Про радянську науку...

Трохим Лисенко: радянський вчений, що кастрував квіти та годував корів шоколадками

А ще він заперечував генетику як науку. Через це загинуло багато дійсно крутих вчених, які жили й творили у Радянському союзі...

Радянський союз — це тотальний маскарад ідіотизму. І це не наші гучні слівця, не спосіб привернути увагу до якоїсь фейкової чи малозначної теми. Це реальність, якою жила та держава 70 років, стримуючи прогрес України та інших країн, котрі входили до його складу. І зараз ми вам розкажемо про один з проявів того ідіотизму: заперечення генетики як науки або так звану "Лисенківщину".

Жив-був Трохим Лисенко. Якось так сталося, що читати й писати він навчився у віці 13 років. Сам із селянської родини походив. Народився 1898 року в містечку Карлівка, Полтавської губернії. Навчався у Полтаві, в школі початковій школі садівництва, потім в Умані — у середній школі садівництво. Ех садівництво — цікава наука така, що були та початкові й середні школи. Може й вища десь була?

Але Умань — то кошерно. Мабуть, знаєте про уманський дендропарк. То логічно припустити, якщо там така краса, такі ландшафти, значить якісь спеціалісти все мають то впорядковувати. От одним із таких спеціалістів й був Трохим Лисенко.

От з того часу Лисенко назавжди пов'язав своє життя з садівництвом, городництвом та аграрною наукою. І слава прийшла до Лисенка, коли йому виповнилося 29.

1927 рік. Виходить черговий номер газети "Правда". У ньому стаття — про сільського генія Трохима Лисенка, який придумав божевільно-фантастичний спосіб, як одержати ще більший урожай від озимої пшениці. Коли наступає осінь та холоди, за нею — зима, то паростки так званої озимої пшениці треба протримати на холоді. Потім, коли прийде весна — їх треба сіяти. Тут є озима і ярова — це два різні види пшениці. Першу засівають восени, а другу — весною. І от, саме ті паростки ярової, котрі збереглися, швидко ростуть навесні. Шляхом такого лайфхаку можна збирати два врожаї на рік. Проте є ризик: якщо зима занадто холодна чи надто тепла або якщо паростки загубила рання повінь — то нічого з цього не вийде.

Простіше кажучи — тримай паростки пшениці на холоді, потім сій їх навесну і буде тоді врожай великий. Цю технологію назвали яровизація. Радянські газети писали про неї, як про винахід Лисенка. Але була одна проблемка. Яровизацію знали в Європі та Америці ще з 1854 року. Тому, на жаль, радянська преса поширила ще один фейк.

Та завдяки цьому фейку кар'єра Лисенка пішла угору. На жаль. Бо далі почався треш.

Незрозуміло як Лисенко додумався каструвати квіти, але за його ідеєю тисячі селян просто дарма згаяли час в полі. Ідея полягала в тому, що коли обрізати квіти й давати їм можливість запилюватися будь-яким пилком, що витає у повітрі й таким чином давати кращі врожаї.

А далі ще гірше. Радянській владі потрібно було в усьому відрізнятися від капіталістичних країн. Тому й науку треба було мати свою. Лисенко ідеально вписався у цю схему. Він придумав так зване "мічурінське вчення". Це була концепція спадковості, мінливості та видоутворення живих організмів: види перетворюються з одного на другий, шляхом стрибку, розвитку.. Наприклад, із пшениці – на жито, із вівса можна отримати вівсюг, із граба — ліщину. Зозуля стрибком виникає з яєць дроздів.

При цьому Лисенко серйозно вважав, що гени – це вигадка генетиків. Мовляв, їх ніхто не бачив, а значить їх немає.

Професійні біологи запросили Лисенка в інститут генетики АН СРСР, щоби показати — ось гени, чувак, поглянь у мікроскоп. Але Трохим ніколи не користувався мікроскопом, бо тож капіталістичне зло, в яке заглядати не треба.

Пізніше Лисенко говорив, що генетика — то плід фашизму, що не можуть хвороби передаватися спадково, що радянські люди чисті та здорові.

І от радянська влада, які був вигідний Лисенко, як новий радянський, свій, некапіталістичний науковець, почала репресії проти генетиків. 1940 року заарештувала майже нобелівського лауреата з генетики Миколу Вавілова. Бо він критикував погляди Лисенка. Просто критикував ту псевдонаукову маячню й за це загримів до таборів. 1943 року Вавілов помер.

А ще Лисенко годував корів шоколадками. Казав, що так у них молоко жирніше та смачніше буде. Цю маячню можна знайти у мемуарах самого Лисенка.

У радянських діячів взагалі якийсь патологічний потяг до корів був. Он лідер українських комуністів Петро Шелест взагалі, коли їздив у відрядження потягом, брав свою улюблену корову до вагона. Бо молоко добре давала.

Отакий от маскарад творився у СРСР. Маскарад ідіотизму, через який гинули й прості селяни й потужні науковці.

Лисенківщина закінчилася після 1965 року, коли Хрущов пішов із влади. Кукурудзяний диктатор любив "озимого" довбака, бо Лисенко на думку Хрущова був людиною народу. Та все ж таки нормальні вчені, користуючись мінімальними зсувами у свободі слова, таки витиснули Лисенка на задвірки науки


Артефакт

В грудні на екрани вийде фільм "Чорний Ворон"

  • 27.11.19, 15:23
Саме час вітати фанатів Василя Шкляра з новинкою, скоро в кінотеатрах буде йти фільм за мотивами його книжки

"Друзі! Вже з 5 грудня фільм Чорний ворон у кінотеатрах! А поки слухаємо пісню "Океан Ельзи", яка стала саундтреком!

Й вже дуже скоро будемо розігрувати квитки на премє'рний показ фільму у Києві!"

Клуб Сімейного Дозвілля в ФБ



Кінопоказ «Іловайськ 2014» в Одесі, 29.11

Герої фільму «Іловайськ 2014» не тільки професійні актори, а й добровольці, учасники подій — ветерани батальйону «Донбас». Стрічка заснована на реальних подіях. Сценарій гнаписаний за численними матеріалами в пресі і реальними історіями ветеранів-добровольців, які брали участь в операції зі звільнення Іловайська.
У п'ятницю, 29 листопада, Український інститут національної пам'яті в Одесі покаже фільм всім охочим.
Полський уззвіз, 13. Конгрес-хол готелю "Марлін". 19:00.
Вхід вільний.


Ні, це не фотографії жертв Голодомору в Україні 1932–1933 рр.

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору, що відзначається у четверту суботу листопада, LikБез вважає необхідним привернути увагу журналістів та всіх небайдужих до важливої теми візуалізації трагедії Голодомору та її коректного і правдивого представлення.

Спочатку кілька загальних тез для характеристики проблеми.

Зазвичай ілюстраціями до інформаційних повідомлень, науково-популярних та наукових статей, а також фільмів про Голодомор слугують кілька типів візуальних джерел (“картинок”). Назвемо найголовніші. Це:

  • документальні фотографії;
  • різноманітні архівні матеріали;
  • сторінки тогочасних українських газет із повідомленнями про “чорні дошки” та інформацією про (не)виконання планів хлібозаготівель та ін.;
  • сторінки тогочасних закордонних газет та журналів із повідомленнями про голод в Україні;
  • мистецькі твори (створені як очевидцями, так і сучасними митцями);
  • меморіальні місця (пам’ятники та пам’ятні знаки);
  • нарешті, це фотографії сучасних заходів із вшанування пам’яті жертв Голодомору як в Україні, так і закордоном.

Тобто варіантів, що саме обрати для візуального ряду, достатньо.

Та найчастіше використовуються документальні фотографії. Адже саме світлини, що фіксують момент трагедії, найсильніше впливають на читача / глядача. Хіба може залишити когось байдужим знімка розпухлої від голоду дитини у лахміттях чи фото помираючих від голоду?! Звісно, що ні.

Крім того, ці фото виконують також роль неабиякого аргументу, заперечувати який не виходить. Вже самим фактом свого існування вони промовляють: “Це було, було! Дивіться!”

Але.

Але якщо серед наведених у публікаціях зображень виявляються неправдиві фото (байдуже – через незнання, помилку чи злий намір) і це стає відомим, то і довіра до інших наведених джерел однозначно пропадає, а висловлені судження переходять до категорії сумнівних чи навіть сфальшованих.

Поговорімо про це докладніше.

Так склалось, що документальних фотографій, що зафіксували б жертв Голодомору 1932–1933 рр., збереглось небагато. Це і зрозуміло. Влада, здійснюючи терор голодом, всіляко намагалась приховати свої злочини. Кореспонденти до голодуючих та вимираючих сіл не допускались. У населення (особливо у селян) на руках фотоапаратів практично не було. Ті кілька фотографій, що на сьогодні чітко атрибутовані, були зроблені іноземними спеціалістами, які у той час працювали в радянській Україні, і таємно вивезені закордон.

Між тим у публікаціях, у фільмах, а часом навіть у музейних експозиціях та на документальних архівних виставках бачимо численні фотографії начебто жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Деякі з цих світлин “кочують” з однієї статті до іншої та вже перетворились на “візитівку” Голодомору.

Питання: Чи всі вони справді були зроблені саме в Україні та саме в цей час?

Відповідь категорична: Ні!

На жаль, дуже часто для ілюстрування жахів Голодомору в Україні 1932–1933 рр. помилково використовують фотографії, зроблені у Поволжі у листопаді-грудні 1921 р. співробітниками місії Нансена.

Весною 1921 р. у кількох районах Росії, а саме у Поволжі та на Північному Кавказі, через страшну посуху та неврожай розпочався голод. Масовий голод охопив також Південь України, проте звідти продовжували вивозити хліб до Росії, посилаючись на те, що в Україні, начебто, не голод, а просто неврожай.

Після довгого замовчування трагедії лише у серпні 1921 р. уряд радянської Росії звернувся по міжнародну допомогу. В Кремлі очікували, що європейські уряди нададуть Росії кредит у 10 млн. фунтів стерлінгів. Однак в Європі виникли підозри щодо імовірних зловживань та майбутнього нецільового використання коштів радянським урядом, і у кредиті було відмовлено. Зрештою, після тривалих нарад і консультацій допомога була надана, але на умовах роботи в Росії спеціальної комісії та визнання більшовиками боргів царської Росії.

Згаданою спеціальною комісією став Міжнародний комітет допомоги голодуючим у Росії. Ця організація, створена в Європі під егідою Міжнародного комітету Червоного Хреста, об’єднала більш ніж три десятки доброчинних та релігійно-доброчинних товариств. Очолив комітет визначний полярний дослідник та громадський діяч норвежець Фрітьоф Нансен, тому ця гуманітарна структура отримала неофіційну назву “місія Нансена”.

Восени 1921 р. Нансен приїхав до Росії та у листопаді-грудні 1921 р. відвідав охоплені голодом райони, зокрема Поволжя та Північний Кавказ. Звідти він привіз кілька десятків негативів на склі та фотографій, що були зроблені співробітниками місії. Для широкого розповсюдження Нансен відібрав 63 зображення голодуючих та тіл тих, хто помер від голоду. Фотографії широко розійшлись Європою та Америкою. Вони неодноразово друкувались у пресі та окремо у вигляді листівок для збирання коштів для голодуючих в Росії, пізніше – також як ілюстративні додатки до численних книг про життя та діяльність Ф. Нансена.

Нині ці фотографії знаходяться у вільному доступі на сайті Національної бібліотеки Норвегії у фотоархіві Ф.Нансена.

Вважаємо, що нині публікація фотографій, зроблених у Поволжі у 1921–1922 рр., як фотографій Голодомору в Україні 1932–1933 рр. є шкідливою та цілковито неприпустимою. Така – свідома чи несвідома – підміна веде до знецінювання інформації щодо українського Голодомору-геноциду та підважує правдивість інших свідчень, дає підстави звинувачувати дослідників у фальсифікації Голодомору.

Легковажити достовірністю поданих ілюстративних матеріалів не варто.

Аби уникнути подальших тиражувань неправдивої інформації, наводимо ті фотографії 1921 р. із відповідними підписами, що найчастіше помилково використовуються як ілюстрації Голодомору. Підписи мають гіперлінки, що відсилають на сайт Національної бібліотеки Норвегії.

Ні, це не фотографії жертв Голодомору в Україні 1932–1933 років!

Це фотографії, зроблені у Поволжі у листопаді-грудні 1921 р. співробітниками місії Нансена.

.1-h

Родина, що помирає на березі річки Волги. Осінь 1921 р.

 

 

 

 

2-h

 

Семирічний хлопчик, знайдений на вокзалі у Самарі. Він помирає від голоду та виснаження. Осінь 1921 р.

 

 

 

 

3-h

 

Голодуюча семирічна дівчинка із роздутим животом через довге голодування та вживання трави у їжу. Бугуруслан, осінь 1921 р.

 

 

 

 

 

 

4-h

 

Інше фото із тією ж дівчинкою. Голодуюча родина. Бугуруслан, осінь 1921 р.

 

 

 

 

 

5-h

 

Близько восьми десятків тіл, переважно дитячих, знайдених та звезених на кладовище впродовж двох днів. Кладовище міста Бузулук, грудень 1921 р.

 

 

 

 

6-h

 

Близько восьми десятків тіл, переважно дитячих, перед похованням у братській могилі. Одяг із дітей зняли для подальшого використання. Кладовище міста Бузулук, грудень 1921 р.

 

 

 

 

7-h

 

Тіла дітей, які померли від голоду. Місто Марксштадт (нині – м. Маркс Саратовської області Російської Федерації), грудень 1921 р.

 

 

 

 

 

8-h

 

Листівка із фото голодуючих хлопчиків, зроблена співробітниками місії Нансена. Листівка була випущена у 1922 р. у Женеві для збирання коштів для допомоги голодуючим у Росії.

 

Что россияне украли и разбили на украинских кораблях ВМС

  • 22.11.19, 00:20
На катерах и буксире разбито и повреждено то, что мародеры не смогли снять или не захотели

Перед возвращением Украине захваченных годом ранее бронекатеров "Никополь", "Бердянск" и буксира "Яны Капу" россияне сняли с них не только все радиооборудование, но и огнетушители, кухонные плиты и унитазы. Докладную записку об этом на имя командующего ВМС адмирала Игоря Воронченко показал в Facebook экс-главный военный прокурор Анатолий Матиос.

Отсутствуют на катерах:

- радиостанции Harris (коротковолновая и УКВ);
- радиостанции Motorola;
- радиостанции ICOM;
- станции космической связи IRIDIUM;
- РЛС Furuno;
- сняты и/или разбиты системы распознавания;
- вооружение (кроме 30-мм артустановки) и весь боезапас;
- надувная лодка с двумя моторами;
- магнитный компас и гирокомпас;
- надувной плот;
- огнетушители;
- фонари освещения и аккумуляторы;
- аварийный буй;
- запчасти;
- кухонная плита, вытяжка и проточный нагреватель;
- унитаз;
- вся документация;
- прочее.

У "Бердянска" снарядами с кораблей ВМФ РФ пробита бронерубка и машинное отделение, также поврежден левый двигатель.

На буксире:

- снято все радиооборудование, как и на катерах;
- разбиты и вскрыты все приборы в ходовой рубке;
- частично разобрана универсальная система водяной защиты;
- разобрана топливная аппаратура;
- отсутствуют розетки и плафоны;
- в машинном отделении - заделанная пластырем с раздвижным упором пробоина;
- сняты все кабели, в т.ч. кабель берегового питания;
- фальшборта частично разрушены;
- отсутствует часть мачты;
- вся документация;
- прочее.

Справка. 25 ноября 2018 года РФ атаковала и захватила в районе Керченского пролива в Черном море три корабля ВМС Украины. 25 мая 2019-го Морской трибунал ООН обязал Кремль немедленно освободить их. Экипаж освободили в сентябре 2019-го по обмену. 17 ноября корабли начали выводить из Керчи, позже появилось видео, как они проходят под арками Крымского моста. 19-го их передали в "угробленном" состоянии Украине.

https://news.liga.net/politics/news/chto-rossiyane-ukrali-i-razbili-na-ukrainskih-korablyah-vms-spisok


@herooftheday10

"Из рф с любовью от "братьев", Катер #Бердянск. #рашисты_nazi"


Я думала, що вони мене вже не здивують...

  • 20.11.19, 16:03
Росіяни угробили захоплені кораблі. Зняли навіть плафони, розетки та унітази — командувач ВМС
Росіяни «угробили» малі броньовані артилерійські катери «Нікополь» і «Бердянськ» та буксир «Яни Капу». Наразі повернені кораблі підходять до територіальних вод України.

Про це заявив командувач Військово-морськими силами України Ігор Воронченко, повідомляє «4 канал».

За його словами, що підійдуть кораблі приблизно через 16 годин.

«Йде буксирування, швидкість дуже маленька. Вони своїм ходом не йдуть, росіяни їх угробили. Познімали навіть плафони, розетки і унітази. Так що ми зараз покажемо всьому світу варварське ставлення росіян», — заявив Воронченко.

Нагадаємо, 18 листопада МЗС Росії, Військово-Морські Сили Збройних Сил України та МЗС України підтвердили передачу українських кораблів, які РФ захопила в Керченській протоці в листопаді 2018 року.


Джерело: hromadske.ua/posts/rosiyani-ugrobili-zahopleni-korabli-znyali-navit-plafoni-rozetki-i-unitazi-komanduvach-vms

Кримська історія зв'язкової УПА

У кримському селищі Роздольне вже півсторіччя живе Теодозія Кобилянська, яка допомагала Українській повстанській армії. У молодості її зловили з записками від повстанців, почали катувати та відправили до табору.

Теодозія з дитинства входила до патріотичних товариств

Народилася Теодозія в одному з найдавніших міст на Західній Україні – Микулинцях на Тернопільщині. Її тато – польський офіцер, мама – українська вчителька. Колишня зв’язкова УПА розповіла, що її матір померла під час четвертих пологів, коли маленькій Теодозії було 9 років.


Товариство Ще в школі у 12 років Теодозія вступила до патріотичного товариства "Сокіл", з якого все і почалося. Після школи пішла до лав організації українських націоналістів. Каже, хотіла, аби Україна була самостійною державою.

Товариство "Сокіл"

У 1943 році, коли утворилася Українська повстанська армія, Теодозія працювала старшим економістом на пошті. Проте хотіла більше допомагати національному руху, тому стала зв'язковою УПА.

У червні 1946 року у час, коли вона забрала записки від солдатів УПА, її вистежили та заарештували, потім кинули в підвал, де була ціла гора вже вбитих повстанців.

Тих бандерівців побили та покидали туди. І мене в той підвал завели, живу. Я з трупами спала, мене били по-чорному, їсти не давали, говорили "ти бандерівська б..". То була страшенна ворожнеча,
– сказала Теодозія Кобилянська.

Що про Теодозію Кобилянську розказує Вікіпедія

Журналісти почали шукати справу пані Теодозії у відкритих джерелах в інтернеті. Там є лише один спогад про неї – у Вікіпедії, на сторінці селище Микулинці, у замітці про репресованих згадується її дівоче прізвище Гавриків Теодозія.

З'ясувалося, що це дані з книги "Шлях до волі" історика та учасника УПА Василя Бортника. Журналісти довго не могли знайти жодного документу в державних архівах про Теодозію, хоча шукали її і як Кобилянську, і як Гавриків. Тоді журналісти передивилася усі списки реабілітованих в окрузі Микулинецької громади і знайшли Теодозію, але виявилося, що вона не Гавриків, а Гавришків.

Запис про Теодозію Кобилянську у книзі
Запис про Теодозію Кобилянську у книзі "Шлях до волі"

Справа Теодозії в архівах СБУ

Архів СБУ на 95% складається з розсекречених матеріалів радянських спецслужб. На прохання журналістів "Крим Реалії" там відшукали справу пані Теодозії Гавришків та ще трьох дівчат. В ній вказано, що Теодозія – член ОУН, працювала під псевдонімом "Струсь" та була засуджена за двома статтями – зрада батьківщині та участь у контрреволюційній організації.

Яким хитрим способом арештовували повстанців

Від неї вимагали свідчити, але вона мовчала. Коли її перевозили до в'язниці, то обманули – зімітували, що її начебто відбили повстанці, просили доказати, що вона чесна українка і не зрадила батьківщину.

Теодозія Кобилянська розповіла, що у в’язниці зустріла багато людей, яких так само обдурювали. Архів УПА свідчить про те, що таку тактику до повстанців застосовували масово. Ось протокол допиту одного з бійців, який увійшов до книги "Літопис УПА".

Зав'язують арештованому очі, заводять до Криївки у Віри в селі Конопківка і там під маскою повстанців допитують, пришиваючи йому співпрацю з большевиками. Арештований думає, що це повстанці, зізнається, що він у своєму терені має також з ними контакт. Це уточнюють і одержують матеріали про підпілля та зв'язки арештованого з ним,
– йдеться в документі.

Як обдурювали повстанців
Як обдурювали повстанців

Такі загони НКВС називалися агентурні бойові групи або легендарні групи псевдоповстанців. За даними істориків, у 1944 році на Західній Україні таких груп діяло вже понад тисячу.

Після такого обманного добутку інформації заарештували двох подруг пані Теодозії – Іванну Трембач та Зиновію Абрагамовську. Дівчата домовилися визнати частину звинувачень. "Ми домовилися, що мусимо трохи зізнатися, щоб нас не катували, бо ми знали, що просто так не відпустять", – додала Теодозія Кобилянська. 

Коли арештували подруг Теодозії, затримали і її сестру – 17-річну Христину. Мовляв, вона теж приймала участь в діяльності УПА за завданням Теодозії. У судді сестри це заперечили і заявили про тортури. Христину теж катували, ось що вона розповіла під час трибуналу:

На попередньому слідстві мене слідчий бив і я змушена була підписувати все, що він записував. Коли мене викликали при пред'явленні стаття 200 "КПК в присутності прокурора, то я сказала, що всі мої свідчення неправильні. Тоді слідчий знову забрав мене до себе і став бити. Я не мала ніяких зв'язків з членами ОУН,
– йдеться у документах справи.

Як свідчать архівні документи, жодних доказів проти Христини трибунал не знайшов, але її все одно засудили.

Що пережила Теодозія в таборах

Теодозія та одна з її подруг отримали по 10 років таборів, ще одна 5. Після засудження Кобилянську спочатку відправили на лісоповал в табір біля Красноярська – це так званий "КрасЛаг", потім перевели до Казахстану до одного з найвідоміших в системі ГУЛАГ – "СтепЛагу". За офіційними документами, майже 50% людей у таборі на той час – українські націоналісти.


В таборі нам було трохи краще. Інколи ми навіть більше їли, коли їх відправляли на помідори. Коли я вийшла, то важила – 40 кілограмів,
Теодозія розповіла, що металургійний завод та промислові будівлі для міста Балхаш неподалік від табору будували в’язні табору, хоча в газетах писали, що це комсомольці.

– поділилася спогадами Теодозія.

Саме в цьому таборі сталося одне із найтрагічніших за історію ГУЛАГу повстань, яке придушували танками.

Після смерті Сталіна вирок Теодозії переглянули. Оскільки 9 років вона вже відсиділа, її ще на рік відпустили на вільне поселення в Караганді, де працювала на шахті та в бухгалтерії.

Життя зв’язкової УПА після табору

У 1957 році Кобилянська повернулася на Батьківщину до Микулинців, а її молодша сестра Христина поїхала до Польщі. Там Теодозія одружилася і народила дитину. Після 10 років життя чоловік почав знущатися з сина та бити дружину. Тому коли він був на роботі, Теодозія забрала дитину і втекла до Криму.


Як до цього причетний бранець Кремля Володимир Балух

Після розвалу Радянського Союзу усіх чотирьох засуджених дівчат нарешті реабілітували. Більше половини життя Теодозія прожила в Криму. У 1990 році знову почала займатись громадсько-політичної діяльністю. Згодом там офіційно заснувала районну організацію Конгрес українських націоналістів, де займалася просвітництвом та соціальними проектами.

До цього осередку входив і ув’язнений у РФ бранець Володимир Балух, який часто відвідував Теодозію Кобилянську. За її словами, він тоді попросив у неї червоно-чорний прапор та повісив у своєму будинку, згодом за це його і затримали.

Говорити про життя в Криму після анексії Теодозія Кобилянська не хоче, бо і зараз боїться арешту. Українцям бажає єдності, бо вважає, що в цьому сила.

Джерело https://24tv.ua/mene_kinuli_v_pidval_z_trupami_povstantsiv_istoriya_krimchanki_yaka_dopomagala_upa_n1149131