Відповідь Бога на питання “Чому це з нами?”.

Має прочитати кожен українець!

– Боже, ти ж не залишиш Україну, не кинеш?

– Звичайно, не кину! Чого ти взяла це, моє дитя?

– Просто в моїй країні стільки лиха, стільки горя… І в душі лише одне запитання: “За що?”

– Не «за що?», а «чому?».

– Так чому?

– Тому що на землі накопичилося дуже багато зла. І хтось мусить його зупинити.

– Але чому саме ми?

– У мене на землі немає інших рук, окрім людських рук, ти ж знаєш. Я довго думав… Не кожному це під силу… Мають бути особливі люди… Має бути особливий народ…

– Виходить, нам під силу?

– А хіба ти сумніваєшся?!! Ти озирнися навколо! Хіба зможе хоч хтось зламати цих людей?

– Господи, адже вони ж називали себе нашими братами…

– Таке буває… Споконвіку… Ти ж пам’ятаєш про Каїна та Авеля…

– Пам’ятаю…

– У них нічого не вийде… Вони хотіли роз’єднати Україну, але вона згуртувалася, як ніколи. Вони хотіли її стерти з лиця землі, щоб про цю країну забули, але зараз про неї говорить увесь світ. Вони хотіли забруднити кров’ю її мирний прапор, але Україні вдалося всю планету розфарбувати у кольори пшениці та неба.

– Боже… Стільки будинків зруйновано… Стільки доль скалічено… Гинуть невинні люди, вмирають діти… зникають цілі міста…

– Міста, як, втім, і люди, мають свою місію. Так… це боляче, я знаю. Але іноді по-іншому не виходить. А люди загинули не просто так… Тепер своїми білими крилами ангельськими вони закриватимуть небо над Україною. Навіть на небесах вони не залишать свою країну… своє місто… своїх близьких…

– Ми ж переможемо? Ми вистоємо?

– А хіба може бути інакше з такими людьми? На них їдуть танки, а вони виходять назустріч із голими руками. Навколо виють сирени, а вони лише голосніше читають дітям казки. Всю ніч, до ранку, накинувши тканину, щоб затемнити світло лампи, ліплять вареники та печуть пиріжки, щоб уранці передати гарячу їжу своїм захисникам. Втікаючи під кулями з рідної оселі, вони тягнуть на собі не валізу, а перенесення з кішкою або собакою. Після обстрілів виметають з вулиць шибки і починають висаджувати на клумбах квіти. Попри все, закохуються, одружуються та народжують дітей – нехай навіть у підвалах та на станціях метро. І навіть коли в них стріляють, вони знаходять у собі сили і дедалі голосніше співають свій гімн… Непереможний, незламний, неймовірний народ… Вони здивували своєю силою весь світ і… навіть мене, якщо чесно. Я не очікував… але зрозумів, що не схибив…

– Ну що ж, значить, ми потерпимо… Ми обов’язково впораємося, вистоємо, не здамося! Ти тільки, будь ласка, не йди далеко.

– Тримайтеся за руки! Будьте всі разом. А я буду поряд, я обіцяю. Добра звістка неодмінно прийде.

Вже скоро…

Автор Тетяна Лонська

Мої предки були не вбогі

На пісні та свячені ножі —

З моїх предків, хвалити Бога,

Заволокам ніхто не служив!

Дарували від батька до сина

Честь у спадок — як білу кість!

Мої предки були красиві —

Ворогам на подив і злість.

Хай не славою (Бог там з нею!) —

Як присягою на шаблях,

Мої предки владали землею:

Їм належала ця земля!

І цупким, наче нить основи

Крізь віки однієї сім'ї,

Невразливим — пронесли слово

І внизали в легені мої...

Ох і моцна була порода —

Соловки, Магадан, Колима...

Мої предки були народом —

Тим народом, що ти є і я!

Люди проходять крізь наше серце.

Хтось обережно відчиняє дверцята.

Іноді стрімко тікають на нервах.

Дехто запалює свіже багаття.

Хтось у нас в серці гостює роками.

Інші лишають цілунок на згадку.

Є і такі, що подібні цунамі.

Дехто несе пожиттєво в нас варту.

Зараз, в часи невимовної туги,

холоду, люті, сталевої зброї,

всі загорожі на серці відсутні,

бо оселились тут люди-герої.

Серце вистрибує, змінює розмір,

щоб охопити шалені події.

Часом буває сумним і серйозним,

часом – як вперше відверто радіє.

Серце навчилось себе рятувати

серед війни, що руйнує і нищить,

щоб мати змогу всіх тих обійняти,

хто, як ніколи, до нього став ближче.

Катерина Флекман

З окопу визирнув Янгол і завмер.

За декілька кроків стояла жіноча постать.

- Пані, Ви не можете тут стояти. Тут дуже....

- Спокійно, Світлий. Я тут працюю - перебив

Янгола рипучий голос.

- А, це ти...

- Звісно я - гордо мовила Смерть. - Де ж мені бути,

якщо не на війні? Це ти не за призначення вештаєшся.

- Але тут всі живі...- зауважив Янгол.

- Поки що...-мрійливо видихнула Смерть. За декілька хвилин ,,прилетить". Тут буде величезна яма і пошматовані тіла. Видовище для бувалих. Тому, ушивайся до своїх.

- Я не виконую твої накази.

- Як знаєш. До речі, бачу тебе ,,підвищили''. Смерть єхидно усміхнулася, - раніше носив дерев'яну скриню, а тепер дали прозору з розпеченим піском. Ото, мабуть, треба вміти чудити.

- Це не пісок. Це молитви матерів за синів-солдатів. Молитви дружин, дітей, сестер, усіх небайдужих. Вони такі палкі, що моя дерев'яна скриня не витримувала. Тому мені видали цю, зі спеціального скла.

- Неймовірно. - саркастично мовила Смерть. - Щоб ти там не носив, Світлий, але, ушивайся. Ти мені тут не потрібний, бо...

В ту мить Янгол почув свист. До них наближався снаряд.

Смерть реготала. Солдати молилися. Янгол витяг руки, щоб зупинити снаряд, і викинув йому на зустріч свою скриню.

Секунда, друга... і гучний вибух пронизав повітря.

Все завмерло. Смерть замовкла і аж трусилась від злості.

МОЛИТВИ ЗУПИНИЛИ СНАРЯД.

Він влучив поряд окопу, поламав дерева,

залишив жахливу вирву, але нiкого не вбив, навіть не поранив.

Смерть подалася геть.

Янгол полетів до іншого окопу.

Молитви блискавкою здійнялися до неба.

Солдати вибралися з окопу і з сльозами вдячності дивились вгору, потім писали, дзвонили додому і всі раділи.

МОЛИТВИ ВРЯТУВАЛИ ЖИТТЯ І НАБЛИЗИЛИ ПЕРЕМОГУ!!!

(За мотивами свідоцтва з передової)

Відповідь на це дав Андре Моруа :

«Мерзотниkи завжди беруть гору над порядними людьми тому, що вони поводяться з порядними людьми як із мерзотниками, а порядні люди поводяться з мерзотниkами як із порядними людьми.

Нерозумний не любить розумного, неосвічений – освіченого, невихований –вихованого і т.д.

І все це прикриваючись якою-небудь фразою: "Я людина проста ...", "я не люблю мудрувань", "я прожив своє життя і без цього", "все це від лукавого" і т.д.

А в душі – ненависть, заздрість, почуття власної неповноцінності».

«Ви все життя будете зустрічати людей, про яких із подивом скажете:

«За що він мене не злюбив?

Я ж йому нічого не зробив".

Помиляєтеся!

Ви нанесли йому найтяжчу образу: ви –

живе заперечення його гнилої натури».

Ми фрази розкидаємо крилаті,

Як «добрий день» кохаю прозвучить.

Напевно, десь у чомусь винуваті,

Що наше серце з кимось не горить.

Чужу біду ми іноді не бачимо,

Адже у інших теж душа болить...

І десь, когось, за щось ми не пробачимо,

Не розуміємо, життя - коротка мить.

Як часто ми звертаємось до Бога,

Лише тоді, коли у нас біда,

Коли на серці біль або тривога,

Коли самих себе, бува, шкода.

Буває, що не завжди в чомусь прАві,

На вчинках інших ставили хрести.

Не в тих місцях шукали переправи,

Не з тими будували ми мости.

Як мало тих хто бачить ніжність неба,

У кому мудрість музики звучить,

Хто жебраку подав на кусень хліба,

Хто разом з нами душами кричить!

В житті все більше, поруч з нами, підлих,

Хто лицемірно кличе нас на чай.

Як мало справжніх, світлих, добрих ,вірних,

Готових з нами в радість і печаль.

Таня Алексійчук.

***************

«І жах не в тому, що щось зміниться, — 

жах у тому, що все може залишитися так само.»

/ Ліна Костенко./

Це жорстоко і незбагненно.

Може в цьому й моя провина.

Дві години назад за мене

невідомий солдат загинув.

В нього - холод, а в мене - протяг.

В нього - "нуль", а у мене - справи.

Пролилися на теплий одяг:

в нього кров, а у мене - кава.

Вітер бавиться; дощ скажений

не вгамується у долині.

Дві хвилини назад за мене

невідомий солдат загинув.

В мене - ліжко, а в нього - вирва;

й переляканий крик зозулі.

В мене раптом в висках зболіло,

а у ньому - чотири кулі.

Так жорстоко і так буденно,

мов життя й потойбіччя змова:

Дві секунди назад за мене

невідомий загинув знову.

Вітер бавиться, свище хижо.

Мій годинник рахує всюди:

Рік. Хвилина. Година. Тиждень.

Дві секунди. Одна секунда.

Альона Васильченко

З роками стишую ходу,

Все більше хочеться мовчати,

У тиші спокій віднайду,

Люблю з собою розмовляти.

І не важлива думка тих,

Які мене не розуміють.

Люблю я щирих і простих,

Ну і дітей, бо діти гріють.

З роками змінюється смак,

Вже незручне не одягаю,

І не хвилює аж ніяк,

Що в стару куртку не влізаю.

Гучні розмови не люблю,

Де один одного не чують.

Якщо не хочу, не зроблю,

Мене примушення дратують.

Комусь я став вже незручний,

Можливо декому й поганий.

Хіба є в тім моя вина?!

Комусь я добрий, милий й гарний!

В житті багато що було.

Як довго я прожив для інших...

То леденіло, то пекло,

З роками я зробився іншим.

Все більше й більше я мовчу,

Хоча люблю поговорити...

Життя сторінки нові вчу,

Й переосмислюю прожите.

Я не знаю автора, хто написав це,

але розповідь заслуговує уваги і її варто прочитати!

Якось влітку, в одному маленькому містечку, кілька днів йшов проливний дощ, який змусив усіх мешканців поховатись по домівках. Місто спорожніло і дощ дуже ускладнив життя людей. Пройшов деякий час, дороги сильно розмило, повінь завдала великих руйнувань і в місті почалася криза. Бізнес зупинився, грошей не вистачало і щоб якось вижити, люди брали товари та послуги один у одного в кредит.

Якось через містечко проїжджав дуже багатий чоловік і тому, що саме там його застала ніч, він вирішив зупинитися в єдиному маленькому готелі цього містечка.

Багач кладе дуже велику купюру на стіл і йде дивитись номери .

Хазяїн готелю зрадів, хапає ту банкноту і біжить, щоб віддати борг м'ясникові. М'ясник бере банкноту, та розраховується з фермером. Фермер мерщій оплачує свої борги постачальнику кормів - мельнику. Мельник хапає гроші і летить як на крилах, щоб погасити борг повії, якій він довгий час не платив, бо за часів кризи навіть вона надавала свої послуги в кредит.

Повія з купюрою в руці йде в готель, в якому зупинився багатій і віддає її господареві готелю, за останній раз, коли вона відпочивала у нього з клієнтами і не змогла заплатити через кризу.

У цей момент багатій, який весь час оглядав номери, аж до її приходу, каже, що йому нічого не сподобалося, бере банкноту і покидає заклад.

Ніхто не заробив жодної копійки, але тепер все місто живе без боргів і впевнено дивиться в майбутнє!

Мораль: якщо гроші крутяться у місцевому бізнесі -

кризи не буде!

Купуйте більше у маленьких магазинчиках та на ринках.

Надавайте переваги тому, що виробляють ваші земляки,

та ваша країна!

Якщо ваш друг має маленьке підприємство - купіть у нього!

Якщо ваш товариш шиє одяг - купуйте одяг у нього!

Якщо ваш родич виготовляє ковбасу - купуйте її в нього!

Якщо ваш знайомий пече хліб - купуйте у нього!..

Звісно не можна осягнути весь перелік необхідних речей без імпорту, але старайтесь надавати перевагу місцевим виробникам, адже більшість грошей, що забирається великими корпораціями йде з вашого міста, вашого краю, з країни!

Та коли ви купуєте у місцевого підприємця, ваших земляків - ви допомагаєте їм і собі. Ми всі у виграші, бо допомагаємо нашій економіці.