Чому я пішла зі школи. Ч 3. Ярослав

     Моя донька завжди жартувала: "Мам, ти, мабуть, хуліганів більше любиш за інших учнів?", - на що я їй відповідала: "Ні, Янусько, просто вони потребують більшої уваги з боку дорослих".
     Ярослав - однокласник моєї доні. Йому, як і їй, 26. Уже у 5 класі Ярослав читав 220 слів за хвилину. Але ж поведінка... Господи, прости...
     Пташиний ніс, тонкі губи, гугнявий голос... Саме цей голос і видав підлітка, коли той, уже навчаючись у 9 класі, набрав 02 і повідомив, що школу заміновано.
     Дітей та вчителів спішно вивели на вулицю. Уроки? Які там уже уроки! А наряд міліції із собакою та кінологом шукали міну у приміщенні школи, але так і не знайшли.
     Біда Ярослава була в тому, що у відділку всі звінки фіксувалися - записувалися на магнітофонну плівку. І чи то вчителі, чи учні швидко розпізнали гугнявий голос Ярослава із 9-Б. На вулиці стояв травень, був кінець навчального року. І коли хлопець не з'явився до школи, ніхто й не здивувався: Ярослав любив гульнути. А далі було літо. До 10 класу хлопця й так би не взяли, бо тільки з літератури він мав сімку, а то "два" та "три"... Усі думали, що Ярослав навчається чи у вечірній, чи у ПТУ.
     Минуло років 9. Була зима. Я обережно йшла засніженою вулицею до магазину, боячись підслизнутися на льодовій доріжці. Раптом на розі вулиці побачила чоловічий силует. Сидячи в інвалідному візку, чоловік час від часу некординовано розмахував руками. "Шістнадцята з розуму сходить", - подумала я (поруч стояла школа для дітей з вадами у розвитку). І вирішила обійти чолов'ягу від гріха подалі.
     - Ларисо Василівно, не впізнаєте? - раптом почула від нього.
     - Ні, вибачте... Я вас знаю?
     - Я ж Ярослав, - і він назвав прізвище.
     Я оторопіла: цей нещасний каліка (тепер я уже роздивилася, що його рухи - результат хвороби), прикутий до інвалідного візка, що виглядав на усі сорок, життєлюбний хуліганистий Ярослав??
     - Що з тобою, Ярославе, - тільки й мовила.
     - Якби ви тільки знали, як я жалкую, що тоді вас не слухав... Скільки разів ви мені казали, що треба братися за розум, який у мене є.. . Але, мабуть, немає того розуму...
     Я уже й забула, що я говорила Ярославові, коли той був школярем. А він продовжував далі:
     - Після того випадку із "мінуванням" моїй мамі сказали: або штраф (а це сума чимала), або ж колонія... І загримів я до колонії... А там через два роки до дорослої в'язниці. І пішло, й поїхало...
     - А..? - кивнула я на його візок.
     - А це мєнти побили, та так, що ось який я тепер...
      Я дивилася і думала: "Хлопче, хлопче, що ж ти наробив? Скількох радощів життя ти уже не отримаєш... Ніколи..."
     - Тримайся, Ярославе, - тільки й сказала йому. А що я могла іще сказати...