Впоравшись зі справами, вирішив прогулятись і пофоткати маршрутки в одному районі. Там я буваю рідко і, на відміну від інших околиць, транспорт не перефотканий вздовж і впоперек. Тим паче, після послаблення карантину туди ще не ходив. Як не як, хоч якесь різноманіття. Так ось, фоткаю собі. Ось тільки забув правило "Жадність фраєра погубить", бо поптався довгенько. Так ось, збирався постояти ще дкілька хвилин і піти як поруч зупиняється автівка, підходить мужик і запитує, що фотографуєш. "Маршрутки". "А на кого працюєш?" "Ні на кого. На себе. Фотографую для себе". Якось не додумався дати посилання на Лукомор'є — там цікава статейка про дослідників громадського транспорту. Попросив, що не фоткав маршрутки з окремого маршруту. Значить, щось там не так.  Чмо російськомовне. Але все одно, 99% місцевих маршруток відфоткано. А 1%, якщо шо, то київські фотографи відфоткають. І радісно від того, що заборонили вмикати музику в маршрутках.

Чогось не працюється, та й взагалі настрій якийсь хріновий. Згадував минулорічні поїздки і вилазки. Погода в домі (психологічна) теж така, що не сприяє роботі. А про температурний режим тим паче мовчу — то спека, то протяги. А частіше і те, і друге. Ще й по роботі виникає відчуття дежавю. Здається, що роблю одне й те саме по другому колу. Але підрахував, мінімальний середньостатистичний підробіток буде — тож формально до кінця місяця можна відлежуватись. Спробував зробити мікс з танцювальних треків — та й то щось не підбирається плейлист. Назавтра мама сказала, що не можна нічого робити — тільки спати. Мовляв, рівнодення. Ну, не знаю. Все одно якась апатія. Нічого не хочеться.