Бажання виразити у письмовому виді свої враження про проживання у Криму і мандрівки по ньому були у мене давно, та все якось руки не доходили. Можна сказати, що вони не доходять і зараз, але побачене і відчуте поступово стирається із пам’яті, тому спробую все ж розкочегаритись.

В мої плани входить кілька нотаток, по можливості ілюстрованих фотографіями. Швидкість викладки залежить від вільного часу і оцінок читачів:) Основна спільна риса усіх описаних місць – «я б ні за що не опинився у такій глушині, якби не жив відносно недалеко».

А дарма, бо подивитись тут є на що. Отже, описів знаменитої ялтинської набережної чи севастопольських місць бойової слави тут точно не буде, зате буде багато іншого. Можливо, і ви відкриєте для себе щось нове і захочете побачити його на власні очі. Ну, поїхали.

А почати я б хотів із Щолкіно – з одного боку, наймолодшого міста Криму, в той же час – одного із найбільш депресивних. Ну і не обійти увагою Кримську АЕС, нерозривно з ним пов’язану.

Координати для GPS

Автостанція Щолкіне 45°25'46.79 N 35°49'19.4 E

Реактор Кримської АЕС 45°23'30.14 N 35°48'12.07 E

Сонячна електростанція 45°24'9.28 N 35°51'45.14 E

В школе Лос-Аламос, где потом сделали атомную бомбу и не могли дождаться, чтобы сбросить ее на Желтую Жемчужину, на бревнах и камнях сидят мальчишки, что-то едят. Поток на краю склона. Учителем был южанин, смахивающий на политика. У костра он рассказывал нам истории, извлеченные из расистского помойного ведра коварного Сакса Ромера: на Востоке - зло, на Западе - добро.

Неожиданно рядом появляется барсук - не знаю, зачем он пришел – просто веселый, дружелюбный и неискушенный; так ацтеки приносили фрукты испанцам, а те отрубали ацтекам руки. Тут наставник бежит за своей переметной сумой, вытаскивает кольт сорок пятого калибра, начинает палить в барсука и ни разу не может попасть в него с шести футов. Наконец он подносит пистолет на три дюйма к барсуку и стреляет. Барсук катится по склону в воду. Я вижу его, раненого, его печальную сморщенную мордочку, он катится по склону, истекая кровью, умирая.

 - Когда видишь зверя, его надо убить, верно? Он ведь мог укусить какого-нибудь из мальчиков.

Барсук просто хотел поиграть, а его пристрелили из 45-го калибра. Соприкоснись с этим. Почувствуй себя рядом с этим. Ощути это. И спроси себя, чья жизнь дороже? Барсука или этого злобного белого мерзавца?

Как говорит Брайан Гайсин: «Человек - скверное животное!».

Уильям Берроуз. «Кот внутри»

Если бы каждый имел право на одно законное убийство. Вы только представьте, насколько аккуратнее стали бы люди друг с другом.

Невідомий автор

Уже досить давно, коли мені було років, мабуть, п’ять, уся країна, включаючи моїх рідних, прилипла до телеекранів, споглядаючи Санта-Барбару. Тоді в серіалі мелькала одна негативна героїня, досить гидка і злопакосна. За сюжетом її убив хтось невідомий. Підозра впала на одного з головних героїв, якого одразу ж заточили за ґрати.

Слідчі розбірки затягнулись на довгі серії. Не знаю, чим усе скінчилось, та і не в цьому суть. Тоді мене, малого і асоціального, пам’ятаю, дуже здивувало, за що головного героя посадили – невже за вбивство тої тітки, хай би він і скоїв його насправді? Вона ж тільки шкодила усім і отруювала життя!

Дивно, але з плином часу моє здивування так остаточно і не минуло. Чому люди можуть ламати життя інших людей, убивати котів, борсуків і т. д., а завалити якогось обмудка, яким би мерзенним він не був – тяжкий злочин?

Клятий гуманізм…

P.S. Я не виключаю, що у випадку легальних відстрілів homo неsapiens чи щось на зразок того, і сам би заслужено став мішенню. Що ж, то так мені і треба.

Прохолодний осінній вечір. Набагато прохолодніший, ніж зазвичай здається із-за вікна теплої і затишної квартири. Вітру немає, але вогке й майже морозне повітря пробирає до кісточок – і мене, і всіх інших тепличних рослин, що самонадіяно зважились доторкнутись до осінньої реальності, не надто заморочуючись вибором теплого одягу.

Я стою на самісінькому краю залізничної платформи, так що потяг, якби він проходив повз, збив би мене ошматтям свого гігантського металевого тіла. Але потягів зараз не буде. На цій станції їхня поява трапляється украй рідко, тому зараз мені нічого остерігатись. До електрички, на яку чекаю, більше півгодини.

Тим не менш, люди поступово стікаються на станцію. Двоє сидять за мною на лавці в тіні бузкового куща і неспішно й неквапно розмовляють. Я не бачу їхніх облич, тільки силуети, розмиті і безстатеві. Такі ж безстатеві і безликі і їхні голоси.

Ще п’ятеро людей чекають у протилежному кінці платформи. За ними блимає хворим червоним оком світлофор і чорніє споруда покинутої напівзруйнованої церкви, із вікон якої час від часу шурхають туди-сюди чорні згустки, птахи або кажани. За церквою закінчується селище і плавно підіймаються до неба гори, яких уже не видно у темряві, але я знаю, що вони є.

Укрити щось у темряві або заплющити очі, щоб не бачити, – марно. Гори заклякли у пітьмі і нічим себе не видають, однак ніколи і нікуди не подінуться зі своїх віковічних місць.

Маленька станція також спить. Робітники давно розійшлися по домівках, лише в одному віконці, майже навпроти мене, дві тітоньки п’ють каву. Там світить тепле штучне сонце, вікна закриті напівпрозорими оранжевого кольору шторами, а на підвіконні стоять гігантські кактуси і ранники. Чужий щемкий комфорт.

Одна з тіток проливає каву і зникає кудись із поля зору, мабуть, за ганчіркою. Друга помічає мене і починає свердлити поглядом, можливо, її непокоїть, що я стаю на самому краю.

Важкий погляд, до якого мені, здавалось би, немає діла, змушує покинути своє місце і податись углиб, ближче до лавочок. Бузкові голоси стають чіткішими.

- На молодьож тепера немає ніякої надєжди… - констатує один з них.

Здається, пройшло вже хвилин десять, але людей на станції не побільшало. На небі з’являються перші зірки. Ми одні у цілому світі.

За нами тягнеться імла.

Естетика суму насправді потворна. Жалібне курликання птахів, що відлітали сьогодні у теплі краї, як ніколи було схоже на возіння цвяхом по склу.

Хочеться цукерок і улюбленої музики. І взагалі ще багато чого, більшої частини якого я ніколи не дістану, а на інше потребую аж занадто багато часу, і вже несила його перечекати. Од того виникає бажання кричати і битись кулаками об незворушну стіну вокзалу. Запхати кляп у невмовкаючу безстатеву горлянку особи під кущем. Зруйнувати щось прекрасне і беззахисне. О, так.

Зацідити каменюкою в оранжеве вікно з двома тітоньками і неспішно піти геть. На мить побачити і зафіксувати в пам’яті їхні здивовані й злякані обличчя та відчути, як тане безслідно теплий і, здавалось, вічний затишок комфортної станційної кімнати. Цілком імовірно, мене б не устигли упіймати, але я цього не робитиму. Вандалізм – не моє. Та й хто я такий, щоб бити чужі вікна.

Кому я брешу? Тисячі виправдань не прикриють мого боягузтва.

Але нічого, з прекрасним ми таки поквитаємось. Під моєю курткою терпляче чекає на свою участь рожева троянда. Довга історія, як вона там опинилась, і уже неважлива. Важливо те, що вона у мене є. Я заглиблююсь в скверик над платформою, остаточно зникаючи із виду геть усіх, і починаю своє жертвоприношення.

Троянда готова до бою, її голки відблискують у ліхтарному світлі. Але ніяка сила не зможе протистояти тупій нестримній ненависті. Пальці зривають одну за одною голки, зовсім не отримуючи ушкоджень. А потім беруться за пелюстки. М’які і прохолодні, вони розповсюджують жалібний запах, здається, на всю станцію, заповнюючи собою застояне морозне повітря.

Знищена і гола бадилина летить убік і застрягає у живій стіні дикого винограду. Дивно, чому мені від цього тільки гірше.

Очікуючи електричку, я не забуваю поглядати і в протилежний бік, де спить окреслена тополями звичайна дорога. Нею навіть у цей вечірній час іноді пролітають запізнілі автобуси. Кількох секунд від появи гігантських фар одного з них на горизонті вистачить, щоб перетнути вузький скверик, власне дорогу і злегка примерзлу калюжу перед зупинкою. Лід смачно хрусне під ногами як колись, у дитинстві, але не знайде у смертельно збайдужілій свідомості жодного відгуку.

Можна на якусь мить і не встигнути, якщо не побачити вчасно фари на горизонті. Але я чекаю на електричку.

Так надійніше.

Треба вміти розставляти пріоритети.

Вони всі зовсім як люди. Одні надійні, інші – ні. Електричка, хай і запізниться, хай її старечим вагонам давно пора під прес, усе одно з’явиться на станції. А автобус може не прийти узагалі, або пройти не зупиняючись. Тоді водій сумно розведе перед тобою руками, хоча йому, найімовірніше, насправді начхати, зможеш ти звідси виїхати чи ні.

Шкода, що в людях надто складно виявити цю надійність або її відсутність, тому так легко спустити безцінний час на вітер. І дорікнути їм потім немає в чому – це ж я добровільно приніс на заклання на їхні вівтарі той час, усе сам, сам, сам.

- Тре’ було раньше виходити, - додає бузковий голос. Звучить так, ніби він адресує це своєму співрозмовнику, але насправді він прочитав мої думки і мені ж таки дорікає.

Я відходжу на безпечну відстань, звідки думок, напевно, неможливо почути, і займаю одну із вільних лавочок. Мене огортає підступна дрімота і повіки самі зліплюються, а мерзлі руки збираються докупи. На якусь мить я відчуваю у них інші руки, чужі й ще більше змерзлі, я прокидаюсь від цього, але марево зникає не одразу. Веснянкувате обличчя посміхається до мене, посміхаються темно-сірі очі, хоч і вдають, ніби розізлились, і тільки за тим розчиняються у темряві.

Можливо, вона врятувала мене від небезпеки заснути й замерзнути тут непомітно, на цій дальній лавочці майже безлюдної станції, і це була далеко не єдина незначна, але важлива дрібниця, зроблена нею. Та Веснянка узагалі була найпевніше одною з небагатьох людей, яких варто любити у цьому дурному, бридкому і знавіснілому світі, але я, здається, зрозумів це надто пізно.

- Дааа! – незвично гучно викрикує голос із бузкових кущів. Вороння злякано злітає над покинутою церквою.

Нічого, скоро зробиться зовсім холодно, й тоді усе зміниться.

Насправді нічого не міняється. Холодає, землю вкривають сніги, розтають і струмочками стікають додолу, все оживає, квітне, приносить плоди і опадає, знову поступаючись місцем снігам; починаються і закінчуються війни, живе і тремке стає непорушними музейними експонатами. Я чекаю на електричку.

Вкотре невдоволено поглядаю на незнайомців у кущах. Можливо, у мене стачило б грошей купити їхні жалюгідні душі й змусити навіки замовкнути; я однаково міг би пустити ті гроші на щось по-справжньому добре і цінне, а не туди, куди вони йдуть… Усі ангели і демони однаково відвернулись од мене з відразою на обличчях.

І тоді я зводжу очі до неба. Зірки за містом напрочуд великі і яскраві, вони миттєво полонять мій погляд, і мені вже несила відірватись. Їхнє безмежжя заповнює мене, я згадую усе, що знаю про світ, про який ми насправді не знаємо нічого, і вже не можу спинитись.

Адже кожного разу, звівши необачно очі до неба, я згадую, що насправді мене немає. Як і усього навколо. Малесенька перенаселена піщинка, загублена на окраїні однієї з незліченних галактик і прив’язана до недовговічної жовтої зірки – її вік у космічному вимірі не перевищує одної миті. А надто вік тих, хто населяє її і думає, що існує.

Крізь мільйони віків до нас долітає світло зірок, що давно безслідно зникли. Міріади їх народжуються й вмирають по-справжньому, встигаючи розповсюдити свою часточку тепла та світла з якимось невідомими для нас цілями, але точно не для того, щоб спалахнути маленькою цяткою на кілька секунд на темному заміському небі і нагадати про нашу мізерність.

Біль, любов, життя, смерть, безсмертя, справедливість, несправедливість – цього усього немає. Люди з’являються і сходять назад у землю, не встигаючи просто роззирнутись навколо. Над ними навішені соціальні зобов’язання, а долі розписані наперед; і вони монотонно виконують усі приписи, не зводячи голів і давно забувши, ким вони є.

Землетруси зносять міста, підлітки ріжуть вени од нещасливої любові, літаки падають у море, жертви концтаборів заживо горять і розкладаються у камерах смерті, начальники лають підлеглих, ракові хворі шаліють від надлюдського болю, кишенькові злодії нишпорять у чужих сумках, африканські діти усихають і гинуть від зневоднення, вегетаріанці лаються з м’ясоїдами. Лише одна космічна мить життя малесенької піщинки.

Напевно, навіть Бог забув про неї, загублену на краю нічим не примітної галактики, або просто відвернувся, побачивши усю мерзоту, на яку здатні люди. Я чекаю на електричку.

Зрештою, зовсім скоро я буду вдома, але насправді немає значення, як саме я туди дістанусь. Адже річ зовсім не в цьому. І тому щасливого кінця у цієї історії не буде. Ні зараз, і, можливо, узагалі ніколи.

1.

Він підняв черепашку, власне, половину мушлі і почав роздивлятися її, проводячи пальцем по лискучій перламутровій серединці.

— Дивіться, — мовив він. — Тут було колись живе тіло. Тому така гладенька й блискуча поверхня. Гляньте, — він повернув мушельку і показав на темний шкарубкий бік. — Тут тіла не було. Це те місце, яким перлівниця дотикалася зовнішнього світу. Між нею і світом зовнішнім була отака перегородка. Відчуваєте мою думку? — спитав чоловік і звів на мене великі, темні й утомлені очі. — Перегородка між живим тілом і світом залишилася, а самого тіла нема...

— Зате в зовнішній світ, — сказав я. Знову з'явилася над водою мева, блиснула крильми, але не впала на воду — розвернулася на другий обліт.

— Досі я думав, що зовнішній світ — це і є я, — сказав чоловік і всміхнувся смутно. — Але насправді єдине, що є по-справжньому, — це оте ніжне, крихке й ненадійне живе тіло. Оте, що зробило внутрішній бік мушлі перламутровим...

 2.

Він раптом побачив церкву. Проходили повз неї, й Прибулець не стримався. Взяв Марію за руку і владно повернув у той бік.

— Ну чого тебе сюди потягло! — завередувала Марія. — Мені тут зовсім нецікаво.

— А ти віриш у бога? — спитав, усміхаючись, Прибулець.

— Ха! — сказала Марія. — Ще чого бракувало? Хто тепер вірить у бога? Старі й диваки!

І Прибулець уперше по-справжньому зареготав. Він сміявся довго, а Марія, не розуміючи, смикнула плечиком:

— Чого це ти?

Але перед ним був храм, мав підстави думати, побудований задля нього, тож із трепетом переступив його порога.

Тут було тихо й прохолодно. Кілька темних постатей стояло навколішках і бубоніло молитви. Голоси їхні сипко розлунювалися, а обличчя в молільників були набурмосені. Чорно дивилися зі стін темні й морочні обличчя, які аж нітрохи не нагадували тих, знайомих, небесних. Марія присмирніла й почала розглядатися, прокручуючись, ніби в химерному танці. Стара жінка з важким обличчям похмуро дивилася на Марію, вуста її кривилися.

Двоє старих у чорних плащах і з довгими кучмами й бородами стояли в кутку і стиха розмовляли. Вищий говорив хрипкуватим голосом, а нижчий, грубий, на коротких ногах, відповідав притишеним фальцетом.

— Казали завтра зранку привезуть! — сказав високий.

— А скільки буде стоїть? — спитав низький.

— Тисяч три!

— Да, ціни тепера!

— На сьогодні це не ціна, — сказав високий. Стара молільниця звела покручені від літ, хвороб та праці руки і вдарила низького поклона. Її молитва голосно розляглася церквою, і двоє в плащах невдоволено позирнули в той бік.

І Прибулець не витримав. На мить забув, хто він і де, втупнув раптом до жінки й поклав їй руку на плече:

— Чого просиш, жінко? — спитав рівним і ясним голосом.

Стара відсахнулася, в її очах блиснув переляк. Тоді рушила з темного кутка ота, з важким обличчям та похмурим поглядом, котра дивилася осудливо на Марію. Йшла на Тура, і йому здавалося, що звідусіль на нього засичало. Що храм цей має тисячу шпар, в які задуває вітер, і що в ті шпари пролізла тисяча вужів, які раптом звели голови й почали сипіти. До нього повернулися всі, що були в храмі, і в жодному з тих облич не побачив він поваги чи признання. Тільки Марія, дивлячись на нього, аж пальця закусила, щоб не засміятися.

— Громадянине, — підійшов до Тура присадкуватий патлань. — Ви, судячи з одежі, культурна людина. Ніхто вас не просив до церкви. Але коли прийшли, поводьтеся чемно і не заважайте людям молитися. Ну, йдіть, ідіть...

Штовхав його короткою, тлустою ручкою, і Прибулець отетеріло почав задкувати. Марія вискочила з храму, давлячись зо сміху, і вже тут дала собі волю. Знеможено впала на лавку й зареготала.

— Не думала, — сказала вона, — що в тебе стільки гумору. — Ой, боже, спаси мене! — вона знову захлинулася сміхом, і в її чудових очах блиснули сльозини.

В Прибульця також виступили на очах сльозини, але йому було не до сміху. Він відвернувся, щоб не показати Марії свого посмутнілого лиця, й подивився на вулицю, вщерть затарасовану машинами. Так, його виставили за двері! Закусив губу й спробував усміхнутися.

— Ходімо! — сказав він Марії зовсім лагідно. І вони пішли на гамірні вулиці, куди вела його вона, де шугали автомашини й товклися люди, в море сміху й людських розмов, в море, до вони розчинилися, наче були жменею піску, кинутою вітром. І тільки в глибині його єства, десь на дні, тліла розжарена ниточка смутку...

— Отоді-то я й відчув, що таке самота, — сказав чоловік, з яким я мав таку чудну розмову там, на березі річки. — Відчув, що люди землі нічого не знають про нас, небесних жителів, та й не хочуть знати. Вони не нас бачать у своїх мріях та молитвах, а свої, не завжди здійснені сподіванки...

Валерій Шевчук "Казка для малого листоноші"

Вокаліст американської панк-групи Bloodhound Gang під час концерту в Одесі витер дупу російським прапором зі словами «Не розповідайте про це Путіну».

При всіх можливих позитивних наслідках такого вчинку, все ж не можу схвалити його. Усе-таки прапор – річ для багатьох священна. У даній ситуації, думаю, набагато ліпше було б заюзати фотографію того ж Путіна. Тоді б це не викликало почуття образи у мільйонів ні в чому не винних росіян.

А от Путін усе одно образився б. І ще його фанати. Правда, на почуття останніх можна начхати, бо усе одно вони розумово неповноцінні. Це приблизно як фанати Януковича, тільки фанати Путіна.

Як відомо, такі вірші писати навіть складніше ніж звичайні. У мене за все життя було лише одне затьмарення, внаслідок якого з’явилось приведене нижче творіння. Власне, хотілось би почути враження, чи можна узагалі вважати це творінням?

Здається, так як є, не буває.
Або це чиясь хвора уява,
Чи в світі давно щось зламалося,
Що дивитись на нього так боляче.
І я, весь охоплений панікою,
Від болю цього не врятуюся,
Якби хоч він був мій власний,
Або все від мене залежало,
Хоча б наковтався пігулок
І довго лежав непорушно.
Та не допоможуть пігулки,
І не дочекаюсь я спокою.
Якби все від мене залежало,
Я бився б на грані можливостей,
А так можу тільки надіятись
Й просити, щоб ти не вмирала.
Весь світ цей висить на ниточці,
Він скоро сам себе знищить,
І мені байдуже, як він падатиме,
Хай цей світ загине до крихти,
Тільки б ти залишилась живою.
Ти скажеш, звичайно, що все добре,
І всміхнешся, як завжди, очима,
Так, як більше ніхто не може,
Як не зможу я їх забути.
Як не зможу палити фото,
Бо не знаю, хто на них є, крім тебе,
Але ти не вмирай, я благаю.
Якби це могло щось змінити,
Мабуть, я б зривав зірки з неба,
Мабуть, ти там колись опинишся,
Будеш сяяти найяснішою зірочкою,
Ясно-ясно, як твоя посмішка.
Я, звичайно, не помру від цього,
Та і жити, як раніше, не зможу,
Тому маюсь нестерпно зараз,
Поки щось ще можна змінити,
Щоб було все, як завжди, нормально –
Смуги чорні і білі смужки.
Щоб не думати, як воно краще –
Вічно тліти ледь видними іскрами
Або раз спалахнути і згаснути.

Учора, 10 червня, Апеляційний комітет Федерації футболу України остаточно виключив криворізький «Кривбас» із Прем’єр-Ліги. Якщо хто не в курсі, навесні команда залишилась без фінансування, яке так і не змогла віднайти. Чутки, що її таки витягнуть, які з’явились після подання апеляції, так і залишились чутками.

Особисто я ще надіявся, що «Кривбас» урятують. Як це вже було одного разу у 2006 році, коли команду виключили, але буквально перед початком чемпіонату її витягнув, здається, «Приватбанк». Тоді усі звинувачували у бідах ФК нового власника «Криворіжсталі» Міттала, але я б не був таким категоричним. Індус пропонував своє покровительство, але за умови повної фінансової звітності, проте свиней, яким футбол потрібен тільки для відмивання грошей, це не влаштовувало.

Парадоксально, що чи не вперше за останні роки «Кривбас» заграв яскраво і результативно, відібравши навесні очки у всіх трьох претендентів на друге місце і програвши лише раз – не рахуючи невиїзд у останньому турі до Луцька, коли футболісти уже активно тікали з потопаючого корабля. Місце криворіжців у Прем’єр-Лізі займе (хай вибачать мене ужгородці) убога на всю голову «Говерла», яка за фактичними результатами вилетіла було достроково, зокрема, тим же невмотивованим і напівголодним криворіжцям програвши 0:3.

«Говерла», до речі, належить Шуфричу-молодшому і разом із новачками Ліги алчевською «Сталлю» і «Севастополем» займе своє достойне місце у чемпіонаті України, який стрімко перетворюється на чемпіонат Партії Регіонів із заздалегідь розписаними місцями. Покращення усюди.

Звісно, падіння «Кривбасу» можна сміливо назвати найбільшим горем українського футболу часів незалежності. Серед усіх попередніх трупиків і близько не було хоч когось наближеного до двічі бронзового призера, який виступав у Вищій/Прем’єр-Лізі безперервно з другого чемпіонату.

Утім, усім начхати. Чи не найбільше – самим криворіжцям, які, як ніхто інший, на таку класну команду просто не заслуговували. Звичайно, серед тупорилого населення тупорилого міста футбол відіграє далеко не провідну роль, але щоб настільки. Можна тільки з сумом порівняти сонну українську апатію із гучними погромами італійських, наприклад, уболівальників, коли їхні команди із фінансових причин відправляли у нижчі ліги. Усі ці команди, «Наполі», «Фіорентина», «Верона», відновлювались, у тому числі грошима уболівальників, і повертались на вершину.

Бидлоті, якій випало бути моїми земляками, лінь було зібратись хоча б просто на весняні домашні ігри, які, як вже тоді було очевидно, мають стати останніми. Кривий Ріг найпевніше здобуде почесне звання найбільшого міста України, в якому не буде команди навіть Першої ліги. З чим я вас і вітаю.

…У сезоні 2011/12 до Прем’єр-Ліги на рік змогла повернутись «Олександрія», яка 10 років тому узагалі зникла з футбольної карти. Кіровоградська «Зірка» і чернівецька «Буковина», яким теж довелось пережити чимало років забуття, зараз достойно грають у Першій лізі і незабаром реально можуть претендувати на підвищення. Можливо, ми колись дочекаємось і воскресіння «Кривбасу», нині безнадійно втраченого. І я буду в це вірити.

Хоча з моменту розпаду СРСР пройшло уже більше 20 років, пам’ять про нього не проходить. В Інтернеті, у тому числі й на цьому сайті, є чимало матеріалів, присвячених минулій епосі, в основному журливо-ностальгічного характеру, пов’язаних переважно з військовими перемогами, кращою якістю харчування (з цим важко посперечатись) і промисловими здобутками. Щоб не відставати від народних мас, представляю на суд громадськості свою версію найбільших досягнень СРСР у вигляді своєрідного хіт-параду.

7. Кара-Богаз-Гол. На початку 80-х років уже не пам’ятаю кому в голову прийшла геніальна ідея відділити затоку Каспійського моря дамбою, перетворивши її на озеро. Унаслідок цього затока почала швидко пересихати, перетворившись на соляну пустелю, сіль з якої розносилась вітрами на багато кілометрів. На щастя, у 1992 році протоку відкрили назад.

6. Кримська АЕС/Щолкіне. Грандіозне будівництво у традиційному дусі радянського максималізму обернулось величезним пшиком, коли у 1988 році виявилось, що АЕС зводиться у геологічно нестабільній зоні (а де ви були раніше?). Хоча об’єкт, який мав забезпечувати 90% необхідної для Криму електроенергії, так і не запрацював, думаю, Криму дуже пощастило, як пощастило і Акташському озеру, четвертому за розміром на півострові, яке хотіли використовувати як ставок-охолоджувач. Не дуже пощастило хіба тільки кільком тисячам щолкінців, які раптово опинились у нікому не потрібному місті без промисловості серед дикуватих приазовських степів.

Та і зведені в радянські часи комунікації, які чомусь славляться стабільністю і якістю, виявились досить дохлими, періодично лишаючи людей навіть без світла і холодної води. Зараз містечко, населення якого з тих часів скоротилося рази в два, поступово перетворюється на курорт.

5. Каховське водосховище, окрім безпосередньо водопостачальних функцій поховало у своєму мулі Великий Луг – пам’ятну місцевість Запорізької Січі разом з незліченною кількістю можливих археологічних знахідок і пам’яток. Цінувати минуле ми так і не навчилися, то й живемо відповідно.

4. Міста – промислові центри. Не буду конкретизувати, дуже вже їх багато майже по всіх країнах колишнього Союзу. І без того естетично непривабливі, без пам’яток, без історії, зате з традиційно грубим, п’яним та приреченим населенням, вони ще й стали розсадником безлічі профзахворювань, які нагромаджуються у геометричній прогресії і все більше душать їхніх нещасних мешканців.

Звісно, знайдуться ті, хто скаже, що це все виправдані жертви в ім’я промислової могутності держави, без якої ми б досі жили у кам’яному віці. Я з ними повністю згоден. Тільки, щоб не бути пустослівними, пропоную їм одразу ж переселитись куди-небудь у Макіївку, Заринськ і т.п. і там не словом, а ділом та ціною власного життя показати, як важливі ці всі промислові здобутки. Країна вас не забуде.

3. Семипалатинськ. Місцевий полігон не тільки вніс свій вклад у ядерну могутність держави, а й став причиною масових онкозахворювань у населення Семипалатинської, Карагандинської і Павлодарської областей. Із-за хворобливої радянської засекреченості територія полігону ніде не була позначена, а люди там мешкають і донині.

2. Чорнобиль. Без коментарів.

1. Аральське море. Хоча що там якийсь Чорнобиль, коли можна знищити навіть четверте за розміром озеро у світі. Через промисловий відбір води із Сирдар’ї і Амудар’ї рівень води у озері почав стрімко знижуватись, доки у 1989 році воно не розділилось надвоє. Рятувати його уже було пізно. Окрім солі, пилові бурі тут розносять іще й отрутохімікати, які таки дістались сюди разом із стічними водами нещасних річок. Острів Відродження, на якому діяла радянська лабораторія із дослідження бактеріологічної зброї, перестав бути островом, і страшні мікроорганізми тепер запросто можуть бути рознесені гризунами на всі чотири сторони.

Хоча з моменту розпаду СРСР пройшло уже більше 20 років, на його колишній території ще знаходиться безліч його пам’ятників. Я також пропоную свій варіант пам’ятнику тій епосі. Яка, сподіваюсь, більше ніколи не повториться.

Акурат сьогодні мені випала нагода відвідати ландшафтний заказник «Інгулецький  степ» поблизу села Недайвода Дніпропетровської області. Один з небагатьох нерозораних куточків українського степу, який став прихистком для багатьох видів червонокнижних рослин і тварин, плюс має історичне значення. Тут у роки Другої світової проходила лінія оборони, місцевість кілька разів переходила з одних рук у інші. Часто кількість загиблих була настільки великою, що їх просто заривали у оборонних ровах, де їхні останки так і лишились. А ще зовсім недавно тут були знайдені сліди стоянки стародавніх людей, для яких це місце мало сакральне значення, зокрема ритуальні поховання, кам’яні викладки, антропоморфні стели, ритуальні горщики і т.п.

Трошки видів на Інгулець: