Починати розказувати про Мукачеве потрібно із замку Паланок. Як же без замку.

Ким і коли він заснований, достеменно невідомо, але в літописах середини XI ст. уже згадується як завершена будівля. А сьогодні ми можемо побачити цю майже тисячолітню красу в стані, близькому до ідеального. Так як здалеку я бачив замок лише з вікна маршрутки, спер загальний план із сайту podoroziaib.org.ua.

І далі вже мої фото зсередини. Із кріпосних стін відкриваються види на місто.

Хоча почнеться ця подорож не з палацу і не з замку, а з монастиря. Монастир жіночий, знаходиться у селі Драчино, що одразу під Свалявою. Навпроти входу – досить популярний для цих країв пам’ятник Кирилу і Мефодію.

Місто Берегове чи не найбільше відоме своїми цілющими термальними водами, а от нормальної екскурсії туди не було. Ну а на біса мені якісь там термальні води, коли можна подивитись одне з найстаріших містечок України. Довелось імпровізувати і вкластись в обмежений проміжок часу. І перше, що я тут побачив, був веселий дорожній знак.

Темна, волога і хвороблива зима – слушний час для приємних згадок про літо. Особливо, коли так сталось, що у мене була цілком повноцінна відпустка. Особливо у Закарпатті. Так хоч на якийсь час можна забути про холодне мокре місиво на вулиці і традиційний скоп зимових проблем, яким кінця-краю не видно, і згадати про один з найпрекрасніших регіонів України – з неповторною буйною природою, неймовірними Карпатами, маленькими і по-європейськи затишними містечками. Хай це все було вже давно, але спогади про нього ще довго зігріватимуть моє життя.

І почати хотілося б, звісно, з Карпат. Саме тут, в горах, живуть найяскравіші представники цього краю – зі своїм незвичним укладом життя, мовою і звичаями. Милуватись їхніми чудними, розкиданими серед гір селами, можна ще із самого світання із вікна поїзду. А потім уже можна познайомитись і поближче.

Продовжую огляд місцевого настінного мистецтва з того ж місця, де закінчив минулого разу – з Вишеньки. На виїзді на Барське шосе є довга суцільна стіна, а отже, вона не могла просто так лишитись незайманою.

[Частина 1]

[Частина 2]

Час собі йде, а з ним назбиралась і нова порція вуличних творінь.

Почну з картин з багатьом відомими мультяшними персонажами в районі Хмельницького шосе.

Назвою замітки стала чесно запозичена назва екскурсії, влаштованої відомим вінницьким турклубом. Так як цього разу я їздив не дикуном, а на мікроавтобусі з групою, за один день познайомився аж з чотирма цікавими місцями Хмельницької області.

І перший у черзі Летичів та місцевий санктуарій.

Рік, що пройшов швидко як день.

Куди швидше за попередній, у якому був спочатку зворотній відлік днів до моменту, коли неминуче треба було щось міняти, а потім ще один відлік, куди довший, ніж я очікував, бо все пішло не зовсім так, а у якийсь момент узагалі валилось шкереберть.

І все ж вийшло, бо, можливо, єдиний раз у цьому безглуздому житті я хотів чогось по-справжньому, а не плив за течією.

365 днів, за які я вже хтозна скільки разів радів просто від усвідомлення того, що я тут, а не деінде. З інакшими, по-своєму чужими людьми й перманентно тривожною атмосферою в країні, і просто в найскрутніші моменти, можливо, мене підтримував тільки твій незламний дух, який, я в тому впевнений, існує насправді, несе в собі спомин всієї твоєї 650-річної історії й наповнює неповторною силою твої затишні спокійні вулички.

Дякую тобі за можливість відкривати для себе нові, незнані й недосяжні раніше світи, за те що ти взагалі є – неймовірне чарівне місто, яке ніколи не стане мені рідним, але в якому я б так хотів віднайти свій дім і давно втрачений спокій.

Ти прекрасне.

Як і у випадку з Одесою, ніякі фотографії не можуть передати усю неповторну чарівність і атмосферність Чернівців, а особливо їхньої прекрасної архітектури. Вони тут хіба що для заохочення відвідати (для тих, хто ще не був) і побачити на власні очі наш маленький Париж, який, на відміну від Парижу справжнього, не перетворився на арабсько-негритянську колонію.

Правда, коли з самого початку очікуєш чогось неймовірного й чарівного, розчаруватись набагато легше. Так, Чернівці заочно мені здавались тихим казковим містечком, тому дуже здивувало, які вони насправді метушні й переповнені – людьми, собаками і машинами, а ще там досить убиті дороги. Але залишимо це все за дужками, і – вперед.

Почну не з центру, а з Садгірського району – найбільшого за площею, найменшого за населенням, найбільш україномовного, словом, величезного приватного сектору. Ці місця найбільш тихі і затишні у місті, проте віддалені від цивілізації. А ще тут на малесенькому п’ятачку, в символічному центрі району, ужились храми яких тільки можна придумати конфесій.

Православна церква Свято-Різдва Богородиці, наприклад.