Перший день подорожі Борщівським районом добігав свого завершення, а я сам нарешті дістався райцентру. Борщів (11 тис. населення) не є туристичним містом, але, як не крути, це тут головна цивілізація, з готелями, кафе і іншими благами 21 століття.

Подорож у Норвегію закінчується в Латвії… Принаймні для мене, бо саме Рига була останньою великою зупинкою на шляху додому.

Відносно відоме у туристичних колах село Кривче розкинулось на крутих подільських пагорбах, розділених долинами річки Циганки та її приток, десь на півдорозі між Борщевим та Мельницею-Подільською.

Довга дорога із Норвегії в Україну, на автобусі, з двома нічними переїздами і поромною переправою через усе Балтійське море має свою перевагу: можливість зупинки у двох європейських столицях, які я не бачив до цього.

Хронологічно першим став Стокгольм, така собі кількагодинна його демо-версія. Щоб оцінити всі принади цього міста, тут треба зависнути на дні два-три, а так просто склав перше враження. Ну і Швеція стала 15-тою відвіданою країною, хоч і маленький, але ювілей.

Південний край Тернопільщини, затиснутий у межиріччі Збруча та Дністра, відноситься до Борщівського району. І за кількістю та концентрацією пам’яток, помножених на природню красу, його можна сміливо вважати найцікавішим в області. Із давніх часів до нас дійшла значна кількість замкових руїн, розкиданих на мальовничих подільських пагорбах, костьоли із числа найгарніших в Україні та храми інших конфесій. А для любителів спелеології в наявності одразу декілька карстових печер.

Уперше я зазирнув в цей район минулого року, коли ненадовго з сусідньої Хмельницької області заскочив у прикордонні Окопи. А цього разу уже вибрався цілеспрямовано на два дні. Було багато імпровізації, автостопів, а просто за пішим кілометражем я, певно, встановив особистий рекорд. Кількість побаченого за вихідні також вийшла рекордна: окрім самого Борщева, встиг відвідати ще 10 сіл та селищ (що все одно незначна частина на загальному тлі, але).

Тому про Борщівщину буде одразу п’ять заміток. Почну хронологічно, із загублених в часі та просторі Кудринців, куди стартував із Кам’янець-Подільського.

Заключна замітка про Норвегію, а саме про вилазку до ще одного льодовика. Тільки тепер все обійшлося без неприємних сюрпризів.

Прейкестолен (він же Прекестулен) – 604-метрова скеля над Люсе-фіордом, що на півдні Норвегії. Одне й з найбільш фотогенічних та мальовничих місць країни, ну і найпопулярніших заодно. Зустрічав інфу, що саме Прейкестолен – перше за відвідуваністю місце, а не Троллтунга, як я думав. За рік на скелю підіймається 150-200 тис. людей.

Село Зіньків, що на півдні Хмельницької області, – одне з багатьох на Поділлі колишніх міст, що поступово втратили своє значення. Більш ніж 500-літня історія, замок, Магдебурзьке право, панський палац – все це було, але так чи інакше відійшло в минуле. Останню статусність Зіньків втратив у 1931 році, коли перестав бути райцентром. Зараз це всього-то село (відноситься до Віньковецького району), але село вкрай цікаве. Також його не варто плутати з містом-тезкою у Полтавській області.

Друга і менша частина фотографій Акрофіорду, у якій подивимось на нього з кораблика, і дещо з іншого місця. Відправною точкою для нас стала невеличка ферма майже біля «носу» фіорду (чи як правильно назвати його закінчення?).

Досить типова ситуація для Норвегії (і нереальна для нас), що ферму тримає одна родина уже років триста – оце я розумію, стабільність. Ну а зараз, крім традиційного господарства, і на туристах заробляють.

Зі своєї норвезької мандрівки минулого літа найбільше фотографій я привіз із Акрофіорду, на березі якого ми провели декілька ночей. Тому його покажу аж в двох замітках. Тут не буде видатних чи популярних місць, просто природа Норвегії, котра, здається, красива на кожному квадратному метрі. У першій частині – про наш кемпінг та його околиці.