Болехів – затишне прикарпатське містечко, яке попри невеликий розмір може похвалитися значною кількістю пам’яток, більшість яких у відносно хорошому стані. Воно зручно розмістилося на трасі Львів – Івано-Франківськ, тому потрапити сюди не проблема.

На місці у мене було достатньо часу і на сам Болехів, і на щось із околиць, з яких і почнемо. Найперше із передмість треба побачити село Гошів, а конкретно Ясну Гору – одне з найбільш шанованих місць для українських греко-католиків.

Південна Киргизія, як і північна, може похвалитися великою кількістю красивих місць із незайманою природою, хоч і виглядають вони дещо інакше. Одним із найяскравіших серед них є заповідник Сари-Челек, що на півночі Джалал-Абадської області.

Республіка Киргизстан розділена на дві несхожі між собою частини (північ та південь), як ментально, так і фізично: по центру країни тягнуться висотні гірські хребти. Обабіч цих гір, у Чуйській та Ферганській долинах відповідно, лежать два найбільші її міста й головні антиподи – Бішкек та Ош.

Відстань між ними по автомобільним дорогам складає майже 700 кілометрів і включає велику кількість гірських серпантинів та перевалів, у тому числі два – висотою більше 3 тис. метрів. Автобусам підніматись на такі висоти заборонено взагалі, а машиною подолати цей непростий шлях можна за 10-12 годин. Окрім того, взимку дорогу можуть закривати із-за заметів. Тому як альтернатива, цю ж відстань можна проскочити літаком, для чого в Киргизії існує регулярний і недорогий пасажирський маршрут, а час польоту складає усього 45 хвилин.

Але все ж хоча б раз у житті цю дорогу варто проїхати саме по землі, аби побачити усі вражаючі природні красоти навколо. Отже, врубайте для ліпшої атмосфери киргизький блек-метал, і понеслись.

Відвідавши Угнів, найменше місто України, переміщуюсь у сусідній Белз, який також можна вважати повноправним містом-привидом.

Населення його побільше – «аж» 2267 осіб. Але й історія солідніша: за Київської Русі Белз був столицею окремого князівства, за Речі Посполитої – воєводства. Причини його сучасної стагнації ті ж самі, що в Угнева та інших містечок Сокальщини: післявоєнний обмін територіями із взаємною депортацією українців та поляків в 1947 та 1951 роках; а єврейська община була знищена нацистами в 1942…

От і вийшло, що вся сучасність Белза оповита летаргією безлюддя. І попри це все, він досі впевнено залишається одним із найцікавіших міст Львівської області.

Давнє містечко Угнів знаходиться на північному заході Львівської області, за 83 км від Львова і всього за 3 км від польського кордону. Їхати сюди далеко та не дуже зручно. І заради джентльменського набору пам’яток (костьол, церква, млин, синагога тощо), можливо, було б і не варто, якби не одне «але». Адже Угнів офіційно вважається найменшим містом України, а це вже щось.

На загублених між тянь-шанськими хребтами плато на висоті 3013 метрів над рівнем моря лежить велике озеро Сон-Куль. Це північ Наринської області Киргизстану, однієї із найменш населених у цій країні. Навколо озера немає міст чи сіл, тільки на теплу пору року з’являються юрти, як кочівні, так і туристичні. В одній із таких ми мали зупинитися на ночівлю.

Тут немає літа у звичному для нас розумінні, як хоч одного стаціонарного будинку чи дерева. По суті, на десятки кілометрів навколо – сама лиш пустота, порізана річками й кряжами. І тим не менш, саме це місце залишило по собі чи не найбільше враження від усієї поїздки в Киргизію; можливо, бо саме такою я її собі й уявляв. Майже космічні холод та тиша, скільки сягає око, і небо, яке ще ніколи не було так близько.

4-денна кругова поїздка по периметру озера Іссик-Куль добігала свого завершення. До майже повного кола залишалося проїхати невеликий південно-західний шматочок.

Мова не про мікрорайон Харкова, а повноцінне місто на північному заході Дніпропетровської області. П’ятихатки – значний залізничний вузол, який я цього року пристосував собі для пересадок по дорозі в Кривий Ріг. А раз через зміну графіку мав чекати свій поїзд майже три години. І використав їх для того, аби побачити, що там є далі вокзалу.

Сьогодні хочу розказати про іще один киргизький каньйон на південному березі озера Іссик-Куль. На відміну від попередніх ущелин, сюди не треба довго їхати в гори, бо знаходиться він майже на березі, кілометри за півтора від траси. І називається не складно та поетично, як більшість ущелин, а просто і ясно – Казка. Казка, і нічого зайвого.

Якось Надія фон Мекк взяла і сказала своєму чоловіку Карлу (залізничному магнату, цукрозаводчику та підприємцю): «Ти що, хочеш щоб твої дурні поїзди у мене під вікнами гуділи?»

А може, й не казала саме «дурні», це я вже від себе приписав.

А може, і взагалі такого не було?

Але так чи інакше, та дійсно в Браїлові, де мешкали фон Мекки, залізниці немає, вона проходить кілометри за три від містечка. А вузлова станція так взагалі була організована ще далі, в заштатній (на той момент) Жмеринці.

І ось так вийшло, що все помінялось місцями. Тепер усі дороги ведуть в Жмеринку, а в сусідній Браїлів можна потрапити, якщо по дорозі до неї повернути не туди.

Браїлів зараз має статус смт (хоча більше схожий на звичайне село), але набір пам’яток тут пристойний. Я б навіть назвав його одним із місць, які на Вінниччині треба побачити обов’язково, а сам тільки от недавно вибрався, можливо, якраз тому, що добиратись не надто зручно.