Продовжуємо відкривати Тернопільщину, настільки насичену пам’ятками, що зупинятись можна ледь не в кожному селі. І цього разу відвідаємо два селища на шляху від Скалата до Гусятина.

Перше із них – смт Гримайлів. У інтернеті пишуть, що в Гримайлові є залишки замку, на що я й повівся, і навіть не тільки я, бо паралельно з автобуса вигрузились дві жіночки з Черкас. Уявляю, як вони прифігіли, коли побачили «замок» (мене-то вже рідко чим здивуєш).

Замок у німецькому місті Моріцбург – насправді ніякий не замок, а палац, точніше навіть мисливський будинок саксонських курфюрстів. Але це місце стало для мене одним з найбільш приємних спогадів минулого року. Той момент, коли всякі дрібні обставини, і погода, і освітлення, і атмосфера маленького європейського міста переважили все інше.

Та і курфюрсти були не такі прості люди, що їх мисливський будиночок виглядає крутіше за деякі справжні замки.

Скалат – маленьке місто у Підволочиському районі на Тернопільщині. Відоме воно, перш за все, своїм замком, одним із найкраще збережених у регіоні, і який найбільше притягує сюди туристів.

Майсен – іще одне показове саксонське містечко, яке пощастило побачити у минулому році. Як і багато інших саксонських містечок, він нагадує якусь декорацію до історичних фільмів, а не сьогодення; особливо виділяється величезний замок Альбрехтсбург (найстаріший у Німеччині) та собор на його території.

Розібравшись зі Шпиковом та Комаргородом, їду далі на південь, щоби встигнути побачити ще два містечка. Перший на черзі – Томашпіль, районний центр, названий іменем чи то колишнього власника Томаша Замойського, чи то на честь Тимоша Хмельницького.

Адміністративний центр Саксонії, «Флоренція на Ельбі», місто величезної картинної галереї та неймовірної барокової спадщини – це все Дрезден. Для мене ж він найперше асоціюється з книжкою Курта Воннегута «Бійня №5, або Хрестовий похід дітей» - чи не найкращим антивоєнним літературним твором усіх часів.

Продовжую потроху розбирати літні фотографії, наклацані у маловідомих та цікавих місцях Вінницької області. Цього разу вирушаємо у Шпиків і Комаргород. Добратись туди нескладно, будь-яким автобусом, що іде на Ямпіль через Томашпіль. Почнемо зі Шпикова, який формально навіть смт і має замок. Замок? Ох-ох, це ви в мене ще замків не бачили!

Оповідаючи про місця, подібні до Шпикова, дуже важко утриматись без матюків. Тому наперед спитайте своє внутрішнє я, чи є йому 18 років, і якщо так, то вперед.

У селищі вискочив на першій же зупинці біля лікарні, щоб пройтись та «відчути» землю під ногами. Дорога різко уходить вниз до каскаду ставків на безіменному потічку, і нам якраз в ту сторону.

Погулявши польською частиною роздвоєного міста, відправляємось у німецьку. І тут на нас чекає уже популярний туристичний центр з неймовірною історичною атмосферою. Особливість Герліца в тому, що він майже не постраждав у Другу Світову. При відступі німці підірвали мости через Нису, от в принципі і все. Кількість пам’яток архітектури тут якась просто захмарна – понад 4 тисячі!

Давнє місто, розташоване на території сучасної Саксонії, уперше згадується у 1071 році під цілком зрозумілою для нас назвою Goreliz – згоріло там щось. Протягом наступних століть воно переходило з однієї держави в іншу, трансформувалась і його назва. У слов’янському варіанті – Згожелець, у німецькому – Герліц. Обидві назви пригодились після 1950 року, коли новий кордон між Польщею та НДР пройшов по річці Ниса (Нейссе на німецький лад), що ділить місто приблизно навпіл.

У сучасній Європі кордон між Польщею та Німеччиною уже суто символічний, але розірвані частинки так і залишились окремими містами у різних державах. Різні вони і за своєю суттю: Герліц є туристичною перлиною світового масштабу, а Згожелець вважаються містом совкового виду із гарними видами на німецьку частину і точкою, куди мешканці Герліца їздять за дешевими продуктами.

У цій замітці прогуляємось саме Згожельцем і подивимось, чи дійсно там все так погано (ні).