Знаєте, хто на фото? Українська підпільниця Ольга Ференчак, яка легалізувалась аж у 1992 році. Ні, це не помилка і не очепятка - в 1992 році! Після того, як на початку 50-х Ольга втратила всі зв'язки з побратимами, вона проживала нелегально у своєї рідної сестри Марії ось у цій хаті, що на другому фото, в селі Вишнів Рогатинського району на Івано-Франківщині. Допомагала тій поратися по хаті, шити одежу на замовлення односельчан, але іти здаватися радянській владі вперто не бажала.

Найдавніший - калюський ідол.

У Музеї старожитностей Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника зібрано унікальну колекцію слов’янських ідолів, знайдених в придністровських краях. Пристанище цих древніх кам’яних божеств - у внутрішньому дворику колишнього торгового дому, будинку вірменського єпископа. Таке собі сусідство схожих за віком, за статтю, за красою і своєю магічною суттю уособлень древніх вірувань. Мабуть, колись саме так на ще не зниклих святилищах, вони велично несли свою сторожу, дивились на схід сонця і допомагали всім, хто приносив до них свої молитви.

Нині в кожному з них – багатовікова таємниця древніх знань і вірувань. І своя магічна сила. Кажуть, такою колекцією міг би гордитися будь-який музей Європи.

«Унікальність цієї колекції в тому, що тут зібрані саме слов’янські ідоли ІІ –ІІV століття, - завідувач сектору музею старожитностей Кам'янець-подільського державного історичного музею-запоідника, науковий співробітник археологічної служби Петро Болтанюк. – Кожен з них є частинкою тієї культури, про яку ми так мало знаємо. А відтак можемо прослідкувати, як змінювався світогляд та вірування наших предків. Ймовірно, це був період зміни релігії у слов’ян, про що й свідчить така велика кількість появи кам’яних божеств”.

Таємниці древніх

В селі Ставчани древнє капище знайшли прямісінько на господарстві. Чоловік, котрий саме зібрався будувати хату, знайшов присипану землею кам’яну скульптуру… На щастя, не пустив ідола на матеріал для забудови, а викликав археологів. Пізніше у відділі старожитностей учені відтворили ставчанське капище точнісінько таким, яким воно було знайдене.

У Ставчанах капище було знайдене прямісінько на господарстві.

«Коли розкопали вогнища, знайшли збіжжя, битий посуд, - розповідає Петро Болтанюк. – Можна припустити, що традиція бити посуд «на щастя» тягнеться ще з тих часів. Ще знайшли кістки тварин. Тому можу запевнити, що людське жертвоприношення у слов’ян не практикувалося. Саме тут і знайшли двох кам’яних ідолів, яких датують ІІ-V століттям. Це якраз період черняхівської культури. Іон Винокур, який їх досліджував, вважав, що один з цих ідолів - бог сонця Хорс. Про це свідчать викарбувані на скульптурі знаки сонця та вужа. Вуж у слов’ян, до речі, вважався священною твариною. Його навіть не можна було виганяти з будинку, бо це могло б накликати біду на увесь рід. Інша скульптура має шолом, чудово проглядаються риси обличчя, навіть борода. В руках ідол тримає ріг достатку. Ми припускаємо, що це слов’янський бог Святовид-Род чи Дажбог. Є згадки, що восени, коли святкували його дні, жрець наповнював ріг медом і ставив його біля такої скульптури. Це була своєрідна жертва врожаю».

У руках ідол тримає ріг достатку.

А ще на скульптурі Дажбога учені знайшли зображення білого коня. Можливо, він символізує сонце, яке рухається зі сходу на захід? Є тут і зображення дитячої п’яді. Можливо, вона пов’язана з обрядом ініціації хлопчиків. Щоправда, з часом зображення на камені-піскову, з якого колись витесали бога, все більше стираються, але нині їх ще видно досить добре.

Найдавніший в колекції – калюський ідол. Його було знайдено ще наприкінці ХІХ століття і з того часу десь понад пів століття він зберігався в давньому сховищі музею. Аж поки його не встановили у внутрішньому дворику відділу старожитностей. Він також нагадує Святовида-Рода, хоча обличчя й немає. Воно відбите, залишилась лишень борода. В одній бог тримає ріг достатку, а в іншій – коржа.

Найдавніший з колекції - калюський ідол.

«Спочатку цього коржа майже не помічали, - пригадує дослідник. – Але в 2005 році ми робили нічні зйомки і відверто здивувалися: найкраще цього коржа помітно в місячному сяйві! У слов’ян існував цікавий звичай, пов’язаний якраз з коржем. На святкування днів урожаю вони пекли величезну паляницю, діаметром в людський зріст. За нею ставав жрець і питав у людей чи вони його бачать. Якщо його за коржем не помічали, звісно ж, вважалося, що рік люди проживуть у достатку».

Юрковецького ідола, який тулиться поруч, знайшли на Чемеровеччині в 1972 році. Передня частина божества фактично стесана, тому сама символіка, за якою б можна було ідентифікувати ідола, відсутня. Але шолом та суворі обличчя, які добре збереглися, ученим нагадали Перуна - бога грому та війни.

Науковці припускають, що це Перун.

Ще трьох величних богів до пантеону привезли з села Іванківці, що в Новоушицькому районі. Археологи вважають, що саме там, на берегах Дністра, був своєрідний релігійних центр древніх слов’ян. Приблизно у 1950 році до інституту археології надійшло лист від сільчанина, в якому той розповідав про трьох ідолів, знайдених біля села. Це було своєрідне капище, жертовник, присвячений трьом головним богам: Велесу, богу підземного царства та покровителю худоби, Триглаву та Перуну.

Велес, Триглав та Перун (зліва на право), знайдені в Іванківцях.

«Велеса можна впізнати за кам’яною пов’язкою довкола чола. Схожу, з білої тканини, слов’яни йому пов’язували на свята, - показує пан Болтанюк. – Це найвище за своїм зростом божество. Триглав має три обличчя – бога весни Яровіта, бога літа – Поривіта і бога осені - Руєвіта. У слов’ян це бог родючості. Чому немає зими? Бо це час, коли земля відпочиває, вкрита снігом, отже немає обличчя. А ось третє божество – знову ж таки Перун. Цікаво поглянути на його руки. Вони перехрещені. Права – йде до серця, ліва – до живота, в якій він тримає щось подібне до меча».

Велеса можна впізнати за пов'язкою довкола чола.

Саме на кам’яній скульптурі Перуна чудово видно кілька рунних знаків у вигляді тризуба. Петро Болтанюк каже, що тризуб у слов’ян був символом сокола, як помирає у вогні, а потім відновлюється.

Цікаво, що Триглава свого часу забрали до Чернівецького музею. Звідти він кочував ще по багатьох, аж поки не потрапив до «своїх» на відтворене Іванковецьке святилище.

Богиня-мати не хотіла покидати капища…

Передостаннім до дворику примандрував Пижівський ідол. Кажуть, божество вперто не хотіло покидати ранньослов’янське святилище: то техніка ламалася, то погода підводила, то ще якісь чудасії відбувалися…

Цю майже чотириметрову кам’яну скульптуру пов'язують зі скіфським часом.

Півкола нагадують про давній звичай: коли жінки молилися богам - вони ламали браслети.

«Ми гадаємо, що це богиня Рожениця, - розповідає пан Петро. – Ось тут добре видно два викарбувані ромби: як богиня-мати і богиня-донька. Є щось схоже на зображення грудей та жіночого лона. Півколо нагадує про давній звичай: коли жінки молилися богам, вони ламали браслети, відкриваючи своєрідні ворота між всесильними та людиною».

Останнім встановили в пантеоні давньоруських богів суржинецького ідола. Знайдений він був неподалік річки Тернавка ще у 70-х роках минулого століття. І лише позаторік під час археологічної експедиції ідола перевезли до музею.

Суржинецький ідол "примандрував" до Кам'янця-Подільського два роки тому.

Копію відомого Збручанського ідола у музеї встановили задля цікавості відвідувачів. Адже саме тут, вважає археолог, добре поєднується слов’янський світогляд: світ богів, світ людей та підземного царства, тобто неба, землі та підземелля.

Це єдина у музеї копія - збручанський ідол, решта - оригінали.

Петро Болтанюк зізнається, що на Поділлі є ще багато ідолів, які поки не потрапили до музею. «Усьому свій час, - каже археолог. – Головне, щоб люди не знищили». Наразі на Подністров’ї учені виділяють три центри, де найчастіше знаходять древні кам’яні божества – це Новоушиччина, Заліщицький район та Надзбруччя (Городоччина і Чемеровеччина). Тож яким будуть наступні знахідки і які таємниці древніх слов’ян вони привідкриють – лише справа часу.

Джерело https://ye.ua/istiriya/36461_Unikalna_starovina__v_Kam_yanci_Podilskomu_zibrano_kolekciyi_drevnih_slov_yanskih_idoliv.html

Шах і мат пропагандистам. Коротко, чому Донбас — це агресія РФ, а не громадянська війна українців

Ведучий телеканалу NewsOne Руслан Коцаба під час ефіру сказав, що події на Донбасі — це громадянська війна українців, а не агресія Росії. Коротко, наводячи залізобетонні аргументи, розповідаємо, чому такі твердження — це пропаганда, дурість, тупість та лицемірство.

Донбас — це повномасштабна війна, збройна агресія Росії проти України, яка почалася з окупації автономної республіки Крим.

Колишній радник російського президента Путіна Андрій Ілларіонов вважає, що датою початку війни слід вважати 20 лютого 2014, оскільки саме ця дата викарбувана на медалі "За повернення Криму", і, відповідно, першою силовою акцією — розстріл демонстрантів на Майдані Незалежності в Києві, який відбувався, за твердженнями автора, за наказами та під керівництвом представників російського ФСБ.

Тобто причини російської агресії — це Майдан, який виступив проти режиму Януковича та підтримав курс України на Євроінтеграцію та вступ в НАТО.

Треба визнати та чесно сказати — частина українців проти ЄС і НАТО. Ця частина українців — за інтеграцію з Росію та митний союз із колишніми республіками СРСР. У цьому й полягає громадянський конфлікт між українцями — одні за ЄС, інші — за Росію. Це конфлікт поглядів, позицій та світоглядів, який частково проявився під час Революції Гідності.

Але нація і держава — це компроміс. Частина українців мусила змиритися з тим, що Януковича обрали президентом. Але ж і Янукович декларував інтеграцію в ЄС і майже підписав угоду про асоціацію.

Тому коли він не підписав асоціації, частина українців вийшла на акції протесту. Протести переросли в революцію. Янукович не зміг врегулювати ситуацію в країні. Він емігрував та ще й попросив Росію про збройну підтримку в придушенні Майдану.

Тому частина українців має змиритися з тим, що президент не залагодив ситуацію і самовільно покинув пост глави держави.

Можна не визнавати цього, але ж це правда і доведений факт.

У цьому й суть національного компромісу — визнавати ті законні речі, які тобі не подобаються. Визнавати та працювати далі, а якщо є охота — ставати у конструктивну опозицію.

Простіше кажучи: ми визнали Януковича президентом, то ж і жителі Донбасу мали визнати його самовільну відставку та нову владу, яка прийшла йому на зміну.

І вони б визнали. Протестували б та продовжили жити, працювати, але у конструктивній опозиції до нової влади.

Але ж ні. Бо у ситуацію втрутилася Росія. Влада РФ організувала приїзд тітушок в Україну, озброїла незгодних українців, захопила міськради, відділки міліції, СБУ, військові частини, проголосила там незаконні та нелегітимні республіки — ДНР та ЛНР.

Разом з цим Росія спрямувала в Україну кадрових військових та добровольців, які разом з українцями захоплювали державні установи, міста.

Простими словами: Росія завезла сюди своїх хуліганів та військових, які почали війну проти України. А це агресія. Збройна агресія, відкрита збройна агресія, але без офіційного оголошення війни.

То чому ж досі є українські політики та бізнесмени, які називають це громадянською війною та громадянським конфліктом. Тому що українці воюють проти українців. І це, на жаль — правда.

Але.

У 1940 році коли Німеччина напала на Францію та окупувала її території, частина французів теж воювала за Німеччину. Але ж інша частина французів воювала проти, захищаючи свої країну. І чомусь ніхто не назвав це громадянським конфліктом. А чому? Та бо завжди, завжди й ще раз завжди у війні якась частина населення підтримувала агресора.

У середні віки, у ХІХ столітті це називалося зрадою.

Тепер же є менш оцінювальне поняття — колабораціонізм.

Тому казати правду потрібно: так, українці воюють проти українців, так, був і є громадянський конфлікт з приводу влади Януковича та наступних влад. Громадянський конфлікт, власне кажучи, є завжди. Протистояння виборців Порошенка та Зеленського — чим вам не громадянський конфлікт? Просто люди доводять свою правоту на кухнях, на телеканалах, у соцмережах. Інколи лаються та поливають брудом, але ж не беруть автомати, “люб’язно” надані політиками сусідньої держави та не йдуть стріляти своїх політичних опонентів.

Те, що почалося 20 лютого 2014 року — це війна Росії проти України. І ті, хто воюють за ополчення, ДНР, ЛНР та інші військові формування — це колаборанти, які добровільно або примусово пішли на співпрацю з агресором.

Можна не визнавати гравітацію, закон Ома та інші природні закони. Але він цього гравітація не перестає діяти.

Так само з Донбасом. Можна скільки завгодно прикидатися дурнем, говорячи про громадянську війну. Але він цього агресія Росії не перестає бути агресією. Але від цього колабораціоністи не перестають бути колабораціоністами.

Коцаба маніпулює фактами. Він говорить таке:

"Київська влада має визнати, що використання збройних сил проти мирного населення є злочином, на який не поширюються терміни давності. І, нагадаю, саме київські змовники та, назвемо так, зрадники 14 квітня 2014 року незаконно проголосили якесь там АТО. Ну й, відповідно, донецькі та луганські відповіли 12 травня, нагадую, майже через місяць пізніше, створенням так званих ДНР і ЛНР".

Але ж це вже відверта брехня, переписування історії у прямому ефірі. Бо вперше "ДНР" проголосили за тиждень до початку АТО, яка почалася. 14 квітня. Бо 12 квітня терористична група росіянина Гіркіна захопила Слов’янськ, Краматорськ та кілька менших міст.

Особливо вражає пасаж Коцаби: "Київська влада має визнати, що використання збройних сил проти мирного населення є злочином, на який не поширюються терміни давності".

Треба визнати, що під час протистояння бойовиків ДНР та української армії загинули мирні мешканці міст та сіл Донеччини й Луганщини. Але гинули вони тільки тому, що терористи та російські війська ставили танки, гармати та військову техніку у дворах, біля шкіл, за будинками мирних мешканців. Ополченці ховалися за спини жителів, звідти стріляли по українським військам.

А що робити українським військовим, коли якісь сумнівні люди у військовій формі, з автоматами й танками перші стріляють, захоплюють частини, примушують наших військових підпорядковуватися якимось ефемерним ДНР та ЛНР? Що робити? Звісно ж відбиватися.

Тому не українські військові вбили мирних мешканців, а Росія та прихильники ДНР-ЛНР принесли війну. Саме на їх плечах тисячі загиблих. Саме вони відповідатимуть. Бо злочини Путіна та ДНР не мають терміну давності.

Роман Коржик

Лінгвоцид або чому ми насправді не знаємо нашої мови

“Щоб”, “автозавод”, “атомний” та “болото” - лише кілька слів, які сьогодні для нас є рідними і не викликають думок нав‘язаність. Натомість справжні українські: “аби”, “автомобілярня”, “атомовий” та “багно” здаються чужими і незвичними.

Методи, якими російський імперіалізм нищив українську ідентичність стосуються фактично кожного аспекту та сфери життя. Але сьогодні, в День української мови та писемності, ми згадуємо те, про що зазвичай не згадують. Про совєцький лінгвоцид.