_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_-_
Рядків багато ще не скорено...
Незнати скільки їх число.
Перо готове йти за зорями,
Натхнення знай би лиш було...
Десь там ширяють птахи в космосі,
Шукають той всесвітній шлях.
Думкам-словам в душі так лоскітно...
Мандрують десь у наших снах
...
Незвичне...незвичайне
Небачене...непередбачуване
Раптове...несподіване
готові?.. почали...
Фрази про паралельні світи здаються нам більш гіпотетичними ніж вартими серйозної уваги. Ми звикли бачити щось логічне, раціональне, те що можна пояснити схемами, числами, одним словом, науковими теоріями. Хоча навіть сам Ейнштейн дійшов до тої межі за якою побачив усю зайву самовпевненість і некомпетентність кабінетної науки теперішньої цивілізації...
Події, нижчезгадані, написані на основі реальних подій (як і попередні) притому трапились нещодавно
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------
Сашко - молодий, енергій і підприємливий хлопець. Часто з`являється необхідність десь підзаробити і тому, не зважаючи на юні роки, об`їздив на своїх жигулях значну частину Волині.
Одного разу випадок завів його у одне з тих сіл, які ми називаємо окраїною цивілізації.
Потужні великі лісові масиви, далеко від райцентрів, сполучення з світом фактично відбувається тільки через асфальтовану дорогу, що тягнеться до варшавського шосе кілометрів з двадцять.
Погода стояла сонячна, настрій хороший і задумане міроприємство пройшло досить успішно. Щоправда трохи забарився і додому повертався вже коли сутеніло. Як на те десь (як воно і буває 
) неждано-негадано небо затяглось хмарами і почався дощ.
Настрій підупав, до того ж мобільного зв`язку не стало, то ж додому ніяк не міг додзвонитись. Про себе стиха вилаявся і, змирившись з обставинами, намагався заспокоїти себе думкою, що через годину вже побачить дома дружину, вляжеться в зручне ліжко...
Колеса машини розтинали калюжі на дорозі, зустрічного транспорту не було. Фари Сашкових жигулів самотньо блимали на трасі, раз-по-раз вихоплюючи з темряви крім калюж ще й мовчазні похмурі тіні хащ при дорозі.
Згадав про радіо, та, як на зло, воно теж не працювало. В душу почав закрадатись неспокій, що чим далі тим більш витісняв жадані думки про очікуваний домашній затишок. Вже й пісеньку якусь почав наспівувати з мультика, однак і вона не допомагала.
Раптом він згадав, що сьогодні вдень ненароком прислухався до розмови місцевих між собою. Вони щось схвильовано обговорювали... Про... - Саша напружив мозок... - так, здається про цю ж дорогу, якісь нещасні випадки... Але які? Цього не міг пригадати.
Зненацька... Сашко аж сіпнув руля. Здалось? Ні. Таки якась тінь мигнула прямо перед машиною на дорозі.
- А-а, - махнув рукою, - може заєць чи лисиця... Ліс же навкруги. До села кілометрів з вісім буде... - заспокоїв себе і, тут же й осікся...
Світло фар вихопило з темряви незграбну високу постать, що стояла край дороги.
Сашко придивився.
Людина одягнена у довгий темного кольору плащ, стояла спиною до машини і, коли жигулі наблизились метрів задвадцять, повільно обернувшись підняла руку.
- Якраз таки! - Саша й не збираючись зупинятись натис педаль газу та раптом ...
Двигун заглох і машина зупинилась. Тут то і серце почало гупати сильніше, саме "гупати сильніше" бо загупало воно вже до того.
Від несподіванки деякий час не міг отямитись аж доки в вікно не постукали.
- Хто там? Що треба?
- Підвезіть! - Почувся глухий, наче з безодні, голос.
"Підвезти...х-м. Та що це я? Злякався мов дитина" - спробував покепкувати з себе.
- Сідайте! - Саша відкрив ближчі двері зправа від себе та тінь попрямувала до задніх...
- Ей! Вони не відчиня...
Холодок аж пронизав спину і закінчення речення так і застрягло в грудях.
Замкнені задні дверцята (що вклинили взагалі-то за два дні перед тим) ніби самі по собі легенько відчинились.
- Мені далі... Вперед. - Прогув незнайомець вмостивши свою довготелесу статуру на заднє сидіння.
- Ну, добре. - Саша повернув ключ... машина слухняно завелась з пів-оберта, як кажуть, і вони поїхали.
Думки всякі лізли в голову... всі не добрі.
"Чорт, шо ж ті дядьки говорили між собою?", - Саша нервово тарабанив по керму пальцями. В кабіні стало якось незвично сиро і прохолодно, наче в склепі. Страшно було й повертатись назад аж...
- Гр-р-р1!! - позаду. Машину майже одночасно з цим добряче трусонуло на вибоїні.
Саша мало не підскочив. "Пасажир" видав ще якийсь звук, здавалось закашлявся.
- Вам допомогти? Щось трапилось? - зупинив машину і, не глушачи мотор, включив яскраве світло в кабіні й обернувся...
Супутник саме задер голову і, оскільки на ній був капюшон, світло лампи якраз добре освітило... ЛИЦЕ?!!,...
Ніякого... обличчя! сама порожнеча!!!
Людина без лиця! Рук теж нема!
Волосся стало дибом.
- Їдем далі!... - прогуло десь із нутрощів плаща. Ясно відчув як кров відхлинула з поверхні тіла й захолола десь усередині...
- Їдем далі чи що?!
- А-а, так... - відвернувшись, втамувавши якось себе відповів:
- Їдем.
Поїхав, але жах переповнював. "Хто це? Що це? Що робити? Тре тікати. Як? Нечиста сила якась..."
Подумки прочитав молитву, трохи полегшало. Була-не-була! З Богом як кажуть...
- А вам куди?
- Та ще метрів сто.
Сашу як пронизало! Ні-і голубчику, хай там що, а тебе тре позбутись до цього місця. Рвучко заглушив мотор і зупинив машину.
- Що таке?
- Та от, заглохла щось... знов клятий карбюратор певно. Піду гляну. - намагався говорити якомога спокійніше. Відімкнув капот.
Ноги не слухались та якось зібравшись виліз з машини і намацавши хрестик на грудях вже не відпускав його. Дощ не переставав. Навіть припустився ще сильніший. Відкрив капот і зробив вигляд, що порпається з карбюратором. Минали хвилини. Пасажир в машині нервово завовтузився.
- Скоріше там!
- Та вийдіть і поможіть, то й скоріше буде.
Той і справді поволі виліз з машини і підійшов до Саші.
- Подивіться ось тут, а я зараз заведу. Скажете чи іскрить де, може з гегнератором що... - в очі намагався не дивитись. Та й в які очі? Попрямував до кабіни.
- Готові?
- Так!
Тільки но двигун ожив дав повний назад метрів двадцять. Далі по гальмах і... до упору на газ. Вперед і тільки вперед!
Нещодавній пасажир ледь устиг відскочити...
Метрів через сто побачив поворот - мигнула в бік лісова дорога,
що вела в хащі. "Он куди тобі треба було!"
Оглянувся назад і оторопів... постать у плащі бігла за машиною... Ще піддав газу. Майже сотня... Не відстає!
Пальцями впився в кермо аж до посиніння...
______________________________________________________________
примчавши додому все ще не вірив, що таки добрався. На запитання дружини послався на втому з дороги і ліг спати та сон довго не йшов.
Через кілька днів довідався про ту місцину. З півстоліття назад в тому місці діяла банда мародерів, грабуючи подорожніх. Жертв убивали. Чоловіки нещодавно саме й згадували ту тінь - довготелесу постать, що почала переслідувати подорожніх
останнім часом. Та й взагалі и тих місцях люди часто зникають.
Така ото Х-історія на ніч для сміливих... 
навіть не пам`ятаю коли вже написав, певно недавно чи не недавно , але пригадати не можу. Випадково знайшов серед записів недописаний вірш...
************************************************************************************
Кольори сплітаються
У вишиті рядки.
Обриси всміхаються
Кажуть слово - "ТИ"
Голос випромінює
Ніжність і любов.
Пісня знай запитує:
"Де ти?" - знов...
****************************************************
чи міркувалось над цим хоч раз?
_________________________________
Ти можеш дивуватись
Ти можеш посміхатись
І вдячність,то для тебе не тягар...
Привітність і турбота,
Дозвілля і робота,
І творчих спалахів присутній дар.
Ти можеш і втомитись,
Ти можеш розгнівитись,
Час відпочинку, та й не тільки - час...
На зорі подивитись
Чи просто - десь зустрітись,
Застигнути й злетіти водночас!
Покликати й згадати,
Чекати й мандрувати,
Утішитись і взяти прозапас...
Ти можеш дарувати,
Розвіяти й зібрати
І крапки десь розставити нараз...
тяжкувато після відпустки починати робочий тиждень...навіяло на...
-------------------------------------------------
Давай позриваємо буденні клопоти
зі стомлених тіл...
Я для тебе заварю каву.
Посміємось, поговоримо,
Почнемо легкийфлірт,
Забудемо робочі справи.
Підемо погуляємо під зорями
Знайдемо затишний куточок.
Поцілунками продовжимо розмову
А далі посценарію взаємному...
По дорозі назад куплю квітів букет
І тобі...з них вінок я сплету.
Веселу і сторію розкажу
Із приємностей безкінечності
Давай позриваємо буденні клопоти
Зі стомлених тіл...
квазар - пульсуюча зоря
Час кудись летить даремно
І здається нам назавжди,
Зараз світло, а стане темно
І вкриється тінню навіть правда
Мінливе буття… То дощ, а то й сніг
Шалене життя, устиг чи й не встиг.
Скеровує доля усі прапори
Гартуємо волю і йдем до мети.
Стрічаємо день, а там знову ніч.
І щастя й біда - звичайна є річ.
На місці не встоїш, не підеш назад…
А дійсність довкола - НАЧЕ квазар
спокійно не міг заснути поки не написав 
чого б це 
"Коли хочу сказати щось - замикання...
Коли хочу подумати навіть, що сказати - замикання...
страшнувато, незвично, але притягує...
контакт і... тисячі іскор величезної напруги!!!
все...
замкнуло...
вирубуюсь..."
Що скажете? Ваш діагноз по даному випадку?
встиг таки...
*****************************************
Це сталося в 1939 році. Прямо з початком ІІ Світової війни. Радянські війська перейшовши кордон швидко просувалися вглиб Польщі. Поляки спішно відступали з Західної України і в цій спішці намагалися прихопити ще й майно, адже багато кому згодом доводилося б розпочинати з нуля. Місцевим українцям з того проку було мало, адже те що не встигали забрати поляки з успіхом присвоювали собі вже радянські представники влади. Трохи забіг наперед, даруйте. Але з темою воно пов`язано так чи інакше.
Так от не скажу, що всі, однак місцеві шибайголови одного з волинських сіл, з заздрістю проводжаючи потяги навантажені панським добром господарств та й власне сімей польських офіцерів, вирішили один з поїздів пограбувати. Слідкували довго аби діяти вже напевне. Потяги їхали без охорони, ну максимум ще плюс жінки, літні люди й діти. На яких ще й коштовних речей було не мало. Поляки дуже вже поспішали і охорону на потяги не виділяли аби побільше вивезти майна і родини. От на те майно і зібралось поласувати з півдесятка місцевих охочих розбишак.
Діло було в обідню пору. Як годиться звалили на колію добряче дерево. На всіх була одна рушниця ще часів першої світової, а на що більше – полячки й так злякаються одного тільки вигляду бравих молодців і самі поскидають з себе все аби лиш їх живими випустили – так розмірковували. Поцмакували язиками і мріяли, скільки то всякого панського барахла до рук приберуть.
От і потяг. З-за повороту вигулькнув паровоз і поволі, як воно то було, з дійсно неспішною паровозною своєю швидкістю, почав наближатись.
- Так ти Іване зразу в перший вагон, а ти – Степан за другим пильнуй аби ніхто не втік з манатками, а я з гвинтівкою по вагонах пройдусь, Петро – ти речі збиратимеш… - вожак роздав команди і стали ждати. З нетерплячки нажитися аж руки свербіли.
Паровоз з вагом чмихнувши нарешті став.
- Вперед хлопці хутко! Ей! Там в паровозі! Ану руки вгору і шмальцем сюди вниз! – Головний намагався дати голосу щобільшої агресивності і серйозності.
Та неочікувано машиніст замість слухняно вилізти з вагона потягнув за мотузку сигналу.
У вагонах вже й без того почав підніматися гамір, викликаний очевидно раптовою зупинкою, а після паровозного свистка з вагонів як мурахи повискакували…
ЙО-ма-ЙО!!!!! Самі військові…
Очевидно це вже їхали завершальні ешелони і евакуація цивільних та майна саме скінчилась.
- Мамо рідна! – Главар ще й цього не встиг проказати як його підлеглі, замість виконувати хвацьку тактику, почали вигрібати справді блискавичного пішкодрала.
А ще через мить, тільки й собі повернувшись тікати, поточився й упав мов підкошений. Один з солдатів поцілив йому прямо в потилицю. Земля оросилася кров`ю, та це була не остання кров. До лісу було далеченько і добігти змогли не всі. Одного ще згодом вбили, а іншого поранили і, спіймавши вже, добили прикладами.
Двом таки вдалось уникнути куль і сховатися в лісі.
Через півгодини в село прийшла біда…
Поляки, заїхавши на найближчий полустанок, спішились і близько двох сотень своїх солдатів офіцери направили в село для каральної акції. Оточивши і нишпорючи по селі розстрілювали без попередження у сіх осіб чоловічої статі. Багато сімей тоді втратило годувальників – не всі встигли поховатись…
***************************************************
І цю історію мало хто знає навіть з тамтешніх людей. Думаю вона дійсно слугує яскравим прикладом того, до чого призводить жадоба наживи. Коли люди не думають про жахливі наслідки й через злодіяння страждають не тільки самі, а й безневинні співвітчизники
Отже, як і обіцяв – смакуйте.
Сьогодні завів розмову з хлопцями про ту дорогу. Виявилось, що всі зустрічалися на ній з чимось, що описували у чорних кольорах. Видно є щось там… на тій дорозі. Причому всі пригадували тінь чогось жахливого, що слідувала за ними.
Коли оповів їм цю історію заявляли одностайно – правда. А оскільки я й сам переживав щось подібне, то не можу з ними не погодитись. Тепер, якщо й ви хочете дізнатися про нашу місцеву загадку, яку, по суті, приїжджим людям у нас ніколи не розказують, то вперед… як кажуть
На жаль людини, що розказала мені про це вже нема в живих (по природній причині). Але жах на дорозі лишився і, хто зна кому він ще стрінеться. Треба бути до всього готовому…
*****************************************
Він затримався з дівчиною, проводив її додому. Хлопці пішли раніше і їх доводилось уже доганяти. Однак бігти не хотілось – все згадував Марійчині губи, терпкий смак уст, відчуття пружних грудей… «Ех, кохання, яка вже там компанія, по дорозі і сам додому доклигаю, йти то кілька кілометрів» - так думаючи він потихеньку вийшов з села і попрямував по стежці понад залізничною колією. Ніч щоправда була якась тиха, хмарна, тяжка, шлях попереду важко було розібрати.
Оминув залізничну будку. Раптом освітилося все, таємничі тіні кущів наче придорожні знаки окреслили шлях.
- Ага, – глянув угору: - місяць.
І дійсно господар ночі з-за хмар виглянув.
Йти стало легше, знов думки полинули до коханої. Літня природа довкола – романтичний настрій, ніхто не відволікає від мрій, спогадів. А хлопці зараз би про щось своє теревенили, куди на слідуючу дискотеку рвонути, де дівчата кращі, скільки горілки випили… «А нащо то мені, у мене он – Марія» - він точно знав, що на слідуючі вихідні знов сюди помандрує. А що? Нехай і сам. Що там іти?! Туди-сюди – разом хай і десять кілометрів. Знав, але не знав він, що вночі на цю дорогу сам іти уже більше ніколи не повернеться…
Ось і місток через канаву – вже більша половина дороги пройдена. Зробив невеличкий привал. Посидів послухав шум води, що билась об каміння. Чарівні звуки, але за яку годину світатиме. Тож тре йти далі.
Світлофор. Уже менше півкілометра до переїзду – трошки більше десяти хвилин і дома…
Раптом темінь покрила все. Хмара закрила місячне світло і, навіть поодинокі зірки крізь неї не могли пробитися. От маячня. Та нічого. «Що я – не сміливий хіба… скільки вже ходив тут. Тих кілька сот метрів.»
І Петро (саме так його здається звали) прибавив ходу. Сміливий чи ні, а колючки на спині виступили. Мало що, ніч і сам все таки.
Силуети обабіч стежки побільшали. Почався ліс, що в цьому місці підходив до самої колії.
Видно й зовсім слабо стало. Збився зі стежки і йшов мало не навмання просто тримаючись ближче колії. Тиша довкола. Жодних звуків. Чути було тільки як б`ється у грудях власне серце і швидкі кроки своїх же ніг. Раз-два, раз-два, раз-два…
Вже метрів сто після світлофора. Дорога пішла униз почалася улоговина. Залізничний насип піднявся метра два над головою і все вищав. Видимість знизилась фактично до нуля. «Та все добре, скоро буду дома». Щось запримітив зненацька…
Незвичайне щось. Аж призупинився, вповільнивши ходу, насторожився. Та начеб нічого.
Пішов… і тільки рушив – зрозумів, що це! Позаду щось ворушилось.
Став. Оглянувся. Та темінь закривала все. «Та ну його». Додому і тільки додому, вовків тут давно не було – перестріляли вже, а так нема чого боятись.
Рушив, і тільки зробив перші кроки, як почув, що рух позаду між дерев став сильнішим. Наче хтось скрадався за ним. Петро знов став. Стало тихо. Та від тої тиші віяло чимось далеко не спокійним і грізним. Потихеньку пішов. Те «ЩОСЬ» за ним. Прибавив ходу, але воно тільки почало наздоганяти.
Петро витер холодний піт, що виступів на лобі. Ноги, руки потихеньку вже почали труситися. Що ж це за біда така? Йшов вже зовсім помалу. Звуки позаду наближались.
Мурашки забігали по всій шкірі, вже чув як «ТЕ» дихало! Натужно, з хрипом, щось велике. Ось-ось уже наздожене. Може й справді вовк. Але зараз літо – вони неголодні, з іншого приводу на людей наче не нападають. А може… скажений?!!
Від цієї думки аж сахнувся і став як укопаний. Чорт, і під руками нічого нема, хоч би ломака яка не-будь…
Те «ЩОСЬ» зупинилось теж, але було вже впритул за спиною. Петро поволі почав повертати голову. Страшне хрипле дихання великої тварини… так тварини і саме великої. Темінь і тінь – це те що він встиг побачити… побачити до того, як раптом місяць знову яскраво освітив усе довкола, вийшовши зненацька з-за хмари.
«Боже…» - в грудях похололо…
Жах, який побачив, залишився перед очима вже назавше
Величезна, в ріст людини, собака за півметра від нього. Чорна, з вискаленими зубами. Здавалось наче вилізла з трупної ями вічності, у яку була закопана!..
Очей не було. Гігантські пустотілі зіниці!!! Шкіра, то-тут-то-там прогнила і крізь неї світились кістки й виглядали нутрощі… З вишкіреного рота на землю стікала, наче слина – темна рідина.
Це не собака – це хижак! І не хижак – а ЗВІР!!! Цей жахливий здогад вивів його з небуття страшної несподіванки.
Звір клацнувши величезними щелепами погрозливо заричав і повільно присів на передні лапи, готуючись до стрибка…
Петро вже не пам`ятав - чи-то від клацання щелеп, чи з якоїсь іншої причини, але ноги самі злетіли угору і він одним махом опинився на чотирьох метровому, з крутим схилом, залізничному насипі. Як біг також не міг вже пригадати, знав, тільки що навіть рекордсменів з бігу легко обійшов би на будь-якій спринтерській дистанції.
На ту дорогу він уже справді, більше ніколи не повертався… сам… вночі…
Така от страшненька історія. І вона ось – поряд. Й досі іде за кимось темної ночі.
Звісно не сприймайте так уже близько усякі страшилки до серця (навіть правдиві). Насправді все не так страшно. Просто… будьте напоготові
Цю історію я почув від людини, учасника історії, за його словами - реальної і правдивої. Справа починалася ось так.
Приїжджаючи на вихідні в село, часто ходили (як часто буває) на танці (так це звучить) в сусідні села, погостювати. Часто гостини такі затягувались і часом один з наших, відставши від групи (по певним причинам) потім сам повертався додому серед ночі. Зараз модно мотоциклами і машинами, тоді ж звичайна справа була – пішкаросом. Справа ця траплялася чи не з кожним і я теж був в числі одиноких подорожніх, що поверталися додому.
Шляхів до домівки по найкоротшому маршруту проходило два – один по грунтовій дорозі серед полів, інший по стежині понад залізничною колією (обидва довжиною близько чотирьох кілометрів). Я обирав понад залізницею бо пилюки й піску там було менше. Основна частина дороги проходила тут теж між полів, але, підходячи до села, впритул підступала до лісу, спускаючись в невелику улоговину, протяжністю десь півкілометра.
В принципі людину, яка виросла серед природи, не лякають такі нічні походи, однак чогось саме тут, в цій улоговині і траплялися дуже часто дивні речі, від яких ставало моторошно…
Ідеш собі по стежці, аж раптом підходячи до лісу усвідомлюєш якесь несправжнє затишшя. Прямуєш далі і саме тут, позаду тебе ліс оживає, і все в ньому починає ворушитись. Наростає внутрішня напруга, хочеться постійно оглядатись, але розумієш, що так ці кілька сот метрів можна йти до ранку і, намагаючись втамувати хвилювання, крокуєш далі. Та раптом серед лісних звуків, спускаючись нижче, починаєш вирізняти один – це важкі кроки прямо за спиною…
Таке в тій місцині траплялося зі мною. Історія ж, про яку розказав земляк, і про неї йтиметься далі, й досі наводить жах на слухачів, а особливо одиноких подорожніх темними загадковими ночами.
Повна версія сьогодні ввечері чи завтра, але... зненацька
