То була остання зима дитинства. Вона співпала якраз і з останнім класом школи, але то був тільки один із збігів. Останні зимові канікули, перші дні нового року, за вікном мороз і лежить сніг. В таку погоду було особливо приємно заховатись у свою кімнатку (яку я через кілька місяців покину назавжди) поближче до батареї і з цікавою книжкою.

Тоді то був «Собор» Олеся Гончара, якого нам якраз задали читати у школі. Смутно пам’ятаю, що книжка мені сподобалась, але через роки весь сюжет забувся. Залишились тільки вкрай приємні відчуття, які вона супроводжувала – останньої безтурботної зими, що зі швидкістю талого снігу стікала крізь пальці.

Навіть не знаю скільки років потому я узнав, що собор, який був центральним об’єктом роману, не тільки досі є, а й знаходиться за якісь 140 кілометрів від дому, куди я ніколи не повернусь.

[ Новомосковськ ]

В Ісландію я хотів потрапити давно і сильно, і настання безвізу тільки зайвий раз оживило ці мрії. Проте, думалось, все одно не в цьому році, без авто і на самоті робити там нІчого. Але зрештою вийшло набагато швидше.

Вийшло, по-перше, завдяки вінницькому тур-клубу «Бідняжка», який упіймав дати з дешевими авіаквитками і організував поїздку на березень цього року. Забігаючи наперед, варто подякувати бідняжкам за продумане абсолютно все, завдяки чому їжа, житло і т. д. обійшлися нам якнайдешевше у одній із найдорожчих країн світу.

Також варто відзначити місцевого гіда, вихідця з Росії, який давно осів на острові і з усією сім’єю займається туристичним бізнесом. Завдяки йому ми побачили навіть більше, ніж було заплановано, незважаючи на примхи дикого ісландського клімату.

Отже, березневий вечір і ми приземляємось в аеропорту Кеблавік, від якого до столиці добрих 50 км. Історично склалось, що саме тут обслуговуються міжнародні рейси. Він збудований під час Другої Світової американцями, контингент яких під егідою НАТО перебував на острові до 2006 року. Аеропорт у Рейк’явіку теж є, але використовується для сполучень всередині країни.


[ Читати і дивитись далі ]

Проживши у Кривому Розі перші 24 роки свого життя, я досить часто бував у Дніпрі. В основному це були транспортні пересадки і інші вимушені речі, які тягнуть людей із районного центру в обласний. У якості ж туриста я відвідав це місто лише раз, здається, ще у 2004 році, і тоді воно справило на мене враження абсолютного дніща. Смутно пам’ятаю печальну розбиту набережну, печальний звіринець на Монастирському острові і печальне все інше.

З тих пір утекло чимало води, моє життя сильно змінилось. Але і Дніпро не відставав, відкинув від своєї назви зайву частку, та і взагалі за чутками місто досить піднялось. Отже, настав час побачити його знову, уже дорослими очима. Я дуже хотів, щоб це місто мені сподобалось, чесно. Що з цього вийшло, розкажу нижче.

[ Читати і дивитись далі ]

У столиці Литви я побував завдяки пересадці тут по дорозі між Києвом і Рейк’явіком. У нас було десь півдня подивитись місто та докупити їжі перед дорогущою Ісландією. Звісно, півдня зовсім недостатньо, щоб оглянути це надзвичайно цікаве місто, як не біжи. Хіба побачити усе основне і скласти уявлення на майбутнє – щоб знати, куди йти і що дивитись, якщо доберусь ґрунтовно до самої Литви.

І обов’язково в хорошу погоду (того дня вона була мерзенна).

А уперше я побачив Вільнюс ось таким (фото із ілюмінатора із шматком крила у кадрі давно стали мейнстрімом, але як же не відзначити той факт, що моя тлінна тушка уперше в житті потрапила на борт літака, ще й нормально долетіла).

[ Читати і дивитись далі ]

[Початок тут]

У сусідньому містечку на той час жив лихвар на ім’я Яків. Люди з усієї околиці дуже не любили його, бо дер з них величезні відсотки за позики, окрім того, пихатим був і грубим. Але життя – річ непередбачувана, і тому багатьом з них, попри неприязнь, доводилось стукати у його дубові двері, принижуватись і просити грошей.

У їхньому ж селі тоді ж жила Ганна – дуже бідна жінка, яка до того ж ростила сімох дітей. Колись ця родина була ледь не заможною – Ганна мала чоловіка коваля, який міг утримувати і її, і діточок. Але однієї зими коваль захворів на невідому хворобу; кашляв гноєм з кров’ю, і ніхто з лікарів чи знахарів не знав, що з тим діяти. Так він і сконав у страшних муках, а в хату вдови дуже скоро застукали злидні. Бо хоч не цурались її селяни і часто жаліли, ніхто не хотів тісно зв’язувати себе з немолодою вже і не надто гарною жінкою з сімома голодними ротами на додачу.

Було б дивно, якби вони не перетнулись – бідна вдова із вічно голодними дітьми і хитрий лихвар. З часом борг її почав стрімко зростати і скоро досягнув двадцяти п’яти карбованців. Таких величезних грошей у Ковалихи, звісно, не було. Яків спочатку чемно нагадував, потім почав докоряти, зрештою вже погрожував. Але від того у Ганни не завелось жодної вільної копійчини, вона тільки тягнула час, як могла.

Зрештою одного дня Яків не витримав – пригрозив, що якщо на завтра не буде грошей, приведе жандармів, забере хату і вижене її разом із усіма спиногризами на мороз (тоді також стояла зима). Окрім того, її привселюдно буде бито кийками на головній площі села.

Потому й поїхав, а Ганна впала у відчай. Таких грошей вона не те що б не мала, а зроду не бачила, навіть у часи достатку. А опинитись на лютому морозі без даху над головою означало неминучу та болісну смерть для її діточок.

Того вечора вона пішла хатами позичати. Скрізь її приймали, співчували, а проте відпускали з нічим. Усі розуміли, що гроші ті їм ніколи не повернуться, тому відправляли бідолаху далі, думаючи, що там її точно розрадять.

Під кінець свого жебракування дійшла вона і до Грицька. Була у повному відчаї, бо так ніхто і не допоміг. Грицько вислухав її, після чого наказав повертатись додому, а завтра, мовляв, він сам про все подбає.

Наступного дня до двору Ковалихи під’їхала бричка. З неї викотився тучний Яків та два молоді жандарми. Ця неприємна процесія і рушила до неї. Селяни з цікавістю визирали із-за тинів і з вікон, щоб не проґавити, чим все скінчиться. Вона ж стояла невпевнено на воротах і ледь не хиталася від вітру; з-за спини її, наче з-під квочки, боязко виглядало сім пар скляних очей.

Яків спинився десь на відстані десяти метрів від неї; так і стояли якусь мить ніби перед смертельним боєм – опецькуватий чоловічок у чорному пальто і напівпрозора тінь у якомусь дранті. Коли він знову рушив уперед, між ними раптом виник Грицько.

- А ти хто такий? – гаркнув Яків.

- Я – той, хто віддасть вам борг цієї жінки. І вас усіх, – він повів рукою у бік селян-спостерігачів. – і вас,  – показав на жандармів. – прошу бути тому свідками.

- Ну якщо так, то я й не проти. – одразу подобрішав лихвар від передчуття скорої наживи.

- Отже, я винен вам двадцять п’ять карбованців? – уточнив Грицько.

- Саме так, і ні карбованцем менше! – розплився у усмішці Яків, а коли хлопець дістав із-за пояса шкіряний мішечок, очі його загорілись.

Грицько ж витягнув з мішечка першого срібного карбованця і всі бачили, як він блиснув проти сонця, після чого раптом кинув його вниз.

Карбованець злегка вгруз у сніг. Яків подивився на те здивовано, після чого все ж нахилився і дістав його зі снігу. В той же момент перед його носом упала друга монета. Він роздратовано чмихнув і вигріб її руками. Тоді ж настала черга третьої, четвертої…

Лихвар не тямив себе від шаленства, але і зупинитись не міг. Борсався в снігу обома руками, намагався зловити гроші на льоту, від чого послизнувся й сам упав лицем вниз; повзав на четверіньках і був цим схожий на свиню, до того ж і рохкав як свиня від старанності. Навколо нього реготали селяни, реготала Ковалиха з дітьми, реготали жандарми. Грицько ж лише спокійно позирав звисока – усі двадцять п’ять карбованців він чесно віддав.

Яків піднявся на ноги червоний і розпашілий. Лаявся і сипав прокляттями, погрожував і обіцяв повернутись. Тоді ж жадібно перелічив гроші і зашкандибав до своєї брички.

 

Відтоді пройшло вже немало часу, забагато, щоб про це пам’ятали. Мабуть, лише він сам, та і то зрідка, згадував про те. Тоді його авторитет, і без того досить високий, зріс до небес, а він тільки те й робив, що упивався своєю популярністю. Хоча й розумів, що селян так збуджував не порятунок Ганни від холодної смерті. Він розтоптав і принизив їхнього спільного ворога – ось що було найцінніше для натовпу. Але ось з’явився новий спільний ворог, а про старого всі забули. І тепер він має неодмінно знищити і його, тим самим закріпивши свій авторитет.

Про нього почали забувати, думав юнак. Стихли балачки про те, що саме він, Грицько, вполює ту вовчицю. Уже почали поглядати на інших хлопців; і варто було комусь із них випередити його, як усе – прощавай, слава. Це відчуття робило його ще безсилішим, і він сидів закляклий на ослоні у власній хаті по кілька годин, замість того щоб полювати. До нього не приходив у гості ніхто із людей, зате з’являлись гості інші – Смуток і Гнів.

Смуток згортався чорним калачиком у його ногах; був пухнастим і ніжним на дотик, але холодним. Скимів ледь чутно під ногами, і від того опускались руки і важчало на серці. Гніву ж Грицько ніколи не бачив. Той завжди підкрадався ззаду і одним колючим рученям затуляв йому очі, а іншим – вкладав у руку ножа або рушницю. І тоді він уже себе не тямив.

 

Цього разу хлопець блукав яром. Яр був глибокий і нескінченно довгий; ноги провалювались у пухкий сніг, а з боків його шарпали і чіпляли коріння та гілки чагарників. Зрештою яма закінчувалась пологим підйомом, і, виходячи на рівне, Грицько не міг не звернути уваги на чергову стежку знайомих вже слідів.

А коли видерся нагору, раптом побачив її. Вовчиця була так близько, що він перелякано виставив поперед себе рушницю, щоб відбитись від стрибку. Але стрибку не сталось. Вона стояла усього за кілька кроків від нього і з цікавістю розглядала своїми розумними очима.

Грицько звів рушницю і прицілився, але якась сила не дозволила йому вистрелити. Тому опустив її і почав уважніше розглядати вовчицю, котра не нападала і не тікала, тільки обережно проводила поглядом його рухи. Була геть біла, ніби відсвічувала на сонці, і від цього ще більше губилася на тлі снігу.

Юнак примружився від того сяйва. Був він знічений і здивований, бо шукав тут лютого і злого ворога, а натрапив на створіння, яке ворогувати з ним аж ніяк не хотіло. Зіщулив очі і сильно струснув головою, щоб погнати цю ману. Вона так само стояла на місці. Тоді він удруге скинув на плече рушницю і цього разу вистрілив. Вовчиця зойкнула якось по-людському і звалилась на сніг. Із-під її голови по снігу почала розтікатись кров.

Грицько схопився із ліжка. Навколо стояла глуха темінь, лише десь далеко вили собаки. Він був спітнілий і захеканий, роззирнувся поглядом по тій темряві і знесилено упав назад. Він так і не бачив її, то лише його уява таким чином намагалась наблизити бажане.

Хоча до ранку ще залишалось кілька годин, Грицько більше не спав. Лежав, нерівно дихаючи, на своїй постелі, по скроням йому стікав піт, а в голові текли невеселі думки. Цей сон наче відкрив йому очі. Юнак побачив себе зі сторони, і побачене йому аж ніяк не подобалось. Усе що він робив у своєму житті – убивав. Убивав невинних істот, які не бажали йому зла, а останніми днями тільки тим і займався, що намагався убити іще одну.

Заради чого? Ось цієї порожньої хати і захованої під підлогою калитки з монетами. Заради схвалення односельчан, по суті, геть чужих людей, які не мають нічого спільного із його життям. Зрештою, заради самого цього життя – нікчемного, безглуздого і нікому не потрібного.

За вікном світлішало, і перші промені проникли в хату, проте він їх не помічав. Його думки до того часу перетворились на видіння, які накрили Грицеву свідомість, і за ними вже не можна було розгледіти дійсності. Селом ішли дівчата – саме ті, які так і не стали йому дружинами. Кожна вже мала чоловіка, що супроводжував її, і одного чи двох дітей.

Вони йшли сільською вулицею парами, і він бачив, які ці пари недолугі і непідходящі одне для одного; бачив дітей, що стрибали навколо – чумазих, верескливих і некрасивих. А проте звідусіль із-за парканів на них дивились зачудовані селяни, промовляли до себе і до них, які вони гарні, ніби й створені одне для одного.

Вони всі увійшли на його подвір’я, а потім і в хату. Грицько стояв в її центрі, ніби приречений на заклання. Тоді молодята оточили його колом, узялись за руки і почали водити хоровод. У зовнішньому колі, більшому, кружляли їх діти, а за ними стовбичили селяни, яких хтозна-скільки набилося в хату. Вони радісно вигукували і обсипали молодят монетами.

Хоровод кружляв усе швидше й швидше, роздувались червоні спідниці дівчат, різнокольорові стрічки мелькали впереміжку з розпашілими обличчями, кружляли у повітрі парами веселі дитячі очі, й летіли, падали із дзвоном і котились монети, аж доки це все не переросло в однорідний різнобарвний вихор, який закрив собою увесь світ.

Тоді він упав, хоча був уже звівся на ноги. Упав, зігнувся і розпластав по обличчю руки, намагаючись так закрити вуха і очі одночасно. Зрештою звів їх угору, до сірої стелі, і з грюкотом завалився спиною на холодні дошки.

Мана відпустила його, і Грицько знову дивився і бачив цей світ таким, яким він є. І було те видовисько похмуре та безнадійне. Усі люди разом зі своїми цінностями виглядали зараз одноманітними і огидними. Одноманітним було усе, що йому протягом життя нав’язували як найкраще і безумовно необхідне. Він і відчував зараз на собі ті мотузки, які через родичів та друзів непомітно накидались на нього і ставали таким густим павутинням, із якого годі вибратись. Уся ця набридлива криклива дітлашня, убивства беззахисних і гроші, гроші, гроші – невже то було все, заради чого варто жити?

Від дошок пахло вологою і дитинством. Невидима ніжна рука опустила його повіки, і він нарешті зміг забутись.

 

Лише третього дня про нього згадали – зрання хтось нетерпляче постукав у двері. Усі ці дні він нерухомо лежав, роздивляючись стелю. Розчинив двері і побачив на порозі сусідського хлопчика.

- Хутчій, хутчій, за мною! – крикнув він.

Грицько поспіхом вдягнувся і побіг за хлопцем, який ледь не тягнув його за собою і по дорозі розповідав йому останні новини.

На світанні охоронці, котрі чергували на межі села, раптово побачили вовчицю. Вона бродила усього за декілька сажнів від них, не звертаючи уваги і розшукуючи щось своє у снігу. Вартові мали при собі рушниці, але оскільки то були лише старі та підсліпуваті діди, налякати її не наважились. Тому двоє з них побігли підіймати селян, а ще двоє залишились чатувати здобич – на щастя, вона й не думала нікуди тікати, ще не відчуваючи небезпеки.

Селяни дуже швидко піднялись на полювання, прихопивши з собою хто що мав. Коли натовп наблизився до меж села, пустили собак, але вовчиця перемогла їх усіх. Хитрими маневрами вона обводила псів так, щоб вони могли підійти тільки поодинці, і тоді рвала їх. Покусані і перелякані до смерті собаки із жалюгідним виском тікали у село, і скоро їхній жах перекинувся на ще неушкоджених родичів, які навідріз відмовлялись іти в атаку.

Відбившись від псів, вовчиця намагалась утекти в ліс, але звідти її уже оточували кмітливіші селяни, які зайшли з тилу. Вони горлали і били довбнями у металевий посуд, відганяючи свою жертву назад і поступово стискаючи лещата навколо неї; стріляли, але кулі їхні оминали ціль. І тоді хтось згадав про Грицька.

Коли вони із хлопцем добігли до краю села, людське коло зробилось уже суцільним. Були тут і жінки, і старики, і діти; хтось мав при собі рушниці, а більшість озброїлась палицями, кочергами і вилами. У колі Грицько побачив вовчицю, уперше наяву, але виглядала вона майже так, як і уві сні.

Вовчиця бігала по колу, намагаючись знайти з нього вихід. Була обважніла, бо мала скоро народити цуценят, але від того робилась тільки більш відчайдушною і небезпечною. Звідусіль її зустрічали кочерги і вила, унеможливлюючи порятунок.

Селяни, котрі мали рушниці, тепер не наважувались стріляти. Ті, що стояли у протилежному кінці кола, боялись влучити у людей навпроти. Інші, під носами яких вона якраз пробігала, не хотіли невлучним пострілом зіпсувати чудове біле хутро. Ба, ледь не кожний із присутніх потай надіявся, що якимось дивом це хутро після всього дістанеться саме йому, і він демонструватиме його онукам, оповідаючи про свої подвиги довгими зимовими вечорами. Люди узагалі всі однакові, а найбільше вони однакові у тому, що вважають себе неповторними.

Тому їм і став потрібен Грицько. Йому швиденько вклали до рук рушницю, бо свою він у поспіху забув удома, і проштовхнули всередину кола.

Але він не стріляв. Слухав хаотичні голоси навколо і думав. Живий вулик людей активно гомонів, і з нього він чув останні новини. Минулої ночі хтось таки застав злодія на гарячому. Але була то не вовчиця, а юродивий Юрко, і хоча він утік, зранку голова мав вислати до нього конвоїрів, щоб обшукати його халупу.

Грицько зараз не сумнівався, що саме він і виявиться злодієм, хоча й марно було пробувати зрозуміти, нащо те здалося безумцеві. Навіть бачив у своїй уяві, як конвоїри вдираються в Юркову халупу, знаходять там докази злочинів і виводять його із зв’язаними руками. А ще йому здалось, що саме в цей момент повз його подвір’я проходить саме вона, і варто лише покинути це все і побігти назад, щоб зустріти її; бо вдруге вона вже ніколи не проходитиме так близько, у жоден з наступних днів, тижнів чи віків.

Проте він продовжував стояти у цьому колі – галасливому і озлобленому, ніби то чорти замкнули світ навколо нього, а не люди. Коли будуть звістки від конвоїрів – невідомо, а діяти треба було уже зараз, бо вовчиця у відчаї ось-ось мала прорвати зашморг і вирватись на волю. Та й зрештою нікого із них усіх уже не цікавило, хто насправді злодій. Вони хотіли тільки крові. Грицько обвів поглядом коло облич – були усі несамовиті й перекошені від люті. Вигукували прокляття, розмахували зброєю і закликали його стріляти. Живе коло колихалось, ворушилось і дихало. Однорідні обличчя і тіла зливались в єдину масу, та маса почала кружляти, спочатку повільно, потім все швидше і швидше, доки не стала одним темно-сірим вихором, з якого не було виходу.

Вони залишились у тому вихорі удвох. Утомлена вовчиця спинилась і глянула на нього своїми розумними очима, і Грицьку здалось, що цей погляд він раніше бачив; і так само не було в ньому злоби, тільки відчай і докір. Тоді він скинув рушницю на плече і вистрелив, як завжди, без заминки.

Сусід Петро, котрий стояв рівно навпроти Грицька, так і закляк з напіввідкритим ротом і розширеними від жаху очима. Коли нарешті зрозумів, що з ним нічого не сталося, голосно і протяжно видихнув. Той видих став наче командою – наступної миті коло зімкнулось. Ошалілий безумний натовп з лайкою і прокльонами кинувся убік поваленої здобичі, намагаючись урвати собі хоч шматочок.

Лише один із селян залишився стояти нерухомо на місці. Бачив людей, які збилися в густу купу і по-людськи дерли та душили одне одного в ній – саме по-людськи, а не по-звірячому, бо звірі нездатні до такої приземленої жорстокості. Час від часу чув звідти схвальні вигуки у свою адресу, і вони розпеченими батогами падали на його спину.

Дивився крізь ту купу, бо стала вона йому прозорою, і бачив за нею, як червона кров неспішно розливається по білому снігу і білому хутру. Кров залляла усе навколо – текла річками, підіймалася струмками у небо і звідти дощем падала таки ж униз, на землю й на нього, залишаючи опіки від крапель, бо була нестерпно гаряча.

Крізь відстань він бачив свою хату. Там зараз ридали ікони, і їдкі сльози стікали їм з очей, роз’їдаючи фарбу. Плакало обличчя на картині, бо з намальованого неба його також заливало кров’ю; кров чорніла і загусала, поступово закриваючи собою усе полотнище. І по мірі того, як зникало за нею обличчя, він відчував, як воно зникає і з його пам’яті. І хоча зараз уже отримав звільнення із свого пекельного кола, залишався на місці, бо знав напевно: повік більше не побачить і не згадає того личка й не зможе віднайти у світі його власницю. А від чарівної картини уже ніколи на нього не проллється тепло весни.

 

Хоча події моєї писанини відбуваються взимку, породив її я рівно шість років назад, у спекотному кримському серпні. А сама ідея у моїй голові з’явилась, певно, ще на початку літа; пам’ятається їхав тоді у маршрутці із Євпаторії і спостерігав, як чорнюща грозова хмара насуває на Саки. То все було настільки давно, що здається, відбувалось не зі мною. Важко сказати, чому я вирішив опублікувати це тільки зараз. Певно, бо за прожиті роки моє відношення до соціуму та суспільної думки так і не змінилося.

#багатобукв. Аж надвоє довелось ділити

Після того, як на землю упав перший сніг, у селі почались крадіжки. Хтось або щось ночами залазило в людські комори та сараї і тягало звідти курей. Дарма, що сараї були закриті на замки, а в дворах жили собаки; це щось умудрялось пролазити у всі щілини і шпарини, не привертаючи увагу чотирилапих охоронців. Залишало по собі лише якісь незрозумілі сліди – не людські і не звірячі, впереміжку з собачими або вовчими.

Селяни посилили охорону своїх володінь, але це не допомагало. Варто було комусь проґавити хоч одну хвилинку чатувань – і скоро з їх курника долинало гучне кудахкання. Люди кидались туди, але потвори зі здобиччю уже не було на подвір’ї, городами вона виходила до доріг, де сліди її губились. Кільком селянам пощастило хіба що побачити злодія (або вони тільки стверджували, що бачили) – за їх словами то була істота подібна до вовка, але ходила на задніх лапах. Мала видовжену морду, широкі плечі і маленькі передні лапи, якими виносила курей.

Чутки про вовкулаку або ще якусь нечисть швидко рознеслись селом. Батьки не випускали дітей надвір гуляти, та й самі не надто охоче покидали домівки після смеркання. Але з часом версія про перевертня почала вмирати – ніхто більше не бачив дивної істоти, саме існування якої виглядало, м’яко кажучи, неправдоподібним. Тим більше, скоро знайшовся куди більш імовірний злодій.

На околицях села завелась біла вовчиця. Першим її побачив лісоруб Олекса, що ввечері повертався пішки з одного із сусідніх сіл від кума. Вовчиця стояла незворушно просто посеред дороги і дивилась на нього своїми розумними очима. А що Олекса був напідпитку, то з переляку двома стрибками опинився на верхівці найближчого дерева, звідки посипав її відбірною лайкою, доки вона не пішла десь у своїх справах. Пізніше, щоб приховати своє боягузтво, він мальовниче описував страшне чудовисько – в плечах воно було удвічі ширше за нього, а ікла мало не менше п’яді довжиною. Тому він, не маючи зброї, змушений був залізти на дерево, звідки успішно відбивався ногами, бо чудовисько ледь не дострибнуло до нього.

Надалі вовчицю бачили ще кілька людей на дорозі до села або на його окраїнах. Вона жодного разу на них не нападала, але, наслухавшись Олекси і його послідовників, люди панікували, лякались її і коні. Хто був при зброї, розмазував перед її спокійними очима вилами або стріляв у повітря – тоді вона полошилася і тікала, легко розчиняючись у засніженому лісі.

Навколо села із давніх-давен жили вовки, але ця вовчиця відрізнялася від них. Ті вовки раніше робили людям немало горя, нападаючи на одинокі вози або худобу, яка відбивалась від стада. Тоді люди озброїлись, майже у кожного були пістолі або рушниці. Кожен новий напад зграї на селян закінчувався для сіроманців великим числом поранених і вбитих, доки нарешті вони не припинили свої напади, відійшовши в найглибші лісові хащі. І кожне новонароджене вовченя, яким би хоробрим і кровожерливим воно не виростало, з перших хвилин життя мало у своїй пам’яті застереження, що торкати селян – зась. Ця ж вовчиця була не така як інші. Прийшла, видно, здалеку, де взагалі не бачила людей, а тому і не боялась їх. І для неї не було б нічого особливого у тому, щоб красти у них курей.

Напруження в селі перевалило через край, коли у баби Мотрі вночі було поцуплене козеня. Баба, зігнута ледь не до землі і чимось подібна до колобка, бігала від хати до хати і голосила – що ж це таке робиться за безчинство у світі, як же вона його гляділа і ростила, а тепер злодіюка не отримає жодного покарання. Селяни жаліли бабу, бо бачили і знали, як вона насправді ціле літо ростила і плекала те козеня, і як їй тепер має бути скрутно, бо мала ще на додачу старезного діда, який майже не підводився з ліжка.

Людське обурення спонукало сільського голову до всенародних зборів. На збори прийшло майже усе село: батьки поприводили навіть п’ятирічних дітей, незважаючи на сильний мороз; між людьми швентався юродивий Юрко, корчив пики і гиготів від чогось свого; поприходили і найстаріші мешканці, слухали голосіння і скарги Мотрі, яка й свого діда підняла і привела сюди. Зрештою усі гуртом постановили: виставити навколо села цілодобову охорону, а тому, хто дістане вовчицю – живу або мертву – мала належати велетенська грошова винагорода – 50 карбованців. Потому склали порядок, у якому селянам належало чергувати, і перші вартові заступили на свої пости. Були то здебільшого старики із підлітками. Чоловіки ж почали збирати своє мисливське причандалля і рушати у ліс за цінною здобиччю. Селяни, як уже було колись, масово брали до рук зброю і йшли супроти вовків; дарма, що зараз той вовк був лише один.

 

У цьому змаганні сторонні глядачі чи не найбільше очікували перемоги від Грицька Михайленка. Був він людиною молодою і небідною, а тому міг приділити полюванню чи не найбільше часу, хоча, звісно ж, не це робило його найбільш вірогідним претендентом на цінну здобич.

Справа була у таланті Грицька – кращого мисливця в окрузі просто не існувало. Ще змалечку він відточував свою майстерність на рогачці, а потім діло дійшло і до справжньої зброї. І тут уже йому не було рівних: міг збивати монети, підкинуті кимось у повітря, цілив птахів, які залітали так далеко і високо, що виднілись у небі лише чорними крапками.

Він нікому не розповідав свого секрету, та й, найпевніше, ніякого секрету не було. Лише чудовий природний зір, слухняні руки і холодний розум. Ніколи довго не цілився – скидав рушницю на плече, якусь мить безпомилково наводив приціл і одразу ж стріляв (як пояснював іншим, вагання і зволікання робили б тільки гірше), і наступної ж секунди бідолашна птаха або звірина, якій не пощастило трапитись йому на очі, падала з простреленою головою.

Отже, майже ніхто не сумнівався, що саме Грицько в один із найближчих днів кине під ноги сільському голові убиту злодійку. Одні уже заздалегідь захоплювались ним, а інші тихцем заздрили. Як уже згадувалось, нагальної потреби у грошах він не мав. Але помітно тішився зі своєї слави найкращого мисливця та стрільця, а слава то така річ, яку треба постійно підгодовувати.

Грицько досить рано почав жити самостійно. Вірна рушниця забезпечувала його завжди свіжою дичиною; окрім того, взимку він успішно полював на хутрових звірів, цінні шкурки яких приносили йому чимало грошей. Тому спромігся обзавестися власною хатою з великим подвір’ям, мав і коня. Собак для полювання не тримав ніколи – ніби сам міг уловлювати запах здобичі в тремкому лісовому повітрі або вистежити її по слідах.

Однак його велике подвір’я було самотнім. Уже не раз і не два знаходилась у селі дівчина, з якою припадали одне одному до душі. Тоді справа, здавалось, швидко йшла до вінчання, а майбутня господиня усе частіше з’являлась на його подвір’ї, прибирала там, готувала їсти і зустрічала юнака перед воротами, коли він повертався з довгих заходів у ліс.

І ось тут щось різко змінювалось у Грицеві: бачив він прибрану свою хату і свіжу смакоту на столі, але це не радувало його. Навпаки, усе було не так. Розкидані раніше у природному хаосі речі були тепер незвично упорядковані; в хаті відчувалась присутність чужих рук. Від того він втрачав повний контроль над своїм життям, а разом з ним – будь-яку ініціативу.

І майбутня дружина, прийшовши до нього через кілька днів, була шокована побаченим: на подвір’ї і в самій хаті панував страшенний гармидер, скрізь розкиданий мотлох, якісь ящики, коробки і казани. У стайні волав від голоду кінь. Сам же господар в цей час розвалився нерухомо на печі і з байдужістю позирав на закопчену стелю. Дівчина пробувала вмовити коханого до роботи, потім лаялась, зрештою кидала це все і йшла назавжди.

Гриць же ще якийсь час лежав так нерухомо, потім підводився з печі, обводив очима той гармидер і брався до роботи. І вже зовсім скоро, як нічого не бувало, його помешкання знову ставало затишним та чистим, а в дворі відчувалась рука доброго господаря.

 

Зрання більшість чоловіків рушили до лісу. Гриць спостерігав через вікно, як вони вервечкою проходять повз його двір, навантажені усяким непотребом, і тягнуть за собою собак, більшість із яких гадки не має, що таке полювання.

Він дочекався, доки всі селяни пішли, і тільки тоді вийшов сам. Мав при собі лише рушницю та невелику торбу. Село помітно спорожніло і затихло, тому сніг під ногами хрустів особливо гучно. Колюче зимове сонце відбивалось на снігу і легко сліпило очі.

Дійшов до краю села і прислухався. У лісі чулись вигуки, гавкіт собак і навіть постріли, хоча він був певний, що жоден з них не влучить у жадану ціль. Тільки похитав головою – такі мисливці здатні хіба що злякати здобич настільки, що вона навіки втече звідси. Відтак вибрав напрямок, куди вело найменше слідів, і ступив у ліс.

Сніг не випадав уже кілька днів, і його гладке полотнище було густо посічене звірячими та пташиними слідами. Були серед них і заповітні вовчі, правда, Грицько не надто спокушався на них, бо могли то бути сліди собак або простих вовків. Він ішов неспішно якоюсь своєю видимою стежкою, слухав звуки, яких ніхто не міг чути, і ловив по вітру запахи; у слідах на снігу бачив карту, за якою жили лісові мешканці; зрештою бачив самих цих мешканців, як вони проходили або пробігали тут на снігу і в якій послідовності.

Лише десь через годину зупинився перед першим деревом. Дістав із торби рукавички, змащені свіжою курячою кров’ю, і поставив перший капкан з приманкою, на якому було видавлено його ім’я. Далі блукав поміж деревами і розставив ще кілька капканів та силець. Довго придивлявся до вовчих слідів, доки не виділив серед них одну лише доріжку. Для звичайної людини на вигляд вони нічим не відрізнялись від інших, але Грицько точно знав – це її сліди.

Тому звів рушницю і рушив тією стежкою. Сліди вели в густу хащу, і хлопець не сумнівався, що зрештою там натрапить на нору. Тим більшим було його здивування, коли, ідучи за цим слідом, він зробив петлю і вийшов до одного із своїх капканів.

Легка досада торкнулась його душі, але Грицько не знітився. Сонце помалу повертало на захід, тому він, відійшовши подалі від слідів, розпалив невеличке вогнище. Грів коло нього змерзлі руки, їв в’ялене м’ясо і пив талу воду, якої натопив у малому казанчику. Коли сонце остаточно зробилось червоним і наблизилось до горизонту, він нарешті загасив вогнище і пішов до капканів. Був упевнений, що хоч не знайшов нори, та на приманку точно упіймав ласу до м’яса вовчицю.

Тому ще більшим було його друге здивування. Усі капкани та сильці виявились незайманими. Крім одного. Вовчиця залишила там нові сліди і вкрала найбільший шматок м’яса, не потрапивши у пастку. Гриць був не на жарт роздратований, що якась звірюка так легко його перехитрила. Але вибору не лишалось – вже темніло і треба було повертатись додому ні з чим.

Наступного ранку він вийшов уже з більшою торбою – набрав більше їжі для себе, щоб можна було лишатись у лісі на кілька днів; узяв іще більше капканів і приманок. З того дня і почалась їхня запекла війна. Він намагався розпутати лабіринт доріжок, що їх залишала його майбутня здобич, і ставив пастки, усе хитріші і небезпечніші. Його суперниця не залишалась у боргу, обходячи ті пастки стороною та залишаючи на снігу все нові і нові доріжки, мереживо яких збило б з пантелику будь-якого нишпорку.

Грицько марно провів у лісі більше тижня. Весь цей час їв лише в’ялене м’ясо та рибу, ночував, закутавшись в кожуха біля кволого вогнища або зарившись у сніговому заметі подібно до дикого звіра. За цей час сильно заріс і схуд, посічене зимовими вітрами обличчя почорніло, а здобичі так і не мав.

В селі так само зникали кури, і охорона так само не могла захистити їх від хитрого злодія. Усі інші селяни також за цілий тиждень нічого не досягли, але що йому були ті, інші? Він сам підняв для себе так високо цю планку і тепер мав тримати її. Тож бродив як зачарований вовчими стежками, вряди-годи повертаючись до своїх пустих капканів. Інколи ніби бачив між деревами химерну білу тінь, але то скоріше була мана, обман уяви, ніж реальність, так що з часом хлопець усе більше сумнівався, чи існує та біла вовчиця узагалі.

За цей час зустрічав чимало звірів та птахів, не менше їх попадалось у його пастки. Серед них траплялись і справді цінні хутрові звірятка, продавши яких, міг би безбідно жити цілий рік. Але він не звертав на них уваги, виймав з силець і кидав просто на землю. Ночами, коли не міг заснути біля вогнища, розглядав зірки, розкидані по небу – їх були тисячі й мільйони, білих і яскравих світил, але він не міг серед них знайти лише одну, найяскравішу, як і не міг на землі упіймати лише одну свою білу зірку.

 

В його просторій хаті цілий кут був відведений під ікони. Менші ікони висіли вряд на стіні, а великі, у важких дерев’яних рамах, стояли на лавці. Зліва від них, трохи осторонь, стояла ще одна рама, завжди завішена рушником. Ніхто із його гостей так і не побачив ні разу, що за тим рушником, а коли в хаті заводилась чергова потенційна дружина, він узагалі прибирав полотно у найглухіший кут комірчини.

В їхньому селі раніше жив маляр на ім’я Никодим – був людиною надзвичайно талановитою, але знедоленою. Від того пив нестямно, ще більше гублячи своє життя, а між іншим малював картини. Ті чудові полотна могли б зайняти гідні місця в Луврі або Ермітажі, а натомість продавались за безцінь першим зустрічним і губились у темних сільських хатах. На частину виручених грошей Никодим купував нові фарби, а ще більше горілки. Тоді напивався до чортиків, у напівсутінках своєї халупи розмахував пензлем і виспівував пронизливих пісень, від яких холоділо на душі.

Грицько жалів Никодима і часто допомагав йому тим чи іншим. Задарма, бо тоді ще марно сподівався, що старому від цього стане легше, і він покине пиячити.

Одного разу, коли юнак приніс маляру упольовану качку, його увагу привернула нова, видно, щойно закінчена картина. На тлі весняного зеленого лугу, вкритого різнобарвними квітами, була зображена дівчина – настільки гарна, що Грицько якийсь час не міг відвести від неї очей. Майстер Никодим не зраджував собі – дівчина була ніби жива, і поле навколо неї, і небо – усе один в один як справжнє, а не намальоване. Грицько одразу ж забажав купити картину. Никодим, як завжди, без проблем погодився, запросивши за неї якісь копійки, відтак виніс її до юнака на витягнутих руках, наче боявся.

Перший день Грицько майже не пам’ятав себе – тільки й робив, що сидів та милувався чарівним личком на тлі зеленого весняного моря. Після безсонної ночі зранку одразу ж побіг до маляра з’ясовувати, чиє то обличчя. Але Никодим, хоч і був ще тверезий, нічого зрозумілого не відповів – наснилась вона йому одного разу, от і все.

Проте і Грицько не хотів так просто здаватись. Раз наснилась, значить хоч раз у своєму житті, хоч протягом одної миті він її бачив. А оскільки старий п’яничка ніколи не покидав межі рідного села, коло для пошуків помітно звужувалось.

І він почав шукати. Узнавав, коли в навколишніх селах та містечках були великі збори, приїздив туди, заглядав людям у обличчя. Почав займатись торгівлею, знову ж таки їздив на базари та ярмарки, де бачив людей ще більше. Вичиняв цінні шкурки упійманих тварин і розвозив у якості подарунків у маєтки багатіїв – там шукав її серед панночок або служниць.

Але все то було марно, загадкова красуня ніби провалилась крізь землю. Перед його очима щодня пропливали, напевно, сотні дівочих облич, серед яких часто траплялись просто неймовірно красиві. Але – жодної, хоч трохи схожої на неї.

Зрештою йому до голови прийшла геніальна за простотою думка – ходити з портретом і розпитувати усіх, чи не знають такої дівчини. Так його шанси помітно збільшувались, і він, прикривши рушником картину від сонця і пилу, рушив до перших же сусідів.

Сусід Петро був давнім Грицевим товаришем. Доки його дружина поралась на подвір’ї, вони пропустили по чарці і поговорили про те та інше. Нарешті Гриць дочекався, доки в хаті з’явиться і дружина Петра, і малий син.

- А чи ви часом не знаєте, хто це? – запитав він у них усіх і скинув рушника. На обличчях сусідів з’явилось здивування. Юнак сам поглянув на картину і ошалів: на ній було зображене зелене весняне поле під синім небом і… все. Ніякого обличчя.

Якось відбрехавшись і попрощавшись, він покинув знічених сусідів. Поставив чудну картину поряд з іконами і пішов прогулятись селом. Коли повернувся, обличчя було на місці, ніби нічого й не трапилось.

З тих пір щось дивне оселилось у його житті, і спочатку те його дуже лякало. Вечорами, молячись перед ликами святих, він краєм ока стежив за дивною картиною, і в боковому зорі здавалось йому, що вона ворушиться. Синім небом пливли рідкі пухнасті хмари, колихалась од вітру трава, а личко моргало і всміхалось до нього. Тоді переводив він погляд від ікон, але все на картині одразу ж застигало.

Інколи від того нападав на нього страх, тоді Грицько бачив в темних кутках щось, чого людина бачити не може, чув звуки, яких не мало бути, і навіть відчував запах весняних квітів, хоча навколо дрімала пізня осінь. Час від часу поривався спалити картину, але щось стримувало його. Одна стримуюча сила була химерна і маревна – ніби щось клало на нього щоразу втому, тоді важніли його повіки, і він провалювався у гулкий чорний сон. По-друге, страшно не хотілось йому втратити те чудне красиве обличчя, після чого він уже б не міг ніде знайти його власницю. Тим більше, Никодим сп’яну звалився з мосту в холодну листопадову річку, і, хоч його витягли звідти, скоро умер від запалення легенів; тож цей портрет залишався єдиною його зачіпкою.

І він змирився. Почав ставитись до марев навколо себе як до благодаті, а не до кари. Тоді відпустив його страх, зникли привиди з чорних кутків, а боковий зір уже не ловив нічого дивного. Навпаки, відтоді здобув він душевну гармонію й спокій. Вечорами, помолившись, просив вибачення у святих, після чого пересідав до картини. Милувався ідеальними рисами обличчя дівчини, простягав до неї руки, марно намагаючись доторкнутись – пальці упирались у неживе полотно. Та тим не менш, відчував тепло від нього. Заплющував очі, тоді йому марилось живе зелене поле, неосяжні трави, що колихались від теплого вітру. Відчував густий запах поля, ніби вперше, ніби й забув, що у світі бувають такі чудні запахи; відчував тепло, що тягнулось із залитої сонцем картини, ніби то було вікно у інший, теплий світ, коли за його справжніми вікнами уже осипались останні листки з дерев і падали перші сніги.

Тоді розплющував очі; перед ним знову було те саме чарівне обличчя, нерухоме, та він бачив те і вірив, що його вираз хоч трохи змінився.

За зимами наставали весни, починались нові клопоти, і часу на картину майже не лишалось. Зрештою приходила у його життя якась справжня, жива дівчина, тоді ця, намальована, відходила на другий план і, як наслідок, опинялась у кутку комірчини, завалена усяким мотлохом.

Проте він вкотре залишався сам; потому згадував про картину і дістав її знов на світ Божий. Тоді, як колись у сусідів, було на ній лише порожнє поле. Але він виставляв її на лаву і терпляче чекав. Чекав не дарма, бо скоро знайоме обличчя знову було на своєму місці, тільки дивилось засмучено і з докором. Той болючий сумний погляд пробирав його морозом до мозку кісток. Грицько гаряче просив вибачення і через кілька днів з радістю бачив, що дівчина знову до нього усміхається.

 

Спливав черговий день, котрий він безуспішно проходив лісом. Здається, обійшов його уже уздовж і впоперек, перевірив усі місця, де могла б бути нора, а віз залишався і нині там. Кружляв між деревами знову й знову, аж до мороку. Отямився тільки тоді, коли навколо було геть темно. Подумки вилаявся і рушив туди, де мало б бути село, проте не вгадав.

Нічний ліс був дуже відмінний від себе денного – дерева змінювали свої силуети і робились ніби подібні одне до одного, щоб ще більше заплутати випадкового страннього. Як не дивно, Грицько зовсім не орієнтувався у зірках і десь через півгодини з неприємністю визнав, що заблукав.

Навпомацки назбирав сухого гілля і спробував розпалити вогнище, та піднявся сильний вітер, який зводив нанівець усі його потуги. Роззирнувся по сторонам – навколо стояла по-зимовому темна ніч, тільки зрідка в ній поскрипували чорні стовбури дерев та завивав пронизливо вітер. Небо було рясно усіяне зірками й полите молочними галактиками, але і їх світло не пробивало гулкої темноти. Придивившись уважніше, побачив вдалині ледь помітний вогник. Як не хотілося йому зустрічатись з іншими мисливцями, вибору не мав: замерзнути за ніч на смерть він аж ніяк не хотів. Тому і рушив до вогника, котрий спочатку несміливо блимав між деревами, а надалі ставав усе яскравішим і помітнішим.

Пройшло ще чимало часу, доки Грицько нарешті дійшов до нього. Вогнище було розкладене майже на краю невеличкого яру. З півночі, звідки і дув вітер, його прикривали голі, але густі кущі. Перед вогнищем, спиною до кущів, сидів чоловік у крислатому капелюсі і грів руки.

Вогонь той здався Грицеві якимось дивним – не звично червоний був, а білий. Власне і чоловік біля нього, хоч і почорнів весь від сутінок, наче світився таким же білим сяйвом. Юнак придивився до його обличчя – ніяк не міг розгледіти рис під широким капелюхом, тільки й зрозумів, що чоловік той не з їхнього села.

Він зупинився за декілька кроків від вогнища. Незнайомець жестом запросив його присісти на колоду навпроти. Грицько охоче погодився і одразу ж простягнув змерзлі руки до рятівного тепла. Попутно намагався розгледіти обличчя чоловіка крізь білий вогонь. Мало воно почорнілу зашкарублу шкіру і густі сиві вуса. Чорні оченята засіли глибоко під кущистими бровами і були розумними, але недобрими на вигляд, і хлопець мимоволі здригнувся.

- А як ви опинились у наших лісах, кудись мандруєте? – першим розпочав він розмову.

- Еге ж, мандрую. – голос діда виявився зовсім не старечим. – Тримаю дорогу на північ. – і махнув рукою у бік кущів і ніби одночасно на небо.

Тоді дістав із торби якісь незрозумілі кульки, нанизав на прута і почав смажити їх над вогнем. Грицько дивився на них, і не міг зрозуміти, що то таке. Білий вогонь осліплював очі, вони сльозились, і погляд його мутнів. Кульки апетитно потріскували і диміли, і дим від них також був сніжно-білий.

- А чи не бачили ви тут бува вовчиці? Білої.

- Ні, не бачив…

Грицько знову заглибився у свої думки, звідки його вибив голос мандрівника.

- Ти не те шукаєш, юначе…

Хлопець озирнувсь до нього, намагаючись прочитати думки у чорних оченятах.

- Тобто не те? Не вона злодій, а хтось інший?

Його сліпив білий вогонь, за яким сидів незнайомець, жував свої кульки і також світився білим. Думки плутались у голові. Хто це такий, та й звідки він узагалі може знати, навіщо Грицеві здалась та вовчиця?

- Я не знаю, хто твій злодій, але не в тому річ. – повів далі мандрівник. – Ким би він не був, його рано чи пізно спіймають, а на його місце прийде інший, а за ним – іще інший. Лиходії вічно приходитимуть на цю землю, щоб завдати страждань її мешканцям, бо інакше ці мешканці, не знаючи зла, розучаться цінувати добро і світло. Але головне не це. Головне, що ти шукаєш не те, що потрібно тобі.

Грицько, примружившись, вдихав білий дим і роздумував. Що взагалі верзе цей старий, як це не те? Він завжди упевнений у собі і чітко знає, що робити. Більше він не задавав питань, мовчав і незнайомець. Похитувалось вогнище, випалювало думки з голови і заколисувало. Зрештою, Грицько поступово похилився і зліг під колодою, закутавшись у кожуха. Мандрівник звівся на ноги – були вони напрочуд криві – і неспішно зашкандибав геть. Майже крізь сон Грицько спостерігав за постаттю, що уходила все далі і далі, жодного разу не обернувшись. Людина-зірка ступала по снігу, випромінюючи химерне сяйво, а далі, здається, ступила у небо і йшла ним все вище і вище, доки не стала такою ж непримітною цяткою, як і сотні інших навколо. Але він, напевно, в той момент уже спав.

Уранці прокинувся від холоду – вогнище згасло, а на його місці не лишилось навіть попелу, тільки льодові уламки і крихти. Голова була неприємно важкою, і Грицько усе ніяк не міг зрозуміти, чи не привиділось йому усе те. Так чи інакше, він не мав часу тут залишатись, тому швидко зібрався і рушив перевіряти розставлені відучора пастки.

 

Найбільше він полюбляв ночі, коли вона йому снилась. Тоді переставала бути нерухомою картинкою, оживала і з’являлась у різних ситуаціях. Він же не усвідомлював, що це сон, тому радів, як дитина, тим зустрічам, вони про щось говорили і весь час сміялись.

Тоді ж, але вже наче наяву, відчував крізь темряву несвідомості несміливі доторкання, наскільки реальні, що від того прокидався. Охоплював його тоді величезний розпач. Їхні розмови, а потім і весь сон, швидко зникали з пам’яті, залишалось тільки відчуття від доторкань. Грицько вважав, що ті сни мали указувати йому, де вести пошуки, і тому дуже журився, що забував їх. Розпалював свічку й підходив до картини, але мертва вона була і нерухома.

Заглиблювався у роздуми, думав про неї денно і вночі; заготував навіть біля ліжка папір з чорнилами, щоб устигнути записати наступний сон, доки пам’ятатиме. Але тоді вона одразу переставала приходити до нього і снитись. Минали дні, і по мірі того як усихали чорнила в чорнильниці, він усе менше й менше думав про неї. І тільки тоді, коли, здається, остаточно заспокоювався і відволікався, вона з’являлась знову.

[Продовження тут]

Наш поїзд робить передостанню на своєму маршруті зупинку перед Дніпром. І хоча ми стаємо у третьому за величиною місті Дніпропетровської області, де мешкає майже 250 тис. чоловік, виходять тут лише кілька людей. А на самому вокзалі я не знаходжу навіть такого простого сервісу, як камера схову. Сьогодні переді мною – місто Кам’янське, яке місцями так і не перестає бути Дніпродзержинськом.

Яке взагалі склалось враження від цього міста? Воно неймовірне! Воно може сподобатись і не сподобатись, здивувати чи навіть шокувати у будь-якому сенсі, але байдужим не залишить точно. З одного боку, одвічний чемпіон у всяких рейтингах забруднень, повітря якого має не тільки колір і запах, а здається іноді, його можна навіть помацати руками.

Але моєю головною ціллю у ньому була Верхня колонія – неймовірно атмосферний район при заводі, збудований на зламі 19-20 століть, фактично ціле збережене старе місто! Як все-таки багато важить репутація: будь воно десь у західній Україні, туристична відомість була б гарантована. А так, от хто у здоровому глузді організує собі тур вихідного дня у Кам’янське?

[ Кам'янське ]

Давнє княже місто Сянок, яке входило до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, волею історії стало частиною Польщі. На сьогодні це невелике містечко за 50 км до кордону з Україною, про славне минуле якого свідчить поважна кількість пам’яток.

[ Читати і дивитись далі ]

Покатавшись Словаччиною, вертаємось вивчати прикордонні з Україною райони Польщі. І перше на черзі містечко Дукля, куди ми прибули уже під вечір.

[ Читати і дивитись далі ]

Місто Бардіїв замикало мою першу словацьку поїздку, будучи такою собі вишенькою на торті. Ще б пак, повністю збережений історичний центр, оточений середньовічними мурами і внесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Для Словаччини це не одиночний випадок, але з-поміж інших саме Бардіїв сподобався більше всього, залишивши найбільш цілісне і повне враження тотального занурення у сиву давнину.

І взагалі, хіба може не сподобатись місто, яке виглядає ось так? 

[ Бардіїв ]