Похмурого серпневого дня я вирушив на північ Львівської області, де хотів побачити Сокаль та щось іще. «Щось іще» вийшло сусіднім селом Тартаків, де поки що тримається красивий палац Потоцьких-Лянцкоронських. У самому ж Сокалі пам’яток набагато більше, хоч і багато з них у поганому стані. Але, якби ж то це була біда тільки цього району…

Трішки про цікаве минулорічне із сусідньої країни, з місць, де побував тільки епізодично.

Почнемо із міста Явор у Нижній Сілезії, де нас зустрічає архітектурне чудо.

У минулому році у Львові я був пару разів проїздом та з однією ночівлею, тому побачити багато нового не вдалося, але дещо все ж є. Про кілька відвіданих точок і розповім далі.

Невелике польське містечко Болеславець може стати справжнім відкриттям для тих, хто не чув про нього раніше. При відносній невідомості, кількість пам’яток та історична атмосфера тут просто неймовірна. Від кордону з Німеччиною – усього 50 км, місто часто входило до її складу, і німецький дух тут також присутній, як і історична назва (до 1945) на їх манер – Бунцлау.

Другим після Турки центром тяжіння найцікавішого на Бойківщині є село Розлуч, що на 15 км північніше: тут зберіглася зразково-показова бойківська церква та дерев’яний костьол.

Уцілілі дерев’яні костьоли в Україні узагалі можна на пальцях перелічити, та й то більшість у катастрофічному стані. Але серед них тільки один виконаний у неоготичному стилі, і тому є унікальним взагалі. Заклали його німецькі колоністи (і такі тут були!) у 1902 році.

Як би не було в Німеччині багато замків та фортець, майже всі вони чимось унікальні. Одна з таких знаходиться у містечку Штольпен (приблизно посередині між Баутценом та Дрезденом) – вона стоїть на базальтовій скелі і збудована таки з базальту.

Все наше життя складається із дрібних збігів обставин. Опинись я тут на якусь годину пізніше, чи будь погода хоч трохи гіршою, ніж була того дня, Турка не справила б на мене настільки сильне враження. Хоча неформальна бойківська столиця сама по собі – незвичне місто, розкидане на багато кілометрів між карпатськими вершинами, із синтезом бойківської, австро-угорської та польської архітектури. Але якби не той фантастичний світанок, і хмари, і шматочок райдуги, що показався тільки на якусь хвилину, все сприймалось би геть по-іншому.

І далі все складалось саме так, ніби було наперед розплановано. І навіть більш ніж достатньо для того, щоб назвати саме той день найкращим у році, що минув.

Наші люди, та й не тільки наші, дуже полюбляють усякі кліше. Наприклад, якщо море чи озеро з лазурною водою – то це неодмінно «Мальдіви», а коли мальовничі гори – значить «Швейцарія».

Саксонська Швейцарія, що на 50 км східніше від Дрездена, у цьому плані має більш-менш «ліцензійну» назву. Так її нарекли саме швейцарські мандрівники: їм ці чудернацькі й химерні гори з пісковику чимось нагадали рідні пейзажі. Ну а потім назва популяризувалась і прижилась.

У глибинці Гусятинського району на Тернопіллі сховалось село Сидорів, цікаве своїм оригінальним замком, який завдяки незвичній формі називають «замок-корабель». А так як він лежить у руїнах, то відноситься до категорії пам’яток «спішіть побачити».

Добиратись до Сидорова незручно, у чому я переконався ще в травні, коли так сюди і не доїхав. Як виявилось, у суботу й неділю приміський транспорт у Гусятині відпочиває. Тому довелось повторити вилазку в кінці літа і цього разу вже успішно.

Наступна зупинка у Саксонії, яка не перестає вражати, - фортеця Кенігштайн біля однойменного містечка. Розташована на узвишші над долиною Ельби, і види із узвишшя на річкову долину та скелі навколо захоплюють не менше.