Самотній вітер скиглив попід тином,
набрякло небо в сірому манто,
а холод, вовком виючи невпинно,
весну вдягав у снігове пальто.

Пронизливо і жалібно скрипіла
стара верба над заспаним струмком
і лиш підсніжник боязко, та сміло
прощався із нудним зимовим сном.

Поблідло сонце в хмарному галуззі,
так й не напившись усмішок сповна,
та все ж… один промінчик посміхнувся.
Тобі. Від мене. Це прийшла весна…

І ніби сон як сон – не раз ти снив любов’ю,
не раз горіла ніч від пристрасті й тремтінь,
та тільки так як я, ніхто іще з тобою
наївно не блукав у нетрях сновидінь.

Не бійся, простягни мені на зустріч руку,
з тобою так давно ми снили в унісон…
Ти обніми мене й сердець незвичним стуком
розбудимо весну квітчасту за вікном.

Не раз тебе крізь сон п’янили аромати,
не раз тобі у снах здійсняла мрії ніч,
та лиш ніхто тебе не смів так цілувати,
як я слізьми роси, торкнувшись твоїх пліч.

Та тільки так як я ніхто не смів дивитись
твоїх очей і мрій у небо голубе.
Не зможе від тепер тобі ніхто так снитись,
не зможе більш ніхто любити так тебе…

Без тебе я наче у комі…
Дихати як? Протяги в домі,
Ранена ніч на прірву схожа
Віриш чи ні, я так не можу!
В світлі казок жити без тебе –
Від цих думок вибухне небо,
Від безнадій сонце зірветься…
Віриш чи ні – ти моє серце!

     Заради любові скоряють планети
                                   і цілують сни,
     Заради любові малюють портрети
                                   подихом весни,
     Заради любові
                          з бажаннями в змові
                                   мріями стають,
     А я тебе люблЮ…

Знову ночей схиляться тіні.
Дотик очей, і рук сплетіння,
Жадібність уст, крики бажання,
І наших душ вічне єднання…
Я розіллю всі океани,
Сонцем спалю прикрі тумани,
Із темноти врятую зорі
Тільки лиш ти завжди будь поряд!

Не залишай мене як гаснуть зорі
в мереживі, що сутінки снують.
Оті зірки в моєму небі-морі,
без тебе сірим попелом стають.

Не залишай мене як вітер в шибку
мете сніги, а разом з вітром тим
душа ридає, мов самотня скрипка,
думки німіють від холодних зим.

Не залишай мене як сніжний ранок
уста-крижини тулить до грудей.
Я так зігріти хочу той світанок,
та леденію без твоїх очей.

Не залишай мене як по краплині
доплаче воском втомлена свіча,
бо так важливо саме в ці хвилини
схилитись до коханого плеча…

Дозволь помріяти про тебе як колись,
Торкнутись поглядом плечей твоїх, обличчя,
Відчути ноти осені незвичні,
Що у волоссі кружевом сплелись
І манять в вись…

Дозволь піти по краї неба-скла,
Осколки мрій мозаїкою скласти
І не боятись вижити чи впасти,
А догоряти всім єством до тла
Від рук тепла.

Дозволь мені не бачити. Візьму
Й помчу всліпу тебе до зір гарячих…
В коханні, віриш, не буває зрячих,
Тож в ньому легко звабити пітьму
Й лишить саму.

Дозволь любити! Так, як ще ніхто
Не смів тебе любити в цьому світі,
В тобі вмирати, воскресати, тліти,
Тобою жити, дихаючи в тон
З любові сном.

Я все, що хочеш випрошу у доль,
Лиш ти дозволь…

Дай мені напитись із очей бездонних Лагідних усмішок, ніжності тремтінь. Вже давно відкриті мріям всі кордони, Ти прийшов до мене з трепетних ведінь. Дай мені відчути солод поцілунків, Я сп'янію вкотре і у них втоплюсь, А тоді воскресну відгомоном лунким Й по твоєму тілу морем розіллюсь. Ти вдихни у мене снів цілющу силу, Ангелом я стану сновидінь твоїх, І щоночі будуть лоскотати крила Лебединим пухом руки снів-доріг. Дай мені напитись із очей любові. Втамувавши спрагу, я її віддам І для тебе стану сонцем веселковим, Непідвладним долям, відстаням й рокам.

Самотній дощ в осіннім переливі
На щемних віях зустрічі гойдався…
Скажи, прошу, ти потім був щасливий,
Чи так, як я – лиш тільки прикидався?

Скажи, прошу, ти все забув, чи, може,
Як я щоночі з’єднуєш серпанком
Тенета мрій, щоб в зоряній пороші
Хоча б у сні любити до останку?

Та ні, мовчи… Не треба, слів не треба,
Я слів тих – віриш? – перевчила сотні!
А дощ тремтів в обіймах свого неба.
В обіймах… але все ж, як я, самотній…

Спокійний джаз примхливої погоди
оспівує , пробуджуючи щем,
осінню мить небаченої вроди
із ароматом пізніх хризантем.

Кленове листя шарудить тихенько,
снуючи килими серед доріг,
а он каштан – розтулить нишком жменьки
і каштанята падають до ніг.

Таке високе синє-синє небо
і сонце вигляда з-за чорних хмар…
А вітер знов нашіптує про тебе –
який же невиправний вінпліткар!

Останні нитки бабиного літа
зачепляться за вечір ще хиткий
і світла мрія осінню сповита
ледь чутним сном торкнеться до руки…

У  тебе  ніч.  Ти  спиш  і  знову  сниться тобі  весна,  заквітчана  весна. Ну  а  на  мене  ніч  осіння  злиться, що  не  блукаю  я  у  її  снах. А  я  не  сплю.  Із  ніччю  у  двобої то  злюсь,  то  мрію…  В  голові  бедлам… Якщо  удвох  не  бути  нам  з  тобою, то  я  хоч  сни  свої  тобі  віддам. І  хай  же  ніч  від  мене  відречеться, осіннім  громом  б’є  мені  в  журбі, та  я,  допоки  серце  в  грудях  б’ється, весняні  сни  творитиму  тобі.

На порозі сиділа жінка.
Умивала поріг сльозою.

А навпроти кричали «гірко!»
і шампанське лилось рікою.
А по той бік горлали «будьмо!»,
запивали горілку пивом.
Там, повсюди занадто людно,
біля неї ж – два старці дивом
той поріг ледь переступали.
Не лунали, захриплі дзвони –
вже кричали! до всіх кричали!
та їх чули хіба ворони,
лиш лунав п’яний наспів дзвінко…

Захлинаючись, що є сили
на порозі до храму жінка
за своїх діточок молилась…