Трохим Лисенко: радянський вчений, що кастрував квіти та годував корів шоколадками

А ще він заперечував генетику як науку. Через це загинуло багато дійсно крутих вчених, які жили й творили у Радянському союзі...

Радянський союз — це тотальний маскарад ідіотизму. І це не наші гучні слівця, не спосіб привернути увагу до якоїсь фейкової чи малозначної теми. Це реальність, якою жила та держава 70 років, стримуючи прогрес України та інших країн, котрі входили до його складу. І зараз ми вам розкажемо про один з проявів того ідіотизму: заперечення генетики як науки або так звану "Лисенківщину".

Жив-був Трохим Лисенко. Якось так сталося, що читати й писати він навчився у віці 13 років. Сам із селянської родини походив. Народився 1898 року в містечку Карлівка, Полтавської губернії. Навчався у Полтаві, в школі початковій школі садівництва, потім в Умані — у середній школі садівництво. Ех садівництво — цікава наука така, що були та початкові й середні школи. Може й вища десь була?

Але Умань — то кошерно. Мабуть, знаєте про уманський дендропарк. То логічно припустити, якщо там така краса, такі ландшафти, значить якісь спеціалісти все мають то впорядковувати. От одним із таких спеціалістів й був Трохим Лисенко.

От з того часу Лисенко назавжди пов'язав своє життя з садівництвом, городництвом та аграрною наукою. І слава прийшла до Лисенка, коли йому виповнилося 29.

1927 рік. Виходить черговий номер газети "Правда". У ньому стаття — про сільського генія Трохима Лисенка, який придумав божевільно-фантастичний спосіб, як одержати ще більший урожай від озимої пшениці. Коли наступає осінь та холоди, за нею — зима, то паростки так званої озимої пшениці треба протримати на холоді. Потім, коли прийде весна — їх треба сіяти. Тут є озима і ярова — це два різні види пшениці. Першу засівають восени, а другу — весною. І от, саме ті паростки ярової, котрі збереглися, швидко ростуть навесні. Шляхом такого лайфхаку можна збирати два врожаї на рік. Проте є ризик: якщо зима занадто холодна чи надто тепла або якщо паростки загубила рання повінь — то нічого з цього не вийде.

Простіше кажучи — тримай паростки пшениці на холоді, потім сій їх навесну і буде тоді врожай великий. Цю технологію назвали яровизація. Радянські газети писали про неї, як про винахід Лисенка. Але була одна проблемка. Яровизацію знали в Європі та Америці ще з 1854 року. Тому, на жаль, радянська преса поширила ще один фейк.

Та завдяки цьому фейку кар'єра Лисенка пішла угору. На жаль. Бо далі почався треш.

Незрозуміло як Лисенко додумався каструвати квіти, але за його ідеєю тисячі селян просто дарма згаяли час в полі. Ідея полягала в тому, що коли обрізати квіти й давати їм можливість запилюватися будь-яким пилком, що витає у повітрі й таким чином давати кращі врожаї.

А далі ще гірше. Радянській владі потрібно було в усьому відрізнятися від капіталістичних країн. Тому й науку треба було мати свою. Лисенко ідеально вписався у цю схему. Він придумав так зване "мічурінське вчення". Це була концепція спадковості, мінливості та видоутворення живих організмів: види перетворюються з одного на другий, шляхом стрибку, розвитку.. Наприклад, із пшениці – на жито, із вівса можна отримати вівсюг, із граба — ліщину. Зозуля стрибком виникає з яєць дроздів.

При цьому Лисенко серйозно вважав, що гени – це вигадка генетиків. Мовляв, їх ніхто не бачив, а значить їх немає.

Професійні біологи запросили Лисенка в інститут генетики АН СРСР, щоби показати — ось гени, чувак, поглянь у мікроскоп. Але Трохим ніколи не користувався мікроскопом, бо тож капіталістичне зло, в яке заглядати не треба.

Пізніше Лисенко говорив, що генетика — то плід фашизму, що не можуть хвороби передаватися спадково, що радянські люди чисті та здорові.

І от радянська влада, які був вигідний Лисенко, як новий радянський, свій, некапіталістичний науковець, почала репресії проти генетиків. 1940 року заарештувала майже нобелівського лауреата з генетики Миколу Вавілова. Бо він критикував погляди Лисенка. Просто критикував ту псевдонаукову маячню й за це загримів до таборів. 1943 року Вавілов помер.

А ще Лисенко годував корів шоколадками. Казав, що так у них молоко жирніше та смачніше буде. Цю маячню можна знайти у мемуарах самого Лисенка.

У радянських діячів взагалі якийсь патологічний потяг до корів був. Он лідер українських комуністів Петро Шелест взагалі, коли їздив у відрядження потягом, брав свою улюблену корову до вагона. Бо молоко добре давала.

Отакий от маскарад творився у СРСР. Маскарад ідіотизму, через який гинули й прості селяни й потужні науковці.

Лисенківщина закінчилася після 1965 року, коли Хрущов пішов із влади. Кукурудзяний диктатор любив "озимого" довбака, бо Лисенко на думку Хрущова був людиною народу. Та все ж таки нормальні вчені, користуючись мінімальними зсувами у свободі слова, таки витиснули Лисенка на задвірки науки

Перед возвращением Украине захваченных годом ранее бронекатеров "Никополь", "Бердянск" и буксира "Яны Капу" россияне сняли с них не только все радиооборудование, но и огнетушители, кухонные плиты и унитазы. Докладную записку об этом на имя командующего ВМС адмирала Игоря Воронченко показал в Facebook экс-главный военный прокурор Анатолий Матиос.

Отсутствуют на катерах:

- радиостанции Harris (коротковолновая и УКВ);
- радиостанции Motorola;
- радиостанции ICOM;
- станции космической связи IRIDIUM;
- РЛС Furuno;
- сняты и/или разбиты системы распознавания;
- вооружение (кроме 30-мм артустановки) и весь боезапас;
- надувная лодка с двумя моторами;
- магнитный компас и гирокомпас;
- надувной плот;
- огнетушители;
- фонари освещения и аккумуляторы;
- аварийный буй;
- запчасти;
- кухонная плита, вытяжка и проточный нагреватель;
- унитаз;
- вся документация;
- прочее.

У "Бердянска" снарядами с кораблей ВМФ РФ пробита бронерубка и машинное отделение, также поврежден левый двигатель.

На буксире:

- снято все радиооборудование, как и на катерах;
- разбиты и вскрыты все приборы в ходовой рубке;
- частично разобрана универсальная система водяной защиты;
- разобрана топливная аппаратура;
- отсутствуют розетки и плафоны;
- в машинном отделении - заделанная пластырем с раздвижным упором пробоина;
- сняты все кабели, в т.ч. кабель берегового питания;
- фальшборта частично разрушены;
- отсутствует часть мачты;
- вся документация;
- прочее.

Справка. 25 ноября 2018 года РФ атаковала и захватила в районе Керченского пролива в Черном море три корабля ВМС Украины. 25 мая 2019-го Морской трибунал ООН обязал Кремль немедленно освободить их. Экипаж освободили в сентябре 2019-го по обмену. 17 ноября корабли начали выводить из Керчи, позже появилось видео, как они проходят под арками Крымского моста. 19-го их передали в "угробленном" состоянии Украине.

https://news.liga.net/politics/news/chto-rossiyane-ukrali-i-razbili-na-ukrainskih-korablyah-vms-spisok

@herooftheday10

"Из рф с любовью от "братьев", Катер #Бердянск. #рашисты_nazi"

Народилася Теодозія в одному з найдавніших міст на Західній Україні – Микулинцях на Тернопільщині. Її тато – польський офіцер, мама – українська вчителька. Колишня зв’язкова УПА розповіла, що її матір померла під час четвертих пологів, коли маленькій Теодозії було 9 років.

Ще в школі у 12 років Теодозія вступила до патріотичного товариства "Сокіл", з якого все і почалося. Після школи пішла до лав організації українських націоналістів. Каже, хотіла, аби Україна була самостійною державою.

Товариство "Сокіл"

У 1943 році, коли утворилася Українська повстанська армія, Теодозія працювала старшим економістом на пошті. Проте хотіла більше допомагати національному руху, тому стала зв'язковою УПА.

У червні 1946 року у час, коли вона забрала записки від солдатів УПА, її вистежили та заарештували, потім кинули в підвал, де була ціла гора вже вбитих повстанців.

Тих бандерівців побили та покидали туди. І мене в той підвал завели, живу. Я з трупами спала, мене били по-чорному, їсти не давали, говорили "ти бандерівська б..". То була страшенна ворожнеча,
– сказала Теодозія Кобилянська.

Журналісти почали шукати справу пані Теодозії у відкритих джерелах в інтернеті. Там є лише один спогад про неї – у Вікіпедії, на сторінці селище Микулинці, у замітці про репресованих згадується її дівоче прізвище Гавриків Теодозія.

З'ясувалося, що це дані з книги "Шлях до волі" історика та учасника УПА Василя Бортника. Журналісти довго не могли знайти жодного документу в державних архівах про Теодозію, хоча шукали її і як Кобилянську, і як Гавриків. Тоді журналісти передивилася усі списки реабілітованих в окрузі Микулинецької громади і знайшли Теодозію, але виявилося, що вона не Гавриків, а Гавришків.

Запис про Теодозію Кобилянську у книзі "Шлях до волі"

Архів СБУ на 95% складається з розсекречених матеріалів радянських спецслужб. На прохання журналістів "Крим Реалії" там відшукали справу пані Теодозії Гавришків та ще трьох дівчат. В ній вказано, що Теодозія – член ОУН, працювала під псевдонімом "Струсь" та була засуджена за двома статтями – зрада батьківщині та участь у контрреволюційній організації.

Від неї вимагали свідчити, але вона мовчала. Коли її перевозили до в'язниці, то обманули – зімітували, що її начебто відбили повстанці, просили доказати, що вона чесна українка і не зрадила батьківщину.

Теодозія Кобилянська розповіла, що у в’язниці зустріла багато людей, яких так само обдурювали. Архів УПА свідчить про те, що таку тактику до повстанців застосовували масово. Ось протокол допиту одного з бійців, який увійшов до книги "Літопис УПА".

Зав'язують арештованому очі, заводять до Криївки у Віри в селі Конопківка і там під маскою повстанців допитують, пришиваючи йому співпрацю з большевиками. Арештований думає, що це повстанці, зізнається, що він у своєму терені має також з ними контакт. Це уточнюють і одержують матеріали про підпілля та зв'язки арештованого з ним,
– йдеться в документі.

Як обдурювали повстанців

Такі загони НКВС називалися агентурні бойові групи або легендарні групи псевдоповстанців. За даними істориків, у 1944 році на Західній Україні таких груп діяло вже понад тисячу.

Після такого обманного добутку інформації заарештували двох подруг пані Теодозії – Іванну Трембач та Зиновію Абрагамовську. Дівчата домовилися визнати частину звинувачень. "Ми домовилися, що мусимо трохи зізнатися, щоб нас не катували, бо ми знали, що просто так не відпустять", – додала Теодозія Кобилянська. 

Коли арештували подруг Теодозії, затримали і її сестру – 17-річну Христину. Мовляв, вона теж приймала участь в діяльності УПА за завданням Теодозії. У судді сестри це заперечили і заявили про тортури. Христину теж катували, ось що вона розповіла під час трибуналу:

На попередньому слідстві мене слідчий бив і я змушена була підписувати все, що він записував. Коли мене викликали при пред'явленні стаття 200 "КПК в присутності прокурора, то я сказала, що всі мої свідчення неправильні. Тоді слідчий знову забрав мене до себе і став бити. Я не мала ніяких зв'язків з членами ОУН,
– йдеться у документах справи.

Як свідчать архівні документи, жодних доказів проти Христини трибунал не знайшов, але її все одно засудили.

Теодозія та одна з її подруг отримали по 10 років таборів, ще одна 5. Після засудження Кобилянську спочатку відправили на лісоповал в табір біля Красноярська – це так званий "КрасЛаг", потім перевели до Казахстану до одного з найвідоміших в системі ГУЛАГ – "СтепЛагу". За офіційними документами, майже 50% людей у таборі на той час – українські націоналісти.

В таборі нам було трохи краще. Інколи ми навіть більше їли, коли їх відправляли на помідори. Коли я вийшла, то важила – 40 кілограмів,Теодозія розповіла, що металургійний завод та промислові будівлі для міста Балхаш неподалік від табору будували в’язні табору, хоча в газетах писали, що це комсомольці.

– поділилася спогадами Теодозія.

Саме в цьому таборі сталося одне із найтрагічніших за історію ГУЛАГу повстань, яке придушували танками.

Після смерті Сталіна вирок Теодозії переглянули. Оскільки 9 років вона вже відсиділа, її ще на рік відпустили на вільне поселення в Караганді, де працювала на шахті та в бухгалтерії.

У 1957 році Кобилянська повернулася на Батьківщину до Микулинців, а її молодша сестра Христина поїхала до Польщі. Там Теодозія одружилася і народила дитину. Після 10 років життя чоловік почав знущатися з сина та бити дружину. Тому коли він був на роботі, Теодозія забрала дитину і втекла до Криму.

Як до цього причетний бранець Кремля Володимир Балух

Після розвалу Радянського Союзу усіх чотирьох засуджених дівчат нарешті реабілітували. Більше половини життя Теодозія прожила в Криму. У 1990 році знову почала займатись громадсько-політичної діяльністю. Згодом там офіційно заснувала районну організацію Конгрес українських націоналістів, де займалася просвітництвом та соціальними проектами.

До цього осередку входив і ув’язнений у РФ бранець Володимир Балух, який часто відвідував Теодозію Кобилянську. За її словами, він тоді попросив у неї червоно-чорний прапор та повісив у своєму будинку, згодом за це його і затримали.

Говорити про життя в Криму після анексії Теодозія Кобилянська не хоче, бо і зараз боїться арешту. Українцям бажає єдності, бо вважає, що в цьому сила.

Джерело https://24tv.ua/mene_kinuli_v_pidval_z_trupami_povstantsiv_istoriya_krimchanki_yaka_dopomagala_upa_n1149131