А чом би й ні? В парламенті минулого скликання вже була подібна ситуація. Регіони не мали стійкої більшості, а полюбовні стосунки з комуністами були небезхмарними. Проте робота з перебіжчиками дала результат, і у вересні 2010 року позафракційний Ігор Рибаков створив групу тушкованих нардепів. Фракція «Реформи заради майбутнього» налічувала 20 консервних бляшанок. Вона стала вірною прислужницею Банкової, голосуючи в унісон з поважними колегами.
Цілком ймовірно, що майже три роки потому влада намагається провернути старий трюк. Певні симптоми творчості вже прозирають, тож ПіК вирішив дослідитти групи позафракційних депутатів поіменно.


КОНФОРМІСТИ, НОНКОНФОРМІСТИ І БОЛОТО

Сьогодні група позафракційних налічує 32 особи, з яких нам цікаві 29 – спікер та його два заступники за регламентом до фракцій чи груп не входять. Спираючись на дані сайту «Хто є хто в Україні» (ПіК щиро дякує колегам), ми провели перший етап дослідження – визначили конформістів та опозиціонерів групи. За критерій слугували голосування депутатів стосовно знакових законопроектів, наприклад про недовіру Кабміну чи Національне антикорупційне бюро.В результаті серед позафракційних виявлено три групи депутатів. Перша, нонконформісти, голосує врозріз позиції провладної фракції Регіонів. Таких депутатів усього шестеро. Друга, конформісти, налічує 18 нардепів; їхнє кнопконатискання не було творчим. Третя, позафракційне болото, складається з п’ятьох законотворців; їхні голосування були довільними. 

Окрім цього, виявлено кілька груп, які мають регіональні та інші ознаки. Волинська група – найзгуртованіша і найчисельніша. Вона складається з депутатів Ігора Єремєєва, Степан Івахіва та Сергія Мартиняка, яких об’єднує ще й спільний бізнес (група Континуум). До них регіонально дотичний Ігор Палиця – людина Коломойського, яка має бізнес-інтереси в Луцьку. Сюди ж за певних обставин може приєднатися екс-спікер Володимир Литвин, якого з Єремєєвим поєднує партійно-спонсорське минуле.

Вінницька група складається з Петра Порошенка, Олександра Домбровського і Григорія Заболотного. Їх об’єднує мала батьківщина, лобістські зв’язки та гроші шоколадного бичка.
Ще одна регіональна група – суворий і дуже ображений на владу Закарпатський клан. Тут присутні брати Віктор та Павло Балоги, а також їхній двоюрідний брат Василь Петьовка.
Компактна Кіровоградська група представлена батьком та сином Табаловими, вони ж тушки з «Батьківщини».
Також серед позафракційних є люди з бізнес-групи «Фінанси і Кредит». Це мільярдер Костянтин Жеваго та його колишня юристка Анжеліка Лабунська.
Інші – непрохідне болото. Хоча туди приблукала двійка невинних овечок, загалом люди там зібралися без яєць і хребта. До речі, старий знайомий начальник тушок Рибаков – теж в болоті. Зараз він у тій самій позиції, що й у 2010 році, й напевне мріє про золоту акцію, яку колись тримав у Раді. Проте потужні позафракційні бізнес-гравці вочевидь дивляться на нього, як на хлопчика. Шанси грати першу скрипку в Рибакова примарні.

SUUM CUIQITE

Зрештою, цікаво знати, якими пряниками чи батогами влада заганяє баранів до кошари.
Спершу, звісно, на думку спадають гроші. У 2012 році фальшива тушка Забзалюк оголосив, що Рибаков дав йому за зраду $450 тисяч. Його цитата: «За продаж своєї совісті пропонуються скажені гроші. Мова йде про суму в розмірі $500 тис. одразу, потім щомісячна зарплата $20-25 тисяч, плюс надбавки за активну брехню проти опозиції». Правда це чи наклеп судіть самі: пізніше Рибаков ляпнув, що справді давав Забзалюку гроші, нібито на лікування.
У парламенті нинішнього скликання опозиція теж марить банкнотами. За словами Яценюка, ПР оплачує тушкування $5 млн одноразово і $100 тис. щомісячно на утримання – за голову
Однак, по-перше, це гроші за перехід з табору в табір. По-друге, більше ПіК не побачив слідів кешу. Натомість, знайдено ознаки дотепнішого обміну ресурсів, тобто плати за лояльність.
ПіК взяв групу конформістів і спробував вияснити, чим зумовлені їхні догідливі голосування. Першим у списку стоїть Єремєєв, почнемо з нього. Тут все виявилося просто: лояльність депутата купили за допуск до державних коштів. 23 травня за результатами тендеру ДП «НАЕК Енергоатом» уклало угоду з ТОВ «Золотий Екватор», яке пов’язують з нардепом Ігорем Єремеєвим, на постачання бензину та дизпалива за завищеною ціною на 83,96 млн грн.
Звісно, це не єдиний приклад співпраці бізнесмена Єремєєва з владою. Його партнери теж не ображені. Наприклад, навряд чи, перебуваючи в опозиції підприємець Мартиняк, побудував би офісні приміщення на території історико-культурного заповідника Старий Луцьк. А Ігор Палиця, якщо він не мрійник, не взявся б планувати науковий парк вартістю $50 млн в Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки (Луцьк).
Та ж історія з Жеваго. На Полтавщині він будує Беланівський гірничо-збагачувальний комбінат вартістю $3 млрд. Задля цього планується перенести трасу Полтава-Кременчук і відселити 14 сіл. Навряд чи областна влада дала би дозвіл на підготовчі роботи проекту, якби Жеваго ще перебував у фракції «Батьківщини» і голосував за відставку Азарова. Його соратниці Лабунській теж добре: в 2011 році, після розриву з БЮТ, вона отримала звання заслуженого юриста. До речі, будинок Лабунської розташований поруч з маєтком «Межигір’я».
Сергій Лабазюк – теж бізнесмен, має стосунок до ТОВ «Група компаній “ВІТАГРО”». Так от, 21 травня Служба автомобільних доріг у Хмельницькій області уклала угоду з ПП «Аграрна компанія 2004» на ямковий ремонт доріг за 9,52 млн грн. Засновники ПП «Аграрна компанія 2004» Володимир Лабазюк і ТОВ «Група компаній Вітагро».
Тримають на гачку позафракційного Льва Миримського. За даними експертів «Україна без тютюнового диму», його бізнес – контрабанда цигарок. Місячний тіньовий обіг бази в Дубосарах становить до $70 млн. Окрім того, він заробляє на реалізації тютюнового конфіскату, вилученого на митниці. У травні нинішнього року було проведено міжнародну спецоперацію протидії тютюновій контрабанді. Подейкують, останнім часом Миримський був якийсь задумливий.
Литвина купили, віддавши йому комітет ВР з питань нацбезпеки і оборони. Володимир Михайлович ще дотепно прокоментував, що очолив комітет з волі божої, а не власної.
Інші були формально в опозиції, наприклад партнер Миколи Мартиненка в тіньових схемах Ігор Скосар. Або ж узагалі ніколи не були там і, ймовірно, просто купили підтримку: Роман Стаднійчук, батько й син Табалови (спільний бізнес з регіоналом Віталієм Хомутинником), Ігор Рибаков тощо.
Серез позафракційних є й казуси. Олег Ляшко, хоча й нонконформіст за голосуваннями, проте вочевидь працює клоуном на запрошення Банкової. Історія в нього теж «опозиційна» – не так давно Ляшко прикривав своїм офісом тендерну мафію.
Екс-бютівець Віталій Чудновський став жертвою кохання. Свого часу м’язистий красень носив на руках Юлію Тимошенко та зрештою окрутила його інша Юля. Заради неї Чудновський змушений був забруднитися багнюкою. Мабуть, приєднатися до Регіонів йому не дозволяє чоловіча гідність чи, може, наказ брата коханої…
Як бачимо, найвразливіша депутатська верства серед позафракційних – підриємці. Їх досить легко підкупити або ж примусити працювати на себе під загрозою позбавлення бізнесу. До речі, це ще один аргумент, чому цій категорії громадян не місце в політиці, а тим паче в опозиції. Коли мова йде про принципи, бізнесмени завжди обирають гроші.
І, зрештою, ще одна особливість підкупу депутатів по-українськи. Мода нинішнього сезону – в кінцевому рахунку влада купує їх державним коштом.



АПЕНДИКС

Як і в Раді минулого скликання, в нинішній перед владою постала проблема більшості. Як тоді, так і зараз сформовано п’ять фракцій та парламентське болото. У Раді 6-го скликання завдяки тушкам вдалося склепати сяку-таку більшість. Побачимо, чи вийде цього разу.
Сьогодні Регіони мають 207 депутатів. Для результативних голосувань їм не вистачає ще близько 40 голосів (враховуючи запас у 10-12 голосів на випадок відсутності чи хвороби). У фракції КПУ є 32 багнети. Проте для влади це ненадійний спільник, бо завжди голодний до посад при владі та й непокоїть зростаючий рейтинг комуністів.
Залишається болото. Як сказано вище, там всього 18 бляшанок (плюс-мінус двоє) – для щастя Регіонам потрібно ще стільки ж. Причому, за даними ПіКу, Банкова не надто прихильна до мрій позафракційних мати власну фракцію. Чому, дуже просто. Це дасть їм право отримати представництво в погоджувальній раді й втручатися у формування порядку денного. Останнє ж дає змогу пропихати вперед «потрібні» законопроекти і відтісняти «зайві». Серез позафракційних є впливові люди, з якими Регіонам довелося б рахуватися. Зручніше ж мати слухняну машину для натискання кнопок.
Отож, Банковій, а саме вона – шеф-кухар парламентського камбузу, ще треба надерти з опозиції близько 20 тушок. Або домовлятися з комуністами. Побачимо, що тут можна зробити. З одного боку, стійкість опозиції в Раді падатиме прямо-пропорційно до втрати джерел фінансування опозиції і, як наслідок, втрати нею активності. Тож шанси запастися тушонкою в Регіонів є. З іншого навіщо ускладнювати? Влада вочевидь пішла шляхом приниження ролі парламенту. І може так статися, що скоро для ухвалення рішень Верховна Рада буде непотрібна взагалі.

Одразу попереджаю --- любителям хутряних шапок краще того не бачити!

А всіх інших запрошую у невеличку подорож на неймовірне весілля.

Те ж, тільки українською мовою від гугла.

Майже двадцять літ тому доля звела мене з Анатолієм Свідзінським – вченим, що працював у сфері точних наук, до того ж, племінником одного з найкращих українських поетів ХХ століття – Володимира Свідзінського. Пан Анатолій – оригінальна людина. З ним спілкуватися було цікаво. Чомусь мене тоді вразило те, що мій співрозмовник відмовився від перегляду телевізора. Вдома в нього навіть не було цієї «скриньки». Врахуйте, в той час абсолютна більшість наших людей не відала, що таке інтернет.

А комп’ютер, вважайте, був предметом розкоші. «Як же так? – думав я. – Освічена, інтелігентна людина – і відмовляється від важливого джерела інформації». Тепер я розумію пана Анатолія. Навіть визнаю його правоту. Бо нинішнє українське телебачення (якщо, звісно, його можна назвати українським) є не стільки джерелом інформації, як маніпуляції. Тепер я теж уникаю дивитися телевізор – і часу більше, і для психіки корисніше.

«Ідеї» «95-го кварталу»

  Але телесвіт (так чи інакше) дає про себе знати. І ось недавно довелося зустрітися з ним. Було це в «дальнобійній» маршрутці, яка прямувала до Чернівців. Водій, аби не було сумно йому й пасажирам, вирішив ввімкнути відеомагнітофон. Років десять тому в таких маршрутках «крутили» переважно американські фільми – правда, далеко не найкращої якості. Потім перейшли на російські, про якість яких взагалі не варто говорити. Їх дешевше можна було придбати, ніж американські. Та й для простого народу вони ближчі й зрозуміліші. Не показувати ж нашим людям оскароносні фільми або ті, які на фестивалі в Каннах «Золоту пальмову гілку» отримали! На цей раз водій вирішив потішити пасажирів вітчизняним продуктом. Ні, не українським фільмом. Взагалі сучасне українське кіно – це щось дуже екзотичне. І водночас – підпільне. Принаймні воно відсутнє в символічному світі пересічного українця. Але водій, шануючи вітчизняне, запустив «серіал» «95-го кварталу». Перед очима мерехтіли нібито наші артисти, а до вух долинали їхні жарти – як на мене, досить примітивні, які іноді межували з цинізмом.
  Пропонувати водію «замінити пластинку», попросити, аби він показав щось інше, не варто було – це знаю зі свого гіркого досвіду. Навіть якщо він вас послухає, то нема ніякої гарантії, що на екрані не з’явиться ще щось гірше. Такі смаки в нашого пролетаріату – і на те нема ради. Хоча не тільки в пролетаріату… Але про це пізніше. Тому вирішив не змінювати те, що змінити не в силах. І споглядати популярне дійство, роблячи для себе певні висновки.
  По-перше, мова дійства. Звісно, вона була «общєпонятна», тобто російська. Хоча та сама російська теж може бути різною. Признаюся, давно не бував у російських столицях, Москві й Петербурзі, колишньому Ленінграді. І, чесно кажучи, не тягне туди. Але за радянських часів доводилося бувати. Так ось тоді запримітив, що мова ленінградців і москвичів – не одне й те саме. Звісно, лексикон був приблизно однаковий. Але ж його можна по-різному передавати. Мова ленінградців була витонченішою, рафінованішою. Навіть скажемо так – інтелігентна. Щодо Москви, то мова радянської столиці видавалася більш примітивною, «народною». Схоже, давалися взнаки і короткочасність московської столичності (бо ж повернула вона собі ту столичність лише за радянської влади), і наплив «ліміти» – як високопоставленої, так і пролетарської. А була ще (та і залишилася) російська мова Києва. Мова провінційно-неповноцінна. Мова такого собі селюха, який хоче стати «городським» і «общатися» «городською мовою», яку він до ладу не знає. Але при цьому його розпирає гордість, що він цвенькає «язиком». Так ось мова «95-го кварталу» видалась мені якраз таким «язиком» – примітивним і зарозумілим. Та справа не лише в цьому «язиці». Хай би вже ним цвенькали, тішачи своє самолюбство. Але ж ні. Треба було час від часу понасміхатися з «мови», звісно, зі своєї, української. Направду, виглядало це гидко.
  По-друге, мистецька складова. Вона, як і мова дійства, розрахована на невибагливу публіку. Перед очима мерехтіли російські чи російськомовні поп-звьозди – часто до непристойності «блискучі», наче яскраві брязкальця, якими забавляють дитину. А талант цих звьозд часто зводиться до вміння себе «розкручувати». Певно, про мистецьку складову не варто більше й говорити – занадто багато для неї честі.
  Нарешті, по-третє, політична складова. «Затійники» «95-го кварталу» ніби дуже сміливі хлопці. Вони ладні «рознести» нашу політичну еліту в пух і прах, сиріч висміяти. Правда, годі шукати в цьому висміюванні якогось конструктиву. Українські «високі» політики постають в образі примітивних і недалекоглядних персонажів, які не заслуговують ні на увагу, а тим більше – на повагу.
  Звісно, режисери «95-го кварталу» – не простачки. Більше того – люди талановиті; вони знають, як впливати на нашу публіку. Інша річ – на що спрямований цей талант. Як на мене, то дійства «95-го кварталу» доносять своїм глядачам такі «ідеї»: Українська держава – це несерйозно (подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української культури взагалі немає – натомість є «блискуча» російська культура (насправді – російська попса). 

Реакція публіки

  Мені також було цікаво глянути, а як публіка реагує на «95-й квартал». Вона реагувала «правильно»: сміялася, точніше реготала, сприймаючи позитивно це дійство. Але чого хотіти від простолюду. На екрані, коли демонстрували пересмішників із «95-го кварталу», камера часом показувала зал, при цьому спеціально вихоплювала VIP-персон із нього. Так ось серед них були відомі політики – як із табору провладного, так і з табору опозиційного. І вони так само заходилися сміхом, як і пасажири «моєї» маршрутки. Воістину – народ і партія, сиріч влада, єдині.

 Печально. Хіба ні? 

Звісно, «95-й квартал» не просто так з’явився на нашому екрані. Як і багато інших медійних продуктів такого штибу. Не просто так його розкручували й розкручують. Бо ведеться жорстка інформаційна війна проти Української держави. Це не дуже розуміє простий люд, бо в нього інший клопіт – він, здебільшого, переймається тим, як вижити. Але ж державна еліта мусила б це розуміти. Бо інакше вона ризикує втратити державу, яка її ж годує. 

Автор: Петро Кралюк – проректор Острозької академії Джерело: Радіо Свобода

СБУ не знайшла в Україні жодного фашиста, однак навела низку фактів, які, на її думку, є проявами фашизму.

Про це йдеться у відповіді СБУ на депутатське звернення нардепа Геннадія Москаля з проханням надати список фашистів в Україні, передає прес-служба нардепа.

«Повідомляємо, що згідно з Великою актуальною політичною енциклопедією (видана під загальною редакцією А.Белякова та О.Матвейчева) фашизм (італ. Fascismo, от fascio – пучок, зв’язка, об’єднання) – це загальна назва соціально-політичних рухів, ідеологій та державних режимів правоекстремістського спрямування, які відрізняє войовничий расизм, ксенофобія стосовно «чужих» національних і соціальних груп, шовінізм, котрий переходить у геноцид, містичний вождізм, культ тоталітарної держави та ін. У більш вузькому значенні, фашизм – ідейно-політична течія в Італії 1920-40-х рр., започаткована Б.Муссоліні», – йдеться у відповіді з СБУ.

На думку Служби безпеки України найбільш кричущими фактами фашизму в Україні є такі події (витяг з відповіді СБУ):

«Зокрема, у серпні 2012 року у м. Львові невідомими особами вночі було розбито вікна у будівлі колишньої синагоги та на стіні цеглою намальовано фашистську свастику. Водночас, у серпні 2012 року у с.Вербяж Воловецького району Закарпатської області було зафіксовано факт пошкодження пам’ятного знаку на честь переходу угорських племен через Карпатські гори, на якому фарбою було нанесені написи «Тут Україна», «Смерть мадярам» та хрести у формі фашистської свастики. У квітні цього року у м.Полтаві було пошкоджено пам’ятник Скорботної матері (встановлений на місці масового розстрілу євреїв) шляхом нанесення фашистських символів та написів ксенофобського характеру – «Негр – це мавпа», «Смерть жидам».

«Яке відношення мають наведені факти до фашизму – незрозуміло, адже це чіткі прояви ксенофобії та антисемітизму. Які, до речі, до сьогодні так і не розкриті. Тому Партії регіонів замість того, щоб зганяти всю міліцію на «антифашистські» мітинги, краще скерувати особовий склад правоохоронців на розкриття подібних злочинів.

Між іншим, жодної особи, яку можна б ідентифікувати, як фашиста, СБУ в своїй відповіді так і не вказала», – прокоментував Москаль.

Джерело

 

Фракція Батьківщина прийняла рішення, суть якого зводиться до ключовоі вимоги: підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом можливе тільки після звільнення Юлії Тимошенко. 

Мені логіка  подій  диктує  певний алгоритм дій:

1. Всі політичні сили роблять все можливе для підписання Угоди про асоціативне членство України в ЄС;

2. Далі є певні стандарти, яких Україна та українська влада (політики) мають дотримуватись, підписавши вищезазначену угоду;

3. Хай поступово, але Україна наближатиметься до Европейських стандартів життя ( і рахуватиметься з внутрішніми правилами Европейської спільноти). А це - зростання демократії!

Мені з цього питання імпонує думка  Громадського Руху "Ми – європейці" (ТИСНИ)

А також думка розважливого Европейського політика (ТИСНИ)

 Фракція Батьківщина обрала інший шлях в Европу, через визволення капітельман.  А в Українців, як завжди, забули запитати. Я не піду за цими клоунами, які танцюють навколо труни капітельман........

А на Вашу думку, Яке питання є більш пріоритетним для Українців???

«Партія регіонів, маючи усю повноту влади на Донбасі, спричинила до того, що за рівнем зубожіння Донецький край перебуває на першому місці між областями країни. Партія регіонів краде у мешканців Донбасу по п’ять років життя, краде життя дітей, здоров‘я й перспективу. Це і є фашизм – коли політику влади спрямовано на знищення народу». Про це31 травня 2013 року заявив лідер Всеукраїнського об‘єднання «Свобода» Олег Тягнибок під час акції «Вставай, Україно!» у Донецьку. Повідомила прес-служба «Свободи».

Очільник націоналістичного об‘єднання зазначив: «Україна перебуває на межі дефолту, однак шахраї із Партії регіонів намагаються заширмувати свій провал шельмуванням опозиції.Ці пройдисвіти чи не найбільшої шкоди завдають українському Донбасу, вбивають і грабують цей край. А тих, хто виступає проти їхньої сваволі, – клеймлять «фашистами».У їхньому розумінні «фашист» – це той, хто розмовляє українською мовою,виступає проти грабунку, змушує їх голосувати персонально в парламенті. Зате у них – «ангелів з крилами» – ростуть маєтки і статки, вони вивозять вофшори суми, що перевищують обсяги державного бюджету!».

Олег Тягнибок наголосив, що Партія регіонів дурить мешканців Донбасу, розводячись про те, що рівень життя у їхньому краї вищий за рівень західної України. Насправді найвищий в Україні рівень дитячої смертности, зменшення тривалости життя, катастрофічна екологія, проблеми із водопостачанням – це далеко не вичерпний перелік проблем, до яких спричинила Партія регіонів, маючи у своїх руках усю повноту влади на Донбасі:

«Президент,Прем‘єр-міністр, Голова Верховної Ради, міністри, керманич Донецької ОДА,депутати облради, донецький міський голова, депутати міськради – це все представники Партії регіонів. Їм нема на кого списувати відсутність водопостачання. У західній Україні облдержадміністрації теж очолюють «регіонали». Але свободівці мають там представництво у місцевих радах і виявляються здатні на розв‘язання проблем із водопостачанням – на відміну від Партії регіонів. Мушу вас запевнити, що проблеми там розв‘язувати не так просто. Бо, наприклад, на житлово-комунальне господарство Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська області разом узяті отримали 17 млн. грн., а Донецька і Луганська – 700 млн. Зверніть увагу – вони тягнуть гроші із державного бюджету, однак мешканці Донеччини чи Луганщини не відчувають того, що вони краще забезпечені».

Також лідер націоналістів наголосив, що рішення про дозвіл на видобуток сланцевого газу, яке протягнули «регіонали» та їхнє лобі, аж ніяк не покращить екологічну ситуацію в краї. Більше того, видобуток здійснюватимуть методом гідророзриву, що спричинить іще тяжчі проблеми із водопостачанням. «Який буде розподіл продукції? Чи отримуватиме місцева громада відсоток від прибутку? Однак сьогодні нам всім зрозуміло, цей прибуток отримуватиме лише «сім’я», оця банда, яка нині керує Україною.

Дайте громадам екологічні гарантії – адже ніхто не хоче пити з крану отруєну воду. Ми не хочемо, щоби наші діти в п’ять років були без волосся і без зубів! Тому протест проти видобутку газу без обговорення та надання гарантій громадам – це елементарний самозахист».

Лідер націоналістів зазначив, що всі соціальні показники Донеччини свідчать про планомірне винищення мешканців краю та про створення навколо нього такого собі «ґетто». Така політика Партії регіонів у її «базовому» регіоні – це і є відвертий фашизм. «Партія регіонів нині у владі – від верху до низу. Але дитяча смертність, зокрема серед новонароджених (що для мене як колишнього лікаря особливо боляче), – найвища у Донецькій області. Ба більше,лише за останній рік керування «регіоналів» у краї смертність серед новонароджених збільшилася на 12%, а загалом по Україні – на 30%. То це такі вони для країни, зокрема для українського Донбасу, створюють умови для життя?

Саме в Донецькій області зафіксовано найвищий рівень депопуляції –скорочення чисельности населення. Але найжахливіша статистика: середня тривалість життя краян – 67 років, а на заході України, про який «регіонали» постійно брешуть, – 72 роки. Тож вони крадуть у вас не тільки гроші, не тільки розбазарюють бюджет – вони у кожного з вас крадуть по 5 років життя.

І це та бандитська влада, яка просторікує, що вони – «борці з фашизмом».Та вони і є насправді фашистами, бо йдуть проти свого народу і знищують людей!Влада перетворює українців на кріпаків, продає стратегічні підприємства, планує продавати землю – краде й віддає все, що погано лежить. Я не знаю, скільки їм усього треба, щоби нажертися й дати можливість народові по-людськи жити. Однак при цій банді такого не буде. Тому кампанія «Вставай, Україно!» – це мобілізаційна акція. Ми об’їжджаємо всі області для того, щоби сказати людям правду та піднімати народ на боротьбу за свої права, за справедливість, за правду і за гордість, що ми – українці і це наша земля!».

http://galinfo.com.ua/news/134671.html

Автор — Володимир В’ятрович

Аргентинець, який був недосяжним для КГБ, досконало вивчив історію УПА.

Тисячі людей, які жили і працювали для України, довгий час лишалися невідомими та забутими, тому що їхні долі були приховані в недоступних чекістських архівах. Проте ця причина не пояснює забуття українцями аргентинця Енріке Мартінеза Кодо — людини, яка зробила надзвичайно багато, щоби про нашу батьківщину дізнався світ.

Він жив далеко за океаном, а тому був недосяжним для КГБ, який, безперечно, прагнув розібратися з "українсько-аргентинським буржуазним націоналістом". Але навіть із відродженням незалежності в Україні не стало більше інформації про нього — досить потужна українська Вікіпедія про цю людину нічого не знає, а пошукова система Google знаходить аж одне посилання на його статтю 1960 року. Тож не дивно (хоча від того не менш сумно), що про смерть Енріке Мартінеза Кодо 5 січня 2013 року повідомили лише українські організації в Аргентині. Переконаний, ця людина заслуговує на пам'ять та шану, і спробую цією публікацією переконати в цьому наших земляків.

Енріке Мартінез Кодо, журналіст, розвідник, історик УПА

Вперше ім'я, написане на обкладинці книги, я побачив у кабінеті свого вчителя Григорія Дем'яна у 1995 році. Книга в гарній суперобкладинці з повстанським фото та назвою латинськими літерами відразу привернула мою увагу. Погортавши її, я переконався — це справді надзвичайно цікаве видання: чудові фото УПА (значну частину яких тоді побачив вперше), схематичні зображення структури армії, карти повстанських рейдів та схеми боїв, рисунки бункерів та криївок, зображення зброї з тактико-технічними характеристиками, витяги з документів. На жаль, текст був для мене недоступним — іспанською мовою. Згодом я попросив свого товариша перекласти для мене зміст книги "Повстанці за залізною завісою" і окремі її розділи. Навіть використав їх для написання дипломної роботи. Це дозволило мені ще краще оцінити видання, яке з'явилося 1966 року, і зрозуміти: і через тридцять років нічого подібного про УПА українською мовою ще не було написано. Із книги можна було дізнатися, що її автор — аргентинець, журналіст і військовий аналітик. Поєднання двох останніх моментів стало запорукою написання цікавої та інформативної праці. Але звідки аргентинець зумів отримати стільки інформації про тему, яка в той час на теренах однієї шостої земної кулі була забороненою, а на решті — просто невідомою? Відповідь залишалася відкритою ще понад п'ятнадцять років.

Вдруге Енріке Мартінез Кодо нагадав про себе в 2009 році. Причому нагадав у буквальному значенні слова — один із працівників українського посольства в Аргентині привіз мені від нього привіт та передав "Повстанців за залізною завісою" з автографом. Для мене однаково великим сюрпризом було те, що він досі живий, і те, що він, виявляється, чув про мою роботу.

Врешті, останню інформацію про Кодо я отримав завдяки Facebook, коли на своїй сторінці опублікував одну з найвідоміших його статей. Для більшості читачів публікація була сюрпризом, але один із них, Юрій Данилишин із Аргентини, написав, що має додаткову інформацію про Кодо. Саме вона і стала основою цієї статті.

Енріке Мартінез Кодо народився 4 вересня 1926 року в Буенос-Айресі. У цьому ж місті він отримав освіту журналіста, а згодом, у 1954—1955 роках, ще додатково навчався у спеціальній розвідувальній школі. Тому й усе його подальше життя було пов'язане з цими двома галузями — він спочатку був журналістом "Diario El Pueblo" та "Semanario Esqui", а з 1957 року став редактором "Manual de Informaciones" — видання розвідувального підрозділу генерального штабу аргентинської армії.

Українською тематикою Кодо зацікавився у квітні 1959 року, прочитавши в якійсь із аргентинських газет замітку про засудження в Радянському Союзі п'яти українських повстанців. Невідомо, про кого саме йшлося і як була подана інформація (цілком можливо, що в дусі радянської пропаганди про злочинців — "українсько-німецьких буржуазних націоналістів"), але вона стала початком захоплення аргентинського журналіста.

Можливостей дізнатися більше про Україну, українців та навіть Українську повстанську армію в Аргентині виявилося чимало. Адже там уже кілька десятиліть активно діяла українська діаспора, яка мала власні громадські організації та видання. Кодо зав'язав контакти з активістами, зокрема з Юрієм Тисом-Крохмалюком, директором Українського інформаційно-видавничого інституту. Тис був колегою Кодо — теж журналіст, військовик, колишній офіцер дивізії "Галичина". Проте найцікавішим для аргентинського журналіста виявилося те, що директор інституту був ще й військовим істориком, автором книг про бої Богдана Хмельницького, Полтавську битву.

Перша книга Енріке Мартінеза Кодо про УПА «Рух опору в Україні» (1963 рік)

Безперечно, саме Юрій Тис був головним консультантом Кодо. Можливо, саме він, маючи зв'язки з ветеранами Української повстанської армії (незабаром після знайомства з Кодо Тис виїхав до США, де мешкало чимало колишніх вояків УПА, містилися повстанські архіви), забезпечив журналіста документальними джерелами та фото.

У результаті в 1960 році з'явилася перша стаття Енріке Мартінеза Кодо "Партизанська війна в Україні", присвячена УПА. Її опубліковано в журналі "Military Review" — офіційному виданні коледжу командування та Генерального штабу армії США. Українська тематика не просто так зацікавила американських військових: початок 1960-х — час масового розгортання національно-визвольних рухів країн Африки та Азії, що у своїй боротьбі активно використовували партизанську тактику. Тож вивчення досвіду вояків УПА — одних із перших, хто розвивав повстансько-партизанську тактику — було надзвичайно корисним.

Тисячі людей, які жили і працювали для України, довгий час лишалися невідомими та забутими, тому що їхні долі були приховані в недоступних чекістських архівах. Проте ця причина не пояснює забуття українцями аргентинця Енріке Мартінеза Кодо — людини, яка зробила надзвичайно багато, щоби про нашу батьківщину дізнався світ.

Через три роки після публікації статті з'явилася перша іспаномовна книга Кодо про УПА — "La Resistencia en Ucrania" ("Рух опору в Україні"), а ще через три — монографія "Повстанці за залізною завісою", яка відкрила для мене цього автора.

«Повстанці за залізною завісою» (1966 рік)

Він написав ще чотири праці на українську тематику, а одну з них, "Los Crmenes de Munich. 1957—1959" ("Злочини в Мюнхені. 1957—1959"), присвятив питанню вбивства лідерів націоналістичного руху Лева Ребета та Степана Бандери. Кодо став автором десятка статей про український визвольний рух, які друкувалися в різних країнах Латинської Америки. З 1972 до 1975 року він був редактором спеціального іспаномовного журналу Антибільшовицького блоку народів (міжнародного об'єднання, створеного ОУН) "Resistencia y Liberacin". Також готував до друку іспанський переклад "Історії України" Дмитра Дорошенка, книги "Українська проблема та Симон Петлюра" Алена Дероша.

Енріке Матрінез Кодо отримав за своє життя чимало відзнак — премій, орденів, нагороду від аргентинської розвідки. Проте серед них лише одна українська — медаль Святого Володимира, найвища нагорода Світового конгресу вільних українців, яку йому вручили у 1989 році. Через два роки після цього постала незалежна Україна. Аргентинський журналіст Кодо зробив чимало, аби це стало можливим, але за понад двадцять років він так і не отримав жодної відзнаки від її влади. Як, зрештою, не отримали їх і більшість тих, про кого він писав, — українських повстанців.

http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96%D0%BA%D0%B5-%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B5%D0%B7-%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%BE-%E2%80%94-%D0%B0%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%B5%D1%86%D1%8C-%D1%83%D0%BF%D0%B0

Трапилась мені на очі цікава книжечка, точніше сказати підручник з математики для шостого класу.

До вашої уваги пропоную задачку, що нижче.

Зможете розв’язати?
Будь-ласка(!)

Відповідь отримано? Гаразд, сердечно Вас з цим поздоровляю!
А тепер (увага!) порахуйте, будь-ласка, скільки учасників було в перший, другий день змагань.
Як результат? Травмує дитячу психіку? Пусте! На тлі загального покращення це не саме страшне.
А все ж, хто складає такі підручники, що «па-дєбільному написані?»
Є такі автори,

прізвища яких навіть коментувати не хочеться.

І один такий випадок виглядав би не більш ніж кумедно… але ж таких випадків багато.
При нагоді розміщу інші перли від «табачного» міністерства.

8 квітня пішов у інший світ Віктор Лісовол, автор пісні

"Наливаймо, браття, кришталеві чаші!".

Поховали великого кобзаря на міському кладовищі

міста Вишгород (Київська обл).

 

 

Наливаймо, браття, кришталеві чаші, 
Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали 
Голівоньки наші!

Щоби Україна в ярмі не стогнала, 
Щоби наша слава, козацькая слава, 
По світу гуляла!

Бо козацька доля, як у полі рута, 
Січена дощами, хрещена громами 
Ще й вітрами гнута.

Як лелечий клекіт, козакова вдача 
Вигукнеться сміхом, вигукнеться щирим, 
А відлунить плачем.

Погуляймо, браття, наберімось сили, 
Поки до походу, поки до схід сонця 
Сурми не сурмили.

Козаку не треба ні срібла, ні злата,

Тільки б Україна не була катами

На хресті розп’ята!

Наливаймо, браття, кришталеві чаші, 
Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали 
Голівоньки наші!

Квартет "Явір" = http://video.i.ua/user/295100/59413/406653/

З кіно "Вогнем та Мечем" =  http://video.i.ua/user/295100/59413/406654/

Польска група "Prawdа" = http://video.i.ua/user/295100/59413/406655/  

 

Народився кобзар 21 лютого 1931 року у Семенівці Полтавської області.
Пісня і музика були завжди в його сім'ї, а в хаті завжди на головному місці

були музичні інструменти. Сім'я була працьовитою, розуміла толк у землі,
а у вільну хвилину - і в музиці...
У 1973 році Віктор Іванович закінчив Студію кобзарського мистецтва, а в 1988 –

Студію при капелі бандуристів України.

Жив і працював у Вишгороді Київської області.

З інтерв'ю:

"Багато людей вважають, що пісня" Наливаймо, браття, кришталеві чаші ",

написана мною на вірш поета Вадима Крищенка, існує ще з козацьких часів

Богдана Хмельницького!

Пощастило мені в 60-х роках зустрітися з прекрасним поетом-піснярем

Вадимом Крищенко. Вже під час першої нашої зустрічі показав йому свої

мелодії. Йому все сподобалося.
Він подарував мені невеликий збірник своїх віршів "ЩІРІСТЬ" – і там я

знайшов вірш, який починався словами:
"Гей, наповнім кухлі, полів'яні чаші, щоб шаблі не брали голівонькі наші".
Мелодія, яку я написав незабаром, вимагала деяких змін у тексті.
Вперше я заспівав її на новосіллі у друзів, які отримали квартиру
в столичному районі Теремки. А потім пісня впевнено "пішла в люди".
З тих пір співається так, як знають пісню сьогодні.

Звучить вона дуже часто, під її мелодію крокує українське військо у фільмі

"Вогнем і Мечем" Єжи Гофмана – він був настільки переконаний, що пісня

є народна, що без дозволу авторів використував її у своєму фільмі!

Найбільш актуально тоді звучали рядки другого куплета:
Щоби Україна в ярмі не стогнала,
Щоби наша слава, козацька слава,
За світу гуляла!
У 1960-ті роки цензура такого б не пропустила – бо це пахло Сибіром.
Тому пішли на хитрість: зі сцени виконували без цих слів – їх пропускали.
Але народ любив всі слова – тому нічого не викинув.
На естраді її співали квартет "Явір", Ніна Матвієнко, Олег Марцинківський.
Єдине, що, коли говорять, що ця пісня НАРОДНА - мені стає трохи сумно...
Але я розумію - і радію, що щось і моє пішло і прижилося в народі.
Я написав більше 70 пісень, переважно ліричних і патріотичних,
але НІЧОГО ПОДІБНОГО більше у мене, на жаль, не народилося...

Хоча ... заслуговує на увагу мій варіант пісні "До українців"
(вірші Віктора Баранова), написаній для бандури.

 

 

Я запитую в себе... питаю у вас – у людей,.. 
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці — 
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, 
КОЛИ МИ ПЕРЕСТАЛИ ГОРДИТИСЬ, ЩО МИ – УКРАЇНЦІ!

 

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот, 
І що є у нас дума, яка ще від Байди нам в’ється, 
І що ми на Вкраїні таки український народ, 
А не просто ЮРБА, що у звітах "НАСЕЛЕННЯМ" зветься...

Українці мої! Як гірчать мені власні слова... 
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. 
Але мушу казати – бо серце, мов свічка, сплива, 
Коли бачу, ЯК ЛЮТО СЕБЕ ЗНЕВАЖАЮТЬ ВКРАЇНЦІ.

 

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил!
Можна жити й ХОХЛОМ...– і не згіркне від того хлібина. 
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил, 
Як не ЗРАДЖЕНА вами, ЗНЕВАЖЕНА вами Вкраїна?!

 

Відео "До українців" http://www.youtube.com/watch?v=Mp612BSx7-Y