Як не дивно, створення Ізмаїлу у тому вигляді, який ми маємо зараз, почалося з руйнування. На кінець 18 століття на південно-західній околиці нинішнього міста знаходилась турецька фортеця, збудована і оснащена за останнім словом техніки, така, що взяти штурмом її було в принципі неможливо. Правда, Суворов про це не знав, і тому таки взяв штурмом, ще й за один день – 11 грудня 1790 року, поклавши початок принципово новій сторінці в історії міста.

1. І хоча чимало води сплило Дунаєм з тих пір, Ізмаїл ще не раз міняв свою територіальну приналежність, місце тієї нетривіальної битви досі притягує до себе невловимим бажанням доторкнутись до історії та побачити її кам’яних свідків на власні очі.

Нарешті дійшли руки написати про Ізмаїл, у якому я базувався під час своєї червневої вилазки на Бессарабію і, певно, головну ціль тієї вилазки. Найбільший населений пункт регіону та його неформальна столиця, це одночасно і цивілізація з усім необхідним, щоб змінити обстановку на вихідні, і місто з історією та дуже пристойним набором пам’яток, більшість із яких у хорошому стані. За моїм суб’єктивним враженням, Ізмаїл не поступається за цікавістю райцентрам-важковаговикам типу Стрия чи Бердичева, будучи приблизно такого ж розміру. А побачити його, думається, доїздить іще менше людей, бо все ж це край світу, до якого далеко звідусіль.

1. Одна із особливостей сучасного Ізмаїла, що він має чітко домінуючу головну вулицю, де зосереджена чи не половина його пам’яток; називатись у цьому місті вона не могла б ніяк інакше, як іменем Суворова. З неї і почнемо.

Гуляючи по Слов’янську зразка літа цього року, іноді навіть важко запідозрити, що у 2014 це місто певний час було епіцентром бойових дій щойно зародженої війни, яка триває і досі – про неї тут майже ніщо не нагадує.

1. Проте хто шукає, той знайде. Масштаби і наслідки бойових дій досі можна оцінити на Семенівці – присілку на східній околиці міста, на виїзді на трасу Харків – Ростов-на-Дону. Із центру до Семенівки ходить декілька міських автобусів, їхати хвилин 20-25.

За рік з лишком після першої спроби, всередині липня цього року я знову повернувся на Донеччину у якості туриста. Потенціал тутешніх цікавинок завжди був сильно недооцінений, ну а зараз, із зрозумілих причин, тим більше. Основною моєю метою було побачити соляне підземне царство, але то в неділю, а суботу присвятив містам, у яких теж є на що подивитися.

1. І перший із них – Слов’янськ, який був опорною точкою, куди зручно доїхати залізницею. Найбільше він прославився як арена бойових дій у 2014, але без того це одне з найстаріших міст Донбасу, засноване козаками у 1645 році як фортеця Тор, не позбавлене свого колориту та непоганого набору пам’яток.

На Трійцю, базуючись в Ізмаїлі, не без пригод зумів змотатися на півдня в Кілію – сусідній райцентр, що також лежить на дунайському березі і може похвалитись непоганим набором пам’яток, у тому числі з претензією на унікальність. Не без пригод, бо не вперше ж водій автобуса, що 100% має іти, на свято зранку вирішив лишитися вдома, просто тому що може.

Це вам не нудні поїздки Європкою, де все передбачувано і нудно з точністю до хвилини, тут і квести цікаві, і авантюризм. Якщо, не дай Бог, надумаєте повторити цей шлях, зважайте, що фінальна ділянка дороги між Кислицею та Кілією просто феноменально жахлива. Та в підсумку все склалося добре.

1.

Темними квітневими вечорами, які цього року були темними не тільки в прямому, а і в переносному сенсі, я, однак, ще не розгубив залишків оптимізму, що хоча б у другій половині літа хоча б по Україні можна буде подорожувати. І спланував собі десятиденну відпустку (потім накинув ще день) по Херсонській області із заїздом у Запоріжжя. Думав накидати ще пару варіантів у інші регіони, та все не вистачало часу. Влітку на горизонті замаячив навіть деякий закордон, із небагатим вибором між Туреччиною, Албанією та ще декількома і тестом при в’їзді. Хоча ні, можна без тесту. Але при поверненні треба, або самоізоляція. Та ні, не треба. Хоча стійте, таки зробіть тест і привезіть п’ять волосин з гриви незайманого єдинорогу.

Як я і планував ще на початку року, мій перший виїзд з ночівлею за межі Вінниччини прийшовся на Бесарабію. Правда, сталося це на два з гаком місяці пізніше орієнтовних сподівань. І зовсім у іншій реальності. Та й хотів я на той момент зовсім не туди найбільше, але упоротість Укрзалізниці, помножена на упоротість переляканої Вінницької ОДА не залишила інших варіантів поїздів, крім як на Одещину.

1.

Розпрощавшись із Жабелівкою, покотив далі на південь, в сторону Степанівки – кілометрів шість чистого кайфу по польовій дорозі.

1.

У передостанні вихідні травня вчепив ще один більш-менш погожий день для веловилазки, цього разу на південний схід від Вінниці (що само по собі від мене далеко, бо спочатку треба все місто проїхати в цьому напрямку).

1. Погода зранку була відверто холодна, як для кількох днів до літа, та хоча б без опадів. Зрештою, коли просто ясно, не побачиш ТАКОГО неба:

Якушинці – одне із великих сіл-супутників Вінниці на північний захід від неї, яке віднедавна з’явилося в моїх «велосипедних» планах. Воно близько, і виділяти на нього вихідний було б жирно, тож зганяв одного ранку перед роботою, скориставшись перервою у надокучливих дощах.

1. Село не межує з Вінницею безпосередньо, між ними втулилися ще більші Зарванці. Саме як під’їжджати від Зарванців, із траси відкривається найкращий вид на Якушинці на тлі ставку на притоці Вишеньки (якщо вірити картам, ставок зветься Цукерня).