Коли блукаєш ти в моїх думках,
нічна зоря тремтить як в лихоманці,
а вітер мрій танцює дикі танці
і цілий світ тоді в моїх руках,
коли блукаєш ти в моїх думках…

Коли цілунком дихаєш мені
у спину вітром, струшуючи листя,
зриваючи з очей сльозинки чисті,
я оживаю сонцем уві сні
і оживаєш сонцем ти в мені!

Коли приходиш ти у мої сни,
сідаєш на краєчку мого ліжка,
я п’ю до дна хмільну твою усмішку
і небо вмить стає мені тісним,
коли приходиш ти у мої сни.

Коли тобою плаче зорепад
роса сльози тремтить у павутинні,
і воскресають ніжності світлини,
напившись сил очей твоїх свічад
і знов тобою плаче зорепад…

Запахло рідним татовим садком
І пиріжками з маминим варенням,
Налиті яблука й грушки тайком,
Вітають із святим Преображенням.

А там, за хатою, бджолиний рій
Солодким медом ранок пригощає
І тепла татова усмішка в цій
Бджолиній хмарці знову оживає.

Квітують чорнобривці й повняки
З матусиного серця взявши цвіту,
А ми малі з батьківської руки
Їмо освячені дарунки літа.

І затишок на серці, і любов
Від спогаду, дитинством обійнятим.
Спішу до церкви з яблуками знов
І молюся за маму і за тата.

Чи знаєш ти, про що шумлять ліси,
коли над ними вітер гонить хмари
і свище, наче рве струну гітари,
а потім тихне в купелі роси?
І скрізь мов чари…


Чи знаєш ти, про що ліси мовчать,
коли ранкові зорі догоряють
й ромашки ясноокі заглядають
у душу снів, де горде лелеча
у синь злітає?


Чи знаєш ти, які в лісів думки,
коли листок тремтить у павутинні,
волошка позіхає синя-синя,
а пшениці співають їй казки
немов дитині?


Чи знаєш ти, про що шумлять ліси?
Про що співають, чим живуть, сміються?
Як в неба далеч душі їхні рвуться,
а потім тихнуть… й в купелі роси
серця їх б’ються…