Arthur Rimbeaud   «Ophelie» (переклад)

               

                I

Між чорних хвиль, у зоряній дрімоті

Як біла лілія, Офелія  пливла

В прозорому серпанку – незбагненній цноті -

Де в хащах лісових сурмить імла.

Так декілька віків, як марево сумне

Білявки привид   темрява краде

Та віковічно вздовж ріки снує,

Під журкотіння хвиль свої пісні пряде.

Там вітер не вщуха, з її серпанком грає,

В оголені перса цілує,  мов коханець.

Верба тремтить та плаче, душу крає;

Схилився очерет - понурий бранець.

Зім’яте латаття зітхає біля неї;

В вільшанику проснувся ранній птах -

Тремтінням крил Офелію стрічає

Під дивний спів… і зорепад в очах.

                II

Офеліє бліда! Чудова ти, як сніг!

В бурхливій річці твоя цнота згасла!

Вітри, що дмуть з північних криг,

Свободи терпкої донесли гасло;

Цей подих вітра, що скуйовдив коси,

В твоїх думках здійняв буремний вир;

І серце чуло, як спадають роси

Під шелест лісу, де чатує звір.

Цей буревій, як божевільний в'язень

Зламав цнотливий стан твій - білий  наче сніг ;

Тьмяніє ранок – квітень,  блідий красень

Схилився мовчки, як жебрак до твоїх ніг.

О Боже! Кохання, воля – марево сумне!

Твоє жадання, наче сніг в багатті тане

Ті сумні марення твій розум не збагне

Та  жах безодні в твої сині очі гляне.

                III

Мріяв поет про зорепад, а вранці

- Де ти на березі собі вінок плела –

Там поверх хвиль в прозорому серпанці

Біла Офелія, як лілія пливла…

2019   ID:  910131  

Евгений Евтушенко «Непонятным поэтам»

         (переклад з російської)

Зазвичай заздрив я завжди

всім тим,

хто пише вкрай безглуздо

і чиї вірші - наче пустка,

мов млою вистлані  рядки.

Я буквоїдів поважав,

очі з захопленням таращив, 

а сам лякливо оминав

абракадабр

та тарабарщин. 

Я ліз із шкіри геть

у боротьбі

з здоровим глуздом, наче зодчий,

але шаленості  в собі

з таємним пострахом не зочив.

Мені так соромно було.

Тож мав зусилля

в собі шаленство віднайти …

Єдине,

що пізнав тоді -

життя по суті -

божевільня.

То як покара – себе думками мучив -

де ж, в чому я недоборщив

та нічого не відчебучив

такого,

мовби: «дир… бул… щир…»?

Агов, незрозумілії поети!

Єдині в світі ви предмети

цнотливих заздрощів моїх … 

Я -

з хробаків найзрозумілих.  

Нічий кантарок вас не стрима,

ніхто вас в розум не зашорив, 

чиєсь там:

«Нічого не втямив …» -

солодше меду та вина.

Творці блаженних нісенітниць, 

поверху плинучих хвилин

живіть,

наповнюючись вірой,

що зрозуміють вас колись.

Щасливці!

Лячно, все ж таки,

всім зрозумілим бути, проте хибно!

Усе життя писати зовсім зрозуміло,

а відійти незрозумілим назавжди.

ID:  1020271