От знаєте шо ви, які головні на цьому сайті? В цьому місці я уявляю тих, хто створює тут постійні проблеми і даю їм по сраках.
Хто зробив так, що коментарі не печатаються? Ну от шоби шо?
Три дні не можу відповісти на коментарі у власній замітці.
І після цього у мене має повернутися бажання тут щось писати?
*іде, матюкається, уявляє, як добиває "розумників" ногами, тягне їхні тіла за волосся і в сарай, де стоїть бензопила*

Сто років тут нічого не писала. Але пожалію вас, бо сумуєте ви тут нещадно. Нудота і бентега засмоктали цей сайт і вже дідька лисого відпустять. Тому ось вам невидумана історія з життя (хто пам'ятає мене, той в курсі, що пишу я тільки про своє). А хто хоче мене читати, дивитись відосики про моїх псів, спостерігати за моїм рукоблудством, то велком ту мій ТГ канал, посилання в коментарях, тут гади не дозволяють всунути. Підписуйтесь і буде вам цікаво.

Була на городі. Підслухала...
Дійові особи:
Надя (Н) - сусідка
Свєтка (С) - сусідка Наді в кінці городу, місцева пиятичка, що не заважає їй тримати кури. Свєтка завжди до всіх має претензії.
С. - Надя!
Н. - Шо, Свєта?!
С. - Твій собака подер мою курку!
Н. - Який мій собака? У мене його нема.
С. - Рижий пес вибіг від тебе і схопив мою курку! Ледве відбила!
Н. - То не мій пес.
С. - Так він від тебе вибіг!
Н. - Ну то й шо?! Як забіг, так і вибіг!
С. - Так він мою курку подер!!!
Н. - Свєта, а я до чого?
С. - Так від тебе ж вибіг!
Н. - Я ще раз кажу! То не мій пес!
С. - А чого він від тебе вибігав?
Н. - А я знаю?
С. - Якщо він до тебе забігав, то значить він тебе знає!
Н. - Свєта, ти нормальна? Всі пси і коти, що бігають до мене в двір це мої?!
С. - Так з куркою шо робити? Він жеж від тебе вибіг!!!
Н. - Так він же до тебе побіг! То значить він тебе знає і це твій пес!
С. -...
Тут Свєтка поламалася.
Надя перемогла.

Створила свій ТГ канал, бо тут майже неможливо створити замітку, через грьобані перевірки.
Любила вас тут, буду любити ще більше там
Канал свіженький, щойностворений, ще аж гарячий.
Посилання в коментарі.

Ідея "народити" бетонну скульптуру муляла мене давно, але знаючи, що це брудна і важка робота, я весь час відкладала свою задумку. І от цієї весни все склалося. Я сиділа вимушено в селі біля мами, яка була після інсульту. Біля мене сидів мій старший синок, бо ставив їй крапельниці. І це був час, коли вже було покопано, але садити ще рано.
Ідея, що саме буде, з'явилася сама собою в одну хвилину. Чоловік перед цим привіз старі шини і вони якось самі склалися в змію. Ліпити змію я не хотіла, бо пам'ятник собі при житті це не скромно. А от задумка з драконом дуже навіть сподобалася, бо завжди любила все східне.
Отже, що було на початку...
1. Бажання творити.
2. Робоча сила (не здря ж я їх нарожала).
3. Шини
4. Старі махрові рушники, светри і шарфи
5. Металева сітка (каркас)
6. Швабра і пластиковий бутиль (шия і голова)
7. Штукатурна сітка (додаткове підсилення)
8. Цемент М 500
9. Пісок
10. Клей ПВА
11. Фарба біла для зовнішніх робіт
12. Колор

Моє перше кохання, як і мало би бути, сталося років в 14 саме в селі. Я на той час, як і більшість підлітків, не вважала себе гарною. Якщо подивитись на себе тодішню теперішніми очима, то я була досить мила дівчинка, трохи дикувата і дивакувата, але мила.
Найкращою моєю подругою в селі була моя двоюрідна сестра. Сестра зустрічалася з крутим хлопцем, який мав Яву... всі інші якості після цього не мали значення. Я хоч і ходила на танці, але з танців йшла одна, а це в 14 років, між іншим, позорисько ще те. Ну я не буквально йшла одна, ми йшли нашою великою компанією, але саме через мене нас було непарне число. Але літо тільки починалось...
В один день на танцях з'явився Він. Він приїхав до своєї баби з Кишиньова, весь такий модний і красівий. Мене і до того приглашали на медляки, але додому ніхто не проводив. Цей танець був особливим. Я досі пам'ятаю, що то був Скорпионс Still loving you, а мій кавалер пахнув одеколоном Тет-а-Тет. В той вечір нас йшло вже всіх по парам. І наступні вечори теж. Звичайно я закохалася. Ну а як було не закохатися?... Поки вся наша компанія сиділи парами один на одному і гріли під футболками руки, то він лазив на черешню, набивав ними повну пазуху і сідав біля мене, а я їла ті черешні, які пахли одеколоном і була горда від того, що ті черешні рвалися тільки для мене. Іноді сестра підгобувала мене:"Олька, дай і мені тих черешень!" А я відповідала:"Най твій ухажор сам лізе і сам рве!" Але її ухажор лазити не збирався, бо лазити через дівчину по деревах то принизливо, тим паче, що у тебе і так Ява.
Якось вдень ми сиділи на лавці. Поприходили сестрині подруги. Брат з дядьком висіли на мурі і обговорювали, які всі були взимку ще зелені, а на літо різко обросли цицьками і стали сракаті. І в цей момент підійшов Він. В руках він тримав рози. Я вся зашарілася і взяла букет. Хтось з дівчат прошепотів:"Це він напи$див біля школи, це там такі ростуть". Мій кавалер нічого не сказавши, мовчки пішов далі. А я стояла з тими розами, як я тоді думала, як придурошна і навіть було якось встидно, бо ніякого дня народження у мене не було.
Німу сцену перервав дядько:
- Шо, дівки, завидно? Вам не дарять, а Ольці подарили.
- Ой, прямо... він їх не купив, а вкрав біля школи.
- Твій тобі чогось не краде, - сміявся далі дядько.
До кінця літа мені ті рози дядько згадував щодня під будь-яким приводом..
- Давай, дівки, прибирайте швидше від свиней... Ну то й шо смердить... ясно, що це не Олькіні рози пахнуть.
Або...
- Шо, Олька, рози більше не приніс? Мабуть біля школи сторожа поклали.
Або...
- Знаєте чого ухажор Ольці рози подарував? Хотів за цицку потриматись. А знаєте чого більше не несе? Бо Олька не дає.
Гумор в селі штука специфічна, а у мого дядька взагалі...
Так ми проходили з місяці два. Аж поки одного дня я не побачила його на річці з іншою.

Просто щоб підтримати якось вас, під час того, як з рашки летять блєдіни, напишу вам сороміцьких історій з мого зеленого життя.

ПРО ТЕ, ЩО В СЕЛІ ВСІ ВИХОВАНІ
Мені 13-ти минало...
Літо. Село. Я на літо в селі. В селі туалет. А туалет поставлений так, що він в городі біля межі, але за хатами і з двору не видно. Городи в селі довжелезні і широчезні, аж до горизонту. Сіла я. Сидю. І думаю, чого закриватися, як всі дорослі по роботах, а в дворі одна бабця. І тут чую, що хтось шльопає калошами з того боку, звідки ніяк не готувалось нападєніє, якраз збоку городу. А дотягнутися до дверей не можу, бо тримаю штани і ноги затерпли. Виявилось, що сусід вирішив зрізати через наш город і пре повз наш туалет. Іде він біля мене. І у мене мимоволі виривається:"Добрий день!" Бо я ж дівчинка вихована, а не якась дика )). Сусіда аж заціпило від переляку перед кабінетом, бо з відкритого туалету він "добрий день" не чекав. А сусід теж був вихований. І він мені теж:"Добрий день, Оля!" Досі, як згадаю, то він у мене перед очима, як живий в тих калошах.

ПРО МОГОРИЧІ

Випити в селі на вечерю стакан вина то діло святе. А в нашому селі, що на кордоні з Молдовою, то це було за правило. При цьому алкоголізмом мало хто страждав. Вино було у всіх! У нас в старій касої стояли 200-літрові діжки і ніхто їх не сторожив.
Якось сестрі, що була на рік старша, був привід винести могорич на танці. Але в цей день була її черга пасти худобу. Мені було дано завдання націдити вина в трилітрову банку, але так, щоб баба не бачила і взагалі ніхто, бо випити стограмовий стаканчик з усіма то одне, а пити десь за клубом, то інше.
Сестра пасе корови. Дядько з тіткою на роботі. Бабка в городі. Я іду на діло.
Беру трилітрову банку і літрову кварту. Тягну зі шланга в кварту і потім несу до банки. Бо тримати банку невдобно. Націжую останню кварту, несу до банки, виливаю... і в кварті лишається майже половина. Куди? Вилити? В діжку не вийде. На двір не можна, бо вино пахне так, що баба зразу учує. Беру гріх на душу і випиваю все в себе.
Провал.
Просинаюся від того, що сестра штурхає моє п'яне тіло і випитує де банка. Банка є! Банка з вином! Завдання виконано!
До танців ще є 3-4 години. Сестра збирає мене без мене, крутить плойкою кучері, малює зелені тєні і я вже гарна і майже твереза іду з нею виставляти могорич.
Але за клубом сестра всіх попереджає, що Ольці сьогодні вже не наливати, бо ще обригає її джинсову спідницю.

ПРО СТАНДАРТИ ГІГІЄНИ

Була в нас в селі річка... ну як була, є і тепер, але вже не та. Річка приймала до себе всіх: і спітнілих доярок, і дурних нас, і качок... і мертвих свиней. В спекотний день ми з сестрою брали камери і бігли на річку. Там в обід збиралася ціла тусовка, як тепер кажуть. Було нам років 13 і 14, коли цицьки вже виросли, але купатися з качками в річці ще було не встидно. Ми радісно скакали у воду між качками, пірнали з головою і міцно тримали писок затуленим, бо сцяли у воду всі, а напитися чужого сцяння, то некультурно і образливо. Інше діло - мертве порося, яке прибивало десь до берега в корчах! Хлопці турляли його до нас дівчат патиками, а ми збивалися в купу і голосно кричали, як кокєтки.
Одного разу ми з сестрою почали чухати голови. Тітка Тамара садила нас по черзі перед собою, міцно фіксувала голову між колінами і проводила огляд. Ладно у сестри було два куцих фостика, а у мене позаду виросло дві товстих коси аж до сраки. Воші на той час це була проблема досить часта.
Віддати таке позорисько до школи навіть не було і думки. А мене взагалі ще треба було передавати батькам таку, яку було взято. А як в селі тоді виводили тоді воші? Тільки гасом.
Намастила нам тітка Тамара обом голови, замотала в кульки і сказала так сидіти годину. А в селі тоді, не те шо тепер, постійно в двір хтось ломився. То сусідка за молоком, то до дядька принесе когось щось приварити... Коротше, просиділи ми з сестрою в кукурудзі, щоб не засмердювати хату, невідомо скільки часу. Той гас попалив нам вуха і лоба та в'ївся так, що ми потім ще тиждень не ходили на танці. А просрати тиждень танців, то, я вам скажу, не шутки.
Приїхала я в місто все одно разом з вошами і нарешті був привід обрізати ті кляті коси. Але я все одно плакала, як їх відрізали, бо плакав папка, якому було їх шкода. А мені було шкода папку.

Я думала, що це тільки у мене така хрінь...
Гей, чувак, що придумав тут ці кончені перевірки на людяність, ти взагалі в курсі, що вистрелив собі в ногу і одночасно добив мою нервову систему?
Я вже третій раз намагаюся написати чергову геніальну замітку з гарними фоточками і тупо не можу навіть зберегти її.
- Докажіть, що ви людина.
- Так, я людина.
- Знайдіть зображення коня.
- Ось. Знайшла три.
- Перевірте себе.
- Добре. Ще три коня.
- Ви бажаєте зберегти зміни?
- Шо? Які в сраку зміни? Так. Бажаю
- Ви людина?
- Так, курво, я людина.
- Знайдіть зображення лева.
- Знайшла.
- Перевірте.
- Перевірила.
- Ви бажаєте зберегти зміни?
- Сссссука! Тааааак!
- Ви людина?
- А ти? Ти, кончена тварюко? Хто ти?
- Знайдіть зображення човна.
- ОСЬОООООО!
- Перевірте себе.
- ПЕРЕВІРИЛА!
- Ви бажаєте зберегти зміни?
- Я БА ЖА Ю ЗБЕ РЕГ ТИ КУРРРР ВА ЗМІ НИ!!!!
- Ви людина?
- Нє... я не людина! Я, КОНЧЕНЕ ЧОРТІШО, НЕ ЛЮДИНА, Я ЗВІРРРРРРР!!!! Я НЕ БАЖАЮ НІЧОГО ЗБЕРІГАТИ! Я НЕ ХОЧУ НІЧОГО ПУБЛІКУВАТИ! ГОРИ В ПЕКЛІ! Я ПІШЛА НА КОНЧЕНИЙ ФЕЙСБУК!

З лютого місяця, з невеликими перервами я просиділа в селі, а чоловік в Броварах. Дітей переполовинили, а кота переполовинити не вийшло, бо він один. Кіт сидів в селі зі мною.
Одного разу телефонує мені чоловік і починає плакатись, що мало того, що я сама десь, так і кота нема, а йому треба з кимось вранці пити каву, а ввечері поговорити. Ну, думаю, скучив... буде зараз вмовляти приїхати. А нє... починає нити, що йому треба кішка і тільки лиса.
Криза середнього віку штука серйозна. Що там перемикає не ясно, але мушу прислухатись. Не заведу кішку, він може впасти в нєрви. Пішла я шукати по своїх каналах, може хто продає недорого, може хто віддає. Ну і якось у Фейсбуці вспливає посилання друга на посилання ще когось, що віддають кішку. Я туди. Кішка в Броварах! Ну не диво?! Списались, поговорили, дійшли згоди. Забрав чоловік кицьку, радів як дитина. При чому раніше в такій поведінці він замічений не був. Але, як кажуть, що з літ, то з розуму. Радіє... шле мені відео і фоточки, бігає по магазинах шукає смачний корм. Диво та й годі.
На вихідні приїхав до мене в село. Заходить і ніжним голосом розповідає, як Ватрушечка його обпісяла.
Шо бля@ь? Ватрушечка? Обпісяла?
Ще раз. ВАТРУШЕЧКА. ОБПІСЯЛА.
При тому, що кішку, як я пам'ятаю, при передачі з рук в руки звали Аделіна.
Хто знає мого чоловіка, той мені хрен повірить, що в певний момент його так климануло. Якщо колись він впадав в істерику, що в маршрутці припали пилюкою його туфлі, то тепер його тупо обісцяла кицька і він гад спокійний.
Від появи Аделіни-Ватрушечки офігили всі. Мій Добі з порогу отримав по морді. Мене обматюкала на котячий мові. З розгону залізла на стіл і стала жерти мою святкову вечерю, що я приготувала для коханого чоловіка. Вночі вона відкрила всі кастрюлі, всі тумбочки, надгризла всі бублики і насрала... пардон накакала в спальні. Потім вона зігнала Добі з моїх грудей черговим ляпасом по рожевій морді і мирно вляглася на мені спати. Засинала я з тривогою...
Перше враження виявилося хибним. Просто киця за останні дні пережила багато стресу і взагалі вона добра і пухнаста... ОК, просто добра.
А з чоловіком ще треба вияснити. Бо ВАТРУШЕЧКА це, бляхо-мухо, серйоно. Ще рік тому кицька була би мінімум якась Джинжер.

Ну що ви тут? Трясця, як без мене тут сумно. Люди, ну пишіть щось! Та просто вкиньте якусь живу фотку зі свого смартфона, та хоч з лічильником, хоч з котом... Ну чесно, не хочу вас всіх втрачати. Розумію, що війна. Але ж ми ще живі. Згадайте, як тут було весело! Згадайте, що тут колись було життя.
Сіла на лавку в парку, думала зайду і почитаю блоги... І що?! Почитала тільки Ёлку.
Сало, ти що маєш такі грубі пальці, що не можеш раз на тиждень в кніпочки попасти і настрочити замітку? Не вірю, бо ти ледаще котище і пальці у тебе рожеві, як соски у цнотливої старшокласниці. Тому взяв і написав щось!

ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ?
Війна з одних робить бідняків, інших робить багатіями. Війна не вигідна справа тільки для тих, хто гине на ній, для тих, хто втрачає дім, роботу, звичний уклад життя. Але, як це не страшно, навіть серед співгромадян знаходяться ті, хто досить непогано примножує свої банківські рахунки під час війни.
Хтось заробляє на броніках і касках, хтось під виглядом волонтерів переганяє автівки, хтось відверто тирить і продає гуманітарку. Для мене це важко вкладається в голові. Яким циніком і відвертим покидьком треба бути, щоб робити це все в своїй країні. Країні, яка воює. Щоб заробляти на людях, які ідуть воювати. Щоб продати нужденному продукти, які він мав би отримати безкоштовно.
Всі мої знайомі, що йшли воювати, взуття, каски і броніки купували за свої. Ціна шолома, який ще треба замовити з Європи, становить від 500 євро. Вартість бронєжилета приблизно так само. Берці, окуляри, наколінники, перчатки, рюкзак, аптечка...
В військових частинах кажуть, що забезпечення на всіх не вистачає.
І при цьому в інтернеті легко можна знайти і купити форму, на якій написано "власність ЗСУ, не для продажу".
Кажуть, війна все спише. А совість? Чи хіба ці люди, що наживаються на крові, навчились жити без неї.
Одного дня мені подзвонила подруга, її чоловіка відправляли на передок.
- Що робити? Відправляють майже голих.
- Давай просити по людях. 
- Я не можу. Я стидаюся.
Про це я вже писала. Українці легко віддають. А от просити не вміють, навіть, якщо треба просити на бронік для людини, яка піде на війну. Про вимагати від командування я вже мовчу.
Потім історія повторюється вже з кумом (отим, з яким ми попали під обстріл). Знову збираються відправляти. Знову голих-босих.
Де ж форма, яка "власність ЗСУ, не для продажу"? Як "не для продажу" опиняється в інтернеті в необмеженій кількості і досить активно продається? Чи будуть це розбирати після війни?