хочу сюди!
 

Олександра

33 роки, терези, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Чому я пішла зі школи. Ч 3. Ярослав

     Моя донька завжди жартувала: "Мам, ти, мабуть, хуліганів більше любиш за інших учнів?", -  на що я їй відповідала: "Ні,  Янусько, просто вони потребують більшої уваги з боку дорослих".
     Ярослав - однокласник моєї доні. Йому, як і їй, 26. Уже у 5 класі Ярослав читав 220 слів за хвилину. Але ж поведінка... Господи, прости...
     Пташиний ніс, тонкі губи, гугнявий голос... Саме цей голос і видав підлітка, коли той, уже навчаючись у 9 класі, набрав 02 і повідомив, що школу заміновано.
     Дітей та вчителів
спішно вивели на вулицю. Уроки? Які там уже уроки! А наряд міліції із собакою та кінологом шукали міну у приміщенні школи, але так і не знайшли.
     Біда Ярослава була в тому, що у відділку всі звінки фіксувалися - записувалися на магнітофонну плівку. І чи то вчителі, чи учні швидко розпізнали гугнявий голос Ярослава із 9-Б. На вулиці стояв травень, був кінець навчального року. І коли хлопець не з'явився до школи, ніхто й не здивувався: Ярослав любив гульнути. А далі було літо. До 10 класу хлопця й так би не взяли, бо тільки з літератури він мав сімку, а то "два" та "три"... Усі думали, що Ярослав навчається чи у вечірній, чи у ПТУ.
     Минуло років 9. Була зима. Я обережно йшла засніженою вулицею до магазину, боячись підслизнутися на льодовій доріжці. Раптом на розі вулиці побачила чоловічий силует.  Сидячи в інвалідному візку, чоловік  час від часу некординовано розмахував руками. "Шістнадцята з розуму сходить", - подумала я (поруч стояла школа для  дітей з вадами у розвитку). І вирішила обійти чолов'ягу від гріха подалі.
     - Ларисо Василівно, не впізнаєте? - раптом почула від нього.
     - Ні, вибачте... Я вас знаю?
     - Я ж Ярослав, - і він назвав прізвище.
     Я оторопіла: цей нещасний каліка (тепер я уже роздивилася, що його рухи - результат хвороби), прикутий до інвалідного візка, що виглядав на усі сорок,  життєлюбний хуліганистий Ярослав??
     - Що з тобою, Ярославе, - тільки й мовила.
     - Якби ви тільки знали, як я жалкую, що тоді вас не слухав... Скільки разів ви мені казали, що треба братися за розум, який у мене є.. . Але, мабуть, немає того розуму...
     Я уже й забула, що я говорила  Ярославові, коли той був школярем. А він продовжував далі:
     - Після того випадку із "мінуванням" моїй мамі сказали: або штраф (а це сума чимала), або ж колонія... І загримів я до колонії... А там через два роки до дорослої в'язниці. І пішло, й поїхало...
     - А..? - кивнула я на його візок.
     - А це мєнти побили, та так, що ось який я тепер...
      Я  дивилася і думала: "Хлопче, хлопче, що ж ти наробив? Скількох радощів життя ти уже не отримаєш... Ніколи..."
     - Тримайся,  Ярославе, -  тільки й сказала йому. А що я могла іще сказати...


23

Коментарі

119.06.13, 13:46

    Гість: пау4ок

    219.06.13, 13:47

    вот кого желеть надо а не убитого комерса

      319.06.13, 13:49Відповідь на 1 від black-victor

        419.06.13, 13:49Відповідь на 2 від Гість: пау4ок

        а мені жаль їх усіх, вірите?

          519.06.13, 13:52

          Одна детская шалость

            Гість: пау4ок

            619.06.13, 13:53Відповідь на 4 від sonce-33

            и собаку жалко машиной переедет

              719.06.13, 14:27

              Да,історія проведенного часу,власноручнно зламанного життя,Мудрість приходить з часом наших житевих помилок.

                анонім

                819.06.13, 14:29

                  919.06.13, 14:31Відповідь на 5 від Streleckaya

                  так...

                    1019.06.13, 14:31Відповідь на 7 від друг 71

                      Сторінки:
                      1
                      2
                      4
                      попередня
                      наступна