Зазвичай коли порівнюють розміри якогось міста із своїм давнім прототипом, останній займає лише мізерну частку себе сучасного. У випадку з Галичем усе навпаки: теперішній центр міста – це була тільки околиця з торговими рядами і пристанню, а весь княжий град простирався набагато далі, і більшість його пам’яток знаходиться у сучасному селі Крилос.

Галич (той що райцентр) я відвідав у липні 2017 року, і відкладати решту надовго не хотілось. Моє повернення до стародавньої столиці стало можливим завдяки фантастичній погоді минулої осені. Узагалі в листопаді я вже далеко не катаюсь, а тут глянув прогноз погоди і ще на один день рвонув на Прикарпаття.

Ранок осінній, туманний та вогкий. Крізь імлу все ж роздивляюсь завчасно із вікна маршрутки свою першу на цей день зупинку – Кирнасівку. Вискакую і одразу ж прямую в магазинчик за чаєм – на щастя, у всіх магазинчиках селища, куди я заходив, його роблять. Життя одразу стає веселішим.

Першу замітку про Будапешт я закінчив на підході до замку Вайдахуняд – одного з найдивніших, що мені довелось бачити.

У Будапешті закінчувалась моя осіння відпустка, звідси ж почалась і справжня осінь. Один день, щоб поверхнево оглянути це величезне місто, записати собі в актив одинадцяту країну і дати нашим водіям відпочити необхідні години згідно з європейським законодавством.

Іллінці відносяться до тих маленьких міст, які, попри свій розмір, дійсно виглядають як місто. Самодостатня інфраструктура, багатоповерхівки, учбові заклади, заводи й відпочинкові зони, усе тут є. Також Іллінці в останні роки традиційно лідирують в економічному розвитку серед райцентрів Вінниччини. Але їхав я сюди, звісно, дивитись не на розквітаючі заводи, а історичні цікавинки, які також присутні у достатній кількості.

Цього разу відправляємось до села Бабин, що в Іллінецькому районі на Вінниччині (а всього їх з такою назвою в Україні п’ять). Невідомий для широкого загалу і осторонь головних доріг, Бабин приховує в собі пару таємничих історичних цікавинок, які з радістю покаже тим, хто все ж не поліниться сюди доїхати.

Тут, власне, яке діло.

Піднапрягся я і здійснив одну зі своїх давніх (ще десь зі шкільного віку) мрій – видати книжку. З ISBN, блекджеком і твердою палітуркою. Все-таки списані від руки листки та файли на електронному носії – то одне, а коли це все можна помацати руками – зовсім інше. До книжки увійшло 25 оповідань за 15 років, усього аж 354 сторінки і грам триста макулатури на кожен екземпляр мого особистого щастя.

Значна частина оповідань (але не всі) з’являлась у цьому блозі, хтось, певно, читав. Жанр більшості можна визначити як магічний реалізм усю підряд дику ахінею, яка лізла мені в голову чи навіть снилась протягом усіх цих років. Словом, якщо щось із того вам здалося депресивним чи страшним – то я старався, щоб вийшло.

Ну а тепер до суті халявки. Хоч тираж і мінімальний, кількість книжок на виході все одно більша, ніж кількість знайомих, яким хотілось би її подарувати (та і критика від незнайомих людей сприймається набагато легше, раптом що). І тому паралельно вирішив трішки її роздати і тут, своїм читачам. Просто роздати, безкоштовно. Від вас треба тільки бажання і оплата пересилки за тарифом Нової Пошти (у Вінниці і Кривому Розі можу при нагоді передати особисто).

Раптом кого зацікавить – пишіть на [email protected], в тутешній чатик (хоча я умудряюсь у ньому провтикувати повідомлення іноді) чи в коменти до цього запису. Далі сконтактуємось.

Прогулянка парком Крка була заключною частиною моєї хорватської відпустки. Це місце вважається одним із найгарніших в країні, поступаючись популярністю хіба Плітвіцьким озерам.

Про містечко Сутиски я знав відносно давно і так само давно планував туди з’їздити, та все щось не складалось. Ще й з часом виникло бажання побачити їх конкретно в осінню пору та в гарну погоду, а ще б було сухо, аби велосипедом… Словом, ймовірність того, що колись всі сприятливі умови складуться одночасно, робилась все меншою, але як не дивно, минулого жовтня це таки сталося.

І вилазка вийшла якраз такою як треба, заради якої варто було б стільки вичікувати. Прямо хочеться порівняти з добрим алкоголем після років витримки… Ну а Сутиски підтвердили статус одного з найгарніших місць Вінницької області, яким я нагородив їх ще завчасно і заочно.

«До оглядового майданчика з видом на місто можна піднятись канатною дорогою, але ви туди все одно не встигнете», - із такої в тому числі фрази почалась екскурсія Дубровником, після якої вільного часу мало лишитись усього година-півтори. «Ага», - подумав я у відповідь, одразу відстав і загубився у натовпі, направившись найперше саме туди. Думаю, моя власна екскурсія вийшла цікавішою. Тим більше на такі міста, як Дубровник, все ж краще дивитись звіддаля чи з висоти.