З лютого місяця, з невеликими перервами я просиділа в селі, а чоловік в Броварах. Дітей переполовинили, а кота переполовинити не вийшло, бо він один. Кіт сидів в селі зі мною.
Одного разу телефонує мені чоловік і починає плакатись, що мало того, що я сама десь, так і кота нема, а йому треба з кимось вранці пити каву, а ввечері поговорити. Ну, думаю, скучив... буде зараз вмовляти приїхати. А нє... починає нити, що йому треба кішка і тільки лиса.
Криза середнього віку штука серйозна. Що там перемикає не ясно, але мушу прислухатись. Не заведу кішку, він може впасти в нєрви. Пішла я шукати по своїх каналах, може хто продає недорого, може хто віддає. Ну і якось у Фейсбуці вспливає посилання друга на посилання ще когось, що віддають кішку. Я туди. Кішка в Броварах! Ну не диво?! Списались, поговорили, дійшли згоди. Забрав чоловік кицьку, радів як дитина. При чому раніше в такій поведінці він замічений не був. Але, як кажуть, що з літ, то з розуму. Радіє... шле мені відео і фоточки, бігає по магазинах шукає смачний корм. Диво та й годі.
На вихідні приїхав до мене в село. Заходить і ніжним голосом розповідає, як Ватрушечка його обпісяла.
Шо бля@ь? Ватрушечка? Обпісяла?
Ще раз. ВАТРУШЕЧКА. ОБПІСЯЛА.
При тому, що кішку, як я пам'ятаю, при передачі з рук в руки звали Аделіна.
Хто знає мого чоловіка, той мені хрен повірить, що в певний момент його так климануло. Якщо колись він впадав в істерику, що в маршрутці припали пилюкою його туфлі, то тепер його тупо обісцяла кицька і він гад спокійний.
Від появи Аделіни-Ватрушечки офігили всі. Мій Добі з порогу отримав по морді. Мене обматюкала на котячий мові. З розгону залізла на стіл і стала жерти мою святкову вечерю, що я приготувала для коханого чоловіка. Вночі вона відкрила всі кастрюлі, всі тумбочки, надгризла всі бублики і насрала... пардон накакала в спальні. Потім вона зігнала Добі з моїх грудей черговим ляпасом по рожевій морді і мирно вляглася на мені спати. Засинала я з тривогою...
Перше враження виявилося хибним. Просто киця за останні дні пережила багато стресу і взагалі вона добра і пухнаста... ОК, просто добра.
А з чоловіком ще треба вияснити. Бо ВАТРУШЕЧКА це, бляхо-мухо, серйоно. Ще рік тому кицька була би мінімум якась Джинжер.

Ну що ви тут? Трясця, як без мене тут сумно. Люди, ну пишіть щось! Та просто вкиньте якусь живу фотку зі свого смартфона, та хоч з лічильником, хоч з котом... Ну чесно, не хочу вас всіх втрачати. Розумію, що війна. Але ж ми ще живі. Згадайте, як тут було весело! Згадайте, що тут колись було життя.
Сіла на лавку в парку, думала зайду і почитаю блоги... І що?! Почитала тільки Ёлку.
Сало, ти що маєш такі грубі пальці, що не можеш раз на тиждень в кніпочки попасти і настрочити замітку? Не вірю, бо ти ледаще котище і пальці у тебе рожеві, як соски у цнотливої старшокласниці. Тому взяв і написав щось!

ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ?
Війна з одних робить бідняків, інших робить багатіями. Війна не вигідна справа тільки для тих, хто гине на ній, для тих, хто втрачає дім, роботу, звичний уклад життя. Але, як це не страшно, навіть серед співгромадян знаходяться ті, хто досить непогано примножує свої банківські рахунки під час війни.
Хтось заробляє на броніках і касках, хтось під виглядом волонтерів переганяє автівки, хтось відверто тирить і продає гуманітарку. Для мене це важко вкладається в голові. Яким циніком і відвертим покидьком треба бути, щоб робити це все в своїй країні. Країні, яка воює. Щоб заробляти на людях, які ідуть воювати. Щоб продати нужденному продукти, які він мав би отримати безкоштовно.
Всі мої знайомі, що йшли воювати, взуття, каски і броніки купували за свої. Ціна шолома, який ще треба замовити з Європи, становить від 500 євро. Вартість бронєжилета приблизно так само. Берці, окуляри, наколінники, перчатки, рюкзак, аптечка...
В військових частинах кажуть, що забезпечення на всіх не вистачає.
І при цьому в інтернеті легко можна знайти і купити форму, на якій написано "власність ЗСУ, не для продажу".
Кажуть, війна все спише. А совість? Чи хіба ці люди, що наживаються на крові, навчились жити без неї.
Одного дня мені подзвонила подруга, її чоловіка відправляли на передок.
- Що робити? Відправляють майже голих.
- Давай просити по людях. 
- Я не можу. Я стидаюся.
Про це я вже писала. Українці легко віддають. А от просити не вміють, навіть, якщо треба просити на бронік для людини, яка піде на війну. Про вимагати від командування я вже мовчу.
Потім історія повторюється вже з кумом (отим, з яким ми попали під обстріл). Знову збираються відправляти. Знову голих-босих.
Де ж форма, яка "власність ЗСУ, не для продажу"? Як "не для продажу" опиняється в інтернеті в необмеженій кількості і досить активно продається? Чи будуть це розбирати після війни?

ДІТИ
День за днем іде в новинах з фронту, в хатніх турботах і ти забуваєш сказати своїм дітям, як ти їх любиш. Через війну ти вже і не помічаєш які вони у тебе стали дорослі, які хороші. Так, вони всі різні. Так, вони іноді чудять і роблять щось наперекір тобі, але вони не стають від цього менш твоїми. Це твоя плоть і кров, це те, що буде назавжди в тобі. Колись в майбутньому, можливо, ми будем з ними жити по різних містах і наші погляди не завжди співпадатимуть, але діти це те, що ніколи не перестане бути в нас. Це як окремий орган нашого тіла.
Розумієш, що троє дітей всі різні, але вони всі гарні. І це не від того, що вони твої. Вони добрі, чуйні, дуже розумні , але вони точно не такі ідеальні, як ти хочеш.  Вони мріють не про те, про що мріяла ти, вони люблять не те, що любила ти, їх майбутнє не таке, як ти запланувала. Єдина надія, що у них все буде добре. І нехай їхнє добре буде по їхньому. Твоя місія навчити і показати своїм дітям, як розрізнити біле і чорне, навчити істинам, що є добро, а що зло.
А чи є майбутнє у твоїх дітей? Чи ця війна буде така милосердна до них? Чи взагалі варто вчити дітей планувати і відкладати на майбутнє, чи правильніше дати їм бути щасливими в цей момент і цього дня, бо наступного може і не статися.
Але я впевнена, що щоб не трапилося, я маю бути на їхньому боці. Я маю зробити все, щоб допомогти їм. Я просто маю їх любити тепер і зараз, бо любов не можна відстрочити і відкласти на майбутнє. І війна не відміняє обнімашки і поцілунки.

* * *
ІНСУЛЬТ
16 квітня не віщувало нічого поганого. Ми з старшим сином приїхали в село. Я з самого ранку пішла в город, Максим перебирав щось в мотоциклі. Мама з малим Степаном займалися хатніми справами. Десь по обіді до мене прибіг Степан і крикнув: "Любі погано!"
Мама сиділа в кріслі майже без свідомості і ледве щось бубоніла собі під носа. Ліва половина її обличчя обвисла, ліва рука не діяла.
Інсульт.
Викликати швидку сенсу не було. Наше село прив'язане до Чернігова, а там  зараз не до бабусь. Чернігів тільки недавно звільнили, лікарні переповнені пораненими, всі вільні руки на розборах завалів.
Місцева дільнича лікарка назначила лікування. З трудом, але знайшли майже всі ліки по місцевих аптеках в Острі. Дуже в нагоді стала ветеринарна освіта Максима і вміння ставити крапельниці.
Майже одразу після перших двох процедур ліва сторона тіла стала приходити до норми, але у мами з'явилися галюцінації. Вона не розуміла того, що видіння бачить тільки вона і змушувала то виганяти з її кімнати мух і метеликів, то перевіряти чи не падає стеля, а ще часто вона розмовляла з людьми, які "приходили" до неї. Будь-які наші намагання довести мамі, що нікого в кімнаті нема, викликали у неї агресію. Коли це раз чи два, то може було би і весело, а коли це відбувається постійно і ти майже не спиш, бо вимушена бігати, щоб перевірити всі мамині галюни, то нервова система стає, як струна. Одного разу вночі вона зірвала килимок біля ліжка, бо, за її словами, за ним "була шафа з нитками і їх треба було розплутати". Я прибігла на шум, коли килимок вже було зірвано і нігтями мама шкребла по стіні, шукаючи ручки від шухляд уявної шафи.
Як виявилося, то видіння викликали ліки, які були призначені для стимуляції мозкової активності і після курсу лікування все поступово прийшло до норми, але у мами почалася страшенна депресія. Ходити вона ще не могла, лише виходило самостійно сісти і з допомогою рук самій пересідати на стілець-туалет, що був поряд. Поступово мама почала ставати на ноги, але пересувалася, штовхаючи перед собою табуретку. Думки про те, що вона стане всім обузою, наштовхнули її на думки про самогубство.
Почалося нове пекло. Якщо війна стала пеклом N1, то це було пекло N2.
Спочатку мама наковталася таблеток від тиску, але проспавши майже добу, прокинулася з новою ідеєю різати вени. Поки я була на вулиці, бо хочеш-не хочеш, а треба ще було обробляти город, вона притаскала ніж, поставила біля ліжка відро, щоб в нього стікала кров і майже встигла, але тут зайшла я і на останній секунді вихопила ніж.
Я заховала всі ліки, ріжучі предмети, мотузки, токсичні речовини і перетворилася для мами на найгіршого ворога за те, що я посміла поламати плани щодо її власного рішення. А всі, хто не підкорявся волі моєї мами, зазвичай, або просто викидалися з її оточення, або все одно з часом мусили підкоритись. Придумати новий спосіб піти з життя перетворився для неї на якусь цікаву забаву і знущання наді мною. Вона говорила так: "Як не хочеш, щоб було по моєму, то терпи, або дай зробити те, що я хочу". Всі навколо роблять те, що їм хочеться... не маю права цього робити тільки я. Я завжди маю щось терпіти, я завжди маю всім прощати. А я хочу тільки одного - спокою і спати. Як я, курвамать, хочу спати. Щоб всю ніч. Щоб без кошмарів. Щоб не прокидатися від страху, що проспала занадто довго.
Перше пекло війни, що наклалося на друге пекло після маминого інсульту, перетворило мене на ядерний реактор, який мусив працювати і видавати енергію на дітей, будинок, город, але цей реактор був на грані вибуху.
З певним часом нервова система мами стала приходити до ладу, потроху на місце повертався і мій дах. Чи надовго?...

* * *
ДЕСНА 2
17 травня я все ще в селі.
В цей день всіх нас в 4:30 ранку розбудили жахливі вибухи. З перервою в хвилину-дві їх пролунало п'ять. Це не було ППО. Ці вибухи були такі самі, як ті, коли бомбили Десну. Знову. Ми вже почали забувати звуки війни... вірніше не забувати, а чекати. І знову цей жах, знову паніка.
На ранок в новинах повідомили про 4 ракети і 8 загиблих. Чому 4? Я чітко чула 5 вибухів. Може наші намагались збити?
Буквально ще через пару днів до нас почали доходити страшні чутки. Син місцевої депутатки, який ще з чергувань тероборони прив'язався до Максима, натякнув про 500 постраждалих (вбитих і поранених). Це так відрізнялося від офіційних повідомлень, що мозок відмовлявся в це вірити. Як виявилося згодом, то наша влада замилює очі не менше кацапської, яка після потоплення свого крейсера "Москва" офіційно визнала одного загиблого.
Весь жах і трагедія Десни ще були в тому, що напередодні туди з'їхались наші хлопці для навчань і казарми, в які влучили ракетами, були забиті. По тих же чутках, наступного дня мали військових з казарм розселяти, але хтось здав цю інформацію ворогу і казарми накрили ракетами.
В  будь-якій війні є зрадники, в будь-якій країні є прихильники ворога, але у нас це виявити набагато важче. У кожного з нас є родичі з росії, доля кожного українця, так або інакше, переплетена з цією країною. Хтось там народився, хтось там жив, хтось мав звідти чоловіка чи дружину, а хтось там працював.
Але як зрадник може жити після цього? Чи легко йому було приймати це рішення? Чи зробив він це за власну ідею чи від страху, бо був на гачку?
Чи легко жити після зради?
Майже через два тижні влада офіційно визнала 87 загиблих, число поранених не називалось. Ну якщо на кожного загиблого можна припустити 4-5 поранених, то так і виходить, що постраждало 500 людей.
Жах. В один день, за пару хвилин, через зраду того, хто перебував, скоріш за все, в тій самій військовій частині знищено 500 одиниць нашої живої сили, це якщо говорити мовою війни. А якщо говорити людською, то зруйновано 500 доль. Ці хлопці, мужчини, дівчата, жінки ні на кого не нападали в чужій країні. Вони жили своїм життям, ходили на роботу, виховували дітей, будували плани, кохали, любили, ненавиділи, тримали котів, їздили влітку в Затоку, мали свій улюблений АТБ чи Сільпо за рогом, саджали весною розсаду  або були айтішниками...  
Страшно.
Війна колись закінчиться.
А чи закінчаться в Україні зрадники?

БУЧА
Справжнім шоком не тільки для українців, а і для всього світу стала Буча. Коли, після відходу ворога, нам відкрився той жах і те пекло, яке творили окупанти в колись прекрасному містечку, спочатку був ступор. Мозок відмовлявся сприймати той факт, що у 21 ст люди здатні творити такі злочини, цинічно прикриваючись незрозумілою великою метою, в яку, скоріше за все, мало вірили навіть ті, хто її придумав. Потім була просто чергова шалена доза ненависті до ворога.

ПРОПАГАНДА
Війна ніколи не почнається просто так. До війни людей планомірно готують. Одним нав'язують причини, чого вони мають напасти, іншим - чого вони мають тримати оборону. У війні завжди є агресор і жертва. Програє, звісно, агресор. І це не залежить переможе він у війні чи ні. У випадку з Німеччиною, сталося навпаки тільки з причини того, що вони відверто покаялися і що Радянський Союз був таким самим агресором, а може і більше. Але все одно весь світ буде на боці жертви, хіба за винятком парочки повністю залежних від агресора країн. Історія російсько-українських відносин завжди, через якесь умовне затишшя, вибухала війною. З якої причини українці наступали на одні і ті самі граблі, я зрозуміти не можу. Пишу цей щоденник в надії, що мої діти передадуть його своїм онукам і ті вже навчать і своїх нащадків, що Росія - це ворог. Хоча я плекаю надію, що ще я встигну побачити, як ця недоімперія рухне і розвалиться на купу, вільних від Москви, країн і народів.
Але повернусь до пропаганди...
Війна це історії про негідників і героїв. І якщо їх нема, то можна і треба їх вигадати. Важко зліпити героя з того, хто напав, але ворожа пропаганда примудряється робити навіть це. Я не знаю, як треба промити мозок людині, щоб вона повірила в те, що іде вбивати заради добра. Як треба засрати голову цілому народу, щоб він виправдав злочини своєї армії проти мирного населення.
Інший бік пропаганди - це міфи і легенди, які складаються для підтримання духу населення і війська, що захищає свою країну. Всі ці напівправдиві історії народжуються прямо на наших очах. І якщо половина в них - казка, то інша половина - справжнісінька правда. Пілот "Привид Києва", який збив десятки ворожих літаків, або цигани, що сперли танк у ворога, або дідусь з Бучі, який з мисливської гвинтівки щоночі полював на кацапів, або хлопці з Сум і Охтирки, які перші дні стримували ворога на танках майже одними коктейлями молотова і ,звісно, збройні сили України, що просто фантастично били ворога... хоча про ЗСУ це не на половину міф і легенда, а на всі сто процентів правда. Як і правда те, що серед ворога рідко зустрічалися порядні і освічені люди, здебільшого це були малограмотні молоді хлопці, які в свої 20-25 років дивувались освітленню в наших селах, розповідаючи про це своїм родичам, і не гребували тягнути з українських хат примітивну побутову техніку типу міксерів і блендерів. Для них було дивиною, що українці живуть досить заможно, порівняно з їхніми родинами, і все, що їм вкладалося в голову, виявилось відвертою брехнею. Свої камази "визволителі" набивали коврами, ноутбуками, телевізорами і навіть одежею, яку виносили з українських будинків. Якось хтось з військових виклав дуже символічне відео, де мертвий росіянин лежить на купі награбованого. Цікаво, як це все сприйматиме його родина? Які емоції будуть викликати ці кадри у них? Навряд чи сором за сина, що розстріляв якусь родину і забрав їхнє майно, скоріш за все, це буде ненависть до того, хто його убив.

* * *
ОБЛИЧЧЯ ВОРОГА
З нашого напрямку окупанти окопалися в селах Броварського району. Русанів, Шевченкове, Богданівка, Велика Димерка - ці села перебували під контролем росіян.

ДОДОМУ
19.03.2022 ми прийняли рішення повертатися додому. Причин було декілька: перша - з понеділка мало початись онлайн навчання середнього, друга - в місті залишався наш пес, який почав вити від серен і нудьги, третя - в селі так і не налагодились поставки продуктів, яких на нашу ораву щодня треба було не так мало, четверте - зять і теща в одній хаті уживалися погано і мої намагання стати між ними миротворцем почали вже напрягати мене саму. Всі ці причини вкупі погнали нас додому.
Виїхали рано, одразу після закінчення комендантської години, щоб встигнути до того, коли почнуть йти колони машин з Чернігова. Саме нашою дорогою йшов гуманітарний коридор, щодня повз наш двір йшли сотні машин і автобусів. Якщо раніше, в мирний час, цим шляхом проїжджало з десяток автівок за день, то тепер навіть утворювались затори. Важко було дивитись на той нескінченний ланцюг поламаних життів, зруйнованих планів і вбитих мрій.
Одного разу я йшла по дорозі і зупинилася автівка, водій запитав, чи вірно він їде. В машині я побачила молоду жінку з немовлям на руках. Жінка була років 30-ти, але абсолютно сива. По номерах було зрозуміло, що родина тікала з Чернігова.
Взагалі, коли відкрили нарешті коридор з Чернігова і автівки йшли через нас, то дивитись на це видовище було дуже складно. Багато машин було простріляно або побито уламками, іноді вікон просто не було, або вони були заліплені пльонкою. Всередині були люди, на обличчях яких відбилося якесь вселенське горе. Машини їхали повільно колонами, в супроводі волонтерів. Я стояла біля своєї фіртки і з мене котилися градом сльози.
Я відверто задавала собі питання, чи так само я переживала 8 років тому? Так, однозначно. Всі вісім років я замислювалась над тим, хто має нести відповідальність за знищені життя незнайомих мені людей на Донбасі, чи тільки вина Путіна, що люди або бігли світ за очі, залишаючи свої затишні домівки, або залишались жити, приймаючи умови окупантів? Яка складова цієї причини? Я для себе її зрозуміла. Якщо власна держава не займається промивкою мізків своїх громадян, то цим займеться ворог. Мало людей здатні тримати свою голову вільною від зовнішніх атак, навпаки, більшість громадян навіть потребують певного програмування. І питання тільки в тому, хто і що пропишуть в твоїй черепній коробці.

* * *
БУДНІ ВІЙНИ
- В житті тільки дві проблеми: як вижити і де знайти їжу.
- Прийшов сусід, взяв лобзік, щоб випиляти приклад.
- Страх йти в душ. Не хочеться померти голою.
- Мозок відмовляється будувати плани навіть на ближче майбутнє і примусити його не вдається.
- З емоцій тільки страх за дітей і ненависть до ворога. Ненависть просто звіряча.
- Виявилось, що найцінніше в житті це звичайні сірі будні без війни.
- З часом перестаєш реагувати і на стрілянину, і на сирени. Сон стає міцним.
- Війна добре фільтрує людей, всі негативні і позитивні якості посилюються в рази.

* * *
ПІД ОБСТРІЛОМ
Надумала я одного дня (25.03.2022) їхати на село. Вирішила, що поїду одна туди-сюди, завезу продуктів по списках. Чоловіка залишила вдома з дітьми. Ні, він у мене не сцикло і не дурне якесь, навпаки, я вперта. Заїхала на заправку - дзвонить кум.
- Ви де?
- Їду на село.
- Всі разом?
- Одна. Туди-назад.
- Я з тобою тоді, все одно нічого не роблю.
Накупили пів машини батонів. Ну і всього, що люди замовили. Мало-хто наважувався їхати ділянку шляху від Броварів до Калинівки, потім після повороту на Пухівку було вже більш-менш безпечно. У мене вибору боятися чи ні не було, мама залишилася в селі і кудись виїжджати на відріз відмовлялася.
Кожну свою поїздку я мала використати по максимуму, моя маленька машинка забивалася під зав'язку. Відчуття того, що ти приносиш користь, якось стабілізувало мою психіку. Бо поки ми сиділи в селі, то моє нічогонеробіння просто з'їдало мій мозок.
Пустила кума за кермо. Поїхали...
В'їхали в село. Одразу дізнаємось, що 5 хвилин тому збили над селом ракету. Поки доїхали до кінця села, то вже збили не ракету, а літак. Ну з тої серії, що на одному кінці пернув - на іншому вже всрався. Короче не важливо. Щось збили.
Роздали всім замовлення. Поїли у мами. Чешем назад додому.
Десь за 10 км до Броварів, якраз в Калинівці, щось гупнуло раз. Кум мені: "Це пусті каністри в машині гупають". Потім ще голосніше ГУП. Він знов: "Це каністри". А я ж вже чую, що ніфіга не каністри. Потім ЯЯЯЯЯКККК влупить десь за машиною. Потім ще раз. Таке враження, що в метрах 300 за нами. Короче, хто куди гатив, по нам чи просто так не ясно. Але ми з кумом трохи не всрались, м'яко кажучи.
Отак з'їздили.

ЗБРОЯ
З часом, на звук вже починаєш приблизно розрізняти зброю і відстань до бою. Танк - один бабах, гради - череда бабахів, які швидко ідуть один за одним. Саме страшне - ППО. Не такий страшний сам звук, хоча по первах можна було накласти в штани, а те, що якщо воно спрацьовує, то це означає, що на якесь місто летять ракети чи літаки і не факт, що їх всі перехоплять. Зазвичай, новини наступного дня це підтверджували, коли після наших вибухів ППО були влучання в будинки в різних районах Києва.

ВІДНОСИНИ
Перші дні в замкненому просторі іде притирання. Всі одразу починають встановлювати лідерство. Мама, що вважає хату своєю територією і чоловік, що є головою прайду ніяк не можуть поділити корону. Мене починає все відверто бісити, але я всіма силами намагаюсь стати між ними миротворцем, що, признаюся, виходить досить хреново. На все це накладається ще те, що моя мама росіянка і провину за все вона намагається перекласти на себе, але робить це, як завжди, на свій манер. Її захист переростає в шалену агресію. Вона вкладає собі в голову, що ми її тепер різко всі ненавидимо, їй починає здаватися, що хтось щось не те сказав, що онуки тепер якось не так на неї дивляться, саме через те, що зять їх так налаштовує (при цьому даю 100%, що це її особисті фантазії), потім вона згадує радянський союз, в якому всі жили дружньо, кляне Путіна і одночасно обзиває мене "махровою бандерівкою". Мамі 84 роки. Всіх скопом хочеться послати на #уй, але стримуюся, бо не на часі і я маю бути сильна. Хмизу у вогонь додає сусід дядя Володя, коли видає мамі просту фразу, що все через дурних кацапів, яким мало свого, то вони лізуть до чужого. А хто у нас кацап?! Мама звісно вирішує, що вона.
В один момент мама театрально починає помирати, вона лягає, складає руки на грудях і відмовляється їсти. Так вона лежить майже добу. На ранок вона встає, як ні в чому не бувало і навіть здається, що здоровий ґлузд повернувся в її голову.
* * *
їЖА
Голова забита постійним пошуком їжі, проблеми з нею вимальовуються все яскравіше. Прогодувати шість людей, хоча би два рази на день, це стає задачею номер один.  В селі магазину немає. Треба їхати в сусіднє місто, в якому є "Сільпо". Товар весь вигребли. Про крупи, цукор і макарони вже не може бути й мови. Ми скуповуємо шоколадних батончиків, вафель і халви майже на тисячу гривень, люди їх поки не беруть, нам відверто щастить, бо шоколад і халва це нормальні такі собі калорії, ще й смачні. Потім я цими солодощами не раз затикатиму писки своїм хлопцям.
Приблизно через тиждень, нарешті, місцева влада прокинулася і почала підвозити хліб, який продавали по дві булки на двір, незалежно від кількості проживаючих там. Хліб завозився не частіше двох разів на тиждень і на наш циганський табір його не вистачало, тому виручав сусід, який віддавав нам право на покупку додадкової хлібини, він жив один і йому вистачало однієї. Ми, в свою чергу, забезпечили сусіда банками з закрутками, яких в нашому погребі було вдосталь. 

Привіт всім. Я є. Я жива. Я весь час була в Україні, просто з херовим інтернетом. Пишу щоденник. І для себе, і для своїх дітей. Бачення того, що відбувається, особисто моє і тісно переплітається з моїм приватним життям. Всі, хто мене читає і знає, вже звик, що я вивертаю вам всю свою душу і тіло тельбухами наружу.
Щоденник буду викладати частинами, по одній-дві.
Читайте...

ПОЧАТОК ВІЙНИ
24 лютого 2022 року я прокинулася за пару хвилин до п'ятої ранку від страшного сну. Все моє тіло наче наповнилося передчуттям майбутнього неминучого нещастя. Я давно навчилася читати свої нічні видіння і саме ця картинка не віщувала нічого доброго. Мені і раніше снилося щось подібне і завжди воно попереджало про якесь горе. Цього разу я бачила купу гнилого смердючого м'яса і в голові великою строкою пробігло ВІЙНА.
Розмови про майбутню велику війну велися вже не перший місяць. З кожної щілини нас попереджали про неї і робилось це так ніжно і турботливо, що люди сприймали ці новини, як буденність. Блогери наводили купу доводів, чому її не буде і наперебій називали причини. Спокою додавало ще те, що, насправді, військові дії велися в країні вже вісім років, переростаючи то в більш гостру, то в більш тиху фази на певній лінії розмежування, не розповсюджуючись на дальші території. Ніхто не хотів вірити, що якогось ранку ворог так знахабніє, що бомби впадуть на Київ.
Прокинулась я за пару хвилин до війни з чіткою думкою, що ось-ось вона почнеться. І вона почалась. Перший вибух просочив тваринним жахом все тіло. Цей страх не можна ні з чим порівняти. Це одразу страх за все, що є цінним в твоєму житті. Страх за дітей, яких я весь час оберігала від страху. Страх за маму, яка в селі за 60 км від тебе. Страх за чоловіка, який у відрядженні далеко. Страх за дім. Страх за все місто, яке прокинулось разом з тобою. Страх за цілу країну, яка ще не скоро зможе спокійно спати. Тебе пронизує страх помножений на багато страхів одразу.
Звук вибуху не схожий ні на що, що ти чула раніше. Він особливий, як і страх. Це звук війни. Це страх війни.
Перший крик: "Діти, війна! Всі до мене!" Рівно через хвилину мої напівсонні пацани натягують штани і носки, тягнуть з шафи перші попавші під руку реглани і ще через хвилину всі вже в куртках і шапках чекають команду.
Я на автоматі рахую вибухи:"...два, три... п'ять..." П'ять сильних, ще кілька слабших. Я ще не вмію визначати небезпеку за звуком. Ми всі четверо забиваємось на першому ярусі двоповерхового ліжка. Навіть якщо хата впаде, то стійки і другий ярус мають нас захистити, принаймні, мені так тоді здається.
Друга моя думка - треба телефонувати чоловіку, який у відрядженні в Кременчуці. Кричу в слухавку сонному чоловіку:
- Нас бомблять!
- Заспокойся, можливо це диверсія, або вибух газу. Я зараз щось дізнаюся...
Ми паралельно починаємо шукати інформацію в інтернеті. Фейсбук вибухає постами про бомбардування в усіх кутках України.
Мені телефонує чоловік:
- Тримайся, дій по ситуації. Я збираю мужиків і будем їхати додому.
Майже весь день проходить, як в тумані. Постійні пошуки новин, телефонні дзвінки рідним і знайомим. Я намагаюся писати рідні в Росію. Там переживають, але до кінця не вірять.
Не пам'ятаю о котрій годині, але точно в другій половині дня, нарешті приїжджає чоловік. Наша хата на їхньому шляху додому перша. За кермо сідає другий. Отак по черзі всі мужики добираються додому. Службова машина залишається у того, хто живе найдальше.
До приїзду чоловіка я намагалась зібрати документи і речі. Все перетрушується ще раз під його контролем, щось викидається, щось додається. В хаті повний хаос. Періодично до нас хтось приходить, хтось уходить. Чайник кип'ятиться безперервно. Чай. Кава. Розмови, розмови, розмови. Ніхто не знає, як діяти в такій ситуації.
Першу ніч війни не пам'ятаю. Я точно не спала. Чоловік після дороги спав міцно. Причиною його гарного сну було ще те, що він поки не чув вибухів. Його мозок ще був незалежним від звуків війни і все сприймав нормально, не так, як я. Мене ж лякало все, що порушувало нічну тишу: гупання десь на вулиці, тупотіння кота по підлозі, клацання конвектора... все тепер для мене звучало, як зброя.
* * *
КУДИ ЇХАТИ?
Вранці наступного дня зателефонували в місцеву тероборону. Людей записалося повно. Було сказано, якщо не вмієте поводитись зі зброєю і не маєте цінних навиків, то поки відбій. Було прийняте рішення їхати в село, там мама одна і, якщо чесно, була якась впевненість, що наше село таке забите і мале, що там буде спокійніше.
Згребли всі продуктові запаси (декілька пачок крупи, м'ясо з морозілки, домашні консерви і пару пляшок олії), загрузили особисті речі, пледи, на тіло прикріпили сумки з документами, запхали в машину кота разом з його лотком і поперли в Чернігівську область. Собаку вирішуємо залишити в місті, він у нас вуличний хлопець досить великих розмірів, до того всього нам здається, що все має минути за декілька днів. Сусід береться доглядати нашого Оззі, корму у нього вистачає, ставимо відро води та залишаємо його, як охоронника.
Їхали двома машинами: чоловік і менші діти попереду, а позаду я зі старшим сином і котом. Кіт явно нервував і періодично клав в лоток свій внесок в той піхвець, що творився навкруги. В салоні смерділо невизначенністю і котячим лайном. Невизначенність при цьому смерділа сильніше.
На якомусь зі світлофорів зателефонував чоловік і повідомив, що він вирішив повернутись і взяти масло, щоб потім його поміняти у себе в машині. Оце мене в моєму чоловікові одночасно і бісить, і дивує. Він вміє в певний придурошний момент подумати, що він буде робити далі. Я цього не вмію. Було вирішено, що я тихо їду попереду, він доганяє по ходу.
Виїзд з нашого міста був вільним. Мало-хто їхав в той бік. Навпаки, всі тікали звідти.
На нашому шляху весь час зустрічалися самостворені блокпости, наші документи і багажник перевіряли на кожному з них. Про всі свої зупинки я попереджаю чоловіка, який їде десь позаду. Тоді в мою голову якось не прийшло, що робити цього не можна. Якраз в пункті призначення чоловік мене наздоганяє.
Ми в селі. Вигружаємо речі. Видихаємо.
* * *