На замітку тим, хто любить красиві усамітнені місця або просто захоплюється туризмом, хочу розповісти про Чорноріченський каньйон поблизу Севастополя. Це місце не надто відоме широкому загалу (хоча добратись туди зовсім нескладно), а за відгуками тих, хто бачив ще й Великий каньйон Криму, як мінімум не поступається йому у красі.

Отже, ми стартуємо із Севастополя, із невеличкої автостанції на розв’язці «5-й кілометр». Нас цікавлять автобуси до села Тернівка (на станції є розклад, рух через кожну годину-півтори). Проте їхати потрібно не до самої Тернівки, а до села Чорноріччя.

Чорноріччя (або Чоргунь) поділяється на дві відокремлені частини – Верхнє і Нижнє. В саме село автобуси заходять украй рідко, тому найімовірніше доведеться зійти на зупинці на трасі. Із траси повертаємо вправо і рухамося асфальтною дорогою. Вона веде нас спочатку через Верхнє Чорноріччя, потім – кладовище, далі – Нижнє. В Нижньому Чорноріччі над дорогою височіє Чоргуньска вежа, яка залишилась тут ще з часів князівства Феодоро або з перших захОдів турок. Зацікавлені загуглять, а ми ідемо далі. 

Туди не ведуть ні дороги, ні стежинки. Куди не кинути оком, скрізь простяглись лише рівні та одноманітні трави. Вони розважливо колишуться взад-вперед в такт вітру, і будь-хто легко загубиться у їх одноманітності й не зможе пройти туди. А якщо і пройде, навряд знайде дорогу назад.

Я прокидаюсь рано. Не просто рано, а буквально посеред ночі, коли усе навколо спить. Сплять у своїх сховках великі приблудні собаки, куняють сторожі в будках. Навіть всюдисущі бабусі, які зрання з усіх-усюд поспішають у своїх загадкових невідкладних справах, іще не прокинулись.

Моє освітлене вікно має різко виділятись на тлі чорного прямокутника будинку, тому я збираюсь навпомацки, орієнтуючись по пам’яті або за місячним світлом. Вночі усе інакше. Усі речі мають свій запах і, здається, душу. У дзеркалах живе якийсь свій, потойбічний світ, і вряди-годи з них хтось крадькома позирає на тебе, коли повернутись до них спиною. Та і саме повітря навколо, як виявляється, також має свій запах, подібний чи то до озону, чи довогкості старого підвалу.

Нарешті я відчиняю двері. Ззовні в обличчя дує прохолодним подихом ніч, ворушить волосся і одежу. Невидима рука з-за спини поправляє зім’ятий комірець на моїй сорочці. Я не боюсь її, хоча вона мала б, напевно, якось так мені мститись. Вмерлі духи минулого добрі до мене, і ця доброта жалить більше помсти. Вони безумовно добрі, бо були такими ще за свого життя, що колись протікало воєдино з моїм, проте одного разу відірвалось, залишивши по собі рвані кровоточиві шрами.

Синтетичне місто вночі геть мертве. Лише зрідка деінде світяться самотні ліхтарі та марно блимають жовтим світлофори, які зараз геть нікому не потрібні. Місто тісне, воно стискає мене у своїх лещатах, і я щосили тікаю з нього, заспокоївшись тільки на останній вулиці.

Переді мною одна лише дорога. Вона рівно заасфальтована і рівною сірою стрічкою лежить попереду, нікуди не звертаючи, аж скільки може сягнути око. Обабіч дороги – однакові височенні паркани без воріт, за які годі заглянути, а за ними – такі ж рівні ряди височезних тополь. Я роблю туди кілька кроків, але зупиняюсь. Я вже проходив це раніше. Скільки б туди не йти, дорога не скінчиться, як і паркани навколо неї. Тоді мене нарешті здолає втома, і я вимушений буду повернутись ні з чим.

Тому одразу звертаю у поле. Трава мирно хитається од вітру, у місячному світлі вона незвична, попелясто-срібна. Згори відсвічує до мене білим повний місяць. Той відблиск лягає смугою на траву і утворює на ній ледь помітну стежку. Тож я заступаю в поле і йду тією стежкою. Безбожно толочу траву і вже напевно знаю, що від того ніхто найближчим часом не зможе повторити мій шлях.

Місячна дорога веде мене вгору, із-під ніг з переляком розповзається гаддя і ящірки. Десь сонно подають голос цвіркуни. Міста позаду мене уже не видно. Але що ж таки в кінці тієї дороги?

Моя гора нарешті різко обривається униз. Я на місці. Підхожу до краю обриву, присідаю і звішую з нього ноги. Тільки тут мене знаходить давно загублений спокій. Переді мною внизу від краю до краю пролягає річка. Колись їй коштувало чималих зусиль зробити для себе цей шлях, промивши її у землі; до того ж земля тут напрочуд тверда, перебита величезним камінням чи пластами залізної руди, які піднялись із глибоких надр, проломили крихкий ґрунт і тепер виглядають із нього, голі і поржавілі – наче то колись витікала із розпанаханих ран землі її кров, а потім запеклась на сонці.

Але то було давно. Зараз ті голі пласти прикриті з усіх боків травою, а внизу тече, бавиться у очереті тиха і спокійна річка. Я стежу, як сходить сонце, і його перші промені відбиваються на синій водяній поверхні. Спостерігаю за чаплею, принишклою в очереті, милуюсь чудними берегами, і мені як ніколи легко на душі.

Проте мій спокій переривають. Одне за одним повз мене прокочуються знамення, і всі вони однаково недобрі.

Ще звідкись із поля до мене причепились мухи. Невеликі жовтаві мушки, які зграйкою кружляють над моєю головою і набридливо дзиґотять. Я намагаюсь прогнати їх, тікаю на інше місце, але все марно. Зрештою починаю вбивати їх на собі по одній, аж доки надоїдливе дзижчання не змінюється на блаженну тишу.

- Маладой чєлавєк!.. – падає на мене дурнувате з нізвідки громом, що я аж сам перекидаюсь на спину. Перед очима виникає обличчя тітки – якесь із тисяч минулих другорядних облич, і я марно намагаюсь згадати, кому воно належить. Обличчя пливуть рядами наді мною, кривляться і несуть якусь незрозумілу маячню, що зливається в одноманітний шум. За тими забутими і непотрібними людьми спливають інші, насправді важливі. Лише перед ними я потупляю очі донизу і сиджу так; бо все добре, що можу зробити для них (а я ж таки хочу їм добра!) – зникнути із їх життів.

Пройде ще чимало часу, і сонце поверне за полудень, перш ніж я переконаю себе, що тут, поруч, немає людей – ні добрих, ні лихих, інакше це не було б найкраще місце на землі. Отак і дивитимусь незрушно на течію річки, доки тільки вона й не залишиться перед очима, приховавши за собою усі ті видовиська.

А вода в ній усе прибуває. Зібрана випадковим чином із усіх-усюд, вона якимось дивом опинилась тут, у цьому єдиному потоці. Вода має пам’ять, і коли придивитись до неї, можна розгледіти її спогади. І у кожній краплі несе вона пам’ять віків; як кожна з крапель бачила вселенські катастрофи, війни і пролиту кров, а можливо, і була чиєюсь кров’ю, перш ніж опинилась тут. І за тим стане зрозуміло, чому усі мої мнимі страждання не варті і долі однієї із тих крапель болю, котрі щодня мільярдами протікають повз нас, вбираючи в себе все нові і нові біди.

Вода забирає і мій біль також. Я відчуваю, як вона промиває жили і гноєм стікає донизу. Цілі струмки гною наповнюють ріку, і вона захлинається в них; вода стає кров’ю, червоніє, закипає і нервово хлюпає на береги. Од тої крові плавляться залізні пласти, шиплять і витікають, залишаючи тріщини в землі; земля дрижить і труситься під ногами, але то не загроза, а перелякане тремтіння – ніби сюди знайшли дорогу люди, котрі виберуть собі усе залізо, вичерпають воду з річки і закидають яму від неї сміттям.

Потому застигає руда в землі, а вода знову синіє. Я умиротворено дивлюсь за течією, лише зрідка оглядаючись назад, чи не втрапив не туди. Ніби усе, чого я справді хотів, – не цей довгоочікуваний затишок, а щось геть інше. І це інше зовсім поруч, як ніколи близько, і вже жодного разу так близько не буде. І я вряди-годи кидаю погляд туди, де має лежати дивна вулиця із високими парканами.

Переді мною неспішно тече річка, несучи в собі мудрість і пам’ять віків. Я вбираю ту пам’ять у себе і старішаю з нею на всі ті віки. Оточене купчастими хмарами сонце мляво скочується униз – це вірний знак того, що мені ча сповертатись. Отже, зараз я повернусь.

Я повернусь, а другого дня хтось невідомий начисто скосить траву, і на стерні уже не можна буде розрізнити місячної стежки.

Я повернусь і втілю у життя свої думки, аби вони не померли одного разу зі мною, так і залишившись нічим.

Я повернусь тим, ким я є насправді, а не тим, кого я вигадав для вас усіх.

Я неодмінно повернусь. Тільки побуду тут іще хвилинку. Хоча б іще однумить, лише одну. Одна мить може змінити усе. Можливо, саме протягом неї я дочекаюсь нарешті хоч одного доброго знамення, котре поверне давно загиблу надію. Тоді я встану й рушу рівно вперед, а не як звично по колу, дійду нарешті кінця тої нездоланної дороги і здобуду своє довгоочікуване звільнення. 

Так склалося, що вже більше півроку мені доводиться здійснювати регулярні переїзди із Сімферополя у Кривий Ріг і назад. За цей час я відмотав уже хтозна-скільки разів туди-сюди і, можна сказати, знаю особливості цього напрямку напам’ять. І дещо хотілось би виділити особливо.

І мова пройде навіть не про педантичність калічної Укрзалізниці (поїзд, котрий 9 із 10 разів запізнюється в Сімферополь у кращому випадку хвилин на 20 – тема для окремого висеру). А поговорити мені хочеться про місто Нікополь, а саме про його чудових мешканців.

Отже, поїзд із Кривого Рогу заходить у Нікополь десь о пів на одинадцяту ночі. У цей час в вагонах уже вимкнене основне світло, і більшість обивателів мирно куняють. Але тут раптом відчиняються двері, у вагон ввалюється стадо гунів з криками, торбами і шумом. Про чуткий сон можна забути як мінімум хвилин на 15 – за цей час потенційні пацієнти психлікарень широкого профілю вкладають свої монатки, триндять та стеляться. У запущених випадках вони ще потім деякий час обдзвонюють своїх знайомих та родичів на декілька колін і дудлять чай, торохтячи ложками і голосно сьорбаючи.

Можна, звісно, сказати, що бидло живе усюди, але на всіх інших великих зупинках (Запоріжжя, Джанкой, Мелітополь) чомусь мене не будить чийсь галас, а якщо я сам не сплю, то чую, що прибульці, на диво, пересуваються тихо і говорять пошепки.

Подвійний джек-пот чекає на вас на зворотньому маршруті, який пролягає із Сімферополя в Київ через Кривий Ріг. Спочатку одна порція Нікопольців Звичайних гучно вивалиться з вагону десь о третій ночі, а їм на зміну тут же зайде друга, зайнявши опустілі місця. Просто-таки два в одному.

Якби моя воля, я б узагалі скасував цю зупинку. Ходіть до Криму пішки, тварюки. Доки не навчитесь поважати інших.

…достатньо бути тупою діркою. Не потрібно знаходити ліки від раку, боротися за мир у всьому світі і працювати в альтруїстичних організаціях на зразок Червоного Хреста – це все попсово і нецікаво. Вистачить станцювати у масках у православній церкві і отримати 2 роки за хуліганство.

Що мене з самого початку дивувало у цій історії, так це ажіотаж. Учасниці панк-рок групи Pussy Riot (досить гівняної і безголосої, але більшість «шанувальників» все одно не слухали) улаштували несанкціоновані танцюльки в храмі Христа Спасителя, за що згодом їх затримали і почали судити. І тут понеслось…

Толерастичний захід, ніби їм там своїх проблем мало, починає активно переживати за подальшу долю феміністичної недогрупи. (При чому улюблена всіма Європа якось забуває, що в ній самій можна влетіти за ґрати просто назвавши чорного чорним). Мадонна молиться за Pussy Riot (цікаво кому – Будді чи тому Богу, у храмі якого вони гецали). Сер Пол Маккартні розміщує листа в підтримку Pussy Riot. Ну і так далі.

При цьому якось за кадром залишаються істинні наслідки акції «Бунтівних вагін». Можна подумати, вони якось дошкулили високопоставленим попам? Та ні. Путіну? Ха. Ха-ха-ха. Єдиний результат цього балагану – загострення відносин між православними і, скажімо так, неправославними. Он, в Інтернеті ледь не кожне школоло, яке хоче донести усьому світові свою анти-релігійність, висловилось у підтримку вагінок, навіть якщо гадки не має, хто вони такі.

В той же час православні лишаються на диво терплячими, і тому потрапили під обстріл не випадково. Судіть самі, якби Pussy Riot утнули щось таке у мечеті, ймовірніше за все, звідти і не вийшли б, не кажучи вже про такі дрібниці як дожити до суду. Хоча у Москві, як мені здається, саме засилля кавказців є куди більшою проблемою, чи я не правий? Тоді що такого страшного в тому, що групі впаяли ті два роки?

І логічне продовження в Україні. Діваха в самих шортах валить у центрі Києва поклінний хрест. Одні піськи виражають солідарність іншим. Але чим же, трясця вашій матері, вам не вгодили жертви НКВС? Воно від недотраху розучилось читати чи просто побачило хреста і потьмарилось розумом?

І тут чи не вперше в житті я з сумом скажу: «шкода, що ми не Росія». Шкода, що в нас цю бидлоту у кращому випадку «затримують», а потім так само скоро відпускають на волю. Шкода, що їх не можуть отак просто засадити на ті ж два роки, і нехай тупий Захід виє, шокований нашою середньовічною дикістю. А так складається враження, що наші вітчизняні бунтівні вагіни дуже комусь потрібні у дієздатному вигляді і на волі. З ким асоціюються українки у світі? З повіями і FEMEN, що майже одне і те ж. Продовжуйте, дівчатка.

Усім носіям цієї епічно нахабної ахінеї рекомендую негайно пистувати вчити кримськотатарську – рідну мову для більш ніж 10% населення вашого регіону. Бо, сподіваюсь, скоро вона займе свій належний відсоток часу в теле- і радіоефірі, вивісках, оголошеннях, друкованих виданнях і т. п. Коли що, то так вам і треба.

Мені вже неодноразово доводилось чути/читати про те, яким чином атеїсти уявляють безсмертя. Узагальнено за їх переконаннями виходить, що безсмертя виражається у продовженні себе в своїх дітях. Дуже спірне твердження, особливо для людей розумних, якими вони себе намагаються позиціонувати.

Звісно ж, якось тупо виявляється, якщо ти просто вмер – і каюк всьому, тому треба вигадати щось високе і правдоподібне. Хоча саме по собі відтворення роду із збереженням найкращих своїх якостей закладене у всіх живих істотах. Тобто атеїсти у своєму розвитку лишились на рівні, наприклад, бактерій або овочів.

Для спростування такого «безсмертя» кожному достатньо глянути на себе і своїх батьків. Ми на генетичному рівні отримали від них певні риси характеру і схожу зовнішність. Але це ніяк не відміняє того, що ми з ними – різні. Різні переконання, цілі і думки. Свої, особисті, а не передані у спадок.

А якщо копнути далі, десь до рівня прапрадідів-прапрабабусь? Переважна більшість навіть гадки не має, ким вони були. Можливо, десь глибоко у підсвідомості в нас записана якась інформація від них. Але свідомість їх давно померла разом з ними, принаймні у цьому світі.

Тому усе, що залишається прогресивному людству, - забацати ще одного-двох овочів на додачу до шести мільярдів уже існуючих. І головне – щоб вони вірили, що еволюціонують. 

Останнім часом зробились популярними повітряні ліхтарики. Хто не знає, це такий натягнутий на каркас купол з горілкою (не напоєм) всередині, полум’я якої і піднімає його вгору. Якщо запускати їх вночі, та ще й масово, виходить гарно і романтично.

А для тих, хто не може запустити ліхтарик або хоча б побачити це дійство, залишаються сюрпризи на ранок – розкидані там і сям згаслі ліхтарики, здалеку схожі на великі поліетиленові пакети зі сміттям.

Бо бидло – воно і є бидло. Скільки не годуй його романтикою.

Книжка найпопулярнішого в Україні письменника Олеся Бузини про Тараса Шевченка вийшла вже давно і відгуків зібрала чимало – як схвальних, так і нищівних. Я свого часу упустив її з виду, але краще пізно ніж ніколи, тому залишу і свої враження.

На превеликий жаль, літературні та аналітичні здібності автора, а тим більше політичні погляди мені хвалити ні за що; поваги заслуговують хіба що його наїзди на педиків та хвору на всі голови українську організацію голих цицьок. Отже подивимось, чим так не вгодив Тарас Григорович сину КДБіста з типово українським іменем-прізвищем (ще чуба на лисину почепи – і прямо тобі козак).

Для тих хто не читав: книжка починається більш ніж круто. Після легкого обсирання найвідоміших літераторів XIX століття автор порівнює Шевченка… зі Сталіним. Мовляв, його творчість так і просякнута жорстокістю, невдячністю до панів і царів, які йому тільки й робили, що помагали, а також відсутністю всякого глузду.

Оцінка творчості – взагалі найбільш суб’єктивна частина твору, яка виражає думки хіба що автора, але аж ніяк не широкого загалу. Я згоден, що з радянських часів і до наших днів з Тараса вперто ліплять героя якоїсь ідеології, і під всі він підходить; що у школі його вивчають аж забагато і не факт що найкращі твори. Тільки це зовсім не відміняє його дореволюційної популярності, перекладів на купу іноземних мов і т. п. Свого часу я абсолютно самостійно проковтнув «Кобзаря» - відверто кажучи, зустрічались мені книжки і цікавіші, але і його художня цінність оскарженню не підлягає.

Наїзди на смисл творів взагалі смішні. В «Причинній» дівчина померла, не дочекавшись козака, а той, побачивши це, убився об дуб головою. Яка нечувана жорстокість! Тоді Шекспір, який у «Гамлеті» або «Королі Лірі» випиляв майже всіх головних героїв, просто маніяк якийсь! В «Гайдамаках» Ґонта вбиває своїх окатоличених діточок, хоча його історичний прототип цього не робив – значить, це Шевченко такий злий, і саме себе вклав у образ Ґонти. (За такою логікою сам Бузина вклав себе у свого літературного героя Шевченка – безвольного і неадекватного.

Основи біографії життя поета подаються у вигляді в принципі давно відомих фактів, тільки перекручених. (Власне, канонічна біографія також перекручує ті ж самі факти тільки в інший бік, що зайвий раз нам свідчить, яка історія хитра наука; а істина, як найчастіше буває, десь посередині).

Отже, якщо ви раптом про це не знали, то кріпацтво було в вищій мірі гуманним явищем, за яке Шевченко не мав ніякого права злитись на панів. Те, що кріпаків продавали іноді або відсилали на каторгу – то так, лише побічна сторона гуманізму. (Реформи Миколи I почались у 1830-х роках і тому не мають відношення до дитячих вражень про райське життя у селі Тараса, які найпевніше стали основою для його анти-панських творів). Батьки його вмерли рано очевидно також не від переїдання червоною ікрою, а пан Енгельгард відзначився хіба тільки тим, що хотів злупити побільше грошей за Тараса, коли на горизонті замаячили заможні покупці.

Зрештою, в чомусь Бузина правий – пани теж були різні, і в деяких кріпакам мало житись непогано. Можливо, саме з таким панством і товаришував Шевченко, а не з подібними його хазяїну. Тисячі кріпаків так і залишались кріпаками, і Тарас в принципі мав моральне право проїхатись за це і по панам, і по цареві з царицею.

Далі – більше. Заслання Шевченка, як виявляється, також було не засланням, а просто-таки відпочинком у санаторії. Він швидко привертав до себе симпатії офіцерів (от гад!), із-за чого здобув дозвіл знову малювати і писати (а після доносів в столицю все те швиденько спалювалось, а його карали), пиячити ледь не цілими днями, обідати в домі коменданта, іноді ходити в цивільному… (Знову ж таки, більшість цих фактів загальновідомі; суть тільки в тому, як їх подано).

Просто щастя якесь, а не заслання. Напевно сам Олесь Олексійович тільки зрадів би, якби завтра його вивели з улюбленого помешкання і відправили на кілька років пожити в цілющому оренбурзькому кліматі чи помилуватись аральськими пейзажами.

Я не маю підстав говорити, що написане у книзі – брехня. Тим більше, автор опирається на цілком реальні мемуари і листи, частина з яких приведені тут же. (Правда, в самих цих листах можна докопатись хіба що до шевченківського алкоголізму; а так всі характеризували його як людину приємну, розумну і талановиту – якось не в’яжеться з кровожерливим тупим вурдалаком, спорідненою душею Сталіна, яким його зображує Бузина). Нехай так, Шевченко любив випити, відібрав подарунки у нареченої-зрадниці, просив захисту у панів, яких же сам проклинав. Річ не в цьому, а в тому, як і навіщо це подано. Он, Єсенін був відомими гулякою, і напевно також за своє життя нажив на подібну книжку. Але писати і читати її не треба. Достатньо того, що він був просто чудовим поетом. А тут іде банальна гра на почуттях – ікона української літератури – а я розкажу вам, як він бухав. Ну-ну.

Напевно кожному в житті траплялись такі дивні люди – не розумні, а саме талановиті. У них буває бардак вдома і в голові, якісь дивні переконання і поведінка, може і в чарку заглядають. Зате вони можуть змінювати світ – бо бачать його зовсім не так, як реалісти і прагматики.

Власне, не Шевченком єдиним. В різних місцях книжки теплих слів удостоюються Пушкін, Франко, Леся Українка, Достоєвський… Схоже на банальне звеличення себе за рахунок приниження інших, більш успішних. Типовий рабський малоросійський світогляд.

І все ж, Бузина опирається більше на факти, а не емоції (За винятком відверто ахінейного розділу, чомусь названого «Анекдотами»). Тому куди більш характерною є до нудоти схвальна післямова до книжки, написана таким собі професором Білодідом. Я не знаю, хто це в біса такий, та й нафіг треба. Бо ось це чмо вже не соромиться в виразах – у нього Шевченко виявляється закомплексованим, боягузливим, страждаючим від еротичних невдач… (Як кажуть, кому що болить). А особливо я б виділив ось це:

Но все в этом мире имеет свой неотвратимый конец, изрядно перед этим надоев и приевшись. Так случилось и с Шевченко. Если раньше на Шевченковские дни народ толпами собирался вокруг его памятника напротив Киевского университета, то сейчас там сходится полторы калеки, да начальство во главе с ректором по долгу службы «покладає вiнок».

Вам все ясно? Підставте сюди замість Шевченка будь-що українське і отримайте ЇХНЄ ставлення до нас – калік, свідомістів, ненормальних. Такими вони нас бачать, і хочуть, щоб самі українці в це повірили. І тепер, коли українофобство знову в моді, надзвичайно важливо не вестись на ці провокації.

P. S. Якщо комусь цікаво, ось тут детально і обґрунтовано спростовується більшість "сенсаційних фактів".