Іван Іскра, як би сказали зараз, був промосковським політиком, і разом із Василем Кочубеєм вчинив донос на гетьмана Мазепу Петру І. Цар не повірив і видав обох Мазепі, а той уже відірвався з ними на повну. По смерті Іванового сина рід Іскр обірвався, але назва села лишилась. Правда, я не знайшов в Інтернеті жодного зв’язку між селом і полковником, тож повіримо на слово місцевим жителям.

Сучасна Іскрівка знаходиться в Петрівському районі Кіровоградської області в місці впадіння річки Жовтої в Інгулець.

Огляд Бережан для мене склався із двох нерівних частин, розділених відвідуванням навколишніх сіл. В першій частині, в укутаному вранішнім туманом місті, я засняв лише одну цікаву будівлю поруч з поліклінікою, ніяк не відзначену на картах.

Бережани зустріли мене суцільним туманом і чотирма вранішніми алкашами, які чіплялись до рідких перехожих і щосили гатили комусь у ворота. Тому я вирішив для початку пройтись навколишніми селами, що знаходяться на протилежному кінці міста, з надією, що поки я туди дійду, туман розсіється, а алкаші полягають відсипатись. Власне, так і сталося.

Микулинці відносяться до Теребовлянського району і розташовані десь на півшляху між Тернополем і Теребовлею. Містечко має надзвичайно довгу і насичену історію, вперше згадується в «Повчанні» Володимира Мономаха у 1096 році, себто на рік раніше Теребовлі (правда, як іронічно зазначив тамтешній директор краєзнавчого музею, точної прив’язки до місця у книжці немає, а всяких Микулинців, Микулинів, Микуличинів – тьма).

Приїхав я сюди якраз-таки із Теребовлі, і декількох паралелей з райцентром точно не оминути. Можливо, дався взнаки дощ, який дрібно мжичив протягом усього мого перебування у містечку, а може так і є насправді – Микулинці на тлі свого райцентру виглядали так, як і має виглядати глуха занедбана провінція відносно своєї столиці.

Тим не менш, цікавих пам’яток тут справді багато, то ж давайте подивимось на них, поки є така можливість.

Майже поруч із зупинкою знаходиться сучасна православна церква.

Раз я уже опинився у Теребовлі, гріх було не заглянути хоча б у пару довколишніх сіл. Чому гріх? Це ж Тернопільщина, тут ледь не в кожному селі як не замок, то палац, то ще щось.

Першою за планом була Підгора. Дорога до неї веде через село Зеленче. Понад дорогою янголята займаються якимись таємничими ритуалами.

Одне з найстаріших міст України з купою історичних пам’яток. Мабуть, одне з найбільш недооцінених у туристичному плані. Для мене – одне з найбільш приємних відкриттів 2016 року. Хоча, переглядаючи фото через 4 місяці після поїздки, не бачу наче нічого особливого. Можливо, ви зможете розгледіти в них щось таке, що я не можу передати словами, і зрозуміти, чому це містечко так захопило мене.

Була собі у Кривому Розі церква Олександра Невського, 1909 року побудови. Фото 50-х років з сайту 80564.info.

Тиврів – маленький райцентр Вінницької області, один з найближчих до Вінниці. А отже, туди можна зганяти і велосипедом, попутно оглядаючи околиці. З них і почнемо.

Містечко майже повністю лежить на правому березі Південного Бугу, і щоб потрапити в нього, треба перетнути один з двох мостів – автомобільний чи пішохідний. Якщо перед самим автомобільним мостом звернути непримітною ґрунтовкою вліво, можна надибати маленьке озерце в покинутому гранітному кар’єрі.

Минулого разу я розповідав про красиві місця навколо вінницького мікрорайону Сабарів. Але з Сабарова, як то кажуть, усе тільки починається. Якщо рухатись далі понад Бугом, за течією річки, можна побачити ще багато цікавого. Там же знаходяться найближчі села – Прибузьке і Тютьки. До них ми і вирушаємо.