Чому я пішла зі школи. Ч. 5.
- 19.06.13, 20:19
"Подивіться на місяць", або "Навіть якщо ти когось убила, я тебе зрозумію!"
Щойно переглядала фільм про усиновлення. Чи могла би я усиновити чи удочерити когось? Навряд чи. А потім згадала Надю А. Її б змогла.
Мені тоді ще не було 30, а Надюшка навчалася у 8 класі. Дівчинка прив'язалася до мене і ходила за мною, як за голкою нитка. Я могла її зустріти по декілька разів за перерву. У її класі я читала російську. Класи тоді ділили на групи, і в моїй було спочатку на 2 учні більше, ніж в іншій, а потім - на п'ять... А затим уже стара вчителька Ангеліна Іванівна зрозуміла, що для неї це неприємно пахне і підійшла до мене. Більше дітей до мене не переводили.
Надя до мого приходу в школу навчалася в групі Ангеліни Іванівни, і вона ридма ридала, щоб її до мене не давали - звикла до дітей. Через тиждень дівчинка уже до мене посміхалася, а через декілька місяців ми стали друзями. Які не ревниві діти, але я не знаю, як вона мене відвоювала, що вони не докоряли ні їй, ні мені у цій дивній, на перший погляд, дружбі.
Із батьками стосунки у Наді не складалися, вони були значно старшими. Тато часто зазирав до чарки, а мама.. .Тепер не пригадаю. Одного разу Надюшка підійшла до мене і вклала до рук папірець.
- Це вірш, - пояснила вона. - Його я присвятила Вам.
Не зберігся, на жаль, цей вірш. Пригадую лише рядочки: "Вы словно мать моя родная, красивая и молодая"...
Ми стали ходити разом додому. Точніше, декілька зупинок ішли пішки, до її будинку, потім я сідала в автобус і їхала через усе місто у свій Південно-Західний. І говорили, говорили... Про що можна було розмовляти із дитиною? Та про все, вона росла розумною дівчиною і багато читала. А ще ми з нею удвох переглянули "Бум", "Бум-2" і "Студентка"...
А потім обставини склалися так, що мені треба було змінити роботу. Вона знаходилася за 3 хвилини хотьби від дому... І донька не хотіла без мене переходити... І ще багато чого...
Надя навчалася в дев'ятому... Перед цим ми жартували про те, що у школі я збираюся працювати до пенсії. Тоді для мене пенсія була чимось смішним, далеким і нереальним.
Діти сприйняли моє рішення як зраду. Адже казала, до пенсії... Та сподівалися, що передумаю. Тато мого Глінкіна, таксист за фахом, сказав:
- Василівно, ви тільки скажіть, та я ж вас щодня буду і на роботу, й з роботи возити... (скільки я його малого ловила за теплицею із цигарками, ух!)
А Надюшка мовила (все ж розумна дівчинка):
- Ну, що ж, раз так треба...- і тихіше: - Мені вас буде не вистачати...
- Мені теж... Дзвони...
Надя рідко дзвонила. Коли у неї був випускний, у мене був уже інший клас у новій школі, і теж випускний. Я тільки пізніше дізналася, що одного бала не вистачило дівчинці до срібла. Зарізали на хімії...
Одного разу пізненько ввечері в моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок.
- Ларисо Василівно, швидше, швидше виходьте на вулицю! Подивіться на місяць! Він такий ...ірреальний! (Мої слова...)
Я спустилася із 7 поверху надвір. Велике кругле колесо звисало над будинком, а від нього розходилося далеко-далеко срібне марево. Аж до моєї Надюшки.
Ще через рік вона приїхала до мене зі своїм хлопцем.
- Ну як, запитала, - як ви думаєте, це кохання?
- Дівчинко, а тут уже я нічого порадити не зможу... У таких справах вирішуєш лише ти.
...Цієї зими пролунав міжміський.
- Ларисо Василівно..
- Надю, ти звідки..?
- Я далеко.. Потім при зустрічі розкажу...
- Добре, Надю.. У тебе все нормально?!
- Потім, все потім... (плаче)
Плачу і я...Мовчки.. Я ж сильна...
- Надюш, я не знаю, де ти і що з тобою... Але якщо ти навіть когось убила, я тебе зрозумію! - випалила я.
- Ні, Ларисо Василівно, до цього не дійшло...(сміх крізь сльози).. Просто... Я хотіла почути Ваш голос... Скоро побачимось!
Як я сподіваюся, що скоро...
-
Щойно переглядала фільм про усиновлення. Чи могла би я усиновити чи удочерити когось? Навряд чи. А потім згадала Надю А. Її б змогла.
Мені тоді ще не було 30, а Надюшка навчалася у 8 класі. Дівчинка прив'язалася до мене і ходила за мною, як за голкою нитка. Я могла її зустріти по декілька разів за перерву. У її класі я читала російську. Класи тоді ділили на групи, і в моїй було спочатку на 2 учні більше, ніж в іншій, а потім - на п'ять... А затим уже стара вчителька Ангеліна Іванівна зрозуміла, що для неї це неприємно пахне і підійшла до мене. Більше дітей до мене не переводили.
Надя до мого приходу в школу навчалася в групі Ангеліни Іванівни, і вона ридма ридала, щоб її до мене не давали - звикла до дітей. Через тиждень дівчинка уже до мене посміхалася, а через декілька місяців ми стали друзями. Які не ревниві діти, але я не знаю, як вона мене відвоювала, що вони не докоряли ні їй, ні мені у цій дивній, на перший погляд, дружбі.
Із батьками стосунки у Наді не складалися, вони були значно старшими. Тато часто зазирав до чарки, а мама.. .Тепер не пригадаю. Одного разу Надюшка підійшла до мене і вклала до рук папірець.
- Це вірш, - пояснила вона. - Його я присвятила Вам.
Не зберігся, на жаль, цей вірш. Пригадую лише рядочки: "Вы словно мать моя родная, красивая и молодая"...
Ми стали ходити разом додому. Точніше, декілька зупинок ішли пішки, до її будинку, потім я сідала в автобус і їхала через усе місто у свій Південно-Західний. І говорили, говорили... Про що можна було розмовляти із дитиною? Та про все, вона росла розумною дівчиною і багато читала. А ще ми з нею удвох переглянули "Бум", "Бум-2" і "Студентка"...
А потім обставини склалися так, що мені треба було змінити роботу. Вона знаходилася за 3 хвилини хотьби від дому... І донька не хотіла без мене переходити... І ще багато чого...
Надя навчалася в дев'ятому... Перед цим ми жартували про те, що у школі я збираюся працювати до пенсії. Тоді для мене пенсія була чимось смішним, далеким і нереальним.
Діти сприйняли моє рішення як зраду. Адже казала, до пенсії... Та сподівалися, що передумаю. Тато мого Глінкіна, таксист за фахом, сказав:
- Василівно, ви тільки скажіть, та я ж вас щодня буду і на роботу, й з роботи возити... (скільки я його малого ловила за теплицею із цигарками, ух!)
А Надюшка мовила (все ж розумна дівчинка):
- Ну, що ж, раз так треба...- і тихіше: - Мені вас буде не вистачати...
- Мені теж... Дзвони...
Надя рідко дзвонила. Коли у неї був випускний, у мене був уже інший клас у новій школі, і теж випускний. Я тільки пізніше дізналася, що одного бала не вистачило дівчинці до срібла. Зарізали на хімії...
Одного разу пізненько ввечері в моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок.
- Ларисо Василівно, швидше, швидше виходьте на вулицю! Подивіться на місяць! Він такий ...ірреальний! (Мої слова...)
Я спустилася із 7 поверху надвір. Велике кругле колесо звисало над будинком, а від нього розходилося далеко-далеко срібне марево. Аж до моєї Надюшки.
Ще через рік вона приїхала до мене зі своїм хлопцем.
- Ну як, запитала, - як ви думаєте, це кохання?
- Дівчинко, а тут уже я нічого порадити не зможу... У таких справах вирішуєш лише ти.
...Цієї зими пролунав міжміський.
- Ларисо Василівно..
- Надю, ти звідки..?
- Я далеко.. Потім при зустрічі розкажу...
- Добре, Надю.. У тебе все нормально?!
- Потім, все потім... (плаче)
Плачу і я...Мовчки.. Я ж сильна...
- Надюш, я не знаю, де ти і що з тобою... Але якщо ти навіть когось убила, я тебе зрозумію! - випалила я.
- Ні, Ларисо Василівно, до цього не дійшло...(сміх крізь сльози).. Просто... Я хотіла почути Ваш голос... Скоро побачимось!
Як я сподіваюся, що скоро...
-
