хочу сюди!
 

іРуся

49 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 40-58 років

Замітки з міткою «уночі»

Випадок із духовим оркестром

Прочитав, що міністр молоді і спорту пан Жданов, в аеропорту, серед ночі організував зустріч золотого олімпійця Верняєва з духовим оркестром. Коли не вмієш нічого робити для розвитку спорту в державі, керуй хоч би трубадурами після опівночі. Цілком закономірно.
Але духовий оркестр поночі, це все-таки оригінально. І я тут також пригадав аналогічний випадок.
У мого гарного приятеля в подруги був день народження. На вулиці стояв ранній жовтень, було тепло і лагідно. Стола накрили між двома старими яблунею та грушею. Гостей було до десятка, але всі імениті – відставний американський генерал, казали навіть, що служив у ЦРУ – як перевіриш; його пасія, котру зустріли в Борисполі – зі Стамбулу – гарна веселоока турчанка, київський крутий бізнесмен, який опікувввся цим інтернаціональним двійком, ще декілька наших спільних приятелів. Ага, забувся сказати, зібралися в дворі за парканом будови в якій тимчасово ніхто не мешкав, але знаходиться вона в житловому масиві одного з міст поблизу столиці. Себто, будинки справа, зліва, збоку і через вулицю цілий ряд.
Під фініш доби, коли вже добре всі повечеряли й випили, достали якогось приймача, кинули з хати електрошнур, і почалися танці. Там турчанка таке витворяла, що генерал ЦРУ кілька разів намагався скидати й сорочку.
Усім весело, але ж музика гримить, ось уже й північ. Дивлюсь над парканами голови – сусіди збігаються дивитись на цей безкоштовний концерт. Генерал ЦРУ помітив непроханих гостей, захвилювався. Почав махати на глядачів руками, мовляв, розходьтесь. Щось ґелґотіти по-своєму. Друг-бізнесмен заспокоював: що ти звертаєш увагу, нехай собі дивляться. Набридне - підуть.
Ви можете запитати: а ти чому такий хитрий, що все помічаєш? Що ж, розшифруюся: минулого 24 травня ц.р. виповнилося рівно двадцять літ, як ні разу не окропився спиртним: живу без градусів. А то був початок моєї нової стезі, і тому на все дивився тверезими очима.
Близько опівночі я вирішив зателефонувати додому, повідомити, що ще трохи затримаюсь, позаяк на іменинах. А то вже була та пора, коли з’явилися перші мобільні телефони, але зв'язатися ними можна було не з кожного місця. Моя трубка з цієї садиби показувала, що задзвонити я не зможу, немає контакту. Згадав, що в авто мого друга бізнесмена стоїть телефон з потужним підсилювачем. Виходжу на вулицю. У джипі світиться, водій читає книжку. З якоїсь радіоточки лунає три сигнали – рівно двадцять чотири години, опівніч.
І в цей час я бачу, навіть швидше чую, що на одному кінці вулиці якийсь невеличкий шум, лемент, а тоді під сусіднім ліхтарем з’являється п’ятеро людей. І не звичайних, а з лискучими трубами у руках. Себто, звідкілясь повертається духовий оркестр. При чому, двоє несуть труби й барабана, а двоє буквально волочать попід руки, п’яного вдриз маленького, росточком метрів півтора, зате доволі товстого чоловічка. Провадять таку собі, сказати б, бочечку. І в мене враз виникає ідея.
Тільки вони порівнялися з авто, з нашою високою хвірткою, я голосно кажу до людей з оказії:
-Хлопці! Заробити хочете?!
-Ми не заробити, ми випити хочемо, - чую у відповідь.
-Тоді заходьте сюди…
Я відчинив навстіж хвіртку. Тут бачу, ожив малий. Йому подають найбільшу, ну, просто таки, величезну проти його зросту трубу, вона, здається, басом називається. Одягають на голову. Чоловіка просто не видно. Самий лише ходячий бас на коротеньких людських ніжках. І мій оркестр строєм, під марш «Прощання Слов’янки», заходить у подвір’я. Боже, що там зчинилося за столом і в окрузі. Крики, верески. Хто б таке міг придумати, на подібне розраховувати. За цим почалися справді дикі танці.
Старший з музикантів, напевне ж, капельмейстер, показує мені на мигах, що малого, мовляв, тримай. Я ухопив його позаду за трубу, а він хилиться, хилиться, вже майже лежить, зависнувши на моїх руках. Бас несамовито басить мені в саме вухо. Дрібненький музикант, а дує таки добряче… З глузду з’їхати можна. Я з усіх сил підтягую цей напівживий мідний клубок, і обпираю його до старої груші. Він хвильку постояв у цій позі, дувся, дувся, і впав у бур’яни. Ми швиденько зі старшим музикантом його віднайшли у лободі, посторцювали, відпустили – він знову завалився. І головне, далі грає…
-Гаразд, - кричить мені на вухо головний оркестрант – нехай лежить, він і так гарно свою партію поведе…
Ви не бачили такого кіно, щоб п’яний басист грав лежачи, а я подібне пережив. Та ще й опівночі, посередині житлового масиву, де усі сусідські вікна горять…. Мої друзі немовби подуріли. Давай частувати музикантів, і малий також ожив у лабузиннях, та й собі чи не першим поліз за стіл, що за довшу чарку хапається. А потім знову лежачи грав, бо стояти зовсім не міг. До половини другої весілля дуріло.
Турчанка разом з генералом і другом моїм бізнесменом, який був у них за перекладача, у кінці підійшли до мене, вона й каже:
-У нас теж весело буває, але, щоб так класно – я подібного ще не зустрічала…
Усі подумали, що з оркестром я так спеціально придумав: викликав на день народження.