Далі мовою оригінала

Около 40 самовыдвиженцев написали заявление о вступлении во фракцию Партии регионов, сообщил Михаил Чечетов в интервью украинским журналистам.

"Почти 40 самовыдвиженцев написали заявление о вступлении в нашу фракцию. В связи с этим в новой Верховной Раде нас будет единоличное большинство. Законы будут приниматься быстро и слажено", - сказал Чечетов.

По словам депутата, самовыдвиженцы написали заявления добровольно.

http://www.profinews.com.ua/get.php/43810/40-samovyidvizhentsev-pokazali-istinnoe-litso-vstupiv-v-partiyu-regionov

Атрошенко Владислав Анатолійович

Балога Павло Іванович

Безбах Яків Якович

Бондар Віктор Васильович

Буряк Сергій Васильович

Волков Олександр Михайлович

Герега Олександр Володимирович

Гриневецький Сергій Рафаїлович

Дерев’янко Юрій Богданович

Домбровський Олександр Георгійович

Дубневич Ярослав Васильович

Єремеєв Ігор Миронович

Жванія Давид Важаєвич

Жеваго Костянтин Валентинович

Жеребнюк Віктор Миколайович

Зубик Володимир Володимирович

Івахів Степан Петрович

Калетник Оксана Миколаївна

Калетнік Григорій Миколайович

Кіссе Антон Іванович

Кулініч Олег Іванович

Куровський Іван Іванович

Лабазюк Сергій Петрович

Лабунська Анжеліка Вікторівна

Литвин Володимир Михайлович

Марков Ігор Олегович

Мартиняк Сергій Васильович

Мельниченко Володимир Володимирович

Миримський Лев Юлійович

Молоток Ігор Федорович

Мошенський Валерій Захарович

Негой Федір Федорович

Ничипоренко Валентин Миколайович

Пилипенко Володимир Пилипович

Пономарьов Олександр Сергійович

Рибаков Ігор Олександрович

Рудьковський Микола Миколайович

Струк Володимир Олексійович

Тимошенко Віктор Анатолійович

Чудновський Віталій Олегович

Шаповалов Юрій Анатолійович

http://news.eizvestia.com/news_politics/full/spisok-samovydvizhencev-napisavshih-zayavleniya-o-vstuplenii-vo-frakciyu-pr

Читать полностью на http://news.eizvestia.com/news_politics/full/spisok-samovydvizhencev-napisavshih-zayavleniya-o-vstuplenii-vo-frakciyu-pr

"Свободівець" висунув оригінальну ідею, як унеможливити кнопкодавство і зіпсути кар'єру Чечетову

Всеукраїнське об'єднання "Свобода" пропонує розсадити депутатів 7-го скликання в залі пленарних засідань Верховної Ради в шаховому порядку, пишуть Українські новини.

Про це під час круглого столу "Яким буде більшість у парламенті і хто стане спікером" сказав новообраний депутат від партії "Свобода" Ігор Мірошниченко.

"Ми пропонували вже і продовжуємо пропонувати розсадити депутатів Ради за шаховим принципом для того, щоб уникнути масового голосування трохи не картками, яке відбувається зараз", - сказав він.

Зі слів Мірошниченка, такі дії можуть стати ефективними заходами проти порушення депутатами Конституції та передачі своїх карток для голосування.

Політик нагадав, що забезпечення особистого голосування депутатів у Раді є одним із заснованих принципів передвиборної програми "Свободи" і всіх опозиційних партій, що пройшли в парламент.

Водночас Мірошниченко заявив, що депутати від "Свободи" готові навіть сидіти поруч із депутатами від Комуністичної партії, якщо такі заходи допоможуть уникнути порушень.

На сьогодні депутати розташовуються в залі засідань парламенту за партійним принципом.

(с)

Ответ на статью А.Скобова "Большая разница". "Демократические" "Грани", охотно предоставляющие трибуну подобным деятелям, мой ответ публиковать отказались. В итоге он опубликован на сайте АПН.

Вновь и вновь левые вбрасывают нам свой любимый тезис о том, что коммунизм якобы нельзя отождествлять с нацизмом. Причем не только классические, ортодоксальные левые, отрицающие коммунистические преступления по принципу "во-первых, никаких репрессий не было, а во-вторых, репрессировали тех, кому так и надо" - тут, что называется, случай клинический, и темы для дискуссии нет как таковой - но и "цивилизованные", "современные" левые, которые, скрепя сердце, красный террор, ГУЛАГ и все прочее признают, но заявляют, что это всего лишь плохая практика, которая исказила хорошую теорию. Если суммировать их позицию, по сути она звучит так: "Да, Ленин был плохой, Сталин был плохой, Мао был плохой, Пол Пот был плохой, Ким Ир Сэн был плохой, Чаушеску был плохой, Хоннекер был плохой (ну и прочие восточно-европейские коммунистические режимы тоже), Ким Чен Ир плохой, Кастро плохой - но это же не значит, что коммунизм плох как идея!" Заметим, кстати, что несостоятельность такой позиции очевидна не только с точки зрения элементарной логики и здравого смысла, но и с точки зрения их же собственного марксистского учения, утверждающего, что практика - единственный критерий проверки теории. Впрочем, встречаются и такие, которые признают, что на практике ничего хорошего не просто не получилось, а и не могло получиться - но идея-то, идея все равно хорошая! Пусть утопичная, но хорошая! И в этом, по их мнению, принципиальное отличие от фашизма/нацизма, который был плох не только на практике, но и в теории. Но так ли это?

На самом деле едва ли во всей человеческой истории сыщется более чудовищная и гибельная идея, чем идея коммунистическая. В основе коммунизма лежит идея равенства и коллективизма, подавление личности обществом (и неважно даже, насильственное это подавление или добровольное). Но не то что на уровне социальных, а даже на уровне физических законов равенство - это смерть (недаром ее называют великим уравнителем). Торжество энтропии, выравнивание потенциалов, прекращение всех процессов. Именно неравенство (разность потенциалов) - основа любого движения, любой жизни, не говоря уже о прогрессе. Более того, прогресс цивилизации есть прогресс индивидуализма, ее магистральный вектор и цель - максимизация свободы личности. Коммунизм же низводит личность до уровня муравья в муравейнике. Таким образом, он в основе своей направлен против магистрального вектора развития цивилизации и именно поэтому может насаждаться и удерживаться лишь большой кровью и большой ложью - что и подтверждают все без исключения коммунистические режимы. Соответственно, и по количеству жертв коммунизм не знает себе равных, оставляя далеко позади и нацизм, и теократии, и, тем более, тиранов древности. Так что чудовищость коммунистической практики - не "извращение недостойными исполнителями", а прямое следствие чудовищности теории.

Все это, разумеется, не отменяет тех фактов, что среди теоретиков коммунизма и их последователей были и есть люди, искренне верящие, что несут добро и строят светлое будущее; что у идеи "отобрать и поделить" всегда найдутся сторонники; что отнюдь не всякое неравенство есть благо, и вообще среди противников коммунизма далеко не все ангелы. Но верно и обратное - никакие реальные пороки других политических систем и отдельных личностей, на которые так любит указывать левая пропаганда, не отменяют системной порочности самого коммунизма.

Ну а каковы все же те красивые лозунги и декларируемые пропагандой цели, благодаря которым коммунистические (и шире - вообще левые) идеи обрели так много сторонников? Покончить с несправедливостью и нуждой; создать нового, лучшего человека; построить светлое будущее и жить в нем без войн и раздоров, единой семьей братских народов.

Те же самые лозунги и цели были и у фашистов.

Людям, воспитанным на советской (а теперь уже неосоветской путинской) пропаганде, до сих пор кажется, что СССР стремился к свету и свободе - хотя бы на словах - а вот фашистские страны, в первую очередь - нацистская Германия, это такой фэнтезийный Мордор, царство Тьмы, зла и смерти. Даже и стишки соответствующие сочинялись:
Как два различных полюса,
Во всем враждебны мы:
За свет и мир мы боремся,
Они - за царство тьмы.
На самом деле абсурдность подобных пропагандистских клише очевидна. Оставим мордоры на совести авторов фэнтези - впрочем, тамошние орки в реальном мире не встречаются, и достоверно судить об их психологии мы не можем; люди же в массе своей попросту не пойдут за теми, кто призывает их бороться за тьму, войну и рабство. И действительно, фашизм с точки зрения его парадно-пропагандистского фасада был ничуть не менее (возможно - даже и более) светлым, радостным и красивым, чем его советский аналог.

Да, именно аналог. Не будем забывать, что фашизм, который ныне считают ультраправой идеологией, зародился в недрах левого движения. Что Муссолини был социалистом, а НСДАП - это Национал-социалистическая рабочая партия Германии. Сходство между советским и фашистским режимами было чрезвычайно велико, и не только по части концлагерей и склонности к захвату чужих территорий; лозунги, песни, стилистика - все это совпадало порой до мельчайших деталей. Недаром советская цензура не хотела пропускать фильм М.Ромма "Обыкновенный фашизм", а в советской печати долгое время нельзя было увидеть цветных фотографий Третьего Райха, по которым стало бы ясно, что цвет нацистского знамени - тоже красный... В интернете уже получило достаточную известность - и вызвало совершенно предсказуемую ярость совкофилов - мое стихотворение "Держава"; читающие его впервые вплоть до последней строки уверены, что речь в нем о Советском Союзе, в то время как оно написано по мотивам песен Третьего Райха и содержит цитаты из них. Иллюстрацией к нему служит шикарная подборка плакатов обоих режимов. А его аудиоверсия предваряется музыкой, в которой любой, кто жил в СССР, опознает "Смело, товарищи, в ногу" - в конце же оказывается, что это нацистская песня "Brder in Zechen und Gruben".

Остановимся на этих двух песнях чуть подробнее. Это не единственный случай, когда имеются большевистская и нацистская песня на одну мелодию (вопрос "кто у кого спер" в разных случаях решается по-разному и до сих пор служит темой споров), но здесь особенно любопытно сравнить тексты. Обе песни написаны еще до победы соответствующих режимов, так что исторический контекст сходен. Итак, цитаты (германские приводятся в подстрочном переводе): "Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой, 'Братский союз и свобода' - вот наш девиз боевой!" "Братья в цехах и на шахтах, братья за плугом, из фабрик и изб следует колонна наших знамен." "Долго в цепях нас держали" "Разбей свои оковы вдребезги!" "В царство свободы дорогу грудью проложим себе!" "Однажды мы станем свободными. Трудящаяся Германия, пробудись!" "Час искупленья пробил!" "Однажды придет день мести!" "Всё, чем держатся их троны - дело рабочей руки" "Его не подкупит золото, которое катится от еврейских тронов" "С верой святой в наше дело, дружно сомкнувши ряды, в битву мы выступим смело с игом проклятой нужды", "Мы преданы Гитлеру, верны до смерти. Гитлер выведет нас однажды из этой нужды!" "Свергнем могучей рукою гнет роковой навсегда и водрузим над землею красное знамя труда!" "Мы хотим зарабатывать честно, усердно трудящейся рукой. Пусть развевается знамя, чтобы его видели наши враги, мы всегда будем побеждать, когда мы - вместе!"

Как говорится, найдите десять отличий. Не получится. Найдете только два: в коммунистическом варианте нет фамилии вождя (но это потому, что песня написана слишком рано, когда коммунистический вождь еще не определился - позже большевики по части славословий в адрес Ленина и Сталина далеко переплюнут нацистов, в чьих песнях Гитлер поминается не так уж часто), а в нацистском перед упомянутыми в столь же негативном контексте тронами стоит слово "еврейские".

В этом, собственно, и разница. Коммунисты мечтали уничтожить всех "эксплуататоров", нацисты - только еврейских. О да, разумеется - впоследствии в лагеря смерти евреев гнали уже без различия в их классовой принадлежности. Но и коммунистический террор отнюдь не ограничился "помещиками и капиталистами"! Впрочем, мы сейчас не о кровавой практике, а о "светлой теории". Так вот с этой точки зрения, если коммунизм был кровожаден изначально (оно и понятно - когда планируешь мировую революцию, изгонять врагов некуда, только уничтожать), то нацисты не только никогда не призывали к уничтожению евреев (а только к их изгнанию), но действительно поначалу не имели такой цели! И лишь после того, как сперва западные демократии, а потом СССР отказались принимать еврейских беженцев, нацистские лидеры стали склоняться в пользу "окончательного решения". Которое, заметим, держалось в тайне от народа Германии; несмотря на то, что антисемитизм был государственной политикой, массовых митингов в оправдание террора там не проводили, а вот в СССР митинги с требованиями "расстреливать как бешеных собак" шли вовсю. Т.е. кровавая изнанка была схожа, но "светлый фасад" у нацистов был все же почище.

Левые возражают, что при нацизме, если ты еврей, дорога одна - в газовую камеру, а при коммунизме у представителей "враждебных классов" был шанс "перевоспитаться". На самом деле, как мы знаем, клеймо "неправильного" социального происхождения было в СССР столь же несмываемо, как и национальность, а семейная связь с "врагом народа" сама по себе рассматривалась, как преступление. (У нацистов новые браки "арийцев" с евреями были запрещены, но те, что были заключены ранее, не только оставались в силе, но и спасали состоящих в них евреев от репрессий. В 1943 году нацисты "спохватились" и начали таких евреев арестовывать. Супруги арестованных вышли на митинг протеста в Берлине. В результате арестованных... отпустили! Можете ли вы представить себе при товарище Сталине демонстрацию жен "врагов народа" в Москве, и тем более такой ее результат? Даже при "либеральном" Хрущеве новочеркасских рабочих расстреливали за куда меньшее!)

Если же мы вспомним, что германский нацизм - это лишь частный случай фашизма, ситуация становится еще интересней. Симметрия нарушается, но отнюдь не в пользу коммунизма! Итальянские фашисты (собственно, родоначальники самого понятия), а также и испанские, евреев, наоборот, спасали. Собственно же политические (т.е. не национальные) репрессии, тем более - направленные против своих же граждан, у фашистов были на порядки скромнее, чем у коммунистов: счет жертв шел на тысячи, а не на миллионы. Причем, как правило, это были реальные враги режима, нередко ведшие против него вооруженную борьбу, а не невиновные, схваченные в исполнение плана по репрессиям (если кто не в курсе, в плановом советском хозяйстве и это тоже планировалось, и исполнители, как и в других сферах, боролись за перевыполнение). Заметим, кстати, что коммунистами репрессии по национальному признаку также практиковались, и даже если, вопреки веским аргументам, не считать Голодомор (по масштабам сопоставимый с Холокостом) антиукраинским геноцидом, все равно счет репрессированных именно за принадлежность к "неблагонадежным" народам, начиная с геноцида казачества и кончая варварскими депортациями 1940-х, идет, по самым скромным оценкам, на многие сотни тысяч - это в придачу к остальным репрессиям. Ах, это все искажения "светлой идеи" ? А как насчет ленинского тезиса "пусть погибнет 90% русских, лишь бы 10 дожили до мировой революции"? А термин, которым Маркс обзывал восточноевропейцев - Vlkerabfall, "народы-отбросы"?

Как видели фашисты свое "светлое будущее"? В отличие от коммунистов, с самого начала мечтавших о мировом господстве и "всемирной республике Советов", их планы были скромнее - они всего лишь хотели создать "новую Европу". Фактически это была вторая (после Наполеона) попытка создать некий Европейский союз (сейчас на наших глазах реализуется третья, ненасильственная). Причем речь вовсе не шла о том, что в этой Европе представители германской нации будут господами, а все остальные - рабами; в число стран Оси входили многие самостоятельные государства, в том числе славянские, такие, как Болгария, Словакия или Хорватия, а понятие "истинных арийцев" трактовалось скорее в политическом, чем в антропологическом смысле: "арийцами" считались даже союзные Германии японцы. Да, вероятно, Германия играла бы в этом союзе роль гегемона - но чем это хуже коммунистической гегемонии пролетариата? И в самой Германии проживали и пользовались всеми правами представители разных национальностей - достаточно поглядеть на списки кавалеров германских наград того периода, чтобы увидеть немало и чешских, и польских, и русских фамилий.

Хотя фашисты и начинали с социалистических лозунгов, экономика при них осталась не в пример свободнее, чем при коммунистах - с соответствующим куда лучшим результатом. Не была она и тотально милитаризованной. Ничего подобного Голодомору фашисты не устраивали даже на оккупированных территориях, не говоря уже о своей собственной. "Но они использовали принудительный труд заключенных и иностранцев, вывезенных с оккупированных земель!" Да, как и коммунисты. Причем по концлагерям тут можно признать примерное равенство, а вот жизнь остарбайтеров, работавших на германских хозяев, оказалась в среднем настолько лучше рабства в родных колхозах, что из четырех миллионов лишь 15% из них захотели вернуться в СССР добровольно.

И совсем уж смехотворно звучит аргумент, что-де фашизм пришлось свергать силой оружия, а коммунизм "ушел сам", мирно уступив демократии. Что было бы с публицистом, который предложил бы "мирно уйти" Сталину или даже Хрущеву (вспомним и Новочеркасск, и Венгрию), и представить страшно. Собственно, и Горбачев никуда "мирно уходить" не собирался, а его соратники, устроившие ГКЧП, и подавно - вот только советский коммунизм к этому времени сгнил настолько, что из попытки силового сопротивления ничего не вышло. Вполне возможно, что и в Третьем Райхе, доживи он до 1991 года, произошло бы то же самое. Помним мы и "мирный" уход Чаушеску. У остальных восточноевропейских коммунистических лидеров хватило ума понять, что помощи советскими танками не будет, и значит, лучше не злить народ. А вот китайский коммунизм устроил своим "несогласным" Тяньаньмынь и никуда уходить не собирается. Кубинский, кстати, тоже, не говоря уже о северокорейском.

В свою очередь, режимы фашистского типа как раз доказали свою способность мирно уступать демократии. Это произошло в Испании после смерти Франко, а в Чили - так и вовсе при жизни Пиночета. На этом фоне, кстати, особенно мерзко выглядит та травля, которой генерала подвергли левые, и их нынешние сожаления по поводу того, что его так и не удалось осудить. Пиночет - одна из достойнейших политических фигур в мрачной истории ХХ века, человек, который действительно спас свою страну от катастрофы и, сделав дело, честно отдал власть; если кем-то восхищаться, то им, а не кровавым упырем Че Геварой, не способным ни к какой конструктивной деятельности (вспомним - он даже не смог быть министром при Кастро) и умевшим и желавшим лишь одно - убивать.

Все вышесказанное, конечно, не означает, что фашизм, и в особенности германский нацизм, не был диктатурой и не творил преступлений. Но если и говорить о том, что его нельзя приравнивать к коммунизму, то лишь в одном смысле: коммунизм был еще хуже. И по идеям, и по их реализации, включая охват и количество жертв (военные потери СССР также на совести, в первую очередь, советского командования с его манерой воевать по принципу "бабы новых нарожают"). Но в грубом приближении можно сказать, что два тоталитарных режима стоили друг друга. И в этом плане хочу закончить сравнение развернутой цитатой из Виктора Суворова - она стоит того, чтобы привести ее целиком:

"У Гитлера красный флаг.

И у Сталина красный флаг.

Гитлер правил от имени рабочего класса, партия Гитлера называлась рабочей.

Сталин тоже правил от имени рабочего класса, его система власти официально именовалась диктатурой пролетариата.

Гитлер ненавидел демократию и боролся с ней.

Сталин ненавидел демократию и боролся с ней.

Гитлер строил социализм.

И Сталин строил социализм.

Гитлер считал свой путь к социализму единственно верным, а все остальные пути извращением.

И Сталин считал свой путь к социализму единственно верным, а все остальные пути отклонением от генеральной линии.

Соратников по партии, которые отклонялись от правильного пути, таких как Рем и его окружение, Гитлер беспощадно уничтожал.

Сталин тоже беспощадно уничтожал всех, кто отклонялся от правильного пути.

У Гитлера четырёхлетний план.

У Сталина – пятилетние.

У Гитлера одна партия у власти, остальные в тюрьме.

И у Сталина одна партия у власти, остальные в тюрьме.

У Гитлера партия стояла над государством, страной управляли партийные вожди.

И у Сталина партия стояла над государством, страной управляли партийные вожди.

У Гитлера съезды партии были превращены в грандиозные представления.

И у Сталина – тоже.

Главные праздники в империи Сталина – 1 мая, 7 – 8 ноября.

В империи Гитлера – 1 мая, 8 – 9 ноября.

У Гитлера – Гитлерюгенд, молодые гитлеровцы.

У Сталина – Комсомол, молодые сталинцы.

Сталина официально называли фюрером, а Гитлера – вождём. Простите, Сталина – вождём, а Гитлера – фюрером. В переводе это то же самое.

Гитлер любил грандиозные сооружения. Он заложил в Берлине самое большое здание мира – Дом собраний. Купол здания – 250 м в диаметре. Главный зал должен был вмещать 150 – 180 тысяч человек.

И Сталин любил грандиозные сооружения. Он заложил в Москве самое большое здание мира – Дворец Советов. Главный зал у Сталина был меньше, зато всё сооружение было гораздо выше. Здание высотой 400 метров было как бы постаментом, над которым возвышалась стометровая статуя Ленина. Общая высота сооружения – 500 м. Работы над проектами Дома собраний в Берлине и Дворца Советов в Москве велись одновременно.

Гитлер планировал снести Берлин и на его месте построить новый город из циклопических сооружений.

Сталин планировал снести Москву и на её месте построить новый город из циклопических сооружений.

Для Германии Гитлер был человеком со стороны. Он родился в Австрии и почти до самого момента прихода к власти не обладал германским гражданством.

Сталин для России был человеком со стороны. Он не был ни русским, ни даже славянином.

Иногда, очень редко, Сталин приглашал иностранных гостей в свою кремлёвскую квартиру, и те были потрясены скромностью обстановки: простой стол, шкаф, железная кровать, солдатское одеяло.

Гитлер приказал поместить в прессе фотографию своего жилища. Мир был потрясён скромностью обстановки: простой стол, шкаф, железная кровать, солдатское одеяло. Только у Сталина на сером одеяле чёрные полосочки, а у Гитлера – белые.

Между тем в уединённых местах среди сказочной природы Сталин возводил уютные и хорошо защищённые резиденции-крепости, которые никак не напоминали келью отшельника.

И Гитлер в уединённых местах среди сказочной природы возводил неприступные резиденции-крепости, не жалел на них ни гранита, ни мрамора. Эти резиденции никак не напоминали келью отшельника.

Любимая женщина Гитлера, Гели Раубал, была на 19 лет моложе его.

Любимая женщина Сталина, Надежда Аллилуева, была на 22 года моложе его.

Гели Раубал покончила жизнь самоубийством.

Надежда Аллилуева – тоже.

Гели Раубал застрелилась из гитлеровского пистолета.

Надежда Аллилуева – из сталинского.

Обстоятельства смерти Гели Раубал загадочны. Существует версия, что её убил Гитлер.

Обстоятельства смерти Надежды Аллилуевой загадочны. Существует версия, что её убил Сталин.

Гитлер говорил одно, а делал другое. Как и Сталин.

Гитлер начал своё правление под лозунгом «Германия хочет мира». Затем он захватил половину Европы.

Сталин боролся за «коллективную безопасность» в Европе, не жалел на это ни сил, ни средств. После этого он захватил половину Европы.

У Гитлера – Гестапо.

У Сталина – НКВД.

У Гитлера – Освенцим, Бухенвальд, Дахау. У Сталина – ГУЛАГ.

У Гитлера – Бабий Яр. У Сталина – Катынь.

Гитлер истреблял людей миллионами. И Сталин – миллионами.

Гитлер не обвешивал себя орденами, и Сталин не обвешивал.

Гитлер ходил в полувоенной форме без знаков различия.

И Сталин – в полувоенной форме без знаков различия. Возразят, что потом Сталина потянуло на воинские звания, на маршальские лампасы и золотые эполеты. Это так. Но Сталин присвоил себе звание маршала в 1943 году после победы под Сталинградом, когда стало окончательно ясно, что Гитлер войну проиграл. В момент присвоения звания маршала Сталину было 63 года. Маршальскую форму он надел впервые во время Тегеранской конференции, когда встречался с Рузвельтом и Черчиллем. Мы не можем в данном вопросе сравнивать Гитлера и Сталина просто потому, что Гитлер не дожил ни до такого возраста, ни до таких встреч, ни до таких побед.

А в остальном всё совпадает. Сталин без бороды, но со знаменитыми усами. Гитлер без бороды, но со знаменитыми усами.

В чём же разница?

Разница в форме усов.

А ещё разница в том, что действия Гитлера мир считал величайшими злодеяниями. А действия Сталина – борьбой за мир и прогресс.

Мир ненавидел Гитлера и сочувствовал Сталину."

Вот в этом-то последнем и состоит наибольшая беда ХХ века и всей новейшей истории. И слава здравому смыслу, что хотя бы сейчас, хотя бы в странах, наиболее пострадавших от коммунизма (но, увы, опять не в России) этот безумный дурман развеивается, и торжествует осознание, что красная чума, как минимум, не лучше коричневой, что коммунизм преступен именно как идея, и ему нет места в цивилизованном политическом поле.

Коммунисты громче всех кричат об ущемлении демократии и нарушении прав человека в двух случаях: когда их бьют и когда они ищут предлог, чтобы самим кого-то бить. Когда же они добиваются своего, то устраивают такое, что фашисты, как говорится, отдыхают. В том числе (а нередко и в первую очередь) - тем "полезным идиотам" (кстати, ленинское выражение), которые помогли им прийти к власти.

Неужели история ничему не учит?

19.06.2010

Розповідь військовополоненого (1941р.)

"Німці змусили нас копати яму. Коли яма була готова нас вишикували. Німецький офіцер сказав:
-Юде вийти зі строю!
Євреї

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор... Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада... Червоно-чорний прапор - це фашизм.

Тим пригодам, які пережив цей чоловік, може позаздрити будь-який супергерой.

Почавши з організації армії Карпатської України, у 1942-1943 рр. оунівець Євген Стахів очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. Він причетний до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) - багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України. Він причетний до перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.

На еміграції Стахів став одним із активістів "двійкарів" - демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбупроти СРСР. Його брат був міністром в уряді Ярослава Стецька, його син - лауреат Нобелівської премії.

Зараз важко повірити, щоб українські націоналістичні сили діяли на Донеччині та користувалися там неабиякою підтримкою, чи в те, що саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. Справді, незнання власної історії сприяє породженню міфів, які відводять нас далеко від правди про самих себе.

Останній з керівної ланки ОУН, Євген Стахів все ще хвацько відповідає на запитання, любить пожартувати, дозволяє собі сльози тільки коли декламує вірші Шевченка, і сьогодні святкує свої 94-ті уродини у Нью-Йорку, де живе вже 69 років.

Євген Стахів. Фото: Руслан Канюка ("День")

Він голова президії Середовища УГВР за кордоном, кавалер 3-х орденів: "За заслуги перед Україною" (який отримав ще від Леоніда Кучми) і Ярослава Мудрого IV i V ступенів (які отримав з рук Віктора Ющенка).

Ще донедавна Стахів особисто керував власним двадцятирічним "б’юіком". Його старший син - директор з міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США, лауреат Нобелівської премії Євген-Зенон Стахів, не дуже полюбляє їздити з батьком, до речі, також інженером за фахом. Справа в досить екстремальній манері водіння.

"Історична Правда" бажає Євгену Стахову здоров'я. З нагоди його дня народження ми підготувавали добірку цитат оунівця.

--------------------

Моє основне правило - бути оптимістом. Тільки завдяки цьому - а також умінню пожартувати - я й живу так довго. Тому й доля любила мене, не цуралася.

Намагаюся донести до всіх правдиву історію українських націоналістів. Вірю, що треба писати правду про ці події - без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших.

Щодня проводжу дві години за читанням інтернету. Читаю статті New York Times, "Української Правди", "Дзеркала Тижня" - щоб знати, що діється в світі, що діється в Україні.

Я пишаюся Перемишлем – він згадується вже в "Повісті врем’яних літ", коли князь Володимир підкорив Червенські городи. Тож я народився в одному з найдавніших міст Русі.

Батько був офіцером Української Галицької Армії. Тож сам час і виховання визначили долю всіх членів нашої сім'ї. Нас було шестеро дітей, і всі ми входили до ОУН.

Через переслідування польською владою ми були змушеніемігрувати до Чехословаччини. Та в тих таборових умовах точилося досить жваве культурне, громадське життя, яке формувало мою свідомість, в першу чергу — національну. Але найбільший вплив мав на мене батько. Він багато розповідав мені про свій рід, про себе, я бачив його в стосунках з людьми, мимоволі перебирав собі його переконання. Батько розповідав мені про своє рідне село, свого батька — Миколу Федоровича Стахова (1850 р.н.). Дідо був жонатий з Параскевією Наливайко — з дому Наливайків, старого козацького роду.

Моєму вибору вступити до ОУН сприяло й те, що мій старший брат Володимир уже був активним учасником ОУН. Він став міністром закордонних справ Української Республіки. Він власне стояв поряд з іншими провідниками ОУН на тому балкончику, з якого у Львові у 1941 році було проголошено про відновлення Української держави.

В 7-му класі мене обрали головою міжкласової шкільної громади. У нас був звичай, що на голову обирали учня 7-го класу на рік. І це був, так би мовити, великий війт на цілу гімназію. Він мав справу з директором, виступав з промовою на святі Шевченка… Я багато цитував Шевченка. Взагалі багато його знаю напам'ять.

Я багато мандрував (ми називали це прогульки) по Карпатах.

19 листопада (1938 року) на студентській забаві в Народнім домі я мав дивну несподіванку. До мене підійшов незнайомий чоловік і запитав: "Вас звуть Євген Стахів?" "Так". "Я Роман Шухевич. Хочу вас попередити, що з Перемишля до Львова приїхала поліція. Арештовує деяких людей, питали про вас. Раджу не йти додому ночувати і взагалі втекти". Я подякував і скористався з його поради. Багато хто тікав на Карпатську Україну, я пішов до Івана Равлика, щоб допоміг.

В ті часи, коли я жив у Карпатській Україні, русинські тенденціїпоширювалися досить сильно. Я вважаю, що Авґустин Волошин[прем'єр-міністр і президент Карпатської України – ІП] вів правильну політику, краще все ж пряником, ніж батогом.

Ще немає правдивої історії Карпатської України, можливо, ніколи і не буде.

Мушу сказати, що таких добрих людей, як на Словаччині, я мало зустрічав.

У Німеччині я став працівником Української пресової служби, адміністратором, розмножував німецькою і українською всі бюлетені, адресував і носив на летунську пошту - щоб скоріше йшло до Південної Америки і Канади. Дещо розносив особисто по різних бюро в Берліні. Так прожив до вибуху німецько-польської війни.

Вчився їздити на автомобілі, 1 вересня 1939 року якраз складав іспит з водіння. До речі, і досі тут, в Америці, послуговуюся тим свідоцтвом.

Восени 1940 року в Берлін мав прибути Молотов підписувати новий договір — на продовження попереднього. Мій брат передбачав - і попередив нас про те - що існує небезпека арешту. Так і сталося.

Одного листопадового ранку (о сьомій годині) несподівано подзвонили в двері Української пресової служби, де я мешкав. Відчинивши, я побачив двох незнайомих чоловіків в цивільному. "Чи ви Свген Стахів?" Я відразу пригадав собі розмову з Володимиром. "А що, вже приїхав Молотов?" — питаю. Вони збентежено перезирнулись: "Звідки ви знаєте, що ми до вас у справі Молотова?" Я промовчав.

Мене гукнули до телефону. Я взяв слухавку, не знаючи, з ким говоритиму. А то дзвонив комісар гестапо і повідомив, що справу з моїми іспитами погоджено, факультет металургії погодився мені їх відтермінувати, отож я можу спокійно сидіти в тюрмі ще пару днів.

Євген Стахів. Фото 1940-х років

Донбас - земля, яку відкрив душею. Після проголошення Української Республіки у червні 1941-го німці арештували основне керівництво ОУН. Тому було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну. Тоді, у 1942 році я отримав завдання від "Леміша" (Василя Кука - згодом Головного Командира УПА, який помер у Києві 2007 року) разом із похідними групами ОУН розвернути підпільну мережу в Донбасі.

Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада. Не зважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками, люди залишилися там демократами!

Я дуже вдячний мешканцям Донбасу. Два роки нас ховали та годували, ризикуючи життям. Ще раз повторюю, що це були не лише українці. Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар.

В той час на Донбасі було більше українських шкіл та газет, аніж за незалежної України.

Ми боролись за самостійну Україну, за демократичну Україну з соціальною справедливістю, рівністю, де би всі громадяни були рівні. Ми знали, що в Україні є національні меншини. Спочатку в нас було гасло "Україна для українців", але я воював на Донбасі і мої колеги казали, що це гасло є недобре, і ми це гасло відкинули і боролись за демократичну країну з рівними правами для всіх.

До війни ОУН була малою галицькою організацією, при тому пронімецькою, оскільки особливих варіантів не існувало. Ми поширили націоналістичні ідеї від Донбасу ген по Крим. Саме те, що члени ОУН побували в містах Східної України, примусило ІІІ-ій Збір ОУН відступитися від крайнього донцовського націоналізму. Для бандерівського націоналізму місця немає, він повинен змінитися.

Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було поганодля українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму. Бандері, який не знав, що тут робиться - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну.

Коли ми воювали проти німців, то багато хто з Донбасу казав - ми є "русские украинцы". Але мушу сказати, що проти німців там було легко воювати. Проти комуністів тяжче.

Ще пам'ятаю, як обурювався, коли мова заходила про стосункигаличан і східняків. Нам неодноразово говорили, що ми, галичани, повинні змінитися. Говорили, що ми гарні організатори, а от керувати країною нас не пустять, бо Україна - це не лише Галичина, це щось значно ширше, а ми занадто вузько мислимо… Але якщо зараз подивитися на те, хто при владі, то й справді, де там галичани?

Після війни я виїхав до Америки. Саме там у 1953-му вперше побачив фільм "Молода гвардія". Гірше того, моїм ім'ям назвали зрадника молодогвардійців - Євгенія Стаховича. Я був злий, як чорт. Я знав, що ім'я перекрутили. Більшовики як прийшли, то хапали всі німецькі документи. А в тих документах значився такий чоловік, як Євген Стахів. Адже німці шукали мене цілий рік. Ці документи й були надані Фадєєву, коли той писав свій роман.

Я категорично заперечую існування "Молодої Гвардії"! Те підпілля, яке описав у своєму романі Фадєєв, буквально змалювали з національно-визвольного руху. Фадєєв просто "перефарбував" його в червоний колір та додав провідну роль партії.

Червоно-чорний прапор - це є фашизм. Бо тільки більшовики, нацисти й італійські фашисти Муссоліні зробили партійні прапори державними. До речі, в УПА не було жодного червоно-чорного знаку! Тільки синьо-жовті та жовто-сині прапори, бо то були бандерівці та мельниківці. Армійці бандерівського напрямку виступали під синьо-жовтим прапором, а мельниківці - під жовто-синім.

Співпраця ОУН з німцями була вже давно. Задовго до Другої світової війни, ще до приходу до влади Гітлера. Німеччина на той час була республіканська - демократична. Українці разом із німцями робили саботажі проти Польщі.

Версальський договір поділив Україну навпіл, залишивши частину під Польщею. Німеччина воювала за ревізію цього договору. Ми всі, патріоти, також стояли за ревізію цього договору, щоб знову об'єднати Україну. Отже, ми стояли з німцями на однакових позиціях щодо ревізії цього договору. Ми сподівалися, що будемо об'єднаною країною в новій Європі, хоч і розуміли, що так звана "Нова Європа" - це буде гітлерівський СРСР! Ми готові були задля об'єднання України стати німецьким васалом.

Мої колеги хваляться, що ми почали воювати проти німців. Ні. Це німці нас змусили з ними воювати. Я був такий самий германофіл, як і всі другі, але коли вже почали німці шукати за мною, то і я став з ними воювати. І зараз я кажу, що німці добре зробили, що нас тоді розігнали, бо ми би ніколи не мали самостійної України. Нас світ прокляв би, що ми є прислужники німецькі!

Але чекайте. Якщо Сталін уклав договір із Гітлером, то це що, було добре? А як ми уклали договір із Гітлером, то це вже є зле?

УПА не винна ні в чому, бо тоді УПА не було! Армія з'явилося в 1943 році на базі боротьби з гітлерівцями. То було повстання проти німців.

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор.

Я не раз говорю за кордоном з тими дивізійниками, хто дійсно був у німецьких дивізіях, і вони кажуть, що воювали за Україну. Яку? Під німцями? А як я кажу, що ви воювали за Німеччину, то вони шаленіють.

ОУН віддала наказ не вступати до дивізії "Галичина".

Є два націоналізми: екстремістський із еміграції, штучно привезений назад у Київ, і новий народний націоналізм, репрезентований Майданом. На Майдані панував правдивий історичний український дух – козацький.

Ідея української самостійності була спопуляризована Помаранчевою революцією.

Тривалий час американська історіографія базувалася на російських заготовках, що Київ – то мама Росії. Донині частково так залишилося, й у цьому я теж бачу провину Києва. То не я чи Шевченко мусимо дбати, а українська наука. А хто очолює досі українську науку?

Паспорт Стахова 1946 року

Нове тисячоліття в цій частині світу залежатиме від дружньої співпраці народів Центральної Європи. У 1938 році я воював проти угорців за вільну Карпатську Україну й сидів у їхній в’язниці. А тепер інші часи.

То змінилося, вже немає війни, жодного ОУН-УПА. Тільки співпрацею з сусідами ми можемо щось зробити для України, сьогодні дружба й лояльність означають більше, ніж спротив.

Я очолював Товариство українсько-єврейської співпраці.Український антисемітизм був шкідливим і злочинним ідіотизмом.

Не так тії воріженьки, а як свої люди. Росіяни тут ні до чого. Вони тільки тішаться, що хохли тут один одного їдять. І так було в Україні після Хмельницького, і так було після Мазепи, і після 1918 року, так є зараз.

УПА я оцінював і оцінюю дуже високо. Це була моя армія, я вербував до неї добровольців. А ОУН? Це була моя партія, а Бандера й Лебедь були моїми провідниками. Але я мислив інакше, ніж вони, дискутував із націоналістами. Тільки от воєнні часи не сприяли дискусіям.

Зараз ми повинні бути всі разом. Ми можемо мати різні погляди, але якщо хочемо мати демократичну міцну Україну - треба об'єднуватися!

------------------------

Ця стаття скомпілювана з висловлювань Євгена Стахова, які були опубліковані в книгах, інтерв’ю, сказані під час особистої розмови.

Більше про білі плями в українській історії від безпосереднього її творця - у автобіографічній книзі Євгена Стахова "Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя", яку укладач цього тексту готує до перевидання.

Олеся Єдинак

Скандальна стаття у Frankfurter Allgemeine засвідчила, що невдалі для регіоналів вибори загострили боротьбу груп впливу у партії влади

Матеріал друкованого видання № 46 (263) від 15 листопада

Пам*ятається мені, десь приблизно весною натрапив на матеріал такого собі Дюкова, мол, готується у Росії збірка архівних матеріалів про український націоналістичний рух. Заворушилося і українофобське болото на цьому і інших ресурсах, "готуйтеся, бандерівці".Правда люди, які знайомі з працями самого Дюкова(а це один з членів редколегії) і очолюваного ним фонду "Историческая память" відразу висловили сумнів у науковій цінності кінцевого продукту.Ці підозри значно посилилися,  коли до піару збірника підключився скандально відомий народний депутат Вадим Колесніченко. Збірник був виданий літом. Автори обіцяли ще і електронну версію.Якої поки нема.На початку вересня в Україні з*явилася рецензія російського історика Олександра Гогуна під назвою "Старі пісні без головного".Пізніше з*явилася рецензія Сергія Рябенка, опублікована на сайті academia EDU.Збірка аж кишить усілякими граматичними помилками і неточностями.Складається враження що документи набирали і перекладали у ГУГЛІ.Я зупинюся тільки на самих смішних моментах і помилках а кому цікаво пропоную сходити і прочитати за посиланнями.

Результати останніх українських виборів обговорювали на круглому столі Британсько-українського товариства у Лондоні саме у день голосування на президентських виборах у США 6-го листопада.

Книгозбірка "ВАРТИ"Професор Інституту славістичних досліджень Віденського університету — про своє бачення мовної ситуації в Україні й нову книжку «Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича»

МІХАЕЛЬ МОЗЕР

Міхаель МОЗЕР — професор Інституту славістичних досліджень Віденського університету, Українського вільного університету (Мюнхен) та Католицького університету ім. Петера Пазманя в Пілішчабі (Угорщина). На цьогорічному Форумі видавців у Львові в конкурсі на найкращу книжку одним із лауреатів визнали його працю «Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки». Для «Дня» Міхаель Мозер поділився основними тезами із найновішої авторської книжки, вихід якої заплановано наступної весни, «Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича».

— Пане професоре, які питання можна осмислити, прочитавши вашу найактуальнішу книжку?

— Англомовна книжка має попередню назву «Language Policy and Discourse on Language in Ukraine under President Viktor Janukovyи» («Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича»). Свого роду хроніка з оцінкою, що відбувалося навколо мовних законів вересня 2010-го і серпня 2011-го років. У ній пишу про ключові моменти щодо політичних і законодавчих дій, що значно впливають на мовну ситуацію в Україні, вказую на їхню суть і розглядаю на рівні пропаганди та публічних дискусій. Описую, між іншим, чому саме «Закон про засади державної мовної політики» насправді є скандальним не лише з огляду на те, як його «проштовхнули» через Верховну Раду. Також подаю доволі нейтральні, але показові досьє тих осіб, які з 2010 р. дбають про «мовну толерантність» в Україні. Представляю їх — очевидно, цілком свідомо створений — загальний імідж поза мовним питанням, і абсурдність ситуації стає зрозумілою. Абсурдність, зрештою, починається вже з того, що російська мова в Україні захищається Європейською хартією регіональних або міноритарних мов (як на мене, це «кращий переклад» з англійської чи французької), хоча російська мова аж ніяк не є регіональною або міноритарною мовою за визначенням, бо більшість українців має постійний зв’язок із російською мовою. Навіть серед тих, у кого першою мовою є українська, абсолютна більшість регулярно вживає російську. Хартія не створена для таких мов, як видно з її перших рядків. Тому я не розумію, чому російську свого часу могли визнати регіональною мовою в Україні, якою вона вважається, нагадаю, не з серпня 2012 р., а з січня 2006 р. Поза цим, не бачу, щоби російську утискали. Я був у Харкові, Донецьку, Одесі, але не помічав, щоб російська дуже страждала. Не було враження, що там нав’язують українську, тоді як насправді важко україномовним жителям цих міст. Усі гасла про нав’язування української мови — чисте політиканство. І Хартію, зрештою, в свій час ратифікували в Україні дуже сумнівним чином. Не лише через тодішні події у ВР, зрештою, але й на дуже елементарному рівні. Хартію ратифікували на підставі перекладу не автентичної англійської або французької версії, а неавтентичної російської версії. Незалежно від того, вдалий цей переклад чи ні — професійна праця, напевно, виглядає інакше. Взагалі моя книжка сповнена абсурдними елементами, бо саме так виглядає те, що подано в назві книжки.

Продовження тут

Ірина Фаріон:
«Люди, які вважають, що "Свободу" можна використати у своїх цілях – слабкі люди. Ну як це можна використати? Все одно, що сказати: використаємо Сонце, щоб за допомогою нього спалити Землю... Ні! Сонце виконує своє призначення – воно знає коли розпекти землю до +40, а коли втишитись до -25. Це і є відповідь усім тим, які думають, що хтось у парламенті може у чомусь використати «Свободу».