Певно, у світі набереться не так і мало країн, у яких в столицю потрапляєш не тому, що це туристична точка, а суто через особливості логістики. А вже на місці доводиться дивитись, що там та як, адже столиці нецікавими зазвичай не бувають. Щось таке сталося і з Тегераном, котрий замикав квітневу подорож по Ірану – на нього залишалося два останні дні, за винятком вилазок у гори.

Мабуть, у кожного, хто подорожує, поступово з’являється список особливо улюблених місць, куди хотілося б повертатись. Та не завжди таке можливо із багатьох причин, основна з яких, певно, – той факт, що життя коротке, а побачити хочеться побільше.

1. Із основною частиною українських обласних центрів у мене в цьому плані все простіше, бо в них я зупиняюся на ночівлю чи хоча би роблю пересадки, коли їду кудись у глибинку. Особливо приємно, коли з часом у місті знаходиться що подивитись із пропущеного у попередні візити. Так було і з Івано-Франківськом цього разу.

На завершення розповіді про південний Іран залишилося зганяти на пару годин в село Галат, що кілометрів за тридцять на північ від Ширазу. Галат має вік близько п’яти тисяч років і непогано збережені стародавні квартали, котрі мають давати уявлення про те, як виглядали перські села кілька віків назад. Ну і так склалося, що ми мали якраз достатньо часу до поїзду, аби встигнути його подивитися.

Шираз став найпівденнішою точкою Ірану, яку мені пощастило побачити під час першої подорожі в цю країну (але точно не найпівденнішою із усього цікавого, що там варте уваги). Одне з найбільших міст на півтора мільйони мешканців та одна з історичних перських столиць з масою пам’яток – пропустити його було ніяк не можна.

На шляху між великими й шумними іранськими містами, де мешкають сотні тисяч людей, варто зробити декілька зупинок у їх антиподах – містах, де населення уже багато віків рівне нулю, але тим не менш, вони досі не втратили свій магнетизм, особливо якщо говорити про знаменитий Персеполіс. Зручно, що знаходяться вони всі майже по дорозі між показаним раніше Яздом і поки що непоказаним Ширазом.

Незважаючи на помітний гуцульський колорит, показаний у попередній розповіді Косів не дотягує до найцікавіших міст навіть у масштабах Івано-Франківщини. І тут на допомогу приходять гори, котрі оточують містечко підковою, залишаючи рівнинний простір лише на північному сході. Заради гір я, власне, сюди і їхав. Тим більше, вершини там нестрашні, без проблем підійдуть для одиночних вилазок і навіть такої тюленячої фізичної форми, як у мене після зими.

1. Всі горби облазити не встиг, але показати все одно є що, тож уперед.

Косів – невелике (8,6 тис. чоловік) місто на Франківщині, оточене зеленими пагорбами Карпатського передгір’я, а також один із значних осередків гуцульської культури. На початку травня на два дні Косів став моєю базою для огляду району, тому з нього самого фотографій назбиралося за замовчуванням немало.

Перші документальні згадки про Язд зустрічаються в джерелах близько 3 тисяч років до нашої ери, що робить його одним із найстаріших міст Ірану. Більше того, основні великі війни та потрясіння, що пронеслися за цей час багатостраждальними перськими землями, обійшли його стороною. Звісно, тисячолітніх будівель тут годі чекати, але віком у кілька століть – запросто. Причому мова не стільки про окремі пам’ятки, яких теж достатньо, а про старе місто вцілому – суцільні квартали й вулиці виглядають майже так само, як багато віків тому.

Наприкінці четвертого дня в Ірані ми доїхали до міста Язд, що розрісся навколо оазису посеред пустелі в самісінькому центрі країни. Центр однойменного остану (провінції), а заодно й одне з найстаріших міст світу, що існує більше п’яти тисяч років. Часу на Язд у нас було всього нічого, але він встиг справити на мене одне з найсильніших вражень за всю поїздку – приблизно такими іранські міста я і уявляв.

1. Але історичний центр залишу на другу частину, а в першій є привід поговорити про таку нетривіальну грань персидської культури, як зороастризм. Почнемо із храму вогню Атешкаде, загубленому на одній із звичайних міських вулиць.

Уперше на Косівщину я зазирнув восени 2019 року (який нині інакше як благословенним не назвеш), зі сторони Чернівецької області, коли заскочив у Кути, що знаходяться буквально через річку від Вижниці. Другий раз уже був ґрунтовнішим і більше спрямованим на огляд природи і самого райцентру. Припало це все на подовжені травневі вихідні, у які народ масово займався виносом пластикового сміття і бухлішка на кладовища. Прямим автобусом із Франика, що зручно, одразу заїхав не в сам Косів, а в одне з найближчих та найцікавіших передмість – село Яворів.