Профіль

Oliviya

Oliviya

Україна, Тернопіль

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Я без тебе


Я без тебе як тінь… Опівночі сковзну по обличчі

ледве тьмяних зірок, які вкрали усмішку твою,
загублюсь серед них під акорди самотності звичні
і нап’юсь тишини, що без тебе зірки в небі п’ють.

Я без тебе – свіча, догораюча в попелі віри,

безнадійно сліпа, що хворіє чеканням очей,
і нехай в почуттях біль снується мереживом сірим,
та молитвою мрій береже її ангел ночей.

Я без тебе як сон, що на ранок ніхто не згадає,

обіймаю крильми і цілую повіки бажань,
і мрійливіше сну цього в світі, повірте, немає,
як за нього нема безталанно-сумніших зітхань.

Я без тебе крихка, безпритульна надія – забута,

в переливах думок розіп’ята, а просить одне –
щоб на відстані рук не досягнутим щастям не бути…
Я без тебе… та ні! не буває без тебе мене!

Не прислухайся до холодних нот

Не прислухайся до холодних нот.
Вони німі. Вони жорстокі й грізні
І не тому, що це грудневий лот
Зимового аукціону пісні.

По струнах їхніх кров розлук тече,

Терзає болем й так самотню душу.
Не слухай їх. Хай снігом на плече
Вони летять, а ти їх струшуй, струшуй…

Візьми струну із переливів дум,

Що я плела мереживом барвистим.
У них життя із веселкових струн
Нанизаних на сонячне намисто

Відчуй мелодію сріблястих снів,

Дзеркально чисті подихи надії

Й мою любов, що не така як всі,
Бо так як всі любити я не вмію...

«Ти моє щастя»

Твої запорошені вії
і ледве усміхнені губи
без жодного зілля уміють
мене приворожувать згубно.

Торкнуться зірниці волосся,
сковзне по обличчі долоня, –
і все попливло, понеслося
мов дика шалена погоня.

Твої ледь примружені очі
і трішки замріяний погляд
запалюють зорі щоночі
із кожною мрією поряд.

Притихне задумано вітер,
задивиться нічка зірчаста
як я із сніжиночок-літер
складатиму «Ти моє щастя»…

... а щастя краще

П очути не завжди в нас є причина,
Р озбити світ душі – лиш мить і все…
А гонія любові з мрій очима

В останнє нам нагадує про це.

Д арма любов не цінимо завчасу,

А   потім сльози… – що з тих сліз тоді?!


Д ано нам жити раз і більше шансу

О двіку в долі не вблагати, ні!

Б ез рідних ми – птахи без крил й польоту.

Р озваги не замінять, даль доріг,

Е крани моніторів чи робота,

А    ми міняємо на це не рідко їх…

Щ о варті сонця дивні переливи,
А корди зір без усмішки очей?

С карби які зрівняються з щасливим
Т аким бажаним порухом плечей?
Я кби зібрати всі багатства світу,


Щ едроти, блага всіх же поколінь –
Е дем із них навряд чи сотворити,

К оли не буде душ й сердець сплетінь.
Р озправте крила, бережіть коханих,
А   миті вдвох цінуйте повсякчас,

Щ об мрій не розгубити, – довгожданий

Е кспрес любові мчить по них до вас!

Посміхайся


У попелі спалених мрій,

Де плакав світанок зірками,
Я знову у пам’яті твій
Цілунок зігрію думками.

Торкнуся ледь чутно плеча

Останнім листочком осіннім
І хай догоряє свіча, –
З тобою все й так у промінні.

Заплакані зорі зітру

З похмурого сонного неба,
Тихенько у сні пригорну,
Усмішкою стану для тебе.

У кутику бажаних губ

З’являтися буду щоденно
І кожного подиху звук
Я питиму п’янко й натхненно.

Ловитиму я кожен такт,

Всі ноти бажань серця твого,
Лиш тільки люби мене так,
Як ще не любив ти нікого.

І знов зазвучить солов’я

Нова наша мрія струною,
Лиш ти посміхайся, щоб я
Завжди була поруч з тобою!

Дарма, що дощ

Дарма, що дощ свої ремарки пише
серед зими зіпсованих картин,
ти зупинись, послухай просто тишу
і наклади на смуток карантин.

Поглянь у вись – там серце долі б’ється,
відчуй його, як відчуваєш біль,
а дощ нехай все ллється, ллється, ллється…
Це краще, ніж на серці заметіль.

Лови губами кожен подих неба,
тримай очима мить і цілий світ,
щоб він крутився лиш навколо тебе,
летіти щоб не в прірву, а в політ.

Дарма, що дощ! Його плачі безсилі,
коли душа летить в щасливу вись,
як серце вірить в мрії сизокрилі,
тож зупинись, повір і посміхнись!

Похмурий день. І річ не у погоді


Похмурий день. Ні проблиску надії,

холодний щем і спалені мости…
Екрани снів від пустоти німіють,
з байдужих фраз чекання не сплести…

Жалючий крик пронизливих мелодій,

що вже давно став тінню почуттів,
проплаче знов: «та ж вистачить пародій
на сни, а на кохання поготів!..»

Поглине сум думок нестримну зграю,

до всіх бажань загублені ключі,
забутий шлях до вкраденого раю,
в театрі мрій – ми тільки глядачі…

Емоцій вир калюжею назветься,

нема стремлінь, ні прагнень терезів.
Плаксива роль чомусь дісталась серцю,
невдячна роль… без нагород й призів…

Похмурий день. І річ не у погоді,

не в декорацій змореній свічі.
Банально, та любов давно не в моді
і знову ми на сцені глядачі…

Ти поруч


Нечутним ангелом ти поруч. Бережеш

від сліз сумних мої плаксиві очі,
обіймеш тихо, ніжно пригорнеш
й ховаються тривоги в тіні ночі.

Легеньким вітром поцілуєш у щоку

і зразу стане все не так і тьмяно,
забуду про проблем стрімку ріку
і посміхнуся знову я слухняно.

Ти завжди поруч. Ти на відстані руки,

мене рятуєш від самої себе,
засвічуєш у темряві зірки
у не завжди безхмарнім вирі неба.

Люби мене – з капризами і без,

на грані мрій тримай мене міцніше,
а я примхливо, по-жіночому без меж
любитиму тебе усе сильніше…

Спогади…

І знов зима… Їй завжди до снаги
Плести вуаль з сніжиночок тремтливих…
І знов зима. Навкруг сніги… сніги…
Мов біле полотно без плям фальшивих

Невпевнено по ньому проведу
Із спогадів несмілі візерунки.
Вітри сліди вже вкотре заметуть,
Лишивши, як тоді, – лиш поцілунки…

Я з кожним переливчастим штрихом
Все впевненіше буду малювати
Прекрасну казку, що, нехай давно,
Та так натхненно вчились ми складати.

Вдихнуть на повні груди знов вітри
Й полине казка птахом перелітним…
Зима… лиш спогади… й сніги… сніги
І крила ангела ледь-ледь штрихом помітним…