Коли я приїздив до Кривого Рогу іще всередині квітня, задовго до Великодня, вулиці міста уже там і сям були спотворені точками продажу погребальних вінків і квітів. Зайве казати, що позавчора та вчора вінки були усюди – у всіх квіткових магазинах та стихійних точках, зустрічав я їх у місцях продажу текстильних виробів і навіть на вході у один кінотеатр.

Я не шукав їх спеціально, вони самі так уміло розставлені на кожному кроці. Усе місто перетворилось на траурно-клоунський мурашник.

Ну і сам день X – довжелезні черги з тими ж таки вінками на зупинках, забиті до відмови автобуси, вереск малих дітей, присутність яких на подібних заходах украй важко пояснити. Як і важко пояснити дії тих, хто масово жере і напивається на кладовищах. Православ’ям це не схвалюється, для атеїстів теж, здається, не зовсім логічно. Ви з якої секти чи просто такі голодні?

А рік тому на ті ж самі «проводки» я залишився у Сімферополі і від нічого робити вирішив проїхатись містом, при цьому заздалегідь морально підготувавшись до давки у транспорті. На моє здивування, маршрутки ходили напівпусті, і за всю дорогу я побачив одну тільки бабу з вінком. Як вам це вдається?

Прадід Єгора був героєм війни. Справжнім. Про це свідчила сила-силенна нагород, що залишились після нього, в тому числі звання Героя Радянського Союзу. Його він отримав уже в госпіталі, будучи тяжко пораненим десь аж під Гданськом. Там він і помер, не діждавши якихось трьох днів до Перемоги.

Окрім орденів, від прадіда залишилось лише кілька довоєнних фотографій та перекази родичів. Для ідеалістичного підлітка він був справжнім взірцем – хоробрим визволителем, здатним на самопожертву заради щастя прийдешніх поколінь. Із людини, яку не знаєш особисто, узагалі легко виліпити для себе ідеал – не такий, як оці усі звичні і набридливі створіння, які щодня ходять навколо тебе. Вони навіть гранату до танку докинути нездатні. Та і взагалі ні на що не здатні, зате тупі й ледачі, он, дозволяють неонацистам сісти собі на шию і переписати історію на свій лад.

Сьогоднішнього дня Єгор чекав дуже давно. Нарешті він може стати одним з тих, хто не словом, а ділом чинить опір цьому свавіллю. Ні, не комуністом. Спочатку він хотів вступити в комуністичну партію, але, трошки заглянувши за її куліси, дуже розчарувався. Сучасні комуністи виявились такими ж продажними і зажерливими політиканами, як і всі інші.

Він боязко прокрався до дверей і безшумно відкрив замок. Було ще рано, батьки спали. Вони не повинні були нічого почути. Коли до спини Єгора доторкнулась рука, він ледь не скрикнув од розпачу. Повернувшись, побачив позаду себе 7-річного брата, Льончика. Той був уже удягнений.

– Візьми мене з собою, – попросив Льончик.

– Не можна тобі. Малий ще, – прошипів у відповідь Єгор.

– Візьми. Я теж хочу, – категорично наполягав малий. – А то розкажу усе батькам.

– І що ж ти розкажеш? – насмішкувато спитав підліток.

Підліток нахилився до Льончика, і той щось зашепотів йому на вухо. Невідомо звідки, але мале чортеня знало усе до найменших подробиць. А зараз він глибоко вдихнув і завмер, готовий скрикнути і розбудити батьків.

– Чорт з тобою, - невдоволено погодився Єгор. – але потім не ображайся.

Штаб місцевих антифашистів знаходився у звичайному підвалі хвилинах у двадцяти ходьби від будинку хлопців. Людей на вулиці було ще мало, тому ніхто не помітив дві постаті, що спустились до підвалу і постукали у двері.

– Пароль? – неголосно спитали із-за дверей.

– Ведмідь. – відповів Єгор.

– А, новенький. Нічого, пройдеш іспит, узнаєш постійний пароль.

Двері зі скрипом відчинилися. Усупереч очікуванням хлопців, обстановка в підвалі була досить убогою. Чаділа одна-єдина лампочка. Із численних труб під стелею капотіла вода, булькаючи у іржаві каструльки чи просто в калюжі на підлозі, від чого у приміщенні було вогко і душно. Підлогою час від часу пробігали щури, зовсім не соромлячись людей. Старезні меблі, мабуть, зібрані зі звалища. На стіні праворуч од дверей – два стяги – перекреслена свастика в червоному колі і чорний з червоним прапори на білому полотнищі.

– Ну і діра. – констатував Єгор. Подумки, звісно. У «штабі» знаходилось біля десятка хлопців і троє дівчат. Кілька хлопців із-за задухи мали оголені торси і підліток із заздрістю окинув їх накачані м’язи. Хоча останнім часом посилено тренувався і набирав масу, виглядав на їх фоні худорлявим дрищем.

До них підійшов привітатись ватажок угруповання Володя, високий чорнявий хлопець з відкритим і чесним обличчям:

– Ну що, готовий до перевірки? Зараз уже рушимо. О, а це хто тут у нас? – усміхаючись присів навколішки до Льончика.

– Він… хотів дуже… - почав виправдовуватись Єгор. – Може, потім теж з нами заодно стане. – Йому було соромно зізнатись, що із-за малого його могла мама не пустити.

– Малому з нами не можна, – заперечив рудий здоровань, друга людина у спілці. На відміну від головного, цей мав потворну гостру пику, посічену веснянками та прищами. Руді патли неспокійно куйовдились на голові.

– Нічого, хай залишиться з дівчатами. – вирішив головний. - Ти ж не боїшся дівчаток, дон Жуане?

Льончик доброзичливо посміхнувся у відповідь. Він чомусь зненавидів цього красеня з першої ж миті зустрічі.

Через кілька хвилин Єгор з хлопцями покинули підвал. Малий залишився з дівчатами, які готували їсти, власне, лише робили бутерброди з ковбасою та нарізали огірки з помідорами. «Будемо святкувати твій вступ» - пояснив вожак, показавши заодно на чотири ящики пива у кутку. Дівчата вели свої чудернацькі балачки, зовсім не звертаючи уваги на Льончика. Він умостився на імпровізованому дивані, дістав телефон і заглибився у гоночну гру. В принципі йому було тут непогано, хіба що диван дуже вже віддавав запахами чужих незнайомих тіл.

Тим часом хлопці, проїхавши кілька зупинок на трамваї, висадились біля одного з міських парків.

– Ми – не якісь там позери, які називаються антифашистами тільки тому, що це модно, – пояснював Володя по дорозі. – У нас зібрані лише перевірені та віддані своїй справі люди, тому, щоб стати одним із нас, тобі треба також довести свою силу та відданість.

Парк був величезний і величний у минулому, проте зараз сильно заріс. Перехожих майже не було. Хлопці організовано розбіглись у різні боки, оточуючи колом парковий ставок. Не знаючи, що робити, Єгор потягнувся за двома ватажками, які лишились посередині ланцюга.

Раптом з права долинув потрійний свист – ніби то й не людина свистіла, а якась рання пташка. Зграя кинулась у той бік. На бігу усі одягли маски і стали таким чином схожі на грабіжників. Двоє хлопців чекали їх на краю ставку. Коли усі збіглись, один з них показав рукою далі – там стежкою, нічого не підозрюючи, йшов лисий молодик. Усі стиснулись у вузьке кільце.

– Провчимо бритоголову фашистяку, - прошипів рудий. Натовп дочекався, доки молодик зникне у паркових хащах, після чого кинувся у наступ. Єгор не розумів, яким чином вони розпізнали у лисому саме фашиста, але часу на розпитування не було.

Помітивши погоню, лисий кинувся було тікати, але спритні юнаки швидко його наздоганяли. Коли він зрозумів, що не втече, спробував відбиватись. Обернувся й завмер на місці, а коли до нього наблизився перший переслідувач, рудий, зарядив йому кулаком в обличчя. Рудий повалився на землю, обливаючись кров’ю.

Молодика схопили за руки і повалили на землю. Якийсь час він ще відбивався ногами, але скрутили і їх. Рудий звівся на ноги. Його потворне скривавлене обличчя було страшним. Він вихором налетів на лисого і почав було нестямно гамселити ногами, але його зупинив Володя.

Хлопці оточили лисого колом. Він піднявся і питально подивився на них. Тоді до нього у коло проштовхнули Єгора.

– Ну, доводь, як сильно ти хочеш бути одним із нас.

Побачивши напроти себе худорлявого підлітка, лисий осмілів. Він із ревом накинувся на противника, намагаючись не скільки побити його, як налякати. Кілька секунд Єгор тільки і встигав, що відбиватись, але поступово почав брати гору. Тепер уже його ворог захищався, усе частіше пропускаючи удари, й нарешті упав.

Це як у кіно. Спочатку зло бере гору, але в кінці перемагає обов’язково добро. Добро – це, звісно, він, Єгор.

Хлопець питально озирнувся. Тільки зараз помітив, що десь половина присутніх знімає усе на камери мобільних телефонів.

– Бий! Бий! Бий! – загорлав натовп.

І він почав бити. Лупцював в обличчя, живіт та пах. Світ навколо засліпився і побиття почало доставляти непередаване задоволення. Тоді хлопець зупинився, щоб лисий зміг віддихатись і звести голову.

– Повторюй за мною, - заговорив до нього Єгор. – Гітлер капут!

Заплилі очі лисого питально подивились на ката. Він уже мало що тямив.

– Повторюй, тварюко! – закричав Єгор і з усієї сили зарядив йому ногою в груди.

– Гітлер капут! – прохрипів той задихаючись.

– Повторюй: «я – лайно».

– Я – лайно!!! – завив у розпачі лисий, звівши до неба обличчя, по якому стікали кров і сьози.

Відтак повалився на землю і заридав. Його було зламано. Хлопці схвально загуділи.

– Вітаємо з успішно пройденим тестом, – сказав Володя Єгору, коли вони уже їхали назад у трамваї.

Гуляли до самісінького вечора. Пиво лилось рікою, усі наперебій вітали Єгора, співали пісень, розмахували стягами.

– Ти ж не подумай, що ми звірі які, - філософствував сп’янілий Володя, обійнявши однією рукою його за плечі. – То тільки іноді даємо перцю нацикам, аби знали своє місце. Демонстрації організовуємо. Або розганяємо їх демонстрації. Щоб пам’ятали!

Останнє речення було вигукнуте громовим голосом. Єгор звів очі догори, наче сподіваючись, що прадід десь звідти схвально дивиться на нього.

Увесь цей час Льончику було до нестями нудно. Пива він, зрозуміло, не пив, а бутерброди швидко обридли. На нього ніхто не звертав уваги, та йому цього й не хотілось. Тільки б дотерпіти до кінця і швидше додому. Але цьому не судилось статися.

Скоро до нього підійшов усміхнений Володя, який випив очевидно більше за інших.

– А що, боєць. Може, також хочеш стати одним з нас? Зможеш убити фашиста?

– Зможу, – сухо відрізав малий.

– Чули? Сказав як відрізав, справжній мужик!

Почулись схвальні вигуки. Дівчата, сміючись, зааплодували.

– А де ж ми йому тут фашиста дістанемо? – з насмішкою вигукнув хтось із натовпу.

Володя провів посоловілими очима по підвалу. Якась ідея промайнула в його голові, бо кінчики губ смикнулися догори. У два стрибки він перемістився у найтемнішу частину підвалу, зовсім неосвоєну, де було найбільше труб, і скоро повернувся звідти, тримаючи у руці живого щура. Щур попискував і марно намагався схопити його зубами за руку.

– Чим не фашист? – спитав він і притиснув рукою щура до столу. Натовп задоволено загудів.

Льончика підштовхнули до столу і вклали йому у руку величезного кухонного ножа. Володя тримав обома руками звіра, за хвіст і голову.

– Дивись, - пояснював ватажок. – Береш і різким рухом рубаєш навпіл. Я не прибираю рук, бо повністю довіряю тобі, – і зазирнув своїми чесними очима в обличчя малому.

Той, однак, зараз дивився не на Володю, а на щура. В його чорні бусинки-оченята, що зараз розпачливо бігали, шукаючи порятунку. Він уперше бачив дикого щура так близько, і було це створіння зовсім не таке страшне й бридке, як його звично малюють. Маленькі вусики дрібно тремтіли од переляку.

«А може, по пальцям йому?» - промайнула шалена думка, коли уже підняв ножа. Пауза затягнулась.

– Не треба тримати, я сам, – спокійно сказав Льончик і поклав руку на щура. Володя відпустив тваринку, і малий стиснув її обома руками. Його очі блискавично окинули кімнату. До дверей якихось два метри. Стиснувши міцніше сіре тепле тільце, він рвучко розвернувся й кинувся до дверей. З усіх боків його хапали руки, і він відчував, як пальці зісковзують з нього, не здатні міцно ухопити. Проте, коли до дверей залишались якісь два кроки, хтось зробив йому підніжку. Падаючи, він не розтиснув рук, але на нього одразу навалились два чи три важкі спітнілі тіла. Малий ледь не плакав від розпачу, бо вдалу підніжку зробив ніхто інший, як його брат, Єгор…

Його поставили на ноги і розтиснули руки. Володя забрав щура.

– Тю, слабак… - з напускною розчарованістю сказав ватажок, після чого звернув звіряті шию і кинув у куток. Усі мимоволі озирнулись туди. Щур був мертвий.

Льончик з ненавистю накинувся на ката і почав бити його кулачками. Той дивився на нього згори і було очевидно, що ці удари більше веселять його, ніж завдають болю.

– Іще й б’ється як дівчисько, – розважливо продовжував Володя.

Тільки б не заплакати!

Тоді, зібравши докупи усю свою силу та злість, малий зарядив кулаком йому в пах. На чесне відкрите обличчя лягла бридка гримаса болю. Ватажок заскімлив, зігнувся і снопом рухнув додолу. Хтось загиготів, одна з дівчат кинулась до нього, щоб допомогти підвестись.

Трохи прийшовши до тями, Володя впився очима в братів.

– Геть! Негайно! – засичав він.

– Але ж… А я?.. – спробував було зауважити Єгор.

– Геть! Обоє! Щоб духу вашого тут більше не було! – завищав, утративши контроль ватажок.

Малий вибіг надвір сам, а от старшого довелось виштовхувати силою. Він марно чіплявся за кожен сантиметр простору, все одно відступаючи під навалою ворожого натовпу, щось намагався доводити, кричав, уже на сходах, на вулиці, у розпачі зацідив у носа рудому невдасі – все марно. Двері гучно гримнули, а за тим заскрипів замок.

Вони йшли додому мовчки, час від часу обмінюючись поглядами, сповненими щирої ненависті. Попереду на них чекала украй неприємна розмова з батьками, але зараз то їх майже не хвилювало. Кожен вважав іншого зрадником. Особливо прикро було Єгору, він навіть не зважувався звести очі догори – боявся, що з неба зараз дивиться на нього прадід. Прадідове обличчя було молоде, як на довоєнній фотографії, тільки очі засмучені. Не захистив честь роду його нащадок.

Інший раз у його голові навіть виникала відчайдушна думка повернутись. Перепросити, спробувати усе пояснити. Але здоровий глузд підказував, що це не допоможе. Та і підвал досі уже опустів. Нерухомо заклякли на стіні стяги, нерухомо лежить на підлозі мертвий щур. Тільки каплі води так само гучно падають в іржаві каструльки.

На випадок, якщо хтось захоче це прочитати, залишу тут.

Байдужість звелась у повний зріст і розправила плечі. Перед її очима з висоти п’ятиповерхового будинку розкинулась вузька вуличка, якою активно снували туди-сюди люди та машини. Будь-хто із цих людей міг побачити її химерну постать на даху будинку, достатньо було лише звести очі догори. Але ніхто цього не робив – усі поспішали у своїх нагальних справах, втупивши очі собі під ноги і безперервно перемішуючи сіру снігову кашу під ними.

Згори вони, котрі вважають себе унікальними і неповторними, виглядали тимчасовою декорацією якоїсь комп’ютерної гри, світу, де все їх існування замкнене в одну коротку мить. Байдужість задоволено всміхнулася. Вона – це не тільки самотня постать на даху. Вона – в кожному з них, в їхніх очах, потуплених додолу, в кожному обмеженому світогляді і кожному прояві ліні. Ось ці бурульки, що звисають з карнизу, - також її робота.
Бурульки висіли на відстані кількох сантиметрів одна від одної, кожна наступна – довша, таким чином вони були схожі на гільйотину. Байдужість ніжно провела пальцем по цьому ряду, ідеально слизькому й прохолодному. І наступної ж миті нанесла різкий удар ребром долоні. На даху вже не було ніякої постаті – вона злилась з крижаною гільйотиною, що з космічною швидкістю летіла додолу.

Тим не менш, цього разу їй не пощастило. Перехожий, який мав стати її випадковою жертвою, почув тріск, звів голову і устиг зробити крок назад. Одразу ж за цим просто перед його носом упали на землю і розлетілись у різні боки уламки крижаних гранат. Тепер він ішов куди обачніше, уважно оглядаючи карнизи, повернув праворуч і зник у своєму дворі. Але це ненадовго. Тільки зараз він ще боязко позирає вгору і роздумує, як йому пощастило, а оскільки відбувся легким переляком, скоро усе забуде. На обличчя перехожого лягла тінь невдоволення – задкуючи, він ускочив у калюжу і забризкав гряззю чорні брюки класичного крою. На їх чищення також потрібен час, а кожна несподівано втрачена секунда вельми турбувала його.

Байдужість же лишилась на землі, зовсім не знічена зі своєї невдачі і так само непереможна. Вона покинула уламки крижинок і тінню перенеслась у ту саму калюжу. Вечірній льодок уже почав схоплювати її – скоро можна розраховувати на нову здобич.

 

Райончик, у якому він провів дитинство, географічно знаходився майже у центрі міста, а фактично був глухим важкодоступним селом. З півночі його обрізали рогом дві річки, що зливались тут і далі ставали єдиним цілим, а з півдня – лісосмуга, яку перетинала лише одна більш-менш нормальна дорога, котра служила єдиним зв’язком із зовнішнім світом.

Однієї зими, набагато холоднішої, ніж ця, один дивак, яких повно було у селищі, невідомо звідки притягнув до своєї хати вовченя. Вовченя було худюще, обскубане, з розбитою головою та замерзлими ногами і, здавалось, от-от мало віддати Богу душу. Але піклування дивака не пройшло марно – через місяць воно вже непевно ходило та і зовні походило на живу істоту, а не грудку мокрої шерсті. А дивак, ніби виправдовуючи зайвий раз свою чудернацькість, узяв і викинув його на вулицю.

Отримавши неочікувану свободу, вовченя аж ніяк не збиралося нею скористатись, навпаки, бродило вулицями селища, жалібно скавуліло і випрошувало їжу. Селяни жаліли його, підгодовували і навіть пускали ночувати в сараї у найбільш морозні ночі. Вовченя швидко стало народним, особливо дитячим, улюбленцем, наїло собі черевце і остаточно звелось на ноги.

Це все було так давно, що нині більше походило на примарний, попсований провалами у пам’яті сон. Або він прочитав це у книзі, од якої не пам’ятав ні автора, ні назви. Або це відбулось узагалі не з ним, чи з ним, але ще зовсім іншим, якого тепер не впізнати. Пагорб на місці злиття річок, звідки відкривались чарівні у будь-яку пору року краєвиди, вгрузлі у землю посірілі хати і розбиті дороги, на яких у вічній грязюці чи пилюці борсались діти, собаки і індики. А він тоді був узагалі ніким.

Це тепер він фотограф. Ні, не людина з фотоапаратом, яких розвелось незліченно, а справжній професійний фотограф. З купою камер і об’єктивів на усі випадки життя, із власною частиною студії в центрі міста, із чергою довгоногих і не дуже моделей, що дуже хочуть фотосесію саме від нього. З особистим кабінетом із стінами, обвішаними нагородами, відзнаками і сертифікатами врешті-решт. Із власною трикімнатною квартирою, при одному погляді на яку усе колишнє життя згадується з іронічною посмішкою.

Скільки ж він не повертався на прабатьківщину? Мабуть, кілька років. Хоча автобус од його студії йшов туди якихось двадцять хвилин, усе якось не знаходилось часу, та й ніби не було сенсу їхати туди, де тебе давно не ждуть.

Незнайомим з його життям могло здатись, що хлопцю просто пощастило. Купа грошей і вільного часу та легка робота. А він, оглядаючись назад, можливо, й не побажав би такого життя нікому.

Тоді його сьогоденна реальність була тільки мрією. Був лише величезний і потворний совковий чорно-білий фотоапарат, подарований тіткою. І був батько-диктатор, що бачив сина виключно майбутнім юристом.

А він фотографував. Найбільше йому подобалось фотографувати людей, і це навчило його швидко бігати, бо далеко не усім випадковим стрічним на вулиці подобається, коли їх фотографують. А ще треба було встигнути на останній автобус, що їхав у їхнє село од центрального базару о сімнадцятій одинадцять, а у випадку невдачі – самотужки шльопати неосвітленою кострубатою дорогою, боязко оглядаючись на навколишній ліс. А потім ще півночі возитись у підвалі із плівками, щоб зрештою отримати банальні і невиразні фотографії.

Ні, тепер це могло викликати тільки посмішку. Коли давно немає ніяких плівок, а знімки перекидаються з фотоапарата за два клацання мишкою; коли оптичне збільшення дозволяє із протилежного кінця вулиці зняти розбишакуватого виду підлітків без необхідності тікати від них. Або парочку пенсіонерів на лавці у парку. Парочки пенсіонерів узагалі були його улюбленою темою. Особливо, коли через час він бачив у тому ж самому парку лише когось одного із раніше спійманого подружжя.

Тоді на його стіні поруч з фото парочки з’являлось фото сумного обличчя. На якому видно кожну зморшку, і навіть біль в очах видно. А такі фото могли вийти, тільки коли об’єкт не підозрював, що його знімають.

Але стрімкий прогрес техніки – то усе ж не головне. Головне, що його фото перестали бути банальними і невиразними. Фотограф змусив усіх дивитись на світ своїми очима.

 

Він видихнув угору клуб диму і кинув недопалок у попільничку. Окрім попільнички, на столі стояли чашка кави і блюдце з солодкими грінками. Фотограф обвів очима кафе і ще раз глибоко видихнув, тепер просто повітря. Він любив приходити сюди вільними вечорами, попити кави з грінками і пороздивлятись інших відвідувачів.

Але не фотографувати. Хай там хоч що, а в суботній вечір він відпочиває. Навіть вірної супутниці, камери, немає поруч. Він дістає з кишені дорогий сенсорний телефон і вальяжно перемотує пальцем листи у електронній скриньці у пошуках чогось цікавого. Скринька ломиться від пропозицій і замовлень, переважно зйомки весіль, банальні фотосесії і інша рутина, тому телефон відправляється назад у кишеню.

Фотограф ледачим поглядом обводить кафе – маленький і поки що пустий танцмайданчик, недалеко од якого за великим столом п’є компанія із восьми чоловік, по чотири хлопця і дівчини. Сьогодні їм буде весело. Далі, у глибині залу, щось гаряче обговорюють дві повні тітоньки бальзаківського віку. За сусіднім столиком він натрапляє на знайоме молоде обличчя. Медсестра.

Звісно, звичайні медсестри не сидітимуть у такому кафе. Але ця працює у дорогій приватній клініці, де в кабінетах стоїть найсучасніше обладнання, коридори устелені килимами, а у передпокої ті, що чекають на свою чергу, можуть подивитись якусь маячню на широкому плазмовому телевізорі.

Він бачив її у тій клініці пару разів, коли восени підліковував шлунок. У якийсь момент йому хотілось заговорити до неї, але принагідної можливості не було, а потім вона узагалі зникла – звільнилась чи пішла у відпустку, щоб зараз отак несподівано знову з’явитись у його житті. Але і зараз він не заговорить до неї, і річ навіть не в тому, хоче він цього насправді, чи ні. Усе ж вона сюди прийшла не до нього. І столик зайняла на два місця у кінці зали (фотограф давно для себе охрестив цю частину кафе місцями для поцілунків), і час від часу крадькома поглядає то на годинник, то у вікно, ледь змахуючи чорними кучериками.

Можливо, хтось інший і підійшов би, незважаючи на це все. Наприклад, його друге «я», яке насправді ніколи не існувало.

Бо ж люди у глибині ніколи не змінюються. Хіба що після травм голови, але то вже зовсім інша історія.

У якийсь момент їхні погляди випадково перетнулися, і вони одночасно відвели очі. Мабуть, то було справді випадково. У той момент фотографу здалося, що щось живе, проте чуже і чорне, заворушилось у середині нього. Крихітне, але вороже створіння.

продовження

Час швидко минав, і із вовченяти виріс справжнісінький сірий вовк. Тим не менш, здавалось, ця зміна ніяк не погіршила його становище. Він так само був вічно ситим всенародним улюбленцем, із яким не боялись залишити погратись зовсім маленьких дітей.

Але щось у його натурі, давно не вовчій, а зовсім ручній і доброзичливій, зламалося. І вовк засумував. Сумував він також дивно – полюбляв вити на сонце. Можливо, дитяча травма голови зламала так споконвічну рису його предків, завивання на місяць, а може, то  нього до сонця були свої особисті рахунки. Так чи інакше, він часто міг посеред дня усістись на вулиці, звести писка до неба й протяжно завити. Од того крижаного і розпачливого звуку скаженіли усі собаки у селищі, полошились кури і плакали діти. Тоді люди проганяли вовка, він ображено йшов подалі від хат, аж до пагорба на місці злиття річок. Відтак усе одно сідав там на найвищому місці і годинами тужно і гірко завивав, а з його очей котились сльози.

Хлопець, котрий потім стане справжнім фотографом, часто піднімався на пагорб і спостерігав за вовком, намагаючись узнати причини його страждань. Вони сиділи над самим обривом, один завивав, а другий роззирався навколо. Усе, скільки сягало око, тонуло в зелені, у верхівках дерев щебетали пташки, на річці плавали човники з рибалками. Хлопець дивився на всю ту чарівність і ніяк не міг збагнути, як можна сумувати, коли навколо усе так добре.

 

– Мухи – то, напевно, найбридкіші створіння у світі. Не такі, звичайні мухи, а маленькі трикутні мушки, що мешкають у моєму під’їзді.

Він поглянув на вовка, а той розумними очима подивився на нього, наче усе розумів. Сонце яскраво відблискувало од річок.

– Я й раніше їх зустрічав, і помітив, що вони дуже пристають до вологи. От у нас живуть у підвалі, там вічно вогко. Але місця у підвалі, вочевидь мало, тому вони обсідають усі стіни у під’їзді, а іноді залітають і в квартиру. Тоді вмощуються десь у ванній чи на кухні і можуть так годинами чекати невідомо чого. Можна піднести до мухи палець майже впритул, і вона не зрушить з місця, наче напевно знає, що я гидую до неї доторкатись.

В під’їзді їх часто хтось труїть, і маленькі чорні трупи густо вкривають підлогу і сходи. Я взагалі люблю тримати у чистоті своє взуття – просто беру і мию ганчірною над раковиною, навіть не замислюючись, до якої кількості лайна, шмарклів і іншої огиді торкались мої підошви. Але коли я ступаю сходами і відчуваю, як їхні маленькі тільця хрустять під ногами, мені стає по-справжньому гидко.

Фотограф відкрив очі. Насправді ніякого вовка давно не було поруч, був лише суботній вечір і напівтемне кафе. Дивно, але не було узагалі нікого, кому б можна було проказати уголос хоча б таку нісенітницю. Молодь уже весело гарцювала на танцмайданчику. Медсестра пройшла убік вбиральні зовсім поруч з його столиком. Він навіть відчув шелест її сукні і запах парфумів. За нею, як йому здалося, тягнувся шлейф золотих ниток. Нитки падали додолу, розпадались на менші частинки і поступово гаснули, подібно до іскор на снігу.

Так само незворушно, боковим зором, він помітив як вона повернулась на місце, залишаючи за собою такі ж самі нитки. Маленьке чорне створіння гойдалось на кишці всередині його напівпорожнього тіла, реготало і розмахувало виламаною ребриною, час від часу штрикаючи нею в серце чи легені.

 

Класичний чорний костюм уже давно опочивав у шафі, а він, вдягнений у махровий домашній халат, сидів у широкому кріслі і задумливо попивав міцний чай. Здавалось, день як день, не рахуючи одної прикрої пригоди, але чомусь його охопив неспокій. Даремно він заплющував очі і намагався зосередитись на чомусь сторонньому і спокійному. Навіть увімкнув телевізор, чого не робив дуже давно – той, як виявилось, нічого не показував, мабуть, відрізали за несплату.

Необачно змахнув рукою, і широкий рукав халата перекинув чай на підлогу. Чашка уціліла, але бризки розлетілись по всій кімнаті. Подумки лаючись, витер підлогу. Поки робив це, зміг відволіктись і заспокоїтись, але як тільки лишився знов на одинці зі своїми думками, знову впав у неспокій.

Густе застояне повітря колихалось і хапало за шию. З гігантської шафи дивились на нього книжки, кожна мертва нерухома літера ставала живим оком, а сторінки шепотіли якісь заклинання. Вимкнув усе світло, зарився в ліжко і спробував заснути, стиснувшись у позу ембріона і зарившись якнайглибше в подушку.

Але сон не йшов. Сусіди дивились телевізор, і крізь тонкі бетонні стіни він чув одним вухом два розмиті голоси, чоловічий і жіночий. Слів не можна було розібрати, але було ясно, що вони сваряться.

Якісь інші сусіди, куди більш далекі, слухали музику. Його друге вухо, утоплене в подушці, відчувало монотонне гупання і постукування, яке долітало крізь стіни, ліжко і подушку. Були ці звуки геть спотворені, розмиті і зловісні. Навіть ті, що сварились у телевізорі сусідів, замовкли і теж вслухались в музику. Гупання ставало гучнішим і настирливішим. Як якийсь дикунський барабан, що сповіщає про ритуальне заклання нової жертви.

Тоді він схопився з ліжка, поспіхом одягнувся і вибіг на вулицю. Покидаючи двір, помітив машину «швидкої» і купку людей біля місця, де його ледь не дістала бурулька – там хтось послизнувся і, здається, зламав ногу. Але перехожий рушив у протилежний бік.

 

У залі оголосили повільний танець, і молода компанія розбилась на пари. Медсестра, до якої так ніхто і не прийшов, нарешті не витримала – поспіхом розрахувалась, одяглась і кулею вилетіла на вулицю. Фотограф, який добивав уже п’яту сигарету, вкотре провів її байдужим поглядом, після чого сильно зажмурив очі. Чорне створіннячко переможно всадило відламану ребрину в серце, пришпиливши його до спини.

Коли він розплющився, медсестра мала б уже відійти далеко. Підлогою через усю залу і до дверей тягнулася одна золота нитка. Він накинув пальто, узяв її до рук і, ніби загіпнотизований, вийшов із зали. Нитка розсипалася в руках, тому треба було поспішати. Вона ледь помітною цівкою виляла між перехожими, які необачно чіпляли її одягом. Від того з нитки осипались золоті пилинки, падали на сніг і згасали.

Він слухняно йшов за нею довгим напівпорожнім тротуаром, повністю втративши волю і свідомість. Тротуар разом із дорогою перетинав неширокий міст через річку. Коли фотограф дійшов майже середини мосту, раптом зліва, упоперек дороги, його шлях перетнув перехожий. Фотограф закляк у шоці: золота нитка обірвалась, упала на землю і почала швидко гаснути.

Першим його бажанням було накинутись з кулаками на перехожого, що, нічого не підозрюючи, зараз учепився руками в огорожу над річкою, сліпо вдивлявся в її чорні води і глибоко дихав, наче йому щойно зняли зашморг з шиї – тільки тут нарешті знайшов заспокоєння. Але часу не було. На землі ще виднілись деінде золоті крапки, і він кинувся за ними.

Йшов чи біг, доки очі могли розрізняти ті іскорки, а коли це стало неможливо, його мозок вигадав їх. Він не помічав нічого навколо і не усвідомлював, куди іде. Час від часу провалювався ногами у глибокі холодні калюжі, втрачав рівновагу на примерзлій землі, падав, зводився, перебігав дорогу перед носом машин, що лише в останню мить устигали пригальмувати і не скалічити його.

Хтозна скільки часу пройшло, перш ніж він очуняв. Під його ногами давно не було ніякої дороги, а навколо, з усіх чотирьох боків, обступили чорні стовбури дерев. Вибравши навмання напрямок, фотограф пішов прямо – зрештою, в цьому місті немає таких великих лісів, у яких можна заблукати.

Скоро дерева проріділи і перед його очима з’явився пагорб. Обабіч пагорба хлюпотіла чорна від ночі вода двох річок, що зливалися тут воєдино. Фотограф піднявся нагору. Дорогий сенсорний телефон затремтів у кишені, він витягнув його і прочитав повідомлення. Йому пропонували нову роботу. У Києві, у набагато більшій студії, із набагато більшою зарплатнею і можливостями. Усе те, про що він так давно мріяв.

За спиною ледь чутно захрипів сніг, фотограф обернувся. До нього підходив вовк – старий, схудлий і підсліпуватий. Вовк обнюхав йому руки. Упевнившись, що у людини немає для нього гостинця, він приліг на снігу і задумливо задивився удалечінь. Фотограф присів на старий повалений стовбур і замислився. Не помітив, як задрімав.

Прокинувся, уже коли сонце піднялось досить високо; хоч і був тепло удягнений, відчутно замерз. Звівся зі стовбура, на якому так і провисів, та підійшов ближче до краю пагорба, розминаючи задубілі руки. Зачувши шум, прокинувся і вовк. Солодко позіхнув, показавши пожовклі зуби, і теж зробив кілька кроків до краю.

Темні уночі води річок зараз відігравали яскравими синіми барвами. З усіх боків до них стікали веселі струмочки талої води. Сонце пливло уже геть високо у безхмарному блакитному небі і сліпило очі. Навколо стояла чарівна тиша, порушувана лише дзюрчанням живої води.

Тоді вони одночасно звели голови до сонця і завили. Його очі швидко моргали од сліпучого проміння, а із нутрощів виривався, тягнувся на волю нелюдський моторошний крик. Він заповнив усього його й нескінченним струменем лився назовні. Було од того виття болісно та приємно одночасно, але він усе одно ще не до кінця розумів, чому його з’їдає той біль, коли навколо, здавалось би, усе так чудово. 

Останнім часом цього самого часу мені чомусь не вистачає. Тому про все наболіле дуже коротко. 

До Криму теж добрався сніг. Тільки трошки і вже майже весь розтанув, як і майже завжди на моїй пам’яті в Криму. 

На озері Сасик при в’їзді у Євпаторію мешкає пара лебедів. При чому, за моїми спостереженнями, стирчать вони там цілорічно і увесь час на виду. Романтика, любов і всяка така фігня. На міському пляжі зараз також товчуться кілька лебедів і виклянчують у перехожих поїсти наперебій з чайками і голубами. 

З початку 2013 року «Кривбас» устиг зіграти внічию на виїзді з «Динамо» і прибив «Дніпро». Українська збірна нагнула поляків, також у гостях. Мені нічого з цього не наснилось? 

Якийсь грецький футболіст зигонув дружбану на трибуні, за що отримав довічну дискваліфікацію. На грі «Терек» - «Рубін» Кадиров на весь стадіон принизив арбітра. Самый гуманный суд в мире (c) скромно промовчав. 

Футболіст лондонського «Арсеналу» і збірної Уельсу Аарон Ремсі забив гол. Нічого особливого, тільки після його нечастих голів відійшли у ліпший світ Стів Джобс, Уітні Х’юстон, Муаммар Каддафі і Усама Бен-Ладен (якщо двоє останніх таки померли). Тепер настала черга Березовського. 

Щодо смерті самого Березовського. Якось по барабану, але краще б уже Кадиров. 

Моя остання псевдолітературна писанина виходить сторінок аж на 5 формату А4. От думаю, викладати, чи ніхто стільки не читатиме.

На момент здобуття незалежності Україна була досить розвиненою державою. Не те щоб однією з найбагатших, проте потужні підприємства і аграрний сектор, які лишилися після розвалу Імперії, могли принаймні забезпечити її населення роботою та більш-менш прийнятним існуванням.

Але сталося не так, як гадалося. Майже одразу після того, як затихли радощі з приводу незалежності, більш спритна частина населення швидко і організовано розграбувала приватизувала усі ті багатства. Інша частина, хоча і перевищувала першу кількісно в десятки, а то і сотні разів, тим не менш, виявилась недієздатною і неспроможною протиставити новоспеченим багатіям хоч щось. Отож їм залишалось хіба що найматись до них на малооплачувану і важку роботу, проклинати скрутне життя і розказувати нудні оповіді, що традиційно починались зі слів «От в наши времена…»

А ще через кілька років в Україні вибрали нового Президента. Президент перед виборами обіцяв зміцнення міжнародного авторитету, покращення, стабільність і т.д., словом, усе те, що завжди обіцяють типові президенти.

А, прийшовши до влади, одразу ж почав втілювати свої обіцянки з покращення життя. Тільки покращував його не всім, а лише собі, своїм родичам та однопартійцям.

Минали цілі десятиліття. Україна перетворилася на найбіднішу країну не тільки Європи, але й усього світу. Рівень безробіття сягнув захмарних 90 відсотків, в державі процвітали СНІД та холера. Іще більше скоротилась тривалість життя – нещасні, що не втекли з цього пекла, жили у середньому 47-48 років. Країна з казково багатими ґрунтами і пасовиськами закуповувала їжу у сусідів.

Гривня зробилась всесвітньо знаменитою завдяки своїй ганьбі – рекордна інфляція змушувала друкувати все нові і нові номінали, гроші настільки знецінились, що їх вигідніше було використати як туалетний папір, ніж купити цей папір на них. Банкноти з дванадцятьма і більше нулями годились хіба що на продаж у якості сувенірів туристам, котрих ще якимось дивом заносило у бідну здичавілу державу. Зрештою, гривня узагалі зникла, поступившись місцем російським рублям та американським доларам.

А що ж Президент? Він так само успішно і безтурботно займав свою посаду. Звісно, перед кожними новими виборами ставало усе більше людей, які не вірили в його казки-обіцянки. Але і з кожними виборами довшали його руки, які кінець кінцем могли забезпечити потрібний результат уже зовсім не зважаючи на думку електорату. Дійшло навіть до абсурду, коли бульдозери під виглядом зносу трущоб розвалювали будинки тих, хто не голосував за Президента. Залишені напризволяще люди сиплали прокльонами на камеру кореспондента EuroNews, цивілізовані європейці дивились новини і гостро їм співчували. І… все. Одні лише слова.

Наші дні. Міністр фінансів України звітує, що у державній казні лишилось аж 217 доларів. Приблизно через місяць після того у Києві відбувається велике торжество на честь 89-річчя Президента. Усе свято організовано пишно та зі смаком і явно не на одну тисячу тих самих доларів. Перед тисячами присутніх Президент з трибуни виголошує промову про нові досягнення у економіці та зростання соціальних стандартів.

Як не дивно, серед присутніх досі є ті, хто вірить йому. Що ця криза точно остання і ось-ось мине, та і взагалі уже жити стало відчутно краще. Люди – казково тупі істоти, тому дивуватись тут нічому. Але більшість усе ж давно ненавидить цю владу. Тим не менш, їх зігнали сюди, і вони покірно слухають цю маячню. Їм не вистачить розуму і сили хоча б скинутись на снайпера, залишається тільки мовчки скреготіти зубами і чекати, доки перестарілий мішок з лайном сам відійде назад у лоно матінки-природи.

Звісно, з Україною нічого такого не сталося. Та щоб уся ця оповідка із казки стала реальністю, достатньо замінити в тексті слово «Україна» на «Зімбабве». Це ця країна, отримавши багатий спадок од колоніальної Британії, змогла все розбазарити і стати найбіднішою. Це її долар встановив рекорди інфляції і зник, а президент велів зносити будинки непокірних, в той час як сам живе і процвітає на тлі всезагального катастрофічного зубожіння.

Ми поки що далекі від усього цього страхіття, але, як бачимо, перші кроки уже зроблені, і дуже вже вони походять на перші кроки маленької африканської країни. Отже, сценарій майбутнього уже також написаний. Чи ми все ж зможемо зробити його більш оптимістичним? 

- Девочки! А давайте выпьем за Клару Цеткин!

- А кто такая Клара Цеткин?

- Ты что! Это же тёлка, которая придумала 8 марта! (с)

...хочу передати вітання усім вегетаріанцям. По-перше, без них світ був би не таким кумедним. По-друге, якби вони не зменшували попит на м'ясо своїм зреченням, хтозна, можливо, було б важче дістати ресурси... наприклад на котлетки

Виконання гімну України на відкритті "Русского мира" в Одесі. На російських неонациків діє приблизно так же, як свята вода на чортів, що несказанно радує.

Це відео я бачив ще наприкінці грудня, а зараз хочу присвятити його великій і могутній* партії "Русский блок", яка за даними деяких ЗМІ аккурат позавчора врізала дуба. Якщо ця інформація усе ж виявиться неправдивою, побажаємо "Русскому блоку" і усім іншим українофобським організаціям врешті-решт дожитись до такої участі. Усім добра ^_^

* - на останніх виборах ця партія набрала аж 0,31% голосів. У Криму - 1,2% (майже стільки ж кримчан, 1,1%, проголосували за "Свободу"). Сильно ж.

Схід України годує захід. Такі тезиси можна часто чути перед виборами від здогадайтесь самі якої категорії політиків. Після того, як вибори проходять, усім знову стає начхати, але так чи інакше, на підсвідомому рівні поставлена галочка – схід годує захід. Особливо, Донбас. Ну, ви розумієте: найбільша електоральна група діючої влади і прихвоснів-комуністів. Рівень піару також залежить від типу партії. Найбільш хворими виглядали ідеї федералізації від Вітренко. У регіонів все звучить більш толерантно. Он, цар і бог всєя Малоросії Колесніченко закликав західні регіони поважати схід за їхню важку і праведну місію.

Чимось ця періодична пропаганда за рівнем інтелектуального навантаження нагадує мовний закон – введемо «регіональну» російську мову, там де вона і так давно потіснила українську. Створимо комітет боротьби з вітряками фашизмом. Звісно, на це поведуться лише найбільш недалекі і загублені, але оскільки вони і так складають основний лохотрат ПР, все так і має бути. От проникнуться повагою до сходу-годувальника і проголосують як треба.

За даними Лабораторії законодавчих ініціатив у 2010 році частка Донецької області у ВВП України – 12%, Луганської – 4%. При цьому державні дотації з бюджету для цих областей у 2010 році – 21 і 8% відповідно, в 2011 – 27 і 11% від суми, виділеної на всю Україну. На вугільну промисловість, як галузь, наскільки я розумію, докидується ще додатково. Карта розподілення дотацій на 2011 рік (на 2012 поки не зустрічав) є тут.

Київ знаходиться серед лідерів і по дотаціям, і по ВВП, але його правильно обрахувати неможливо, бо велика частина тамтешніх організацій у Києві лише зареєстровані.

Отже, залишається Донбас, який сам захрумав 38% усіх дотацій. Я бачив ці цифри у Інтернеті у кількох статтях, і як не дивно, у коментарях до кількох із них одне і те саме виправдання – переведення в абсолютні кошти:

- в 2010 році Донецька область принесла 12% ВВП від 1,082 трлн. грн. = 129 млд. грн.

- при цьому на 2011-й отримала дотацій 27% від 31,2 млд. грн. = 8,424 млд. грн.

- тобто дотація склала усього 6,53% од ВВП і всі звинувачення є необґрунтованими.

Далі мій коментар. По-перше, хоч я і не економіст, я розумію, що ВВП і фактичні відрахування в бюджет – зовсім різні речі. Даних по відрахуванням за 2011 рік я, на жаль, не знайшов. По-друге, якщо усе ж забути про вищеназвану оказію і порахувати цей міфічний процент для усіх регіонів на перших місцях будуть… коротше, дивіться табличку (дані по ВВП із статистичного щорічника України за 2011 рік):

Насправді вугільна промисловість Донбасу давно є збитковою. Модернізація потребує багато грошей і вилізе боком великим скороченням робочих місць. Поглянемо на російський Донбас – туди не виділялись дотації, і тому зараз – це вимираючі невеликі містечка, населення яких активно звалює в Ростов-на-Дону чи Таганрог.

В Україні ситуація інша. По-перше, треба тримати робочі місця для основного лохотрату. Якість роботи і життя у них невисока, вони поступово вимирають, але тримають кулаки за улюблену партію із завидним фанатизмом. Як розумієте, простим смертним для щастя багато не кинуть, тож основна маса осяде по кишеням їх рабовласників. Отак, насправді, вся Україна із року в рік годує Донбас, тримаючи на плаву його нерентабельні шахти.

Мені реально шкода тих шахтарів, які ризикують життям і убивають здоров’я на небезпечній і насправді малооплачуваній роботі. Але не можна і не захопитись по-справжньому геніальним менеджментом Ахметова. Чого вартий хоча б стадіон, збудований по суті за гроші, зароблені тими самими шахтарями, а тепер вони ще й ходять туди витрачати рештки зароблених грошей, що дійшли до їх рук.

Зате у них є залізобетонна відмазка – ну ЦІ ж хоч щось роблять! Гідне виправдання сучасних рабів, як не крути.