Профіль

Oliviya

Oliviya

Україна, Тернопіль

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Я йшла вперед


Я йшла вперед. І падала, й вставала,

Та йшла! Не раз по тернах без сльози
І віра в мить спинитись не давала
Ні в час вітрів, ні в лютий час грози.

Я йшла вперед. Навіщо? – Не питайте,

У мене там, за обрієм, душа,
І світло мрій, й очей сіяння тайне,
Там світ, де я не інша, не чужа!

Я йшла вперед… А кров’ю по краплині

Життя стікало мимо віражів.
І що мені залишилося нині? –
Холодна мрія світлих міражів…

І що слова? Вони пусті без серця!

Уста німі, як в грудях пустота!
І марно щастя ластівкою б’ється
В вікно надій, коли у ньому  тьма.

А я біжу. Хіба? До мрій… Щомиті

За крок вперед плачу двома назад,
І тільки ніч в  квітневім оксамиті
Клянеться знов, що мрія цього варт…

Втомилась я. Присяду. Помовчу.



Втомилась я. Присяду. Помовчу.
Не так і часто є така нагода…
Знов вітру спів журливий до плачу…
Сьогодні сум транслює нам погода…

Присяду тихо. Доторкнусь землі.
Вона холодна, та теплом вже дише,
Черпну від неї святості полів,
І дотик лісу, і тремтіння тиші…

І враз всміхнусь… так щиро, мов дитя,
Забувши втоми й болю гострі леза
Пройдусь, ні! пробіжусь по відчуттях,
Й не пропущу нізащо мрій трапези.

Я так втомилась… Зупинити б час,
Що буднями й проблемами несеться
Й побачити, яка п’янка весна
Не лиш у місто, – в душі наші рветься!

Залишись…

Залишись… Попрошу… хоча знаєш
я «будь ласка» навряд чи скажу
у думках всі слова десь зникають, –
лиш бажань кольори вітражу…

Залишись… проспіваю тремтінням,
що по тілу як струм протече
і не буде надій на спасіння
як уста поцілуєш й плече…

Залишись... малюватиму тілом
всі «будь ласка» і «дуже прошу»,
навіть втомлена ніч оніміло
теж проситиме маревом сну.

Залишись... я шептатиму мовчки,

перекрикнувши всі «треба йти»…
І, причин тисячі від найшовши,
безперечно залишишся ти…

Така солодка мить весни…


 
фото   Олександр_7         http://photo.i.ua/user/3193238/195681/5001207/
Така солодка мить весни…

Торкнеться променем надії
І в серці давня ніжна мрія,
Зуміє знову розцвісти…

Така солодка мить весни…

Наповнена казковим зіллям,
Вливає в серце божевілля
Й натхнення здійснювати сни…

Така солодка мить весни…

Її я б до останку пила,
Я б нею малювала крила,
Сповиті сонечком ясним.

Така солодка мить весни…

Наповнена надії, світла.
Ввірветься в серце непомітно
Й заполонить усі думки.

Така солодка мить весни…

Любов’ю ніжно озоветься,
Загубить в казці нас, всміхнеться
І стане дотиком руки…

Така солодка мить весни…

Я прийду



Я прийду в твої мрії без стуку,

Наче давній забутий каприз,
Поведу тебе мовчки за руку
В ніч, де пристрасть танцює стриптиз.

Я прийду опівночі як сяйво,
Без дзвінків, без листів й телеграм
І «навіщо?» питатися зайво,
Ти і так добре знаєш це сам.

Я прийду… ти мабуть не побачиш,
Та не знати не зможеш, повір.
У любові нема чомусь зрячих,
Хоч в них очі ясніші від зір.

Я пройдусь через сни твої пішки,
На краєчку загублених мрій,
Де стає цілим Всесвітом ліжко,
Я втоплюся в долоні твоїй…

Я прийду. Ти чекай… Тільки знаєш,
В мріях тих було що і яке
Ти на ранок навряд чи згадаєш,
Та чекатимеш знову мене…




Кав’ярня

Кав’ярня. Занавісок шоколад,
Веселий зайчик знов на підвіконні.
Приємний погляд, кави аромат
Й моя рука в твоїй тремкій долоні…

Сковзне усмішка зайчиком смішним,
Запахне день сп’янілою весною…
І що проблеми, коли поруч ти…
Приємно так і затишно з тобою…

Немов за склом всі прикрощі тривог,
Образи і турботи за дверима…
Лише кав’ярня, у якій ми вдвох
Втекли від світу з сірості очима…

У чашку зайчик знов хлюпне свою
Весняну радість й мрію нашу давню…
І хоч я кави вже давно не п’ю,
Та хочу так до тебе в цю кав’ярню!

Впустіть промінчик


Промінчик світла, промінчик сонця

коли привітно бринить в очах,
то зразу ж стане по всій долоньці
легким і довгим із ліній шлях.

Промінчик щастя, промінчик серця

у серце ллється з любов’ю в такт
і кожна нота тоді здається
чарівним дзвоном казкових дат.

Промінчик дива – усмішки промінь

зціляє ніч від смертельних ран
і витісняє життєвий гомін
з порожніх душ самоти дурман.

Промінчик світу – промінчик неба,

що рветься з нас, як на волю птах...
Впустіть промінчик весни у себе
і світ заcяє у вас в очах!

Так люблю я малювати



Так люблю я малювати… Мушу
визнати дивлюсь не на предмет,
а в його багатогранну душу,
й не простий життя його сюжет.

В дивних фарбах мрії потопають,
різнобарв’ям сипляться думки…
кольори немов би оживають
з ледь помітним порухом руки.

Розпливаються сумні штрихи зітхання
серед намистинок теплих нот,
що сплітаються в барвистих поєднаннях
і смаку, й гармонії висот…

Інколи, вдивляючись, здається,
не пейзаж, не натюрморти я,
а малюю крихту свого серця
на папері чистому життя…

І пишу картину із відтінків,
з блискіток, що в серці, в відчуттях…
Так люблю я малювати!.. Стільки
є мене в цих дивних кольорах!




На ніч


Вже стомлено злипаються повіки,

Думки розсіяно злітаються до снів
І тільки вітер стукає у вікна,
Від тебе подолавши сто світів.

Дихнеш крізь сон і я тебе відчую,

Не знаючи як ти далеко й в сні,
Не знаючи як ніжно ти цілуєш
Не вітром, а устами… тілом всім…


Волоссям пробіжаться твої пальці,

Затьмаривши бажанням небокрай,
А потім, зупинившись на зап’ясті,
Що сили є штовхнуть мене у рай.

Заплаче ніч зірчастими сльозами

Від ніжності, від пристрасті, від свіч,
А я тебе разом з своїми снами
У сто світів вкраду хоча б на ніч!

Я бачила у сні прекрасні очі

Я бачила у сні прекрасні очі…
У них блакить і темінь водночас,
І ніби день, але темніший ночі,
Й мов сон, але правдивіший за нас.

Таких іскрин, як в їх глибинних шквалах,

Таких сльозин, як на повіках їх
Я ще в житті ні разу не стрічала,
Ні на яву, й між сновидінь доріг.

І не могла ніяк я зрозуміти,

Чому ці очі ранять так мене, –
Чи я колись їх зрадила в цім світі,
Чи вкрала їх сіяння осяйне?..

До них немов віки уже прикута,

Дивилась я, не зводячи очей,
На цю красу, що наче тло отрути
Так моторошно впало на плече…

Я бачила у сні прекрасні очі.

От тільки кров’ю плакали вони…
А я, не вірячи у сни свої пророчі,
Не знала, що була це, Україно, ти…