Для них Друга світова війна 8 травня не закінчилася. Багато партизанів на підкорених Радянським Союзом територіях Східної Європи ще довго після 1945 року боролися з новою владою. Особливо сильним був рух опору в Україні. Зрештою, шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити, пише Ґергард Ґнаук у німецькій Die Welt.

«Радянське міністерство держбезпеки та міліція були розгублені. Вже сім років минуло з кінця Другої світової, а на заході Радянського Союзу все ще тривали бої» – пише Ґергард Ґнаук. Партизани, яких в народі називали «лісовими братами», а радянська влада – «бандитами», діяли і надалі. Чи не найбільшого головного болю органам безпеки завдавав українець на прізвисько “борсук”. Автор статті наводить витяг з донесення, датованого жовтнем 1952 року: «”Борсук” – дуже досвідчений у конспіративній та підпільній діяльності проти існуючого соціалістичного ладу. При цьому він опирається на вірні йому, контрреволюційні націоналістичні кадри. (…) У 1947 році “борсук” під час однієї з операцій органів безпеки декілька годин вичікував під водою у ставку і дихав при цьому через очеретину». Ім‘я цієї людини – Василь Кук. У 1950, коли радянська таємна поліція викрила і вбила його попередника, Василю Куку в підпільній армії було присвоєно звання «полковника». Він став провідником руху опору в Україні. З 1944 року Кук був одружений із бойовою соратницею Уляною і жив з нею потайно, використовуючи з десяток псевдонімів. Його шукали сотні співробітників МДБ, попередника КДБ. Кук пішов у підпілля ще з початком війни у 1939-му, і, можливо, саме тому описи його у радянських органів були дуже неточними: «Середнього зросту (160-165), за іншими даними – низькорослий. Середньої статури, не кремезний (за іншими даними – кремезної статури). Колір очей – світло-коричневий, за іншими даними – блакитний». «Шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити: перед війною українці були найбільшим народом в Європі без власної держави», – пише Ґергард Ґнаук. При цьому доля українців як в Радянському Союзі, так і в Польщі була тяжкою – в одній державі вони потерпали від сталінського терору та спланованого голоду, а в іншій – від польського націоналізму. Проти цього виступила ОУН під проводом Степана Бандери та вдалася до терору. Кук ще в юнацькі роки став членом організації. У 1934 році бойова група ОУН вбила польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Керуючись гаслом «ворог мого ворога – мій друг», українські націоналісти підтримували тісні контакти з німецькими політиками. Рейхсвер до приходу Гітлера таємно підтримував українські групи фінансово та вишколом. Таким був світ, в якому зростав Василь Кук, зауважує автор статті. Він народився у 1913 році на території тодішньої Австро-Угорської імперії. А коли ходив до гімназії, то вона вже належала до Польщі. У 15 років Василь Кук поширював листівки та переховував зброю, а коли став повнолітнім, то його засудили до двох років ув‘язнення. Відбувши покарання, Василь Кук пішов у підпілля. Як і його соратники, у світовій війні, що насувалася, він бачив знак надії – здавалося, наближається створення власної держави. У 1941 році українці постали перед вибором: боротися зі Сталіним проти німців чи з Гітлером проти совітів. Надія створити при наступі німців на Радянський Союз власну державу швидко зникла. Бандеру заарештували і ув‘язнили в концтаборі Заксенгаузен, згодом затримали також і Кука, але йому вдалося втекти. Поступово ставало зрозуміло, що на сході Європи гору бере Червона Армія. І тоді перед українцями знову постала стара дилема: з ким проти кого? Наприкінці 1942-го активісти ОУН почали формувати справжнє військо – Українську повстанську армію (УПА), яка невдовзі налічувала десятки тисяч бійців. Вони зверталися до червоноармійців з наступними словами у листівках: «Побийте німецького нелюда Гітлера, а тоді ми разом з усім народом повернемо проти людожера в Кремлі – Сталіна і його банди! Брати, переходьте цілими підрозділами на бік національної повстанської армії!». Але ці сподівання виявилися ілюзіями, зауважує Ґергард Ґнаук . Згодом підрозділи НКВС отримали завдання ліквідувати УПА. Найбільша битва проти радянських військ відбулася у 1944 біля села Гурби. Співвідношення сил було 5 тисяч проти 30 тисяч. Кожна зі сторін стверджує про значні втрати іншої, частині повстанців вдалося вийти з оточення. Партизани могли утримувати під контролем значні території і опиралися на місцеве населення, яке більш-менш добровільно їх забезпечувало продовольством. Повстанці вбачали у совітах окупаційну силу і здійснювали численні напади. Вражають дані радянських органів, які ще донедавна були таємними: у перші два роки після захоплення Західної України, було вбито 11 725 радянських службовців, агентів та колабораціоністів, 2 401 зник безвісти. Влада теж жорстоко діяла проти повстанців, а також проти цілих сіл, яких підозрювали у симпатіях до партизанів: жінок гвалтували, тіла повстанців виставляли на-показ. За даними знову ж таки радянських джерел, у підсумку кількість загиблих серед українців була у декілька разів більшою, ніж втрати представників органів влади. До цього потрібно додати ще 600 тисяч заарештованих і депортованих до Сибіру українців. Але ситуація, на думку Москви, була незадовільною, а тому Сталін на декілька місяців навіть усунув з посади керівника компартії в Україні Микиту Хрущова. На початку 1947 року органи безпеки оцінювали кількість бійців УПА у 4 456. Той рік став переломним, зауважує Ґергард Ґнаук, рух опору зазнав чималих втрат. Нова влада просувала колективізацію селянських господарств, що погіршило ситуацію із забезпеченням повстанців продовольством. Греко-католицька церква (УГКЦ), яка нараховувала 4,5 млн вірян та підпорядковувалася Папі, була ліквідована, а її храми – передані Російській православній церкві. УГКЦ була під забороною аж до 1989 року. У 1950 році, коли Василя Кука обрали провідником ОУН та командувачем УПА, він написав програму, в якій засуджував «більшовицький соціалізм, а також капіталізм». При цьому він сподівався на партизанів у інших країнах. Зокрема, в Польщі проти нового режиму боролися українці, які там проживали. Комуністична влада відповіла на це «етнічною чисткою» прикордонної території і висланням 150 тисяч українців у Померанію та Східну Прусію. Причини боротися проти нової диктатури були також і в поляків – кількість партизанів у Польщі в 1948 році оцінювали в 13 000 бійців. Остання велика операція, під час якої групу партизанів змусили скласти зброю, відбулася в лісах на північ від Варшави 5 липня 1953 року. Того ж року було заарештовано останнього командира руху опору в Литві, Йонаса Жемайтіса. У непокірливій Литві боротьба з новою владою забрала життя 20 000 партизанів, ще по 2 000 загинули у Латвії та Естонії. Часто перемогу каральним органам забезпечувало засилання агентів. У 1954-му, після 17 років у підпіллі, Василь Кук разом з дружиною був схоплений у криївці гаданими «товаришами». Після цього були шість років ув‘язнення. Згодом Василь Кук отримав змогу працювати істориком у Києві, де і помер у 2007 році. Іншим учасникам опору випала ще тяжча доля: другу половину свого життя багато партизанів провели головно у таборах ГУЛАГу. Найдовше – командир УПА Мирослав Симчич: майже безперервно з 1949 по 1985 рік він провів в ув‘язненні. Сьогодні, у віці 88 років, він проживає в Галичині. «Сьогодні на честь антирадянських борців зводять пам‘ятники. Їхніх противників – агентів МДБ і КДБ – теж не забули: на багатьох кладовищах в Україні вони спочивають у перших рядах поряд з червоноармійцями. Надгробні плити однакові і лише зазначені роки смерті виказують, що померли вони за іншу мету», – пише Гергард Гнаук.

Оригiналматерiалу:http://www.welt.de/print/die_welt/kultur/article13352752/Kriegsen…

Друзі, на передодні «вєлікай пабєди» і після її «свя*ткування», все частіше зтикався з коментарями типу: «і зачєм сталін прісаєдєніл ету галічіну», «галічіна ета нє украіна», «фошісти-галіцаі».

 

   Перше. Хотілось би визначитись, що таким чином «блеснуть інтілєктам» можуть лише лише яничари з комплексом меншовартості. Україна є спадкоємицею УНР, а не окупаційної УРСР.  Територію ж УНР можна побачити на мапіhttp://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_Народна_Республіка

 

Виникає питання, що джугашвіля «прісаєдєніл»???

 

   Друге. Дивлячись на себе холуї та яничари не можуть збагнути, що є українцями, на даний момент, волелюбні галичани є більше ніж вони самі. Це скавінчання породжує ніщо інше, як комплекс меншовартості.

 

   Третє. Події у Львові лишній раз продемонстрували, хто є хто. «Галіцаї» нікуди не їхали, а в себе вдома відстоювали свою честь. А що маємо? Грунт фашистської істерії для лохтората «на данбасє».

   

    Я виклав загальновідомі речі, та над цим лишній раз ВАРТО ЗАДУМАТИСЬ.

Провокация удалась и уже пожинает свои плоды.

Світла пам'ять всім українським воїнам, що боролися в роки другої світової по всі сторони баррикад - і в складі Вермахту, і в складі Червоної армії. і в складі УПА, а також всім загиблим українським мирним мешканцям, що загинули від рук коричневої або червоної чуми. Всім живим ветеранам здоров'я та довголіття!

Це не просто ЦИРК НА ДРОТІ! ЦЕ ЩЕ СМІШНІШЕ!!!
Верховна Рада прийняла закон про вивішування на День Перемоги червоних прапорів поруч з державними. За прийняття закону проголосували 260 народних депутатів.
Нагадаємо, що група депутатів на чолі з комуністом Петром Цибенком зареєструвала у Верховній Раді законопроект "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років", згідно з яким дев'ятого травня, в День Перемоги, на будинках органів влади та інших установ по всій Україні з'явитися червоні прапори СРСР.
Всі до останнього дня жили в очікуванні, коли ж той Закон підпише ПРЄЗІДЄНТ!
А він всіх НАЛОХАВ!!!

З офіційного сайту президента о 23.00 ………………Як бачимо, ніякого червоного прапора, ніякого закону!





Не знайдено жодного закону про червоні прапори.

09.05.2011рік________Зараз 15 год 25 хв

ПАРАД і святковий концерт ЗАКІНЧИЛИСЬ! Офіційний сайт Президента досі не розмістив інформацію щодо законності використання червоної символіки ЗЛОЧИННОГО КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ!

ТРОШКИ ПОЗИТИВУ:

Декомунізація триває: у Чернігові повалили ідол Леніну

У ніч з п'ятниці на суботу в Чернігові невідомими патріотами було знищено ідол Лєніну.

Подія сталася в мікрорайоні Чернігова «Шерстянка». При цьому на постаменті замість слова «Ленін» фарбою написали «Янукович».

Останні роки капище Леніну неодноразово було об'єктом націозахисних дій невідомих патріотів.

с

Вот тут развелось сейчас много историков – мастурбаторов, которые начали «антигалицкую истерию». Типа Галичина это не Украина, чуть ли не поляки и т.д. и т.п. Хватит врать, господа (хотя вы скорее «таварищи»). 

Галичане это исторические русичи и украинцы. Галицко – Волынское княжество было единственным законным правопреемником Киева, в отличии от Владимиро-Суздальских сепаратистов. Основатель Галицко-Волынского княжества Роман Мстиславович был сыном Мстислава Изяславовича, сына князя Киевского Изяслава Мстиславовича, который защищал Киев от набегов лже-князя Юрия Долгорукого, который вел себя в Киеве не как князь, а как иноземный завоеватель. Именно князья Владимиро-Суздальские, в особе Юрия Боголюбского начали позорную практику разграбления киевских земель. В 1204 году Роман Мстиславович закрепил правопреемственность Галицко-Волынского княжества став одновременно Князем Киевским.

После монгольского нашествия политическая столица Руси переместилась в Галич, причем князь Данило Галицкий присоединил Киев к Галицко- Волынскому княжеству. Духовная столица Руси осталась в Киеве, где и есть по сей день.

Именно князь Данило Галицкий был центром антиордынского сопротивления. Мир признал Данила Галицкого единственным законным правителем Руси, что было потверждено коронацией Данила Галицкого в титуле Короля всея Руси. Данило Галицкий поднял восстание против монголов, но был предан своими западными союзниками и вынужден был капитулировать 1259 году.

В 1349 году Галичина была анексирована Польским королем Казимиром ІІІ.

Но это не значит, что галичане не боролись с окупантами. В 1490 – 1492 произошло крупное антипольское восстание под руководством народных предводителей Мухи и Борули. С 16 ст. набирает обороти опришковское движение, которое своего апогея достигло в 17 ст. под руководством Олексы Довбуша.

Во время Хмельниччины Богдан Хмельницкий совершил два похода в Галиччину, которую считал частью Руси, правда взять Львов ему не удалось.

Из-за первого раздела Польши (1772 год) Галичина попала в состав Австро – Венгерской империи. Лояльное законодательство Габсбургской империи позволило еще больше развиться украинскому (или как его тогда называли русинскому) движению. Во Львове была создана литературное общество «Руська трійця». Девизом общества были слова Шашкевича «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Во Львове началось издание украиноязычного альманаха «Русалка Дністровая». 2 мая 1848 года во Львове была создана первая украинская политическая организация «Головна Руська Рада», которая провозгласила о единстве всего украинского народа.

Со второй половины 19 ст. в Галичине начинают образовываться многочисленные украинские национально-культурные организации: общество «Просвіта», «Літературне товариство ім. Т.Шевченка», спортивные организации «Січ», «Сокіл» и другие.

И хватит врать, что впервые Галичину к Украине присоединил Сталин. Напомню, что Галичина воссоединилась с Великой Украиной 22 января 1919 года, когда законное правительсвто Украинской Народной Республики подписало «Акт Злуки» с правительством Западно-Украинской Народной Республикой. И лишь окупанты - советские с одной стороны, польские с другой разорвали единый народ по разным государствам. А теперь таварищи коммунисты кричат, чтоб им галичане в ножки кланялись, что присоединили. Не надо было Ленину и Ко пхнуть свою морду в Украину!

И возникает вопрос по чью дудку пляшут те, кто с подачи украинофоба Табачника начал «антигалицкую истерию»? Столько грязи в адресс жителей Восточной Украины, как этих коммунистов и прочих недалеких людей в адреса галичан, я от галичан не слышал. Только может какие то недоразвитые политики. И то, та кто кричала огородить жителей Донбасса колючей проволкой, была не галичанка, а моя землячка из Днепропетровска (хай їй грець) Юлия Тимошенко.

И вы тут изголяетесь, что де «галичане – поляки», только любви к Польше я в галичанах не заметил, зато у вас, «истинных патриотов Украины» нет да проскакивает трепетное отношение к России и призывы к воссоединению с «братским народом», которые можно расценить как посягание на территориальную целостность Украины, чего у галичан не заметно в отношении Польши.

Хватит делить Украину! Мы все украинцы - и галичане, и буковинцы, и надднепряне, и жители Донбасса. Займитесь лучше чем то полезным, чем выносить мозг людям вашей брехней и анигосударственной истерией. 

Шановне товариство!
Наближається ДАТА закарбована кров’ю на тілі України. Хтось намагається перетворити ЦЕ на свято!
А чи свято «це» для кожного свідомого Українця? Мільйони родин і досі не знають де поховані їхні діди і прадіди. Не всі воїни тієї війни гідно пом’януті. Не всі Ветерани гідно пошановані. Одним повага і нагороди, іншим спогади і пожиттєва боротьба за ВІЛЬНУ І НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНУ!!!
Двоє ОКУПАНТІВ, з 39-ого----найліпших друзів ( братів-близнюків), а з 41-ого --- запеклих ворогів, з’ясовували свої бруднісправи ціною десятків мільйонів життів звичайних хороших людей.Пропагандистські жорна протягували і на мотлох обертали самоідентифікацію особистості, перетворюючи людей на рабів, рабів – на гарматне м'ясо… Окрім тих, з ким намагаються воювати і досі, кого не залякали, не знищили, не зітерли із пам’яті нації!
Співтовариство «ВАРТА» пропонує всім учасникам, друзям та просто небайдужим долучитися до АКЦІЇ «Вічна пам'ять загиблим 1939-1945», тимчасово змінивши аватарку відповідно до тематики акції. Кілька варіантів аватарок Ви можете обрати собі з наведених нижче (з автором аватарок Perovdupu узгоджено):








Якщо хтось має свої креативні ідеї стосовно аватарок, пишіть у чат або в коментарях.

mon_ami  пропонує свої варіанти за посиланням  http://photo.i.ua/user/2357454/253310/

А наш друг Лібертад запропонував такий варіант:



Ще один чудовий варіант від друже bober:



Ще одну, дуже симпатичну, запропонував наш друг keeper: