Прощання з Іраном під сплячою горою

2. Траса з Тегерану у східному напрямку огинає найвищі кряжі Ельбурсу і зрештою уходить на північ, у вологу й зелену провінцію Мазендеран. По ходу діла від неї відбруньковуються другорядні дороги, на одну з яких ми і звернули, зупинившись, зрештою між селами Polour і Rineh десь тут – 35.8720408, 52.1103656, на 2400 метрах над рівнем моря і в дев’яти кілометрах по прямій від Демавенду. Місцевий мешканець уже зачекався:

3.

4. Незважаючи на позицію царя гори, зрештою втік, не давши себе погладити.

5. З цієї точки Демавенд як на долоні. Це згаслий вулкан, що легко угадується з його форми. З іншими горами точно не переплутаєш, навіть якщо не знати місцевості. От тільки толку, якщо вершина вкрита хмарами…

6. Але там на всі 360 градусів є що глянути. Далеко внизу залишилася основна дорога:

7. По безкрайнім рівнинам розсіяні овечі стада, вівці здалеку – що макові зернятка.

8.

9. Яку ж сильну ностальгію це все викликало за киргизькими плато Барскоон чи Сон-Куль, можливо, навіть не за ними самими, як спокійним допандемічним 2019, коли я їх вперше побачив. Серед овець затесався мінімум один віслючок:

10. Фрагмент траси і трохи видно річку, в долині якої вона проходить. Так низько відносно нас, що голова обертом.

11. І просто фантастичні гори навколо.

12.

13. Крім Демавенду, назви інших вершин я не знаю, як і що сказати тут взагалі. Думаю, за ці місяці я все ж достатньо написав про Іран, щоб в кінці дозволити собі просто показати неймовірні пейзажі Ельбурсу майже без коментарів.

14.

15. Полуничку вигуляв.

16. Але й хмари тим часом не висіли на місці, рухаючись мляво у своїх справах і потроху оголюючи вершину сплячого вулкану.

17. Ще трохи…

18. Задля кращого огляду гори перемістились по інший бік дороги в Rineh. Цікаво, як воно там жити і за рахунок чого… Хай це спекотний Іран, на 2400 метрах було капітально холодно, сніг навкруги не дасть збрехати.

19.

20. Звідси інші краєвиди, хоч і вершини навкруги ті самі. Але мені жодні гори точно ніколи не набриднуть:

21.

22.

23. Єдина в зоні видимості кам’яна споруда могла бути як середньовічною вежею, так і банальним загоном для овець.

24. Під час прощання у Ширазі наші добрі місцеві провідники сказали, що ми маємо чисті душі й наміри, раз перед нами відкрилися усі двері в нестабільні часи коронабісся. Непоганий комплімент і для моєї нікчемної душі, та так чи інакше, наостанок навіть примхливий суровий вулкан змилувався і явив себе нам у всій красі:

25. На максимальному зумі можливо навіть розгледіти скрижаніле каміння на його вершині. У трекінги туди також ходять, займає то не менше трьох днів, в основному через необхідність адаптації до розрідженого повітря.

26. Скромні квіти персидської високогірної тундри:

27. Тим часом бозна-звідки в зоні огляду з’явилася родина іранців, у яких у плані сімейного дозвілля все просто: є рівна поверхня – стелиться килимок і організовується пікнік. Зробити фото непомітно у мене вже не було ні можливості, ні сил, тому просто попросив його явно і без всяких викрутасів.

Часу у нас залишалося якраз на повернення в Тегеран, закупки, збір та виїзд в аеропорт. Хоча снаряд не повинен падати в одну і ту ж абстрактну воронку двічі, остаточно я заспокоївся тільки коли побачив на навігаторі літака, що ми вже над Туреччиною. Так закінчилася подорож в одну з найбільш яскравих та незвичних країн сьогодення. Не можу навіть припустити, чи колись достатньо складуться обставини побачити її вдруге і вже в менш попсових місцях. Скільки ж треба для цього сприятливих співпадінь, і коли мова про Близький Схід, тут навіть не вірус і тому подібне на першому місці серед ймовірних перешкод. У будь-якому випадку сподіваюся, що у цих людей все буде добре.