«Неважливо як повільно ти рухаєшся. 

Головне, що ти не зупиняєшся"

Брюс Лі

Що має відчувати людина, коли дізналась що вона робот? Незрозуміло, та й як зрозуміти коли, виходить ти й не був людиною?

Ігор застиг прислухаючись до себе. Нічого незвичного не відчувалось. Якщо ж допустити, що дівчина права, тоді як би на його місці реагувала людина? Істерика, відчай? Чи навпаки спокій і умиротворення?

Його роздуми перервав маленький монітор на стіні, що ввімкнувся, коли хтось подзвонив в двері.

-      Так – сказала Оксана – хто ви?

-      Доброго дня! – на екрані абсолютно лисий чоловік в зеленій сорочці – Я від Андрія Васильовича, до вас є кілька питань. Прошу проїхати зі мною. Обіцяю це не надовго.

-      Дайте кілька хвилин, я одягнусь. – і вимкнувши пристрій пояснила Ігорю – Андрій Васильович – це старший серед тих людей в чорному.

Через кілька хвилин дівчина була вже вдягнута в джинси і светр, поправила зачіску перед дзеркалом в прихожій і запитала:

-      Дочекаєшся?

-      Так. Лиш вийду на прогулянку.

-      Ось ключи – вона положила запасний комплект на полицю біля дзеркала і вийшла.

Залишившись наодинці Ігор ще кілька хвилин намагався попорпатись в своїх відчуттях, щодо своєї нової сутності. Але жодного натяку на будь-яке відчуття не виявив. Можливо, що й справді робот, але неможна виключати, що просто втратив здібність на адекватні реакції через довготривале та незрозуміле лікування. Тож треба більше інформації, і він знає де її шукати.

Степана Семеновича на робочому місці не було. Секретарша – жіночка з залишками колишньої привабливості, зафарбованою сивиною та бісиками в очах, повідомила атлетичному та засмаглому хлопцю по великому секрету, що це вперше коли головний лікар нервово-патологічної клініки не попередивши її - ту хто має завжди знати все про головного в цій лікарні - не з’явився на робочому місці. Вона, звісно ще зможе годину-другу прикривати шефа, від персоналу та телефонних дзвінків, але не довше. Бо всьому є межа, врешті-решт.

Жінка з радістю теревенила з хлопцем, але коли він запитав про домашню адресу Степана Семеновича, то її наче підмінили. Вона суворо заявила, що подібної інформації не може надати. І взагалі сьогодні неприйомний день. Тому йому треба викласти суть свого питання і записатись на прийом.

Ігор мовчки вийшов з кабінету, який на щастя розташовувався на першому поверсі. Сюди навряд чи хто забрідав з четвертого поверху, де він провів свої останні роки.

Записатись на прийом, як радила секретар головного лікаря Ігор вирішив за допомогою інтернету, щоб менше відсвічувати в лікарні.

Найпростіше зробити це з найближчого інтернет-кафе. Хлопець здивувавсь таким своїм думкам. Чому він вирішив, що впорається з такою задачею? В господарстві Сео Мьюнга не було ні комп’ютера, ні інтернет з’єднання, та навіть звичайного телевізора не було. Звідки тоді йому, хлопцю, що ще два дні тому нічого крім дикої природи не бачив відомо про наявність таких сучасних технологій? І головне звідки впевненість, що він впорається з засобами теперішніх комунікацій?

Невже Оксана була права, він робот? Схоже що права. А якщо права, то його здатність ударом ноги зрубати доросле дерево пояснюється не майстерністю, а лиш механічними характеристиками. Навряд.

Пригадалось, як Ігор щодня, довгими хвилинами молотив руками і ногами по десятирічному ясеню біля їхнього будиночку. Сео Мьюнг лиш прикро хитав головою. Лише коли Ігор після багатогодинної медитації зміг увійти в потрібний впевнений стан, він одним ударом переламав дерево навпіл. Ігор пам’ятав, що він знав як саме, і в якому місці зламається дерево, ще до моменту удару. Вчитель тоді лиш схвально схилив голову, і змусив Ігоря посадити нових десять дерев.

За такими думками Ігор мало не пройшов вздовж вивіски «Кращі цифрові рішення». Ігор увійшов.

Приміщення мало походило на місце в якому можна було спокійно за горнятком кави полистати стрічку в своїй соціальній мережі, чи ознайомитись з останніми новинами. Це був швидше магазин з різноманітними цифровими гаджетами. Проте в дальньому кутку стояли два ноутбуки.

-      Вони підключені до інтернету? – запитав Ігор прямуючи в куток навіть не глянувши на дівчину за стійкою.

Молода дівчина, років вісімнадцяти з асиметричною зачіскою, кивком відкинула синю чолку з очей.

-      Так, але у нас передплата – показала на роздруківку над ноутбуками «150 грн за годину».

Ігор застиг мовчки катаючи щелепами жовна. Треба вже запам’ятати, що тут за все треба платити. Минулого разу йому дуже пощастило, вдруге вже так не поталанить. А втім…

-      Зателефонуйте за цим номером – Ігор дістав з кишені візитку-голограму – Скажіть, що мені знов потрібна допомога.

Дівчина хмикнула та все ж провівши лівицею над голограмою, через кілька секунд почала розмовляти дивлячись в стелю:

-      Маргарито? Доброго! Тут один чоловік каже, що ви його спонсор. Так. Да, засмаглий. Да в спортивному костюмі.

Дівчина повернулась до свого комп’ютера і стала швидко кликати мишкою:

-      Так, є. Звісно, сучасний. Обов’язково адаптую. Знайду. Зробимо. Дякую. На все добре.

Ігор нетерпляче переминавсь з ноги на ногу.

-      Маргарита порадила підібрати для вас печатку-комунікатор і пообіцяла поповнити ваш рахунок, щоб ви мали змогу самостійно оплачувати свої витрати – дівчина підійшла до вітрини з кільцями, печатками та перстнями.

-      Давайте швидше вже.

-      Думаю такий варіант буде саме те – вона взяла масивну печатку та простягнула хлопцю – спробуйте

Ігор спробував надіти на вказівний палець правиці.

-      Ну що ви! – Дівчина округлила очі – Я не думала, що є ще люди не знайомі з кільцями-комунікаторами. Я вам допоможу.

Продавщиця наділа печатку на безіменний палець лівої руки.

-      Ця модель комунікатора є виробом, що включає в себе телефон, доступ до банківського рахунку, GPS – навігатор, аналізатор здоров’я… та багато чого іншого. З часом розберетесь. Виконаний зі спеціального сплаву, що приймає розміри вашого пальця. Він розпізнає папілярний малюнок вашого пальця, тому красти його немає сенсу. Ні в кого другого працювати не буде.

-      Добре – сказав Ігор і пішов в сторону ноутбуків.

-      Я вже ввела номер Маргарити. Вона сказала, щоб ви зателефонували їй і тоді вона перерахує гроші.

Ігор впився поглядом в свій комунікатор, але як телефонувати кільцем на пальці не мав ні найменшої уяви. Дівчина посміхнулась.

-      Треба провести великим пальцем в напрямку мізинця. Відкриється дві оптичні консолі які крім вас ніхто не буде бачити. На одній контакти, на іншій сенсори набору. Смарт мікрофони влаштовані в кільце передають ваші слова співбесіднику. Ви ж чуєте його завдяки кістковій вібрації.

Дівчина глянула на Ігоря, і вирішила за необхідне пояснити.

-      Відомо що звук людина здатна сприймати не лише через барабанні перетинки у вухах. А і як хвилі, що проходять через кістки. Безіменний палець лівиці визнаний самим чуттєвим до подібного сприйняття.

Ігор провів великим пальцем, як показала продавщиця. Навколо долоні з’явились два прозорі екрани. Один наче переливавсь ледь блакитними хвилями, на іншому написано «Маргарита». Він доторкнувся до ім’я і через мить почув, чи радше відчув як забринів уже знайомий голос.

-      Доброго дня! Я так розумію, це той хлопець з магазину? – не діждавшись відповіді жіночій голос продовжив – Я й досі не знаю вашого ім’я. Це секрет?

-      Ігор

-      Приємно, Ігор. Чула у вас знову фінансові складності? – знов залишившись без відповіді жінка продовжила – Я допоможу. Вже допомагаю. От так, щойно кошти перераховані. Пообіцяйте мені ще зателефонувати. Я підшуковую собі фітнес-інструктора. А ви, я бачу розумієтесь на цьому.

-      Плюс – буркнув Ігор. І швидко рушив у куток с ноутбуками

Читати попередню главу

Читати наступну главу

Оксана підіймалась до своєї квартири на сьомому поверсі. Сьогодні, мабуть вперше, пошкодувала про обіцянку, користуватись тільки сходами, що дала собі два роки тому. Сил після такого божевільного чергування не лишись зовсім. Але скористатись ліфтом значило б не стримати своє слово, а це, якщо згадати лексикон матері - некомільфо.

Після того як пацієнт щойно вийшовши з коми, став гамселити трьох дужих чоловіків, а потім ще й втік, їй не давали спокою більше чотирьох годин. Спочатку до трійці в костюмах приєднались ще кілька чоловік в формі і в цивільному, потім з’їхались всі лікарі з лікарні, ще якісь професори, та світили медицини. І всі бажали від неї відповідей.

А що вона могла їм сказати? Звідки простий інтерн міг знати, чому в хворого замість пролежнів росли м’язи, чому після пробудження він не виглядав дезорієнтованим і розгубленим, чому поводився агресивно, чому, чому, чому…

Наче це вона призначала препарати і встановлювала курс лікування.

На п’ятій годині чи то бесіди, чи то допиту вона не стрималась і різко піднявшись сказала, що йде додому, бо вже не має сил, хоче їсти, їй треба прийняти ванну, і просто необхідно в туалет врешті-решт. Хоч сказано все було доволі ультимативно, Оксана до останнього не була впевнена що її так просто відпустять. Відпустили, один професор навіть відчинив для неї двері.

Коли дівчина дійшла, а радше доповзала до своїх дверей і дістала ключі, відчула, що хтось сильно стиснув її лікоть.

-      Дозвольте я вам допоможу – чоловік в спортивному костюмі і картузу взяв у неї ключі і відчинив двері – проходьте, а я слідом.

«Ну звісно! Як же ще міг закінчитись цей день, як не пограбуванням. А може й…» - додумати не встигла бо впізнала грабіжника:

-      Ви? Ігор Ольберман? – вона замовкла на мить, а потім швидко заговорила – Що вам треба? Вас шукають! Нащо ви сюди припхались? Я викличу…

-      Прошу, давайте зайдемо, а потім я відповім на всі ваші питання – Ігор повільно, але досить настирливо поміг їй переступити поріг, і закрив двері – Ну… майже на всі.

Як не дивно, але уточнення що «майже на всі» заспокоїло Оксану. Дівчина знала, що ста відсотків немає ніде. «Сто відсотків тільки в морзі. І то не завжди!» - відчепись мамо.

Заспокоївшись дівчина отямилась, хай там що, а вона ж господиня, та і зрадник шлунок почав нагадувати про себе голодними спазмами.

-      Може чаю? Чи кави?

-      З задоволенням. Я вже не пам’ятаю коли їв – у хлопця помітно піднявся настрій коли вони зайшли на кухню – грошей нема, голодний, мене розшукує не зрозуміло хто.

-      Звідки ж новий одяг? – Оксана почала готувати бутерброди з маслом та сирокопченою ковбасою

-      Тут така неймовірна історія в магазині трапилась…

-      Ага – Оксана відкусила бутерброда і задоволено примружилась – а до цього все було абсолютно буденно.

Коли хлопець потягнувся до тарілки з бутербродами, вона зніяковіло промовила:

-      Ой, вибач! Пригощайся. Зараз чай закипить, а поки що їж так… До речі – і хоч це було не зовсім до речі, запитала – а як ти дізнався де я живу?

-      Я чергував біля лікарні. Довгенько довелось чекати, між іншим, а потім простежив. Добре ще що бігти за тролейбусом довелось лиш три зупинки. А то, вже люди почали поглядати підозріло

-      Ну вибач, звідки мені було знати, що за мною женеться кавалер без копійчини за душею? – вона відчула що червоніє і відвернулась до чайника, який саме почав істерично насвистувати

-      В мене ще до тебе два питання. Чи можна в тебе пожити? І я й досі не знаю як тебе звати.

Оксана спочатку навіть заціпеніла від такого нахабства. Але стрималась, бо зрозуміла, що вона наодинці в квартирі з цим здоровилом, тож треба діяти хитріше і обережніше.

-      Оксана. А пожити в мене не можна – вона подивилась на хлопця і додала – але вже ніч, тому можеш залишись до ранку. Квартира двокімнатна, можеш лягти на дивані.

Оксана помітила, що хлопець хитнув головою, наче на іншу відповідь і не розраховував, і вирішила що тільки залишиться наодинці відправить повідомлення Андрію Васильовичу – чоловіку з органів, що отримав від Ігоря в щелепу, а потім довго допитувався в неї, куди він міг втекти. Його візитка десь в сумочці, і нехай з’ясовують свої стосунки самостійно, без неї.

Ігор взяв останній бутерброд, в два ковтка випив чай, і запитально глянув на Оксану. Вона рукою показала – в коридор, і зігнула долоню – потім вліво. Ігор мовчки рушив за вказаним маршрутом.

-      Нема за що – обурено кинула  дівчина йому в спину. Подумала кілька секунд, втомлено видохнула і стала мити посуд.

Коли проходила вздовж відчинених дверей кімнати з Ігорем почула рівномірне дихання. Вагалась недовго – заглянула, хлопець спав. Залізні нерви.

Повідомлення для Андрія Васильовича вирішила відправити вже з ліжка. Дуже втомилась за день, і хотілось скоріше лягти і розслабитись. Тим більше ще треба придумати що саме писати, щоб уникнути зайвих і незручних питань.

Так і не придумавши що саме писати вирішила піти перевірити, чи Ігор ще й досі безтурботно спить. Йшла коридором наче підіймалась вгору, мабуть вже зовсім не залишилось сил. Двері виявились зачиненими. Щоб відкрити їх довелось прикласти чимало зусиль. Увійшла, але чомусь не свою кімнату а в лікарняну палату Ігоря. Він сидів в інвалідному візку та посміхався їй.

-      Я радий, що ти прийшла – промовив хлопець.

-      Звісно. Ти ж маєш бути в мене дома.

І вона покотила Ігоря. Зайшовши у власний під’їзд, дівчина застигла. Інвалідний візок з людиною затягнути на сьомий поверх їй не під силу. Але ж і в ліфт їй не можна. Як бути?

Вона дала зарок, що поки не вийде заміж не буде користуватись ліфтом. Що ж доведеться одружитись. Тим більше Ігор вже встав на одне коліно і протягує їй свій картуз з надписом «Ще один купол. Чому б ні?»

-      Виходь за мене, Оксанко! Я завжди мріяв про таку дівчину. В комі я просто чекав коли саме ти з’явишся в моєму житті

Оксана намагається затулити його рот рукою, і відчуває як жар опікає долоню. Як і тоді в палаті, коли вона стисла губи Ігоря.

«Простота – найвища ступінь майстерності»

Брюс Лі

Ігор біг коридорами лікарні і намагався спланувати свої дії. До цього часу він діяв рефлекторно. Що-що, а діяти в небезпечній ситуації автоматично він умів добре. Дякувати сенсею Сео Мьюнгу.

А що ситуація в палаті набувала саме небезпечного відтінку Ігор був певен. Троє, добре підготовлених, фізично міцних зі зброєю під піджаками діяли впевнено і зухвало. Розташувавшись досить грамотно навколо ліжка зі щойно бувшим в безпам’яті хлопцем, вони відчували себе господарями ситуації.

Це їх і підвело. Ігор відчув, що досі стискає кулак, яким ударив одного із зухвалих, і тряхнув долонею відновлюючи кровоток. Після такого удару в скроню чолов’яга майже не мав шансів вижити. Але в останню мить той встиг зреагувати, що зайвий раз доводить добру підготовку, і замість скроні кулак зустрівся зі щелепою. Згадався хруст. 

Зрозуміло, що в лікарні чоловік, який біжить мов спринтер, хай навіть в піжамі, виглядає недоречно, тому за черговим поворотом перейшов на крок. Тим більше, що не мав жодного уявлення куди йому рухатись далі.

Навколо все було чужим і незнайомим. Вчора, він спокійно ліг спати на підлозі в халупі під дахом з листя банана. В сусідній кімнаті, за бамбуковою перегородкою сопів Сео Мьюнг. А прокинувся в лікарняній палаті, весь оповитий якимись трубочками, з пискливою апаратурою і білою стелою. Вбігла симпатична дівчина, з таким білим, що аж яскріло волоссям і переляканими очима. Ігор відчув аромат зеленого чаю, коли згадав, я вона притиснула долоню до його губ.

Відігнавши спомини про дівчину в лікарняному халаті, Ігор став шукати вихід. Знаходитись в лікарні небезпечно, це зрозуміло. Швидше за все, чоловіки в костюмах вже рискають по поверхам, розшукуючи його. Скільки їх таких, бажаючих знайти, незрозуміло, але цілком ймовірно, що на виході його також чекають. Як бути?

Увагу привернув суворий чоловічий голос, що лунав за одними з дверей. Ігор відкрив їх і побачив, двох хлопців років по вісімнадцять, на яких гримав лисий здоровань із персоналу:

-      А я думаю, хто це тут палить? Для кого табличку повісили «Палити заборонено»! Здоров’я забагато – на виписку!

Хлопці опустивши голови пройшли мимо Ігоря, який спускався сходами. Лисий тим часом відкрив вікно провітрюючи приміщення.

-      А ви чоловіче з якої палати? Щось я вас не пригадаю. Чи вам теж перекурити приспічило?

Лисий чоловік грізно встромивши руки в боки чекав відповіді на свої питання. Але пацієнт стрибнув на підвіконня, не звернувши ніякої уваги на нього.

-      І чого це ви босий – запитав санітар, розгубленим голосом супроводжуючи поглядом п’ятки що промайнули.

Прорахувати, що хтось вискочить із вікна між першим і другим поверхами неможливо. Навіть якщо допустити таку можливість, то як зрозуміти з якого саме вікна? Ніяк! Випадковість не піддається прогнозуванню, зате дарує чудові можливості тому, хто керується рефлексами.

Ігор приземлився на травичку, що буйно зеленіла у внутрішньому лікарняному дворику. Озирнувся. Центральний вихід розташований справа, від нього простягається сітчаста двометрова огорожа, обрамлена металевим кутником. Прогулянковим кроком він пішов в протилежному від виходу напрямку. Коли будівля лікарні залишилась позаду, Ігор з розбігу заскочив на огорожу і стрибнув на тротуар ззовні.

Прохожі озирались на хлопця, але питань високому хлопцю спортивної статури, що легко подолав двометрову перешкоду ніхто задавати не наваживсь. Ігор, щоб скоріше розпрощатися зі свідками його втечі, перебіг на інший бік вулиці, та швидко звернув на перехресті. Надавши обличчю нудьгувато-байдужий вигляд, неспішно закрокував роздивляючись довкола.

Пройшовши з півсотні метрів, помітив, що він аж занадто привертає на себе увагу. Люди, які підозріло, які с посмішками роздивлялись босого хлопця в лікарняній піжами. Дехто озирався, дехто крутив пальцем у скроні.

Ігор зрозумів, що треба змінити одяг. І чим швидше, тим краще. Тому коли на очі попалась вивіска «Торговий Центр «Повна Чаша», з рекламним лозунгом «у нас є все, та навіть більше» Ігор не роздумуючи увійшов.

Магазин одягу «Комфорт» був розташований на першому поверсі. Ігор швиденько пройшов до турнікетів зі спортивними костюмами. Взяв один приклав до себе – наче підходить. Одним рухом зняв з себе піжаму. Одягнув костюм – з розміром вгадав.

Пошукав, де знаходиться взуття, і зрозумів, що всі люди в магазині витріщаються на нього. А одна жіночка з жовто-блакитними нігтями навіть зааплодувала. Та робити нічого і Ігор підійшов до кросівок, обув перші, що потрапили до рук. З розміром знов пощастило.

Що ж далі? Не може бути, щоб просто зайшов, одягнувся і пішов. Треба ж розрахуватись.

Ігор здивувався сам собі. Все що він пам’ятав про себе це життя в мініатюрному будиночку з дахом із задраними догори ребрами, в скелястих джунглях. Він ніколи не був у  місті, ніколи не бачив магазинів проте почував себе так наче все довкола йому знайомо.

Отже, треба розрахуватись. Ігор взяв в руки кепку з надписом «Ще один купол. Чому б ні?» та став спостерігати за хлопцем, що вибравши собі футболку підійшов до каси. Покупець показав дівчині за терміналом своє придбання і провів лівою долонею вздовж якогось приладу на столі. Прилад засяяв зеленим, дівчина посміхнулась.

Ігор підійшов до каси. Дівчина вийшла йому на зустріч.

-      Дозвольте зняти бирки з одягу – щоки дівчини почервоніли, коли вона мініатюрними ножицями відрізали квадратики картону з одягу – дві з половиною тисячі.

Ігор провів лівою долонею вздовж того ж приладу, але нічого не відбулось. Після другої і третьої спроби прилад ніяк не реагував.

-      Вибачте, але я мушу викликати охорону – промовила дівчина.

Охоронець вже майже підійшов, коли збоку жіночий голос промовив:

-      Одну хвилинку. Я б хотіла сплатити за покупки цього красивого красеня – це була та жінка з жовто-блакитними нігтями – Те шоу з одяганням - перевдяганням точно цього коштує.

Вона плавно провела долонею над терміналом, той зазеленів.

Баба Зіна поставила каструлю на плиту. Поки дід впіймає півня, заріже, кров спустить дивись вже й вода закипить.

Всі думки про майбутній холодець вибив потужній вибух. Від вибуху захитались стіни, дошки на підлозі пішли хвилями, а баба Зіну рухнула на лавку.

-              От іроди! Ніяк не вгамуються, хай їм грець – вилаялась та промовила – Це ж зовсім близько бахнуло! Півник, мабуть, вже на димарі, як його тепер зловиш?

Вийшла на ганок. Заклякла. Двору більше не було. Від забору залишились лиш верії, та де ніде, чорніли зламані дошки. На місці сараю зяяла воронка від вибуху. Погріб провалився сам в себе, з ями тирчали арматурини зі шматтями бетону. Сонячні проміні не проникали через густий дим.

Дід Митрофан лежав на спині біля ганка. Зламана кісточка правої ноги були викривлена під прямим кутом. Груди справа здибились горбом, очі закотились, білки рясніли розірваними капілярами.

-      Митя, Митечко… да що ж це… Як жеж так? – баба Зіна підбігла до свого діда – Живий? Га? Живий, я тебе запитала? Живий, живий… Господи, твоя воля! Лікар. Потрібен лікар.

Подивилась навкруги. Починався перший листопадовий сніг. Він падав великими білими хлопавками змішуючись з курячим пір’ям.

-      Де, його взяти, лікаря того? Хіба в райцентрі. Далеко… - примовляла старенька та тягнула з-за хати здорові дощаті санки – пусте. Я тебе до солдатиків відтягну, а вони швиденько літаком до лікарні довезуть.

Поставила одну лижу на нижню сходинку, почала затягувати діда на санчата.

-      Чого, чого стогнеш? Чи мені легко? Я терплю, терпи і ти. От так. Так.

Затягнула, вклала. Прислухалась. Навкруги грохали вибухи, тріскотали постріли. Вирішила йти через город – там, наче, тихіше.

-      От я зараз тебе покатаю, старий! Ти тільки солому та дрова тут возив, а я от – смикнула, проте санчата навіть не ворухнулись. Сніг падав та відразу танув, перетворюючи все навкруги в брудну мішанку.

 Баба Зіна накинула вірьовку від санчат собі на плечі, перехопила руками. Запрігшись, стала тягнути всією вагою свого тіла. Санчата зіскочили зі сходинки, дід застогнав, баба Зіна рушила.

-      Змерз там старий? Мабуть, що ні. Ти завжди гарячий був! Катались з пагорба, мороз тріщить, а ми з тобою в сніг впали, ти під куфайку вже лізеш. Дурень старий. Це зараз старий. Тоді ніт, тоді просто дурень був. Руки без рукавиць, а обпікають.

Перетягнула через город, через польовий шлях. Виїхали на незасіяне поле. Санчата стали вгрузати в чорнозем, залишаючи глибокі канави. Ноги застрягали в грунті. Чоботи спадали. Дуже швидко баба Зіна знесилено впала біля санчат.

-      Все старий. Більше не зможу ні кроку. Що ти очі закотив? Кажу сили не залишилось ні краплі.

Дід Митрофан почав здригуватись від нестатку кисню. Дихав все тяжче, аж поки задушливий напад не вигнув тіло підковою.

-      От же ж. Ви тільки погляньте на нього! Розходився. Відпочила вже. Спробую, потягну скільки-нескільки.

Баба Зіна вже звично впряглась та почала рахувати кроки:

-      Р-р-раз, два… пітнадцять… ще два кроки і все… тридцять…

Коли дійшла до шістдесяти п’яти щось пригадала.

-      Ранком семеска, від внученьки, від Оленки, прийшла. Як там їй в Європі тій живеться? Тяжко, знамо. Вітаю пише, з залізним весіллям. Це нас з тобою старий, ага. Золота була, діамантова, а тепер залізна. От як! От я й вирішила холодця на свято приготувати. Будь він неладен.

Права нога провалилася в якусь дірку. Чи то нору, чи може ямку від снаряду. Коли витягнула ногу, чобіт залишився в землі. Діставати не стала. Зрозуміла, якщо присяде вже не підніметься. Йшла далі в одному чоботі.

-      П’ятсот шістнадцять… Що кажеш? А, нічого, хропиш. Ну-ну. Тут завжди перший був. Коли Нюрку рожала, навкруги бруд, сляковть, така як і зараз. Ти мене на підводі в райцентр повіз, коні грузнуть. Шкода скотини, але нічого не вдієш. Їхати треба. Поступила я тоді до пологового вже вночі. А ти заснув на підводі під вікнами. Хропів так, що всі три поверхи глаз цілу ніч не зімкнули.

Коли обходила бездонну воронку помітила, що здалеку мерехтить вогник.

-      Дванадцять тищ двісті сімдесят чотири… Он вже солдатики. Наші, а як інакше? Це коли вперше прийшли було не зрозуміло. А потім пояснили, що освободили они наш хутор от фашистской хунти. Ковалнки та Черненки ті виїхали. А ми зістались. Довелось, щоправда хлопцям військовим віддати хряка нашого. Ну вони молоді їм їсти треба. Нехай. Потім прийшли інші, і знову кажуть звільнили Трьохізбенку. Тоді Коткови з Гусейновими втекли. Залишись ми одні на весь хутір. Потім знов і знов звільняли. Хто крайній нас звільним – піди зрозумій. А коли всі хочуть нас так звільнити, які ж вони раді будуть коли ми самі до них явимось.

Єдиний чобіт зліз і тягнувся, зачепившись за халявою. Боса нога змерзла та в синцях майже не слухалась. Мозолі на руках в котре вже тріснули та гноїлись. Із пошматованих плечей бігла кров, збиралась в рукавах та капала.

Але баба Зіна нічого цього не помічала. Єдине, що її лякало це зупинитись. Здавалось, що буде йти поки рахує. І вона рахувала:

-      Дев’ятнадцять тищ дев’ятсот дев’яносто вісім …

-      Стій! Жодного руху! – почула старенька голос над головою

Звідки взялись ці дві фігури в військовій формі було не зрозуміло.

-      Що везеш?

-      Дід мій. Лікар нам потрібен.

Військовий підійшов до санчат. Склонився. Обшукав. Спробував намацати пульс на шиї. Глянув на свого напарника, потім на стареньку. Піджав губи та повів головою справа на ліво.

Баба Зіна зробила крок до свого діда. Рухнула так, наче в тілі не залишилось жодної цільної кістки:

-      Не відпущу одного!