Не йди у сни. Не увижайся. Гріх.

Не стій німою звісткою у брамі.

Поля між нами устилає сніг

І шлях єдиний всипано льодами.

Та ні… Брешу…Навіщо то мені?

Дивлюсь – душа. Дивлюсь – у ній є чисте,

Щось дороге. Із невловимим змістом,

З яким резон, нарешті, мають дні.

Останню грушу губить чорний сад.

Холоне хмар небесне попелище.

Так осінь проминає в листопад,

А там, за листопадом, зими свищуть.

А там, за листопадом, сніг і тлін,

Примарні сни, стривожені і дивні,

І душі нерожденних поколінь,

Яким без згадки – боязко і зимно.

фото з мержі

Вродливиця, красива аж до сказу,

Погибелі реальності та снів,

З таких писать ікони богомазам

Господь Неудержимий повелів.

Така виймає з серця порожнечу

Та поселяє в ньому потайне,

Така осяє найтемніший вечір,

І навіть ніч навіки прожене.

фото з мережі

Чекаєш дня як вірний люд Месію,

Як восени омитий в праці плід,

А дня нема і тільки дощик сіє

Та глибину примножує боліт.

Не розведеш, як водиться, багаття,

Не відженеш від дійсності пітьми,

У пору сю думкам свобода клятим,

Із присмаком колючої зими.

Заосенилося, неначе

Нічого більше й не було,

У вікнах ніч про літо плаче

І вогко дихає на скло.

Годинник крутить гострі вуса,

З’їдає полум’я свічу.

Пірнаю в роздуми. Журюся.

І осенію. І мовчу.

За одинокою горою,

Де чорний став і чорна ніч,

Де вітер тихо дише млою

І про минуле плаче сич,

Де щось рухнулося і згасло

В небесній втомленій золі,

Там світлий Бог лягає в ясла

І з них агукає землі.

Ліс оголивсь. Йому не соромно,

І не бентежиться йому,

Земне й небесне знову порівно

У осінь дивиться німу.

Холодний день зітхає втомлено,

І там, де снів стоїть стіна,

Порожнім полем ходять спомини

І літа губиться луна.

ці небеса і осінь неминуча

і жовтолист як символ перемін

де зорі в душу дивляться колючі

і ходить день до ночі на уклін

і ці думки про простоту і вічне

про у віках загублене святе

де щось було до пам’яті дотичне

та білим сном і досі там цвіте

Чи небо весняне,

Чи небо осіннє,

Чи інші кермують забави сезонів,

Людина – людинозалежне створіння

Від вибуху Всесвіту

Й до Всесвіту скону.

Людина людині і сонце, і зорі

В годину мажорну,

В годину мінорну,

Людина людині –

Той острів у морі,

Який захистить

Від нещадного шторму.

Людина людину

П’янить і тривожить,

Людина в людині

Блукає луною…

Людину пошли мені,

Прошу, мій Боже,

І дай їй зустрітися, Боже,

Зі мною.