В моєму житті якось так складалося, що я опинялася в певних місцях, коли там проходили якісь знакові події. Якщо чесно, то це мені здається неймовірним і фантастичним збігом, зате тепер я можу робити конкретні висновки на власних спостереженнях. Так в січні 1991 я з класом була в Ризі, а в серпні 1992 з мамою в м. Ткварчел це Абхазія. Що там, що там, саме в ці дні, відбувалися історичні події, які потім повністю змінили напрямок руку країн. Подробиці шукайте в Гуглі, але вони відомі багатьом. Мова йде про переломний момент виходу з СРСР і вибір вектору руху. Тоді я не могла оцінити ситуацію в силу свого віку, але запам'ятати, що і як було, я вже могла добре. Пройшов час. Наслідки вибору, як казав Кравчук, маємо, що маємо.
Розділ 1. Рига.
Нашому класу пощастило з класною керівничкою, ми багато подорожували. Остання наша велика подорож була в Ригу. Гроші на білети збирались ще в вересні, тому наша вчителька не могла передбачити, що станеться в січні. Разом з нами ще поїхав 10-й клас. Наша і їхня класні були подругами, тому так.
Наше стадо напівдиких дітей, яким батьки позашивали в труси гроші на покупку помад і духів Дзінтарс, зустріла звичайна російськомовна тьотя в окулярах. Вона одразу попередила, що швеньдятись по місту не можна, бо ми приїхали не вчасно, в Латвії нині неспокійно і російською краще мовчати, ніж говорити. Ми не тупі. Таке саме ми чули, коли нас возили в Карпати. Тоді нам було сказано:
- Щоб ви мені згадали українську, гімна малі, бо получете по сраках і двійку з укр.мови і географії.
Хоч ми всі жили і вчилися на Буковині, але школа наша була руська, бо містечко складалося переважно з спеціалістів, яких нагнали з усього союзу.
Установу говорити українською ми вивчили ще з Карпат, тому всі захитали головами вверх-вниз. Класуха наша тримала слово, за що була у нас в шаленому авторитеті. Ми її поза очі називали Анка. Наша Анка була родом з Франківщини, мала гостре око і пишні груди. Від того, як вона складає руки на них, ми знали, в якому вона настрої.
Рига, після нашого рідного містечка з стандартними п'ятиповерхівками, які наклепали в 1973 спеціально під будівництво ГЕС на Дністрі, здавалася казкою. Ми, відкривши роти, йшли за екскурсоводом і ніфіга не чули, бо коли відкритий від здивування писок, то закриваються слухові проходи. Час від часу наша Анка спускала нас на землю шипінням:
- Слухайте, довбні, я все потім перепитаю.
На хвилину ми закривали щелепи, але вони потім автоматично відпадали, бо перед нами з'являлося знову щось таке, що ми не бачили.
Нас дивувало в Ризі абсолютно ВСЕ! Вузькі вулички, старовинні будівлі, великі магазини, гарні люди, породисті песики, готель, в якому ми жили, якась інша їжа... Ну і відеосалон в нашому готелі це було щось! Ми потайки пробиралися, коли сеанс вже починався і дивилися американське кіно. Гроші в готелі за це не брали, послуга була закладена в ціну проживання. Відвідувачів теж ніхто не фільтрував. Але нас заклали старшокласники. Коли в салоні йшов фільм "Мальчішнік", а там сцени до 16, ми ржали, як коні, і збивали їм еротичний настрій. Старші вже встигли попаруватися між собою і наші вчительки мали клопіт вночі ходити по кімнатах і виколупувати хлопців з ліжок дівчат.
Так от. Хтось зі старшаків пішов і настучав на нас, що ми, малолєтки, дивимось фільм для дорослих. Анка зайшла якраз в той момент, коли була сцена з голими цицьками. Руки на її грудях склалися в позицію, коли нам були глечики.
- От, паразіти! По кімнатах і щоб через хвилину всі пускали слину на подушку! Я перевірю!
Десятикласники буквально на секунду відчули свою перемогу.
- Всі, я сказала. І ви, лосі, теж!
Після того випадку стадо старших ходило окремо від нашого стада і відверто нас зневажало. Ми в свою чергу зневажали їх, бо придурки зламали кайф і нам, і собі.
Одного дня наша екскурсовод якось особливо була занепокоєна. Наша програма подорожей по Латвії була під питанням. Вночі поскидали пару пам'ятників радянської доби. Нічого не придумали краще, як повезти нас в центральний універмаг. Батьки нам дали грошей, то треба було щось купити. Ми скупили всі запаси помад і тонального крема, значки з рок групами, плакати, календарики, понабирали духів мамам і одеколонів Консул папам... коротше, гребли все. Всі свої скарби ми поскладали в модні пакети з обличчями гарних дівчат і іноземними буквами. Потім ми деякий час в цих пакетах носили в школі книжки і одразу було видно, хто бачив світ і нюхав Дзінтарс.
Отак, всі спітнілі і з яскравими, повними скарбів пакетами, ми зустрілися в холі універмагу. Там стояв прилавок з морозивом. Ми всі чемно стали в чергу з зажатими в кулаці грошима.
- Дайтє мнє шоколадного!,- почав перший з нас.
- Йаааа вассс ні пппаніммаааюююю, - відповіла з прибалтійським акцентом продавчиня і всім виглядом показала, що морозива вона нам продавати не має бажання.
Наша черга змійкою перемістилася до Анки жалітися, бо до цього моменту всі нас кругом розуміли. Анна Степанівна (так офіційно її звали) підійшла до "злої тьотки" і на українській мові сказала:
- Я все розумію. Але ці діти з України. Продайте їм, будь ласка, морозиво.
Ми в черговий раз повідкривали роти. Продавчиня, мало того, що зрозуміла українську, та ще й настрій її різко покрашився, вона розплилася в чарівній посмішці і щедро стала накладати нам морозива.
Тоді ми не парились, чому так відбулося і образу довго не тримали. Головне, що морозиво ми купили!
- Казала ж вам, йолупи, говоріть українською!,- голосно крикнула Анка. На що продавчиня голосно розсміялася. А ми тоді ніяк не могли скласти цей логічний ланцюг до купи. Пройшли роки і все стало на свої місця.
В ту поїздку я набралася стільки вражень, що згадую і тепер. Це неймовірний палац в Даугавапілс, це меморіал на місці концтабору Саласпілс, це орган в костьолі в Ризі і ще багато-багато всього.
Отак я побувала в Латвії. Хто дочитав, тому дякую. Мабуть я трохи старію, бо все більше хочеться писати про те, що зі мною колись сталося.
Всіх цілую. А хто не розмовляє українською, тих не в засос.
Фото:
*Ми стоїмо перед костьолом у Ризі. Задній ряд - старшаки в шапках-пітушках і білих шарфах. Перший ряд ми. Я крайня зправа в білій шубі зі штучного хутра, придурошній в'язаній шапці, яка кололася так, що запам'ятала до тепер і в шарфі, кінці якого дістають майже до колін. У мене на шарфі значок КІSS... бо, трясця, який вже дістався.*
