Я тішивсь днем,

Живим і модним,

Ламав мовчання

Рубежі,

Та за законом

Бутербродним

Навколо були всі

Чужі.

Кудись летіли

Дикі, в милі,

Несли тривожність

На плечах,

І слів моїх

Не розуміли,

І клопіт бовванів

В очах.

Був літній день неначе у тумані,

Блукала небом сонячна діра,

І янголи в людському океані

Ловили тих, кому уже пора.

Хитались квіти у тремтінні вітру.

І ніби ідучи на ешафот

Якійсь «синяк» випрошував півлітра

Під запис у пожований блокнот.

Сварилась продавщиця галаслива,

А поруч, на доріжці з камінців,

Сиділо тихо дитятко щасливе

І хлібом годувало горобців.

І світ чужий, і ти мені чужа,

І голоси стираються вітрами,

Минуле доїдає тихо ржа,

А майбуття одягнуте в тумани.

Молитися й прохати? Це пусте,

Боги не люблять порпатись в болоті.

Пішов би дощ… Та дощ все не іде.

Він десь далеко чистоту наводить.

Абсолютний мінус – це не космос

Не підспідок надр лабораторій,

Не далекий недосяжний полюс

І не цифри дивних категорій.

Це не спокою першопричина

І не інфантильності лекала,

Абсолютний мінус – це людина,

Що в житті ніколи не кохала.

Безсоння вікна поглядом клює,

Думки ширяють, запитання б’ється,

Бо кажуть, що у Бога книга є,

В якій він пише все, що заманеться.

Роки хитає часу океан,

Минуле розчиняється завзято.

Для когось в книзі пишеться роман,

Для інших і рядку вже забагато.

Одним – багатства, іншим – простоту,

Помастить медом чи відсипле солі.

І є бажання вкрасти книгу ту

Та написати самостійно долю.

Скінчиться все, що зараз ще трива,

Виблискує снігами на морозі,

Залляє світ смарагдова трава

Й потонуть дерева в метаморфозі.

І стане біло. Вже від пелюсток.

Озерний погляд вкриється блакиттю,

Прийдуть нові отари помилок,

А давні – переведуться в лахміття.

Я перетворюсь в натяки у снах,

На спомини численні та строкаті,

Та буду під рукою. У книжках.

А ти мене хоч іноді гортати.

Не ми є перші

І не ми останні,

Хто бігає за сонцем

Слід у слід,

Життя нас ловить

У вербові верші

І потім розчиняє наче лід.

Не нам почати те,

Що почалося,

Не нам скінчити те,

Що буде потім,

Мандрівники ми,

Ми є стоголосся,

Еквілібристи

На тонкому дроті.

Ми у потоці вічному

Краплини,

І він не вміє бути

Нестрімким,

І серед нас

Трапляються перлини,

Які іще не знайдені.

Ніким.

Як мало в цьому світі співаків.

Поетів звуку. Носіїв гармоній.

У певнім сенсі нотних кріпаків,

Знавців усіх музичних церемоній.

На голос співака і день клює,

Його зустріти – вже велика вдача.

Як добре там, де співаки ще є,

І сумно там, де співаків нестача.

Вони жонглюють подихом віків.

Вони сплітають музику та вірші.

Але у світі мало співаків,

Куди не глянеш – виконавців більше.

Колись, як зникнуть небеса,

І не запалять сонце півні,

Як не народиться роса,

Думки і погляди наївні,

Коли замовкнуть всі вітри,

Коли зіллються світло з тінню,

Не стане низу та гори,

На тлін розсиплеться каміння,

Не стане болю і тривог,

Клошари зникнуть та багаті,

Скажи, кому довірить Бог

Для тебе рими заплітати?

Я зачиняю день на два замки,

Скрегоче ключ, іржавіють хвилини,

Блукають неприкаяні думки

І місять рим нових жовтаву глину.

Чи то буде скульптура, чи таке,

Що людям показати – соромота,

А може, щось солодке і п’янке,

Із натяком на волю Саваота,

Із присмаком небачених знамень,

Із поглядом наївним і дитячим…

Летить іржа. Я зачиняю день.

Спасибі, що до мене був терплячим.