Якщо навіть поверхово глянути на нашу історію і подивитися, що з нами робили, ми переконаємося, що керували нами різні люди, різні імперії, різні добродії, різні ощасливителі й визволителі. З нас постійно ліпили якийсь тип. А тих,котрі в цей тип не вписалися, – їх вже давно нема. Їх просто вистріляли, повивозили, примусили мовчати або перетворили на агентів КДБ.
Нас століттями вчили тої терплячості. А нетерплячих людей вивезли. Нетерплячі люди були в Україні напередодні проголошення її Незалежності, коли повиходили з тюрем і концтаборів колишні в’язні. Але вони зараз або глибоко літні люди, або повмирали. А нове покоління – інше, воно виховувалося за інших обставин, його вчили мовчати. Хоча… Чи дуже бунтували люди після війни? То дійсно в традиції нашого народу – терпіти.
Тепер люди, які живуть в містах, кинулися в села, щоб виживати. Ми виживаємо. Але чи такого виживання сподівалися 20 років тому, коли всі раділи й мали гордість? В селах лишилися переважно непрацездатні люди із незначними вкрапленнями лікарів, медиків, священиків.
Ще одна страшна, на мій погляд, річ відбувається. Подивіться телебачення: всі передачі – російськомовні, пісня звучить переважно російська. Створюється враження, підозрюю, що свідомо, буцімто успішні люди — то є люди російськомовні. А україномовні — то такі селюки, які не вміють інтернетом користуватися. Бо хто в селі інтернетом зі старшого покоління користується? Бібліотеки нема, книги — дорогі. Та й не читають їх, бо нема часу — є корова, коні, город, мотика. І так все йде. І на тлі тих довгоногих глямурних красоток і красенів, званих вечірок виявляється, що ті українці — такі собі австралійські аборигени, котрі ходять зі своїми бумерангами-мотичками, а решта – “красивые, правильные люди, которые знают, как жить, умеют жить, правильно умеют жить”. Вони — успішні люди, а ти — лох. Ну то й будь лохом. То настирливо вправляється в мізки людей.