Свіча. Горить… вогнем свого народу,
нагадуючи сотні мертвих тіл.
Свіча. Німа. Як пам'ять про свободу.
Як чорна стрічка в душах матерів.

Свіча. Страшна… Бо в полум’ї згоряє
останній подих віри юнаків,
що пануватиме добробут в ріднім краї
й не буде двох Дніпрових берегів.

Свіча. Тремтить. То сльози жовтим воском
по безталанних зморених руках,
по головах рабів з промитим мозком,
стікають, обпікаючи їх в прах.

Свіча. Була. Давно її не стало…
Погасла. Щезла. Із залізних пут
Тюрму страшну самі ми збудували
Ідеям волі, дітям горе-Крут.

Свіча… Та ж запаліть! – ця річ нехитра,
лиш пам'ять щоб не стерла круговерть.
Складіть, раби, ще раз свою молитву
і доведіть – не марна Їхня смерть!

Володимир Сосюра

Навколо радощів так мало…
Який у чорта "днів бадьор",
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Німій, одуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.
У тебе так: все безголов'я,
Що на багно кричить: "Блакить!"
Якби я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить…
Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других.
У голові твоїй — макуха!
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була.

В проблемах, суєті життя несеться…
За днем йде день, за  роком знову рік…
Минає все… Лише батьківське серце
Незмінно шле любові якорі.

В життєвім морі шторму грозового,
Падіння грішного, коли згубили слід,
Підносить з дна батьківське щире слово,
Порада мудра береже від бід.

Долоня мозоляста приголубить,
А очі! В них любові дна нема!
І що тоді проблеми, пересуди,
Коли є поруч татова рука!

Старенький плащ від холоду сховає,
Тривога миттю за поріг втече,
Бо затишніших митей не буває
Ніж коли поруч татове плече.

Вклонюсь, татусю, Вам низенько нині,
Для Вас здоров’я в Бога попрошу,
У Вашій хаті я завжди дитина…
Спасибі, тату, за любов святу!

Життя не виграють у лотерею
і біль не пропивають в казино,
якщо живеш – то тілом, і душею,
до того ж йде лиш раз оте «кіно».

Бажань не проштампують, мов «здійснено»…
Не повернуть, не склеять… – сотні «не»!
Тож перш, ніж зруйнувати, достеменно
Переконайся, що руйнуєш не себе.

Що треба людям? Щастя?! Що ж це – щастя?
Любов, кохання, дотики руки?
Думки тверезі у людей не власні –
Доводимо ми це споконвіки…

Що треба думці? Простір? Може крила?
Та ні, у неї цілий світ в ногах!
Лиш тільки б серцю вистачило сили
У грудях битись із життям у такт…

Перепишу свою історію любові,
Перемалюю ілюстрації до неї,
Та так, щоб в кожному написаному слові
Не було смутку і розлуки апогею.

Перегорну сторінки із розчаруванням,
Переспіваю саундтрек ще раз вітрами,
Щоби сльозами не дощило в ній світання
І розпач протягом не шастав щоб ночами.

Передивлюсь усі бажання і розмови,
Візьму з них ноти, що давно у мріях снились
Й перепишу свою історію любові,
Щоб в ній був ти,- не він, не хтось, а ти лиш…

Новий рік… Новий рік… Мить любові, надій, сподівання,
мить магічна, і світла, і сповнена віри в добро,
та водночас така мить болючого розчарування,
бо хоч віримо ми, та не здійсниться, знаєм, ніщо…

Новий рік… Новий рік… Відкриваю не сплакану небом
ще не скреслену, світлу, ще чисту сторінку із мрій,
із надією в щастя, та тільки…. вона знов без тебе…
і рікою печаль знов проллється струною по ній.

Новий рік… Диво з див… І водночас мов пута утрати…
Я дивлюся у даль, розплітаючи вітром думки,
як багато тобі я не встигла сьогодні сказати,
а сніжинки уже замели і дороги, й надії, й роки…

Новий рік… Посміхнусь… бо потрібно сьогодні всміхатись…
і сніжинкою впаде сльоза на долоню мою…
а я знову вдихну ялинкові нічні аромати
і повірю у диво, шепнувши сніжинкам «люблю!»

Щоб в кожному серці не згасла надія,
Щоб в кожному домі не згасла свіча,
Родився сьогодні у яслах Месія,
Із люблячим серцем святе Отроча.

Христос народився! Славім Його, люди!
Засяяла сонцем іскринка надій,
Бо більшого чуда не було у не буде,
Хай в кожній оселі лунає «радій!»

Розсипались в небі мереживом зорі,
Співають з-за хмар ангелята малі,
Схиляє колосся голівки в покорі,
Колядки мандрують добром по землі…

В молитві весь світ опівночі стихає…
Яке таємниче й чудесне Різдво!..
Хай в кожній родині лиш радість витає,
Христос народився! Славімо Його!

*****
В хороводі Дід Мороз
Всю подряпав пику,
Бо дітей лиш п’ять було,
Ялинка ж велика.
    

*****
Щоб Снігурочкою стати
Пів дня малювалася,
Та коли прийшла на свято
Діти полякалися.
    

*****
Взяв оленів у дорогу,
Одягнувсь як Дід Мороз,
Поки їздив, то в самого,
Роги виросли також.
    

*****
Гуль на лобі п’ять з’явилось,
Тішусь, йдучи з свята я,
Що додому залишилось,
Ліхтарів ще тільки два.
    

*****
Нарядився  Дід  Морозом
Борода  хитається,
Дурень  мов  з  червоним  носом
Другий  день  тиняюся.


*****
Я  Снігуркою  вдягнуся
І  приклею  косу,
Бо  я  заміж  хочу  дуже
За  Діда  Мороза.


*****
Що  прийде  чекали  палко
Дід  Мороз  червоний  ніс,
Він  прийшов  з  мішком  подарків,
А  з  собою  два  поніс.


*****
Зайця  Рік  прийде  ось-ось
З  снігом  й  завірюхами,
Вип'ю  я  ще  грам  зо  сто  
Й  замахаю  вухами.