Сьогодні, 6 вересня, під завісу першого тижня нової золотої осені на Волині завжди святкували день народження місцевого журналіста, справжнього золотовуста Святослава Крещука. Якийсь час тому, коли було в тому краї вдосталь райцентрів і районних газет у ньому, до цього дня славного писали творчі хлопці і дівчата веселі привіти до дня народження Славка. Позаяк він і справді був неабиякою особистістю. До тридцяти з гаком виріс уже до редактора обласної молодіжної газети, яка до кінця сімдесятих років при ньому перетворилася в справжню кузню блискучих журналістських кадрів. Була справжнім пристанищем творчої думки, де гострили свої пера такі блискучі поети Волині, як Олександр Богачук і Петро Мах, куди на вогник часто забігав самобутній співак Василь Зінкевич. Всі вони — вірні і найближчі друзі Святослава…

Нас із Славком звів щасливий жереб наших доль. Ми з’їхались із ним у ніч на 1 вересня 1979 у кімнату №723 нового-новенького гуртожитку у столиці, навпроти прохідної мотоциклетного заводу в Києві (неподалік телевізійної вишки на Сирці). Тут ми відтак проведемо два роки навчання у Вищій партійній школі при ЦК КПУ. Пишу все нетрадиційно, з великих літер із щирої поваги до, їй-право, шикарного навчального закладу, котрий давав, кому це потрібно було, ґрунтовні знання з потрібних дисциплін. Для мене особисто це була найкраща моя дворічка із інтелектуального зростання на відділені журналістики. Заняття вели найкращі викладачі республіки — професори, академіки. Кожних щопівроку відбувалися візуальні зустріч з керівниками України. Після мого заочного навчання на факультеті журналістики Київського держуніверситету, після складання окремішніх іспитів з деякими викладами в кафе за чаркою віньяку (югославського, вельми модного на той час у Києві), це таки була цікава робітня над різноманітними книгами, збагачення якнайширшою додатковою інформацією. Кузня з виготовлення нашим із Крещуком багатьох і багатьох статей у газетах і журналах. Звідси я пішов власкором газети ‘’Сільські вісті’’ по Хмельницькій, Тернопільській і Чернівецькій областях, Славко — повернувся до обласної газети заступником відповідального секретаря…

Тут пан Крещук навчив мене понад усе любити своє рідне… болото.

Волинян у новому гуртожитку було чи не найменше. Але з вікон ошатної, дев’ятиповерхової оселі майже щовечора було чутно пісню ‘’Волинь моя, земля моя, краса моя сонячна…’’ Бо такі вони веселі, дружні, завзяті. Оригінальний, щирий твір цей самодіяльного композитора Йосипа Кривенького звучав, як гімн найсолодшій, найчарівнішій землі України. І тому кияни, слухаючи цю хвалу краю одні в одних із здивуванням запитували:

‘’А хто це поселився в тому дивному новому гуртожитку, що притулився затиллям до обласної лікарні?’’ Відповідь (сам чув, їй-право), просто таки вражала:

—Кажуть, що студенти консерваторії…

Ха-ха-ха! Якраз саме так. Виключно музиканти і композитори…

(Продовження буде)

Сьогодні, 6 вересня, під завісу першого тижня нової золотої осені на Волині завжди святкували день народження місцевого журналіста, справжнього золотовуста Святослава Крещука. Якийсь час тому, коли було в тому краї вдосталь райцентрів і районних газет у ньому, до цього дня славного писали творчі хлопці і дівчата веселі привіти до дня народження Славка. Позаяк він і справді був неабиякою особистістю. До тридцяти з гаком виріс уже до редактора обласної молодіжної газети, яка до кінця сімдесятих років при ньому перетворилася в справжню кузню блискучих журналістських кадрів. Була справжнім пристанищем творчої думки, де гострили свої пера такі блискучі поети Волині, як Олександр Богачук і Петро Мах, куди на вогник часто забігав самобутній співак Василь Зінкевич. Всі вони — вірні і найближчі друзі Святослава…

Нас із Славком звів щасливий жереб наших доль. Ми з’їхались із ним у ніч на 1 вересня 1979 у кімнату №723 нового-новенького гуртожитку у столиці, навпроти прохідної мотоциклетного заводу в Києві (неподалік телевізійної вишки на Сирці). Тут ми відтак проведемо два роки навчання у Вищій партійній школі при ЦК КПУ. Пишу все нетрадиційно, з великих літер із щирої поваги до, їй-право, шикарного навчального закладу, котрий давав, кому це потрібно було, ґрунтовні знання з потрібних дисциплін. Для мене особисто це була найкраща моя дворічка із інтелектуального зростання на відділені журналістики. Заняття вели найкращі викладачі республіки — професори, академіки. Кожних щопівроку відбувалися візуальні зустріч з керівниками України. Після мого заочного навчання на факультеті журналістики Київського держуніверситету, після складання окремішніх іспитів з деякими викладами в кафе за чаркою віньяку (югославського, вельми модного на той час у Києві), це таки була цікава робітня над різноманітними книгами, збагачення якнайширшою додатковою інформацією. Кузня з виготовлення нашим із Крещуком багатьох і багатьох статей у газетах і журналах. Звідси я пішов власкором газети ‘’Сільські вісті’’ по Хмельницькій, Тернопільській і Чернівецькій областях, Славко — повернувся до обласної газети заступником відповідального секретаря…

Тут пан Крещук навчив мене понад усе любити своє рідне… болото.

Волинян у новому гуртожитку було чи не найменше. Але з вікон ошатної, дев’ятиповерхової оселі майже щовечора було чутно пісню ‘’Волинь моя, земля моя, краса моя сонячна…’’ Бо такі вони веселі, дружні, завзяті. Оригінальний, щирий твір цей самодіяльного композитора Йосипа Кривенького звучав, як гімн найсолодшій, найчарівнішій землі України. І тому кияни, слухаючи цю хвалу краю одні в одних із здивуванням запитували:

‘’А хто це поселився в тому дивному новому гуртожитку, що притулився затиллям до обласної лікарні?’’ Відповідь (сам чув, їй-право), просто таки вражала:

—Кажуть, що студенти консерваторії…

Ха-ха-ха! Якраз саме так. Виключно музиканти і композитори…

(Продовження буде)