанности - все преследуеться, уничтожаеться, ниспровергаеться и подергаеться сомнениям. Народная толпа взирает равнодушно на эти нападки, на перевороты и на свое безсилие к отпору. Одна часть погружена в умозрения, а желания огромного большинства - в пользу поддержания спокойствия, которое уже более не существует и основные начала которого кажуться уже утраченными".


"Доказывать ли последнюю мысль? Для этого довольно заметить, что самые естественные чувства национальности вычеркнуты из катехезиса либералов, и что там, где это слово еще употребляеться, оно служит вожакам партий только предлогом к наложению оков на правительства или рычагом для поддержания переворотов. Действительная же цель идеалистов партий - слияние религии с политикой; если ее расмотреть поближе, она окажеться ничем иным, как желанием  созхдать в пользу отдельных личностей существование существование соверщенно независимое от всякой власти и всякой другой воли кроме собственной

Понятие нелепое, противное натуре человеческой и несовместимное с потребностями человеческого общества".


"Мы не коснулись еще в настоящей записке самых животрепещущих, но вместе с тем самых опасных орудий, которыми пользуються революциионеры всех наций с успехом, нынче не кем неоспариваемым. Это - тайные общества - сила действительная и тем более опасная, что дейстует под спудом, подкапываясь под все части общественного организма, всюду оставляя зародыш нравственной заразы, которая быстро развиваеться и приносит свои плоды".


"Мир требует для своего управления фактов и правосудия, а не пустословия и одних теорий; главная потребность общества найти поддержку в силе власти, а всякая власть без действительной силы не достойна своего названия и не в состоянии управлять сама собой".


Працю Клемента фон Меттерніха "О состоянии умов в Европе и об обязанностях правительств" можна завантажити тут. Оскільки сучасність не часто нас радує нас перевиданнями класичної правої думки, то видання ще 1874 року і писано мовою царської Росії. 



Жозеф Де Местр

Кожен народ має такий уряд, на який заслуговує
Жозеф Де Местр

Жозеф Марі, граф де Местр (фр. Joseph-Marie, Comte de Maistre; *1753, Шамбері, півд.сх. Франція — †1821, Турін, Італія — представник фундаментального консерватизму.

Пройшов надзвичайно цікавий життєвий шлях, який позначився на його філософських поглядах. У молоді роки Жозеф де Местр брав активну участь у діяльності французького масонства. Але в кінцевому підсумку дуже розчарувався в ідеях масонів і лібералів, почав заперечувати значення французької революції, відмовився від просвітницького світогляду, перейшовши на радикальні католицькі й монархічні позиції.

Цікавим є те, що Жозеф де Местр не був сліпим апологетом соціального порядку, що передував Великій французькій революції. Свій ідеал він убачав не в майбутньому, а в минулому. Недолікам сучасної йому доби протиставляв ідеал католицько-феодального середньовіччя. Якщо масони-ліберали вважали «альтернативною сакральністю» нове світське суспільство свободи, рівності й братерства, то де Местр пропонував повернутися для цього до джерел, протиставляючи сучасності не утопію майбутнього (революцію), а утопію минулого — Реставрацію.

Учнем і молодшим соратником Жозефа де Местра був Петро Чаадаєв, якого можна вважати засновником не загальновідомого модерністського «західництва», а його правоконсервативної альтернативи. Через це в нинішній Росії він став прикладом та авторитетом для проєвропейського флангу сучасних російських традиціоналістів.

Wiki


Уривки за праці "Рассуждения о Франции":


...Но если сила правителей вся целиком коренится в любви подданных, в чем столь много увещевали королей; если страх сам по себе есть недостаточное средство поддержания суверенитетов, то что же должны мы думать о французской Республике?

Откройте глаза и вы увидите, что она не живет. Какой громадный аппарат! какое множество пружин и колес! как грохочут сталкивающиеся одна с другой части! какое великое множество людей, занимающихся устранением произведенного ущерба! Все возвещает о том, что природа не имеет никакого отношения к этим движениям; ибо первая черта ее творений есть мощь, к которой добавляется экономия средств: поскольку все размещается на своих местах, нет никаких сотрясений, никаких колыханий. Из-за слабости всех трений нет никакого шума, и это молчание величественно. Именно так в физической механике - полным равновесием, сбалансированностью и точной симметрией частей - достигается то, что сама торжественность движения предстает перед удовлетворенным глазом как покой.

Таким образом, суверенитет полностью отсутствует во Франции. Все искусственно, все насильственно, все предвещает, что подобный порядок вещей не может быть прочным.


Современная философия одновременно слишком материальна и слишком самонадеянна, чтобы увидеть истинные пружины политического мира. Одно из ее безумий составляет вера в то, что какое-то собрание может учредить нацию; что конституция, то есть совокупность основных законов, которые годятся для нации и которые должны снабдить ее той или иной формой правления, представляет собой такое же произведение, как любое иное, требующее лишь ума, знаний и упражнений; что можно обучиться своему ремеслу основателя, и что люди, однажды это замыслив, могут сказать другим людям: соорудите нам правление, как говорят рабочему: соорудите нам пожарный насос или чулочновязальный станок.


Однако есть истина столь же доказуемая в своем роде, как теорема в математике: что никакое великое учреждение не является результатом обсуждения, что человеческим произведениям присуща бренность, соответствующая количеству людей, в них участвующих, и научному и рассудочному снаряжению, которое к ним применяется априори...

...Я заметил, что одного члена законодательного корпуса, заявившего публично и письменно о своем РАНГЕ, подняли на смех газеты, ибо в действительности никакого ранга во Франции нет, а есть лишь власть, которая обязана единственно силе. Народ видит в одном депутате лишь семьсот пятидесятую часть власти, могущей причинить немало зла. Уважаемым депутат является отнюдь не потому, что он депутат, но потому, что он достоин уважения. Все, без сомнения, желали бы, чтобы была произнесена речь Г-на Симеона о разводе, но все предпочитали бы, чтобы произнесена она была в легитимном собрании. Может быть, я заблуждаюсь, но та заработная плата, которую с помощью тщеславного неологизма называют жалованием, предупреждает, мне кажется, против французского представительства. В свободном, благодаря закону, и независимом, благодаря своему состоянию, англичанине, который приезжает в Лондон за свой счет, чтобы представлять Нацию, есть что-то внушительное. Но эти французские законодатели, взимающие с Нации пять или шесть миллионов ливров за то, что они наделяют ее законами; эти изготовители декретов, осуществляющие национальный суверенитет при условии получения восьми мириаграммов пшеницы в день, живут за счет своей возможности законодательствовать; такие люди, по правде говоря, весьма мало впечатляют ум; и если спросить себя, чего же они стоят, то воображение не может удержаться от того, чтобы не оценивать их в пшенице...

...Если взглянуть на вопрос более широко, то обнаружится, что Монархия, безусловно, есть правление, дающее наибольшие отличия наибольшему числу людей. Суверенность при этом образе правления обладает достаточным блеском, чтобы передать часть его, с необходимыми градациями, множеству действующих лиц, которых она в той или иной мере отличает. В Республике, по сравнению с Монархией, суверенность совершенно неосязаема, поскольку это есть сущность чисто духовного свойства, и ее величие нельзя передать кому-либо: так, в республиках должности не стоят ничего за пределами города, где располагается правительство; более того, они ничего не значат и в том случае, если не замещаются членами правительства. Таким образом, человек красит место, а вовсе не место — человека: последний отличается не как уполномоченное лицо, а как частичка суверена.

Повний текст праці "Рассуждения о Франции" завантажити можна тут.






Едмунд Берк

  • 14.12.12, 13:34
Демократия — это кормилица честолюбия.
Едмунд Берк

Розпочинаючи публікації праць відомих правих мислителів, першим безумовно має бути засновник європейської консервативної думки британець Едмунд Берк.

Біографія (надана Вікіпедією):

Эдмунд Бёрк (англ. Edmund Burke; 12 января 1729Дублин — 9 июля 1797, Биконсфилд, Бакингемшир) — английский парламентарий, политический деятель, публицист эпохи Просвещения, идейный родоначальник британского консерватизма.

Бёрк родился в Дублине, в 1729 году, переехал в Лондон в 1750 году, чтобы изучать юриспруденцию; оставил изучение права, чтобы статьписателем. В 1758 основал ежегодный альманах Annual Register — обзор мировых событий, который издавал на протяжении 30 лет. В 1765 году Бёрк стал личным секретарём премьер-министра Англии маркиза Рокингема (от партии вигов), а вскоре и членом парламента.

Бёрк выступал за более терпимое отношение к английским колониям в Америке и настаивал на отмене правительством Акта о гербовом сборе, предусматривавшего налогообложение колоний и вызывавшего большое недовольство у колонистов. Он критиковал английское правление в Ирландии, особенно за дискриминацию католиков. Бёрк был против попытокГеорга III усилить королевскую власть и доказывал необходимость создания политических партий, которые могли бы отстаивать свои ясные и твёрдые принципы.

В течение многих лет Бёрк выступал за реформирование управления колониальной Индией, которая в то время находилась под контролем Ост-Индской компании. В 1785 году он добился отстранения от управления компанией самого талантливого и успешного из всех британских наместников Индии, Уоррена Гастингса. У Берка с Гастингсом вышел идеологический спор, не потерявший актуальности и в наши дни: Берк настаивал на неукоснительном воплощении в Индии британских законов как основанных на естественном праве, присущем всем людям без исключения, а Гастингс парировал тем, что западные представления о праве и законности вообще неприменимы на Востоке.

Разразившаяся в 1789 году Французская революция положила конец долгой дружбе Бёрка с вождём английских либералов, Чарльзом Фоксом. Как и многие другие борцы за свободу личности, Фокс приветствовал события во Франции, в то время как Бёрк воспринял их крайне негативно, считал их ужасной демонстрацией власти толпы и подверг резкой критике. В книге «Размышления о Французской революции», опубликованной в 1790 году и положившей начало неоконченной до сих пор дискусии, Бёрк показал свою убеждённость в том, что свобода может быть только в рамках закона и порядка и что реформы должны осуществляться эволюционным, а не революционным путём. В итоге взгляды Бёрка возобладали и убедили большинство вигов поддержать решение правительства консерваторов (тори) Уильяма Питта Младшего вступить в войну с Францией. Этот труд вошёл в историю общественной мысли как классическое изложение принципов консервативной идеологии.


Уривок з праці Берка «Размышления о Французской революции»:


Те, кто знают подлинную свободу, с отвращением взирают на то, как ее бесчестят бездарные политики, с уст которых не сходит это высокое слово. Возвышенная свобода не может вызывать презрения; она греет сердце, расширяет и раскрепощает наши представления; дает нам смелость во времена войн и конфликтов. Хотя я и стар, но с удовольствием читаю прекрасные, восторженные стихи Лукана и Корнеля. Я вовсе не отвергаю маленькие хитрости и приспособления, способствующие популярности идеи свободы. Они помогают в трудностях, объединяют людей, освежают утомленный ум, вызывают редкую веселость на строгом лице. Но в том, что происходит во Франции, эти чувства и искусные подделки плохо помогают. Оказывается, создать правительство совсем не сложно; достаточно определить его местонахождение, обучить народ покорности - и дело сделано. Дать свободу еще легче. Для этого достаточно отпустить поводья. Но создать свободное государство, т.е. регулировать противоположные элементы свободы и сдерживания - это требует размышлений, твердого, сильного, всеобъемлющего разума. К сожалению, я не обнаружил его в тех, кто взял бразды правления в Национальном собрании. Возможно, они не так нищенски слабоумны, какими кажутся, но их поступки ниже уровня человеческого понимания. На аукционе популярности, где лидеры ведут себя как торговцы, их таланты не могут найти применения. Они стали льстецами, а не законодателями; орудием в руках народа, а не его вождями. Если бы одному из них посчастливилось предложить на этом аукционе трезвый, обладающий многими достоинствами план, цена его тут же была бы сбита конкурентами, которые изобрели что-нибудь более популярное, а его верность делу вызвала бы подозрения. Умеренность здесь объявили бы добродетелью трусов, а компромисс - осторожностью предателей.


Повний текст праці Едмунда Берка «Размышления о Французской революции» можна тут

Читати онлайн

Мовою оригінала (англійська)


Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна