Невеличка квітка, нагадує троянду…
Нагадує, бо вчора втратила свої пелюстки…
Такі ніжні і примхливі…
Теплі і горді…
Солодкі, ефірні…
Залишилось чотири…
Чотири пелюстки
Спогадів…
Сумує…
Плаче…
Раптом…Метелик…
Пурх…Пурх…
Прокинулась троянда
Здивувалась…
Чому я? – Запитала себе …
У мене майже…майже…
Нічого не залишилось…
Лише чотири пелюстки…
Чотири…і більше нічого…
Метелик не почув…
Торкнувся довгими лапками…
Закрученими вусиками…
Плямистими червоними крильцями
Голівку квітки…
Поцілував…обійняв…залишився…
Троянда прокинулась…
Заридала від щастя…
А метелик заснув…
Та перед сном подарував
Ніжно і примхливо…
Тепло і гордо…
Свої крила….

                Здавалось просто сон...
                Та снився все ночами
                В краплинах за вікном,
                Що пролились дощами,

                                  Той погляд проглядав
                                  Немов благання, знаю,
                                  У душу проникав,
                                  Та запевняв: кохаю!

                І знову навмання
                Запалював ті зорі,
                Як тінь нового дня,
                Жадані та прозорі -

                                  Бажання і любов...
                                  Забувши про турботи,
                                  Бо снився знов і знов,
                                  Запитувала: хто ти?

                Чому в моєму сні
                Ти як надія грієш?
                Дай відповідь мені...
                Почути я зумію!

                              - Ти знаєш все сама,
                              Живу в твоєму серці,
                              Хоч поряд ще нема...
                              Я - твоїх мрій озерце!

                І бачу тебе в снах
                Так само я, щоночі,
                З усмішкою в очах
                Та стан стрункий дівочий...

                              - Ти - мрія? Зачекай!
                              Без тебе заблукаю...
                              Зови та не зникай,
                              Наснися ще! Благаю!

                                * * *
                Зустріти так хотів...
                І що зустріну - знала...
                Той погляд з моїх снів,
                В тобі я відшукала.

Я приглашу тебя в мой сон И попрошу тебя, останься. Во сне мы будем лишь вдвоём, Мы украдем немножко счастья. Мы изучили наизусть, Всю ласку и разлук терпенье, Ты спросишь: Что в глазах за грусть? А сон – реальности мгновенье… И пусть немного, пусть чуть-чуть… Во сне с тобой назначив встречу, Ты приходи покой вернуть, А я к тебе иду навстречу!

Золотою зорею вечірньою,

Запашним ароматом  рум’Янковим

Літо стелиться над Україною,

Понад краєм нашим серпанковим.

 

Ходить літо ланами квітучими,

Розмальовує в небі райдугу.

І птахІв голосами співучими

Про любов нам і згоду нагадує.

 

Стелить трави шовковим килимом,

Ніжно кличе гірськими струмочками.

Звеселяє хмаринками білими,

І у хорі співає з дзвіночками.

 

Із ромашками та фіалками

Про кохання складає мелодії.

Й зачаровує душу звуками

Незабудкової  рапсодії.

 

Пригощає вином малиновим,

Заплітаючи маки в волосся,

І бурштИновим медом липовим,

Щоби мрії були солодші.

 

Марно ще десь у світі шукати

КрасивІшу й світлішу країну.

Усім серцем я хочу цей край обійняти,

Так  люблЮ я тебе, Україно!  

Аріна та Ганна Майстренко

Я возьму  у неба акварели,

А у солнца золотую кисть,

И, услышав в сердце звон капели,

Я раскрою жизни чистый лист.

 

В мир любви я приоткрою дверцу,

А потом семь нот у ветра одолжу

И к стихам, струящимся из сердца,

Музыку души  крылатой напишу.

 

В мире этом будет тихо и уютно,

А улыбка навсегда прогонит грусть.

Я в него средь чёрно-белых будней

Разноцветным дождиком прольюсь.

Отрутою в долонях краплі сліз.
Прозорі, чисті, сяють,– але мертві…
Пронизані очима вже наскрізь
Холодної самотньо-злої смерті.

Ти обніми мене й не відпускай
Допоки небо світиться зірками,
Допоки сонцем сяє небокрай,
Або вмивається солоними дощами.

І хай навкруг танцює танго знов
Хоч тисячу смертей в вогненнім колі,
А я із їхніх кам’яних оков
Все вириватимуся впевнено на волю.

Ти обніми. І що тоді мені
Все те, що доля у сльозах віщує!
Я виживу у будь-якім вогні,
Лиш ти будь поруч, будь лиш поруч… чуєш?!

Не відпускай! Сховай мене від них!
Я хочу жити! Хай остання в серці
Ця мить у нас… Та ти перетвори
Ту мить у вічність, непідвладну й смерті!

Відпусти моє серце – воно не твоє,
я його не віддам тобі, чуєш?!
Не цілуй так зрадливо уста і плече,
я ненавиджу, як ти цілуєш!

Навіть думати в душу ввірватись не смій, –
не злетиш ти до неї, пропаща,
і не треба повторювать знов "він не твій", –
я ж тобі не повірю нізащо.

Я всміхатися навіть сльозами журби
буду знов, бо він поруч зі мною,
а ти плач, бо була самотою завжди,
Так і лишишся ти самотою.

Гаряча ванна, ароматна пінка
і відчуття блаженства неземного…
А ще якби мені потер ти спинку,
то я і потонути так готова…

Зірву цілунок грішний я несміло
і, на замовлення неначе, світло щезне,
розслаблене та мокре твоє тіло
мене погубить і в тобі я знов воскресну...

Ти перевір у темряві шаленій
чи дихаю ще я, чи ще жива я,
бо коли ти так близько біля мене,
то я і розум, і життя втрачаю…

Укрощая львицу бойся её взгляда, Если отвернешься и когтей не надо... Глупая затея, быть её хозяином, Жертвой обернешься для неё нечаянно! Глупые движения все слова и мысли, На тебя посмотрит, а в груди все стиснет! Ты не смей далекий, как ей жить приказывать, Все свои команды, овцам ты показывай! Львица - очень властная, слишком импульсивная, Часто одинокая, но всегда любимая! Только одному даст себя погладить, Кто от одиночества смог ее избавить!