Так треба: літо відбулося,

Пішло у сни без мелодрам,

Ліси зелені гублять коси,

У дуплах холодно медам,

Останні зерна ронить колос,

Тепла виводиться дурман,

І вечори зітхають вголос,

У пору ту, де ночі сила,

І бродять думи кочові,

Пухнаста зіронька злетіла

Та загубилась у траві.

Хитнулись тіні з переляку,

Туман зворушивсь уві сні,

І хтось невидимий заплакав,

І зажурилося мені.

Тому що день. Тому що світ.

Тому що гори і долини.

Тому що сонячний політ.

Тому що вітер без упину.

Тому що квіти і сніги,

І невмирущі пори року.

Тому що дивляться зірки

В озера чисті і глибокі.

Тому що ніжність німоти

Мішає помисли і карти.

Тому що є у всьому ти,

За це отут побути варто.

І ніч мовчить, і ліс, і птиці

Згубили ноти золоті,

Мовчать тумани блідолиці

В пустопорожній темноті.

Навшпиньки вітер ходить лугом,

У травах сплять минулі дні,

І ти поспи. Немає туги,

Є тільки тиша в тишині.

Гроза проходить над садами,

Б’є блискавиці жовтий нерв,

І небо вогкими губами

Цілує маківки дерев.

Спекотний день звалився в Лету,

Сплітає дощ прозору сіть,

Тікає гуска в очерети,

Вода за гускою кипить.

Ще світ не спить, і сонцю ще далеко,

На овиді танцюють міражі,

Тримає степ в долонях сизу спеку

Та марить про тумани і дощі.

З торбами за плечима ходять міфи –

Безсмертні свідки згублених століть,

Потомлені лежать в могилах скіфи

І ковила нерушена стоїть.

Труївся будень пилом автострад,

Дивилось літо поглядом вишневим,

Та марився душі далекий сад,

Де тишина ховалась за дерева.

Долоні лип голосували «за»:

За тишину, за свіжість, за вологу,

А вдалині грозилася гроза

Знайти сюди неходжену дорогу.

Дрімає тихо спека на асфальті.

Дощами марять втомлені думки.

Все звично так, а чується… Вівальді

У глибині небесної ріки.

Десь там, десь там, за синім краєм світу,

Де блискавиці спокою не зна,

Є інше літо, незбагненне літо,

Та дивини таємні імена.

Чекало небо сонця поцілунку,

Смалив туман невтомно цигарки,

Стояло літо з торбою дарунків

На березі молочної ріки.

Ранковий світ виношував секрети,

Але про що – того не відав сам,

І варта незліченна очерету

Вклонялася пташиним голосам.

Десь осінь є, де ходять жовті клени,

Де річка з небесами – близнюки,

Де за траву тримається зелене,

Але не зворохоблює думки.

Де кожен сон виблискує на грані,

Нема питань «навіщо» і «чому»,

Там білий кінь ховається в тумані

Та зоряницю слухає німу.