Профіль

matveeva_olga

matveeva_olga

Україна, Нікополь

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Дописи з Фейсбуку.

16.01.2022 р.
  Спогади. (Про "Орльонок 8".)
  Спогади бувають різні - гарні і погані, приємні і не дуже. Іноді хочеш забути щось, наче страшний сон, а іноді хочеш пам'ятати усе життя.
  От і я, інколи (останнім часом частенько), щось згадую із свого життя. Здебільшого це спогади про дитинство.
  ... Літо - найкраща пора року. Особливо ця пора року подобається дітям. А літо в моєму дитинстві було найприємніше, бо не було тієї спекотної погоди, що тепер. Сонечко було лагідне, гріло, а не пекло, і люди відчували себе комфортно.
  Скільки мені було років - не пам'ятаю. Певно шість чи сім. Щоліта ми, здебільшого, жили у бабусі, яка проживала на іншому кінці міста.
  На той вік я вже вміла їздити на велосипеді. І мені дуже подобалося кататися на велосипеді.
  Починала я, як і усі діти тоді, з триколісного дитячого велисопеда з дитячою назвою "Гномик" (хороший був велисопед). Потім був "Зайчик", до заднього колеса прикріплялися два невеличких колеса, піднятих трішечки догори, щоб ми вчилися тримати рівновагу. А вже після могли пересідати на більший велосипед. І пройшовши усі ці етапи, навчившись їздити на велосипеді через раму, можна було сміливо сказати, що я вмію їздити на цьому транспорті. Це було цікаво і весело.
  І от я, вже вміючи добре їздити, кожного ранку прокидалася о шостій годині, одягала зручний літній одяг, виводилиа із сараю велосипед "Орльонок 8", сідала на нього і їхала по вулицям.
  То були мої найкращі ранки. Сонечко тільки зійшло, повітря після ночі ще не прогрілося, навкруги ранкова тиша, пташки щебечуть, а в даличині чути стукіт коліс потяга. Я завмирала, коли чула цей звук. Стояла і слухала, поки він не стихав. І завжди це був товарний потяг*, бо звук був важкий і сильний. І коли потяг проходив, я знову їхала далі.
  Той велосипед був моїм найулюбленішим, бо був легким і зручним. Проте, він належав моєму братові. Та поки він спав, я каталася.
  Не любила сидіти на одному місці. Та і що я робитиму о такій годині ранку? Ще усі друзі сплять, а я ні. От і їздила по вулицях району, спостерігаючи, як він (район) прокидається. Я так могла кататися годинами. Проте, коли відчувала, що сонечко вже почало пригрівати сильніше, я поверталася додому. Бо вже і брат прокинувся, і бабуся приготувала сніданок, і вже час снідати та йти до подруги.
  І так майже ціле літо кожного ранку, коли батьки були у першу зміну на роботі, а мені не спалося...
  Багато я тоді вулиць об'їздила. Увесь район. Я і зараз з радістю та тому "Орльонку 8" покаталася б по тих вулицях... Проте, вже давно немає того велосипеда, а на дворі зима, холодно і бабусі немає давно. Можливо, одного гарного дня я все ж таки прогуляюсь пішки деякими місцями свого дитинства...
________________________________
*Щодо товарного потягу... Тепер маю сумніви. Можливо, то був не товарний потяг, а пасажирський, чи взагалі електропотяг. Але факт один - я обожнюю той звук і досі. Залізничний вокзал - моє улюблене місце у будь-якому місті.

Дописи з Фейсбуку.

7.01.2022 р. (Ч.2)
  У сусідньому дворі жила баба Матря (здається так її звали). Біля її двору стояла лавка і всі бабусі там збиралися потеревенити. З ню жили тітка Марина (не впевнена, що вірно згадала її ім'я), дядько Льоня і дві їхні дочки - Марина і Оксана, з якими я також дружила і чісто гралася у них у дворі. Найбільше мені подобалася гойдалка, що висіла у їхньому дворі. Вона була така класна, зручна.
  Навпроти цього двору жила тітка Ніна. Як потім виявилося, у неї є онук, з яким я дружила пізніше. Поряд двір - там жила сім'я з двома дітьми - Антон і Марія. Теж товаришували. Навпроти них хтось жив, проте я не пам'ятаю хто. Зараз біля цього двору усе залито бетоном і жодного дерева немає. А колись там росли дві вишні, паркан був дерев'яний і була стежка, по якій ми ходили інколи. У сусідньому дворі жила дівчина Аліна. Проте я її мало знала. Навпроти теж якась бабуся жила, але як її звали - не пам'ятаю. Знаю, що біля її двору є гараж і колись туди ставив свою машину мій хрещений. Поряд жила якась сім'я, вже точно не згадаю хто саме, але був у них син Андрій. Навпроти них жили дві дівчини Галя і Валя. До 2005 року я не дуже товаришувала з ними. Проте потім із Валею я навчалася у медичному училищі. Згодом, вже в училищі, я дізналася, що мама Валі померла. А вже коли пройшли роки після випуску з училища, помер її тато.
  В сусідньому дворі жила бабуся, до якої приходив онук, з яким ми (я і подруга) грали. У них у дворі була велика купа піску і ми там радісні рились, щось будували-ліпили. Ми ж були малими. Навпроти них теж хтось жив, але я пам'ятаю лише залізні ворота і абрикос біля двору. Стежина із цегли вимощена під парканом. Більше нічого про цей двір не пам'ятаю і не знаю. Якийсь він загадковий був для мене. Поряд будинок, до якого із Донецької області переїхала сім'я з двома дівчатами - Настя і Оксана. Пам'ятаю, як ми з моєю найкращою подругою, проходячи мимо них, радилися, чи варто нам підійти до цих дівчаток і познайомитися з ними. Такі невпевнені були, але все таки підійшли і познайомились.
  Навпроти двір, де були найсмачніші черешні. Жив там якийсь дядько Микола і росли у його дворі біля самого паркану дві черешні. І коли вони були стиглі - ми намагалися якомога більше нарвати тих черешень, адже вони були такими смачними. А у сусідньому дворі жила моя найкраща подруга, з якою я дружу вже багато років, і яка стала хрещеною моєї донечки. З нею пов'язано дуже багато спогадів. Навпроти у дворі жила якась тітка, яку я не пам'ятаю, але у неї хвіртка була не така, як у всіх інших. У неї вона була з двох половинок і не дуже широка. Мені подобалася та хвіртка. Поряд жила бабуся Марія. Хороша була жіночка. На її похорон, непевно, уся вулиця зібралася. Сусідами моєї подруги була сім'я з хлопчиком, якого звали Родіон. Ніколи б не назвала таким дурнуватим ім'ям свого сина. Дім поряд з ними мені запам'ятався тим, що там була пожежа. От не можу згадати, чи то будинок горів, чи гараж, проте біля двору тоді була купа горілого сміття, в якому мій брат знайшов непоганого ножа. Тепер той ніж з оплавленою ручкою десь у гаражі валяється.Двір навпроти - теж не пам'ятаю, проте мої батьки знали тих хазяїв. Два сусідні двори - там живуть мої знайомі, принаймні, хлопці з тих будинків тепер є чоловіками моїх подруг. Біля будинку, що горів, живе начебто двоюрідний брат моєї подруги. У сусідньому дворі - якийсь дядько. Ніколи не знала, хто такий. А біля цього будинку, у сусідньому, жили два хломці, з якими в дитинстві я дружила."
  ... От і дійшла я до краю вулиці, на якій минуло моє дитинство. А звідси мені відкривалися напрямки. Можна було піти чи поїхати на велосипеді у будь-яку сторону...
  І після такої подорожі у минуле, коли згадувала ці двори, тих людей, ті дні - мені здалося, що те минуле і це теперішнє неначе наклалися одне на одне. Коли згадувала двір баби Мотрі у літній день, на мить здалося, що я перенеслась у той теплий і сонячний день і знову побачила усіх живих, радісних. Наче почула їх голоси, побачила їх обличчя. І відчула сонячне тепло.
  Здається, що я побачила усе знову, до найменшої дрібнички...
  Ця подорож у минуле дала зрозуміти, що наша пам'ять може зберегти набагато більше, ніж ми собі уявляємо. Достатньо лише почати згадувати крок за кроком і ми згадаємо усе...

P.S. Зараз, коли писала про Валю і Галю, стало сумно. Дуже сумна доля у цієї сім'ї. Спочатку їхня мама померла, потім тато. Потім Валя померла від пухлини. А потім і Галя померла. Проте, з їхньої сім'ї залишилася маленька дівчинка (донька Галини), яка тепер зі своїм татом десь за кордоном. Сумно і боляче думати, що ця дівчинка ніколи не знатиме ніжності і любові своєї мами. Це страшно. Але нехай у неї життя складеться набагато щасливіше.
Сама мама і думка про те, що моя доня може залишитися без мене, лякає.

02.06.2024.

 Поки писала дописи з Фейсбуку, згадала про своїх подруг, про маму, про однокласника, про друзів мого брата.
 Коли помирають люди похилого віку, ми сприймаємо це більш менш нормально, адже вони старенькі і це природньо, коли помирають старі люди. Та коли помирають люди, яким ще жити і жити... Наш мозок відмовляється сприймати це. Адже це не природньо. І ми часто питаємо: Як? Чому? Адже вони ще молоді!
 Моя мама померла у віці 61 року, не доживши до свого дня народження 17 днів. Вона померла 1 березня, а через 17 днів їй мало виповнитися 62 роки. Вона останні півроку хворіла, перенесла операцію, і схудла так, що були лише кістки і шкіра. Хоча вона була не худенька і не товста за життя. Хоч ми і знали, що вона довго не протягне, але... Її смерть стала великим ударом для її сестер.
 Того ж місяця, 31 березня того ж таки року, в москві в аваріїї загинула моя найкраща подруга і одногрупниця. Як потім виявилося, вона була вагітна. А у неї залишилася донька, якій було лише 5 років. Я проплакала три чи чотири дні. Це був страшний удар для усієї нашої групи. Ми всі були в шоці і не могли повірити, що вона загинула. Вона була така гарна, така добра, весела і привітна. Її дійсно усі любили. Я не знала тих, хто міг би тримати на неї зла. Коли вона написала мені, що вранці не піде на пари бо повернувся її наречений з армії - я щиро раділа за неї. Майже відчула її радість.
 Потім, ближче до 2023 року я взнала, що помер мій однокласник. Він був в АТО. Але його вбили в мирному Нікополі.
 А потім ще двоє хлопців - однокласники мого брата - теж померли. Один від алкоголю, на жаль. Другий... Другий хлопець колись пірнав за раками і вдарився об камінь, отримав якесь ушкодження і багато років пролежав у ліжку в комі. А потім помер. І обох їх я знала. З одним навіть в садочок ходила.
 Шкода їх усіх. Адже їм би ще жити й жити.
 Зараз, коли у мене є доця, мені так не вистачає моєї мами. І я доньці розказую про її другу бабусю. І шкодую, що була досить неслухняною донькою, мало проводила часу з нею. Проте, що вже шкодувати, коли назад не вернеш.

Бережіть своїх матусь, проводьте з ними більше часу, бо вони незамінні в нашому житті. Спілкуйтеся з ними побільше, розпитуйте про все-все. Любіть своїх мам.

Дописи з Фейсбуку.

7.01.2022 р. (Ч.1)
  Пам'ять і подорож у минуле.
  "Що ви робите, коли лягаєте спати? Про що думаєте? Що плануєте? Чи, можливо, згадуєте?" Певно такими словами можна було б розпочати мою невеличку оповідь, якою я хочу поділитися. Але я почну по-іншому.
  Перед сном мені у голову різні думки. Найбільше я полюбляю про щось мріяти. Інколи щоь згадую, уявляю, обдумую чи просто від великої втоми швидко засну. Та нещодавно я трішечки уявляла собі..
  ...Берег мого дитинства. Я стою на горі цього берега і знімаю відео про ті місця, де минуло моє дитинство. На дворі зима, така, яка вона у нас буває останні роки - без снігу, інколи мокра, проте завжди сіра, невесела і трішечки депресивна. Знімаю відео на телефон і розповідаю...
  "Це наш берег, де пройшло усе моє дитинство. Колись він був людний. Коли починався купальний сезон, то уся дітвора і дорослі приходили на цей берег.І біля розчищених місць для купання було повно відпочиваючих і майже неможливо було знайти зручний камінь, щоб обсохнути після купання. А на свята увесь берег був зайнятий відпочиваючими. Аж до піонерського табору. А там, біля табору унизу, ще й невеличкий пляжик був і туди полюбляли приїздити з дітками, бо ж там пісочок і мілко.
  А там ((повертаю телефон ліворуч)) були човни, на яких місцеві чоловіки на риболовлю їздили. Тепер немає ні човнів ані відпочиваючих на березі. Вже не один рік тут цірює природа. Увесь берег захопила амброзія, висота якої сягає майже два метри. І біля табору теж ніхто не відпочиває, бо вже і пляжика отого з писочку немає. Сумне видовище. А ось тут колись були городи і стежки, по яких ми йшли на берег (( повертаюсь назад і йду у напрямку вулиці, знімаючи і розповідаючи про місцевість свого дитинства)).
  На берег вели не тільки ці дві стежки, але й дві дороги. Проте тепер ніхто ними не ходить і вони, як і берег, потрапили у полон природи. Щоб прийти на берег, потрібно йти навростець, через колишні городи. Та і то не завжди знайдеш ту стежину, яка щоразу заростає. Скрізь бур'ян, амброзія... Сумно дивитись на ці зарослі і розуміти, що колись тут кипіло життя. А це моя вулиця ((доходжу до своєї вулиці і поринаю у спогади)).
  На вуглу колись стояв невеличкий стовпчик із поштовими скриньками. Їх було багато. Мабуть уся вулиця, а вона розділена на три частини, приходила до цих скриньок, щоб забрати пошту. Чи, можливо, тільки юди з цієї частини за поштою сюди ходили. А біля цього двору ріс абрикос, а жила тут баба Катя. Я часто зі своєю бабусею ходила до баби Каті у гості. Навпроти неї жив татків знайомий чи друг. Н пам'ятаю імені, проте знаю, що у них були дві дівчини Ліза та Марта, здається. Точно не можу згадати, це було так давно, та і товаришувала з ними не дуже довго. Поряд жив дядько Сашко і тітка Віра. Здається, що вони були родичами баби Каті. Поряд жила тітка Шура. Можливо, її так звали. Точно вже і не згадаю. Сусідів баби Каті я не пам'ятаю, проте через двір од неї жила тітка Ліда. Зараз там ніхто не живе і хата, здається, вже нічия. А двір поряд - там взагалі хати немає.
  Навпроти двору моєї бабусі (зараз там живе мій тато і брат), живуть свекор і свекруха моєї найкращої подруги. Двір поряд з ними - не знаю, хто там живе зараз, та колись там жила моя хрещена, таткова сестра. Навпроти живуть дуже хороші сусіди - тітка Валя і дядько Вітя. Їхніми сусідами були колись тітка Тамара і баба Шура. Здається баба Шура була в інвалідному візк, бо у неї не було однієї ноги. Навпроти них двір, де жила моя подруга Альона, з якою ми дружили. А потім вона переїхала з батьками кудись і більше я її не бачила.

Далі буде...

Мій щоденник

Дивлюся на стрічку у соцмережах і думку гадаю, чому люди так активно виставляють своє життя назагал? Нащо афішувати про день народження дитини, якщо тільки у неї немає своєї сторінки в тому ж фб чи інстаграмі? Нащо усім показувати, що у тебе день народження чи якесь інше свято? Висновок поки один: це потреба в увазі до своєї персони, потреба у вподобайках і підняття своєї самооцінки. Може я помиляюся? Та це мої думки.

А ви теж так робите?
Поділіться своїми спостереженнями і своїми думками.

Мій щоденник

Дуже часто зараз можна зустріти оці фемінітиви, які ліплять до усіх жінок. Це начебто непогано, але... Чи помічали ви, як іноді смішно, ба навіть образливо, може звучати професія жінки, якщо до неї застосувати фемінітиви? Чому на них так помішалися?
У мене чоловік електриком працює. Якщо точніше - електромонтер. Та усі ми звикли казати електрик. А якщо жінка працює електриком (електромонтером)? Як тоді мають називати її? Електрекиня чи електромонтерка?
Застосовуючи фемінітиви до професії жінки варто спершу подумки вимовити, а потім у голос.

А що ви думаєте з приводу цих фемінітивів? Які професіїї варто залишити так. як є? Поділіться своїми думками.

Дописи з Фейсбуку.

27.07.2021 р.
Мої роздуми.
"Навіщо я це роблю? Навіщо кожен день в сторис додаю якісь малюнки з фразами чи листівки з побажаннями? Для чого? Адже, по суті, це має безглуздий вигляд. Але мені це подобається. Подобається, тому що я знаю, що будь-яка людина, подивившись мою сторис - усміхнеться. Мені хочеться дарувати людям грний настрій чи, принаймні, змусити їх усміхнутис. Знаю по собі, що навіть від маленької усмішки день стає яскравішим, приємнішим і настрій покращується. Ось чому я кожного дня це роблю. А ще я знаю, що мою сторис обов'язково перегляне мій коханий чоловік і усміхнеться, навіть якщо у нього була важка зміна."

Дописи з Фейсбуку.

10.10.2019 р.
"Повернутися б назад, у минуле, щоб пережити знову деякі події. Поглинути їх в себе, немов губка воду, і понести в теперішні дні, щоб, як зі скрині, дістати з душі, із себе і займати їх, насолоджуючись відчуттями. Пережити знову і знову ті емоції, що виходом, зливою, грозами і ураганами захоплювали душу і тіло, даруючи неймовірні відчуття. Закутатися б теплими спогадами, немов пледом в морозний вечір, і, заплющивши очі, розчинитися в них, як шматочок цукру в гарячому чаї."

Дописи з Фейсбуку.

Кілька років тому я почала у фейсбуці на своїй сторінці записувати свої думки. Вони часто не давали мені змоги заснути, лізли у мою голову. І щоб позбутися їх, я почала записувати. Після цього засинала швидко, адже голова звільнялася від процесу мислення.
Тому, пропоную вашій увазі нову рубрику з моєї блогової діяльності під назвою "Дописи з Фейсбуку".
Можна коментувати і висловлювати свої думки стосовно цих дописів. Мені буде цікаво почитати ваші роздуми. Кожен допис - це тема на тиждень обговореньpodmig .

30.09.2019 р.
"Правду кажуть, що чужа душа темрява. І, як і правда у кожного своя, так і біль у кожного свій. Інша людина не може твій біль, тому що це твій біль. Навіть якщо вона скаже, що знає, що ти відчуваєш, що розуміє тебе... Це все не правда. Тільки ти можеш відчути те, що відчуваєш. Твій біль - він ТІЛЬКИ ТВІЙ! Ніхто його не знає, адже у кожного він свій. Це тільки слово для всіх одне, загальне, а самі емоції, почуття, стан душі - у кожного різні, свої."

Улюблене

Моя улюблена пісня з Дизель шоу.


Сторінки:
1
2
3
4
5
6
8
попередня
наступна