Чому?

_-_-_-_-_-_-_-_----_----_----_-_-_-_-_-_-_-_

Чому найти не можу я межу?

Чому, скажи, ні з ким не заспокоюсь?

Чому, коли про тебе я кажу,

На серці смуток так і НЕ загоївсь?...

-------

Із цих питань поки що не відкрив

Ще жодної із відповідей з часом.

Чому ж тебе у світі знов зустрів

І втратив знову, як завжди, невчасно...

-------

Чому в душі ця рана ще жива?

Чому з віршами я не розлучуся?

Коли прийдуть нарешті вже жнива

І в цих питаннях долі розберуся...

-------

Не думай, не хвилююсь і не жду,

Надії марно також не плекаю...

Я прагну лиш одного ще дощу

І з ним же крихту вічності шукаю...

твої вії покриті росою...

  • 19.10.08, 23:31
  • ти

_-_-_-_-___-_-_-___-_-_-_-_-_

Твої вії покриті росою,

В твої коси заплетені трави,

Твоя мрія леліє водою

І шукає весняні заграви...

---------

Твої очі окутані небом

І душа пломенить над лісами...

Твоє серце шепоче "Так треба"

І ти йдеш росяними стежками...

-----------

Твої брови як птахи над степом,

Що на крилах живуть з висотою...

На щоках розквітають букетом

Всі думки, що сколихані мною...

------------

Твоє серце нестримно так б`ється

І думкам знов немає спокою...

Не хвилюйся все скоро минеться.

Я прийду і залишусь з тобою...

зачекалися зорі твого погляду...

  • 19.10.08, 22:13
  • ти

_-_-_-_-_-_-_-___----___-_-_-_-_-_-_-_

Твого погляду зорі чекають,

Хвилі ждуть аби ніжити тіло...

Навіть струни гітарні вмовкають,

Навіть серце щось знов заболіло...

-------

Ти пішла, не сказавши нічого...

Так, мовляв, просто далі не треба.

Ти кохати не прагнеш нікого...

Наче вірна зимі королева...

------

Тихо кригою серце покрилось,

Мимобіжно лиш дні пролітають...

Що ж, нехай вже, раз треба, то треба,

Тільки погляду зорі чекають......................

не верну...

_-_-_-_--_--_--_--_-_-_-_-_

Моє серце розбите...

І шпага рятунку не дасть.

Рана ниє відкрита...

Ніби в пастку піймавсь

----

Ти пішла не озвавшись

І вуаллю прикрилась.

Не досяжна як завше,

Трохи повеселилась...

----

І вином не напитись.

Я по вовчому вию...

журавлі знов курличуть,

Відлітаючи в вирій

----

Серце прагне шукати,

Серце кличе - лети!..

я лечу та стріляти,

В когось вже на меті...

----

Мов поранена птиця,

Несусь каменем вниз.

А душа знай іскриться...

Ще аж доки не вбивсь...

----

Ні, не буду блукати.

Не моя в тому суть,

Я не хочу втрачати...

Та тебе не верну...

--------------------------------------

крізь осінні дощі... сонечко, пташечка

_-_-_---_-_-_---_------_---_-_-_---_-_-_

Що ж ти сонечко та і задумалось?

Може зранечку ще ти не виспалось?

В сірі хмароньки чомусь закуталось,

А проміннячко вчора ще сипалось...

-------

Розкажи мені, що на душі в тебе,

Може суму в очах та й поменшає.

Хоч на трішечки просто поглянь з небес

Бо ж від погляду твого аж лешає.

------

Не сумуй, не журись моя пташечко,

Не розгублюй сльозинки літаючи.

Прилети, заспівай мені нишечком,

Розвеселимось разом, співаючи...

-------

Пригорну твої ніжні ті крилечка,

Посміхнемось тихцем одне одному...

Хоч на спогад зоставиш лиш пір`ячко,

Не віддам тебе смуткові жодному.

--------

Ти для мене, і сонечко, й пташечка,

В небі зіронька, в полі ти - квіточка...

Напрекрасніша в світі ромашечка,

Найтепліше в душі моїй літечко...

...

особливості національної космонавтики... АБО фінішу не чекали?))

(продовження, початок зразу за цим))

- Ну, що підйом. - Вони повставали. Ні багаття, ні Петровича. Посеред галявини лишилась тільки чорна яма.

Раптом щось засвистіло у повітрі. Вони знов припали до землі. Те, що летіло, гупнуло за кілька метрів... Піднявшись знову відмітили, що то той самий шмат бляхи.

Мовчки, навіть боячись зазирнути один одному в вічі, підійшли до воронки.

- Ех славний був чолов`яга! - Мовив Іван Іванович.

- Да-а, майже всю Європу пройшов, а тут... - Степан не договоривши замовк.

- Помолитись тре чи що? - Кум Василь, змахнувши сльозу, підняв очі і глянув у небо.

Інші зажурено схолили голови.

- Ге, того... - Слова ніяк не вимовлялись, - Петрович там...

- Самі знаємо, що тепер там.

- Та ні, дивіться! - Василь показав на височенного дуба край галявини.

- Ха! Дійсно. - Радості не було меж. Вони чим дуж побігли до дерева.

- Петрович, ей, Петрови-и-и-ич! - Махали руками, кричали.

- Гляньте, ворушиться. Ногами дригає! Живий значить. Тихо Петрович, не ворушись!

Петрович нічого ще не второпав. Хвилею його підкинуло угору і занесло мало не на верхівку дуба. Повезло ще, що зачепився шитиком за сучок на дерев`яному велетні.

Страшенно гула голова, але потроху червоні кружальця зникли з перед очей і Петрович побачив землю.

- Мамо!.. - Земля була далеченько. Хотів схопитись за щось, але нічого такого не нащупав поблизу. Гіляка захиталась і погрозливо тріснула. Отож Петрович облишив ризиковані спроби позбутись самотужки якось цього полону.

- Хлопці, зніміть мене!

- Зараз, зараз! Почекай трохи щось придумаємо.

- Ну, а якже зняти? Височенько все таки. - Степан ще раз прикинув дистанцію поглядом.

- Залізти до нього - не залізеш, - Сказав Іван Іванович. - Гілляка трохи затонка, того й диви ще й сам гепнешся.

- Це, та може підстелити б щось? - Подав ідею кум Василь.

- То можна. - підтвердив Іван Іванович. - Тут недалеко біля річки копичка сіна є.

За пару годин під дубом вже намалювалась невеличка скирдочка.

- Все-е-е! Пригай!

Петрович кілька хвилин мовчав, видно готувався. Оскільки це вже затягувалось, Степан занепокоївся.

- Ну, що там?

- Ні-і-і, не можу! Знаєш статистику? - Крикнув зверху Петрович.

- Яку ще в чорта статистику? - Незрозумів Степан.

- Занадто високо! Вісім людей з десяти до землі живими не долітають, серце не витримує...

- Теж мені, математик-садистик знайшовся. - Пробурчав Степан.

- Ну, стрибай вже! - Не витерпів і Іван Іванович.

- Ні! - Замотав головою Петрович.

- Правду каже, я теж колись таке вичитав. - Підтвердив Василь.

- Правду-правду, то й повиси там за компанію.

Вони задумались. А що тут поробиш? Хто ж його знав, що таке трапиться? Зненацька тишу порушив Іван Іванович. Тихо спочатку, потім все голосніше та голосніше.

- Іванович? Ти чого? - Не розуміючи спитав Степан.

- Та йо..., ну, Петрович... - Іван Іванович ледь не давився сміхом. - ну... космонавтом тепер уже став!

На весь ліс вибухнув регіт. Сміялись, ні, таки справді реготали. Позгинались, потім на землю взагалі попадали. Сльози йшли з очей, подих перехоплювало, сили ледь вистачало та зупинитись не могли.

- От зарази. - Лаявся Петрович наверху. - Спробували б тут, найшли час сміятись... - Але не ворушився бо гілка потріскувала.

Сонце сідало. Запевнивши Петровича, що скоро його знімуть, а скоро - це на слідуючий день, дядьки поїхали в село. Петрович перший раз у житті ночував під зоряним небом у прямому смислі цього слова...

В селі, після довгих дискусій, ні до якого рішення так і не прийшли. В кінці погодились, що треба викликати вертоліт. На ранок цією звісткою Петровича трохи заспокоїли. Але вертоліт того дня так і не прилетів. Другу ніч Петрович однак провів не під зоряним небом - небо покрили хмари і почався дощ...

Зранку домдуба приїхали Степан з кумом Василем. Але, на превеликий подив, Петровича на дубі не побачили.

- Може не на ту галявину потрапили? 

- Та наче на ту... О-о, глянь роги! - Степан вказав на копицю.

- Та не роги, а ноги!

За кілька хвилин з копиці витягли Петровича. Знесилений, голодний, мокрий він, прийшовши до тями, мало не цілував землю. Коли привезли в село, радостям не було меж. Зустрічали не згірше від справжнього космонавта, порівняти можна хіба що виграш українського клубу в лізі чемпіонів і то для чоловічої половини.

- Аякже ти насмілився? =- Спитали.

- Та знаєте, дощ все таки, гілка намокла, сковзнуло, вітер якраз ще зірвався... - то був перший варіант відповіді, а потім вже Петрович відказував, - А що? Настроївся... Помирать так з музикою. Хіба не я всю Європу об`їздив, ще в армії? Хе, ви такої висоти й не візьмете!..

Десь у три години, коли збирались було відзначати повернення Петровича "на Землю" прилетів вертоліт з самого Луцька. Петрович на цю звістку хвацько насупив брови:

- От у нас завжди так! Як якусь роботу зробити, з города чорта когось дочекаєшся, а коли на п`янку-гулянку, то як ухи на мед злітаються! - Потім почухав лоба і мовив вже м`якіше:

- Добре! Гуляти так всім, в нас не забракне, до столу гостя!

Така от гостинна наша земля... Вже як Петрович того вечора перший раз сів за штурвал вертольота і в Польщу махнув за... годі й розказувати. Така от історія, трошки надумана, трошки і ні. В житті всяке трапляється)))

 ...

особливості національної космонавтики... АБО що тут смішного?

ЗІбрались якось одного разу вони по дрова в ліс... вони - Петрович, кум його Василь, Іван Іванович та Степан. Пора була осіння, саме бабине літо вирувало. запрягли коня у підводу та й вирушили зранку до того лісу дров заготовити. Попрацювавши на славу, відмітили, що час вже й обідати. Місце вибрали посеред галявини, за наполяганням Петровича ..."хороше горіти буде!" під присохлим ялівцем.

Накрили нехитру полянку, Іван Іванович дістав бутель домашнього самогону (не при ярих борців зі спиртним буде сказано) і, як годиться випили по першій ..."За ударний труд лісоорубів!..." а як говориться між першою і другою... вже після третьої розмова полилась більш жвавими темпами.

- Отжеж не кажіть... - Степан, говорячи, вибрав собі кусень сала з м`ясцем, - І скільки тих наших українців по цілому світі - і в Америці, і в Австралії скрізь хватає

- Да-а. - Підтримав йогомкум Василь, - Зараз он і в Росію, Білорусію, і в Польщу, в Чехію туж саму... Скільки то народу на заробітки їздить! А чому? Тому що працювати нікому там. А нашому чоловіку будь-яка робота не страшна, а от поляк чи білорус, буде ото так в полі працювати чи де інде? Ні!..

- Точно кажеш! - Підтримали його.

-  От, а українцю робота звична.

- Так-так. Он у Совєтські часи мало не весь союз годували. - Додав Степан.

- Взяти хоч би тебе Петрович, - Іван Іванович кивнув до сусіда, - поки був армії, так мало не всю Європу об`їздив...

- Та що ви?!.. - почав було.

- Не скромнічай! Ми всі знаєм, що ти хіба що космонавтом не був.

- Та який з мене космонавт? Хіба що ще як і гімнаст якийсь. - Реготнув Петрович.

- А що, забув як вороного об`їжджав? - згадав Степан.

- Ну, розмови розмовами, - сказав Василь і узявши бутель наповнив чарки.

"ну..." - прозвучало як готовсь, але всі стартували з фальцстартом і без зайвих претензій перехилили по четвертій...

- Ет, хлопці... - Почав кум Василь, - Я от згадав... - хвильку витримав паузу аби дістати ласий шмат тушонки, - Казав мій Сашко, що десь у цих місцях, як ходили з хлопцями по гриби, снаряд знайшли. Хотіли на металобрухт здати уявляєте!!! Але не осилили...

- От шибеники! Розібрати хоч не пробували? - Спитав Іван Іванович.

- Ні, сказав що важкий був занадто і вони його сховали, прикопали... під... ялівцем, - ковтнута тушонка ледь не стала Василеві поперек горла... - посеред галявини... - додав стишено.

- ...!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - Усі великими очима поглянули на багаття...

- Йо-ма-йо. - Тільки й встиг сказати Петрович. Тільки й встиг, бо за цей час Степан прихопив бутля, Іван Іванович - свого кожуха і, всі стояли вже метрів за п`ятдесят, від галявини.

- Ну, що?! - Блимнув Степан на Петровича, відсапуючись, - "Під ялівцем, давайте під ялівцем... Хороше горіти буде!"

- Ага! І мені на схилі віку ще таку стометрівку чкурнути довелось. - Додав тримаючись за поперек Іван Іванович.

Петрович мугикнув, винувато ховаючи очі від докірливих поглядів, - А що Петрович?, Що Петрович? Хіба ж я знав?!

- Ну, добре хлопці добре. Тре поміркувати як діяти. Воно ж може й бабахнути. - Кум Василь почухав потилицю.

- Тушити тре чи що?

- Та тре, а кому? - продовжив Степан і сам же відповів, - Звісно Петровичу!

- Чому це?! - Не погодився той.

- Твоя ідея! Казали ж ближче до дров.

- А може кинемо? Хай собі бабахкає? - Не здавався Петрович.

- Не вийде. - Степан показав поглядом. - Он діти, гриби прийшли збирати, ану ж як осколки?

Дійсно, з іншої сторони галявини з-пів десятка дітлахів ходили з кошиками.

- Ху, ну добре. - Погодився врешті-решт винуватець

- Дай йому для хоробрості. - Звернувся Іван Іванович до Степана. Дійсно, для хоробрості треба було, бо ця непередбачена раптова подія всіх отверезила, і трохи ноги затрусилися.

Кум Василь звідкись припер ще й шмат бляхи.

- На ось, Петровичу, про всяк випадок.

- Спасибі друже! Ну, не поминайте лихом. - І Петрович хотів було уже йти, та зупинившись спитав Василя: - А снаряд того, великий?

- Десь сто міліметрів...

- Ого! Тоді дайте ще для хоробрості.

Посміливівши достатньо для такого подвигу Петрович, узявши бляху, попрямував до багаття. Настали напружені хвилини очікування. Петрович підходив поволі, деколи визираючи з-за бляхи, щоб бачити куди йти.

Ось нарешті вже й вогонь поруч. Потріскують гілки. Ех, добряче багаття розклали. Петрович скинув фуфайку і взявши її в одну руку, бляха в другій, приготувався вискочити. Здавалось ще мить і.....

Що тут сказати... Не встиг Петрович... Земля затряслась. Пролунав вибух. Курява, падаючі гілки і... кількахвилинна тиша

чекання Івана... майже байка... ___не про всіх

_                 ---                _

Проходять дні, минають ночі.

Терпить Іван, і жде Іван...

Коли вже з нього врешті вийде

Той справжній український пан.

Та скільки б часу не минало

І скільки б зим не перейшло,

Щось не стає з Івана пана...

Один бур`ян, ну, як на зло!

Там, у сусідів, квітнуть вишні

І зеленіють пшениці...

То нашому Івану лишнє,

Чекає він у самоті...

Бо обіцяли ж ті міністри:

"Ще потерпіть хоч трохи часу

Ми проведем реформи хитрі

Й саме прийде до вас багатство!"

То що ж, він так чекає й досі,

А у сусідів вже жнива...

І без родючих чорноземів,

А на полях творять дива!

Дитячий сміх, веселий гомін,

Зітха на це наш друг Іван...

Щось не стає з Івана пана,

Довкола лиш один бур`ян...

...

багряна трава... сіль степу... далі

_-_-             __------__         -_-_

На скільки часу біль змусив знепритомніти й незнав, але поштрикування шаблею під боки привело до тями.

- Що, може геть дорізати тебе? - Татарин грався з ним як кіт з пійманою мишею.

Зажурений підняв голову і, пересилюючи біль, звівся на ноги. Зразу ж руки йому обплутали мотузкою і підігнали до гурту.

- Нащо ти його взяв?! Ще лікувати треба буде! - Старший татарин процідив крізь зуби невдоволено до молодого, того що змусив Журу підвестись.

- Як дорогу осилить, то житиме. А ні, кину, хай подихає!

В пітьмі Зажурений нагледів своїх, уже колишніх, чумаків - тепер просто ясир. Хлопці стояли похнюплені, втупивши погляди в землю.

Один з нападників голосно щось вигукував біля возів, махаючи ножем. Біла сіль з пробитих мішків щедрими струмками зрошувала степову траву.

- Все-все!!! Поїхали. Часу не гаймо! - Сивий татарин почав підганяти своїх. Вони повискакували на коней і, оточивши бранців з усіх боків, намірились гнати в степ.

Дорога чекала їх назад, до моря... Та тепер ця дорога була дорогою в небуття.

- Все одно втечу! - Невгавався Василь, котрого добряче обшнурували до пояса.

Жура усвідомлював, що далеко не протягне і, певно, дійсно "подихати" таки доведеться. Зненацька полонені, яких взялись підганяти було татари, зупинились. Татарські коні почали хрипіти і схвильовано бити копитами землю. Вершники, не можучи нічого вдіяти, лаялись.

Щось заворушилось в степу. З великою швидкістю рухалось прямо на гурт людей. Чутно було як розлягалась висока степова трава...

Та враз все стихло. Татари, не на жарт перелякавшись, вже й позамовкали. Страх почав охоплювати всіх. Коні не заспокоювались. Та й воли чутно було не неспокійно тупцяли на місці. 

І тут, метрів вмтридцяти від них, з темноти глибокого вечора, наче з чорної безодні невідомості, розриваючи лихе очікування луною покотилося вовче виття...

- Гу-у-у, у-у-у, у-у...!

Під дією цих звуків навіть коні тепер уже повклякали, але потім за мить, мов навіжені, зірвались у дикий галоп і почали кружляти довкола. В темноті налітали на вози з сіллю, ламали ноги, падали. Полонені з жахом помітили, що воли з возами, з яких не були випряжені, неслись тепер прямо на них...

- Шайтан-шайтан!!! - Репетували татари, шугаючи на своїх чотириногих, верхи просто в пазурі наглої смерті.

Хтось з своїх вигункув: "Біжімо!", - і зв`язані мотузками хлопці почали кудись намагатися бігти, але подали під копитами навіжених від жаху коней і волів, колесами тяжких чумацьких возів...

Тварини і люди - всі, то розбігались, то сходились до купи, збиваючи одне-одного, вгризаючись від шаленого страху одне-одному в горлянки, намагаючись вирватись, пробити собі шлях домпорятунку з цієї смертельної агонії.

Зажурений ледь встигав уникати величезні тіні, вже й не розрізняючи що це. Раптом ноги заплутались у якесь порване мотуззя і він упав.

Щось тріснуло неподалік і, схоже, зовсім близько від нього протарахкотів віз. Ще якесь мичання (таки віл!) прямо над ним і здоровенна маса накрила Журу, трощачи кістки. Далі безвість...

Чорна пітьма... Вже й хотілося наче, щоб вона забрала його назавжди, окутала і сховала від прийдешнього. Але ні. Не час.

І та пітьма його виплюнула, відкинула у дійсність наступного ранку. Перше, що почув - хтось схлипував...

сила і слабкість... літератори математикам)

_-_-_-_-_-_-_------------_-_-_-_-_-_-_

Як не крути, а два на два - чотири,

І два плюс три, і три плюс два, то п`ять.

Теорія проста тут має силу...

Аби лиш вмів ти рахувать!

А от комп`ютер - взагалі як геній...

Усяку всячину робити може!..

Та має він велику слабкість

Бо не живий - не робить помилок,

Не знає він підтексту скритих слів,

Не розуміє значення лапок...

В тім тільки люди знають толк!..