Після знайомства з Рівним у сніжному січні 2019 року було навіть трохи дивно побачити його теплим і зеленим, бо здавалося, інших станів, крім зимового, у цього міста бути не може. І локацію для руйнування такого стереотипу я вибрав якраз чи не найбільш літню з виду із усіх можливих.

Згідно із французьким прислів’ям, аби зробитися непомітним на вечірній вулиці, потрібно стати під ліхтарем. Щось аналогічне можна сказати і про маленьке (трохи більше 7 тис. населення) місто Корець, що сховалося біля однієї з найбільш жвавих трас країни, котра йде з Києва на захід, нанизуючи на себе Житомир, Рівне та Луцьк. Так всі і пролітають мимо нього об’їзною дорогою, у тому числі ті, хто їде нею з туристичною метою. Між тим, на свій малий розмір це місто має дуже пристойну концентрацію старовини, включаючи руїни замку та дуже різноманітний підбір сакральної спадщини.

Від Рівного сюди 50 кілометрів і десь одна година в дорозі. Великі Межирічі лежать трохи осторонь основної траси, хоч і не дуже далеко, тому автобуси ходять часто. Можливо, по інерції від колись міського статусу цього села, відомого з 1544 року. Міста, певно, невеликого і в кращі часи, бо не отримало навіть Магдебурзького права, яке колись роздавали всім, кому не лінь. Зате мало замок, від якого нічого не лишилося, і кілька інших пам’яток, які досі є, причому в досить солідній кількості, заради якої можна сюди їхати.

1. Із Великих Межирічів у мене розпочався дводенний виїзд на Рівненщину на початку червня. З більш ніж річним запізненням, бо малював собі цей маршрут на весну-2020, а воно он як вийшло. Огляд села хотів почати з палацу. Хоча вистрибнув з автобуса трохи не там, самому собі це можна було пробачити за вид, що відкривався у тій точці з дороги:

Якщо задуматись, чим саме запам’ятався мені Миколаїв найбільше, і що б я назвав ледь не головним брендом міста… то це буде його металевий декор.

Близький, якщо міряти по прямій лінії, але незручний у транспортному плані Миколаїв досить довго залишався для мене незвіданим. Як і сусідній чимось подібний Херсон (його я все ж побачив на рік раніше), паралелей з яким не уникнути. Тим більше, у обох містах мене зустрічала цілком літня спека, яка їм так личить, хоч і в різні місяці.

1. Із самого початку Миколаїв виглядає промовисто південним, млявим і сповільненим у розпеченому сухому повітрі, трохи безладним, запущеним та неодмінно приморським. Так що само собою через деякий час виникає бажання прихопити рушника і махнути до моря, і тут виявляється, що до нього насправді десятки кілометрів… як і з Херсона.

Як і обіцяв минулого разу, після «розігріву» у виді околиць Трикратів настав час поглянути на каньйони, заради яких найперше і варто їхати у Вознесеньский район. Їх тут три на відносно близькій відстані, за день вдалося побачити два. Почну з найбільш відомого, Актовського на річці Мертвовод.

Степова і приморська Миколаївщина загалом ніяк не асоціюється зі скельними ландшафтами й місцями хоч із якою натяжкою на рельєфність. Але тим не менш, вони тут є – у вигляді річкових каньйонів. По-перше, мова про божественні пейзажі Південного Бугу в районі Мигії. По-друге, про каньйони Мертвоводу та впадаючої в нього Арбузинки. Менш відомі, бо до них важче дістатися, та цього року нарешті мені це вдалося.

1. Але спочатку розкажу не про них, а про цікаві об’єкти по дорозі.

Дорога у Камінне село хоч із Вінниці, хоч із Києва майже без варіантів проходить через стародавнє місто Коростень, нині третє за величиною в Житомирській області. На зворотньому шляху із заповідника ми зробили тут тривалу зупинку, щоб прогулятися Древлянським парком, найгарнішим у місті та відомим далеко за його межами.

Камінне село протягом тривалого часу залишалося одним із місць, куди я довго не міг потрапити через його віддаленість від цивілізації та неможливості добратися туди без власного автотранспорту (хоча насправді там і не кожен автотранспорт вигребе). У травні цього року це моє бажання нарешті здійснилося завдяки вінницькому тур-клубу «Бідняжка».

Якби не раптове закриття на карантин оглядового майданчика вежі Азаді в Тегерані, у ясну погоду з нього цілком ймовірно було би розгледіти Демавенд – найвищу гору Ірану і гірської системи Ельбурс, що нависає над містом із півночі. І навіть байдуже, що між ними 75 км по прямій, громадину висотою 5610 метрів над рівнем моря видно і з такої відстані.

1. Натомість, отримавши зайвий вільний час через карантин у столиці, ми поїхали в місце, звідки можна подивитися на ту ж саму гору куди з ближчої відстані.